1. Предмет філософії науки.

Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання, як особливої діяльності по творенню нових наукових знань, взятих у їх історичному розвитку і розглядуваних у історично змінному соціокультурному контексті.

Философией науки обычно называют ту ветвь аналитической философии, которая занимается изучением науки и претендует на научную обоснованность своих результатов.

Громадное влияние науки на жизнь и деятельность людей заставляет философию обратить внимание на саму науку и сделать ее предметом изучения. Что такое наука? Чем отличается научное знание от мифа и религиозных представлений? В чем ценность науки? Как она развивается? Какими методами пользуются ученые? Попытки найти ответы на эти и другие вопросы, связанные с пониманием науки как особой сферы человеческой деятельности, привели к возникновению в рамках аналитической философии особого направления - философии науки, которая сформировалась в XX в. на стыке трех областей: самой науки, ее истории и философии. Трудно указать тот момент, когда возникает философия науки как особая сфера философского исследования. Рассуждения о специфике научного знания и методов науки можно найти еще у Ф. Бэкона и Р. Декарта. Каждый философ нового времени, рассматривавший проблемы теории познания, так или иначе обращался к науке и ее методам. Однако долгое время наука рассматривалась в общем контексте гносеологического анализа. У О. Конта, У. Уэвелла, Д. С. Милля, Э. Маха научное познание постепенно становится главным предметом теории познания, А. Пуанкаре, П. Дюгем, Б. Рассел уже специально анализируют структуру науки и ее методы. Однако только логический позитивизм четко разделил на учное и обыденное познание и провозгласил науку единственной сферой человеческой деятельности, вырабатывающей истинное знание. И вот здесь-то изучение науки впервые было четко отделено от общих гносеологических проблем.

Основні напрямки філософії науки

Попередницею філософії як науки є гносеологія XVII—XVIII с., в центрі якої було осмислення суті наукового знання і методів його одержання. Гносеологічні питання були центральною темою класичного етапу філософії нового часу — від Рене Декарта і Джона Локка до Іммануїла Канта. Як окремий напрямок філософія науки сформувалася у XIX ст. У її розвитку виділяють декілька етапів.

Позитивізм

Позитивізм у своєму розвитку проходить ряд стадій - перший позитивізм, другий позитивізм (емпіріокритицизм) і третій позитивізм (логічний позитивізм, неопозитивізм). Загальна їх риса - емпіризм, який виходить від Френсіса Бекона, та неприйняття метафізики, під якою позитивісти розуміють класичну філософію Нового часу — від Декарта до Гегеля). Крім того, для позитивізму характерний однобічний аналіз науки: вважається, що наука суттєво впливає на культуру людства, в той час, як сама вона підпорядкована тільки своїм внутрішнім законам і не піддається впливові соціальних, історичних, естетичних, релігійних та ін. чинників.

Кумулятивна модель розвитку науки

Кумулятивізм − уважає, що розвиток знань іде шляхом поступового накопичення знань. Такий підхід абсолютизує кількісні зміни і виключає можливість якісних змін, революції в науці. Прихильники кумулятивізму уявляють розвиток науки як просте поступове примноження кількості накопичених фактів і збільшення рівня узагальнень. Так, Г. Спенсер розглядав механізм розвитку знань за аналогією з біологічним механізмом спадковості. Такий погляд домінував у класичній науці та філософії Антикумулятивізм — навпаки уважає, що в процесі розвитку не існує будь-яких постійних, безперервних компонентів. Перехід від одного етапу еволюції в науці до іншого пов'язаний з переглядом фундаментальних ідей і принципів.

Діалектико-матеріалістична модель розвитку науки

Аналізуючи ситуацію в науці на межі ХІХ−ХХ ст., базуючись на діалектико-матеріалістичному вченні К. Маркса і Ф. Єнгельса, В. Ленін обгрунтував, що процес розвитку науки є діалектичною взаємодією кількісних і якісних змін, поступовості та революційних змін. Розвиток науки здійснюється за основними законами діалектики − законом взаємного переходу кількісних змін у якісні, законом єдності і боротьби протилежностей, законом заперечення заперечення ^[1].

Постпозитивізм

Постпозитивізм — збірна назва багатьох різних концепцій, у чомусь близьких, а в чомусь протилежних. Всі вони виникли як спроби покращити позитивізм.