8. Функція стабілізації соціально-політичного життя.

існує три головні моделі політичних систем:

командна;

змагальна;

соціо-примирлива.

Політична система містить такі компоненти:

інституційний – складається з різних соціально-політичних інститутів та установ. Перш за все, це – держава, її органи й установи, політичні партії, громадські рухи, організації, об’єднання, різноманітні інституції представницької та плебісцитарної /безпосередньої/ демократії;

функціональний – сукупність функцій, які здійснюються окремими соціально-політичними інститутами та їх групами /політична участь, діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична соціалізація/

регулятивний – комплекс політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємин між суб’єктами політики /звичаї, традиції, ритуали, політичні принципи, настанови тощо/;

комунікативний – сукупність різноманітних відносин між суб’єктами політичної системи /діалог, конкуренція, конфлікт і т.ін./, що стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

ідеологічний – сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій і доктрин /політична свідомість, культура, ідеологія, правова культура, політична наука

. Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру, особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі, які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності

Ф.Бурлацького і А.Галкіна /”Сучасний Левіафан”/, які головними функціями політичної системи визначили:

владно-інтеграційну, що знаходить своє виявлення в інтеграції різних елементів соціальної структури суспільства в єдину цілісність на основі консолідації цінностей та ідеалів, які пропонують пануючі політичні й економічні сили;

цілеспрямовану функцію, яка полягає у визначенні цілей та завдань політичного, економічного, соціального і культурного розвитку суспільства;

організаторську функцію; вона виявляється в мобілізації ресурсів суспільства /людських, матеріальних і духовних/ з метою досягнення цілей, які правлячі соціально-політичні сили поставили перед соціумом;

регулятивну функцію, яка полягає перш за все в легітимації політики, тобто у забезпеченні громадського визнання влади та її політичного курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень, діяльності політичних інститутів, їх оновленні. Дана функція знаходить своє виявлення також у забезпеченні добровільної та свідомої політичної участі громадян, або у виправданні /найчастіше через право/ використання легітимної сили й інших засобів примусу, якими влада володіє.

В західній політології загальновизнаною є класифікація функцій політичної системи, яку здійснили Г.Алмонд і Дж.Пауелл: вони виокремили ті функції, що загалом забезпечують “збереження системи”, а кожна окремо – задовольнять певну потребу політичної організації

Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему. Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань, вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному суспільству. Залучення людини, крім того, до загально прийнятих стандартів політичної поведінки забезпечує лояльне ставлення до інститутів влади і в цілому збереження діючої моделі політичної системи.

Життєздатність системи забезпечується також її здібністю до адаптації в навколишньому середовищі, й можливостями вдосконалення, що витікають з цього. Функція адаптації, зокрема, реалізується через політичне рекрутування /лідерів, еліт/, тобто добір і підготовку суб’єктів влади, які здатні винаходити найефективніші шляхи політичного розвитку.

Наступною є функція реагування, завдяки якій політична система відповідає на сигнали та імпульси, що надходять ззовні чи з середини. Вона стає особливо важливою, коли з’являються нові вимоги соціальних груп, партій, опозиції, якими не слід нехтувати.

Політична система може ефективно відповідати на вимоги соціальних верств, якщо має необхідні ресурси. Звідси й виникає т.зв. екстракційна функція – здобуття ресурсів із природнього, зовнішньоекономічного й внутрішнього середовища.

Отримані ресурси необхідно розподілити таким чином, щоб зберегти згоду й інтеграцію інтересів різних соціальних груп. Отже, функція дистрибутивна, тобто розподілу матеріальних і духовних благ, послуг, статусів і привілеїв, і виконує це завдання.

Управлінські дії політичної системи відбивають сутність функції регулювання і контролю, адже вона здійснює свій вплив на суспільство завдяки координації поведінки груп та індивідів. Дана функція реалізується через легалізацію та нормативізацію політичного життя, а також шляхом застосування санкцій адміністративної та іншої юридичної відповідальності й неюридичного контролю щодо порушників норм і правил політичної поведінки особи, групи.

В науковій літературі виокремлюють також функції впорядкування політичних процесів /політична інноватика, стабілізація, зменшення конфліктності/; політичної символізації та міфологізації, яка виявляється у формулюванні лозунгів, символів, ідеалів та політичних “міфів”, які інтегрують політичну свідомість громадян і спрямовують їх політичну поведінку; функцію легітимації – досягнення певної міри відповідальності реального політичного життя правовим нормам і усталеним політичним традиціям та уявленням суспільства.

20. Будь-якому суспільству властива різноманітність соціальних, у тому числі й політичних, інтересів. Це й є підґрунтям для створення багатьох політичних партій і формування на їхній основі партійних систем. Характер і зміст таких систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Суттєвий вплив на характер партійних систем справляють особливості соціокультурного розвитку, історичні традиції, демографічні й етнокультурні чинники тощо.

Партійні системи формуються на основі стійких зв´язків і відносин партій різного типу між собою.

Об´єктивно їхня взаємодія не може не позначатися на прийманні політичних рішень у державі, а це у свою чергу визначає місце та роль партій у політичному житті суспільства, у його політичній системі.

Від партійної системи, як важливого складника політичної системи, безпосередньо залежить стабільність та ефективність діяльності політичної системи, зокрема, тривалість існування уряду в даному складі, відсутність політичних конфліктів тощо.

Використовуються різноманітні визначення партійної системи. Одні вважають, що партійна система — це право партій формувати власну систему правління (С. Ньюмен), інші розглядають партійну систему як сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак), треті розуміють партійну систему як сукупність відносин між легально діючими партіями у спільній боротьбі за владу (Є. Вятр), четверті розглядають партійну систему як загальну сукупність політичних партій, що існують у тій чи іншій країні, незалежно від того, беруть вони участь у здійсненні державної влади чи ні. Є й інші підходи до визначення партійної системи. Плюралізм визначень партійної системи зумовлює неоднаковий підхід до типології їх. Найчастіше політологи, у тому числі й українські, при типологізації партійних систем користуються кількісним критерієм. Теоретичне обґрунтування доцільності класифікації політичних партій за цим критерієм здійснив М. Дюварже. В основу класифікації він поклав число партій, що борються за владу або здійснюють вплив на неї.

Відповідно до кількості партій М. Дюварже виділив такі партійні системи: однопартійну (неконкурентну); двопартійну (біпартійну); багатопартійну (конкурентну) і мультипартійну.

- Життєздатність класифікації партійних систем за кількісним критерієм, образно кажучи, витримала випробування часом. Деякі політологи вважають її недосконалою й пропонують типологізувати партійні системи за критерієм наявності принципу альтернативності. Найвдалішу класифікацію партійних систем за цим критерієм запропонував італійський політолог Дж. Сарторі. Ця класифікація нерідко використовується і для типологізації сучасних партійних систем. Він виділяє сім типів партійних систем, що розташовані між "однопартійним" й "атомізованим" полюсами. Між ними розташовує ще п´ять проміжних типів партійних систем: гегемоністська, домінування, двопартійна й обмеженого плюралізму

1. Однопартійна

• Одна легальна партія, що відіграє домінуючу роль у державі;

• Зрощення пар­тійного апарату з державним;

• Авторитарний або тоталітарний політичний режим

Шляхом жорстокої дисципліни здатна мобілізувати виробничі й людські ресурси в критичні для держави часи

• Висока людська ціна перемог

• Потенцій­на нестабіль­ність і крах системи внаслідок перенапру­ження і виснаження цих ресурсів

Італія, Німеччина 30-х років, СРСР 60-80-х років; Куба, Північна Корея, Ірак, Лівія, Кенія

2.Гегемоністська

• Одна провідна партія, інші — партії-сателіти;

• Зрощення пар­тійного апарату з державним;

• Авторитарний або тоталітарний режим

Схожі з одно­партійною

Схожі з однопартійною, трохи "м´якші"

Країни Східної Європи в 40- 80-х роках;

Китай,

В´єтнам

3домінування

• Кілька партій, тривала (понад 20 років) і безперервна перемога однієї з партій у конкурентній боротьбі на виборах;

• Формування складу уряду лише домінуючою партією;

• Демократичний політичний режим

Стабільність однопартійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів

Надмірна бюрократизація і потенційно висока корумпованість управлінських структур

Швеція (1932-1976), Японія (1955-1995)

4.Двопартійна

• Кілька партій, серед них — дві значно потужніші за інших;

• ормування складу уряду однією з двох партій, що перемогли на виборах;

• Впливова опозиція з боку партії, що програла вибори;

• Демократичний політичний режим

Стабільність однопартійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів

• Надмірна концентрація сил на міжпартійному протистоянні;

• Консерва­тизм виборчого процесу

США, Велико­британія, Австралія, Нова Зеландія

5.Обмеженого плюралізму

• Багато партій, серед них потужних (представле­них у парламенті) — кілька, а в уряді ще менше;

• Позасистемної опозиції немає;

• Демократичний політичний режим

Орієнтація партій на участь в уряді, від­сутність гострих ідео­логічних супереч­ностей

Ймовірна нестабільність урядових коаліцій

ФРН,

Франція,

Литва,

Болгарія,

Австрія,

Чехія

6.Поляри­зованого плюра­лізму

• Багато партій, серед них потужними є крайні праві і крайні ліві;

• Формування уряду партіями центру;

• Гостре ідеоло­гічне розмежування між центром і право-лівою опозицією;

• Демократичний політичний режим

У разі сили політичного центру — стабільний уряд з одночасним представ­ництвом в парламенті полярних ідеологій

У разі слаб­кості полі­тичного центру можливість приходу до влади крайніх сил

Італія,

Латвія,

7.Атомізована

• Багато партій або їх зовсім немає, кількість партій значення не має — всі вони невпливові;

• Уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції;

• Авторитарний або демократичний режим

Можливість тимчасового зосеред­ження уваги на загальнонаціональних проблемах

Потенційна нестабільність усієї політичної системи

Україна, Польща, Грузія початку 90-х років,

Уругвай,

Парагвай,

Гаїті,

Казахстан,

Узбекистан,

Туркменістан, Таджикистан

У свою чергу кожний із названих вище семи типів партійних систем має специфічні варіанти свого прояву, які найдоцільніше використовувати для розв´язання політичних проблем. Так, при формуванні уряду система обмеженого плюралізму, яку Сарторі вважає найдосконалішою із наявних сьогодні, може мати такі варіанти:

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що одержала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Індія, де офіційно зареєстровано близько 200 політичних партій і організацій. У парламенті їх представлено вісім, а уряд сформувала партія Національного конгресу, яка перемогла на виборах. Так формується уряд і в Іспанії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується з двох блоків, які перемагають на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПН — ВДПН), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПН розірвала блок із СДПН і увійшла до коаліції ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Деякі автори називають двоблокову коаліцію "модифікованою двопартійною системою", зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союз із третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників кількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох політичних партій, їх нечисленністю й незначною впливовістю, присутністю серед політичних партій позасистемних, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або авторитарним політичним режимом.

Атомізована партійна система характерна для суспільств перехідного періоду, особливо для тих, які здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії. Вважається, що атомізована система є найменш стабільною й ефективною серед усіх інших партійних систем.

Атомізована партійна система має два різновиди свого прояву: крайній плюралізм і авторитарна псевдопартійність. Система крайнього плюралізму проявляється як у чисельному зростанні політичних партій, так і в надзвичайно широкому ідеологічному спрямуванні їх, включаючи створення і таких партій, як партія любителів пива, жінок і т. ін.

Для авторитарної псевдопартійності як різновиду атомізованої системи характерна така риса, як імітація конкурентної боротьби партій за владу. Вочевидь же зрозуміла її безперспективність і безрезультативність, оскільки реальна влада і контроль у країні перебуває в руках військової чи світської хунти, яка монополізувала владу в країні.

В Україні нині функціонує атомізована партійна система крайнього плюралізму, яка еволюціонує в бік стабільної системи поляризованого плюралізму. Цей висновок підтверджується насамперед тим, що в політичному спектрі України більшість політичних партій займають центристські позиції і ставлять собі за мету побудову демократичної правової держави, що ґрунтується на ринкових відносинах, виступають за рівноправність різних форм власності, політичний плюралізм.

Наведений вище перелік можливих класифікацій партійних систем не є вичерпним, не охоплює все розмаїття теоретичних підходів та комбінацій їх, які застосовують до аналізу цих систем. Кордони між різними типами партійних систем дуже прозорі, і це також слід враховувати, аналізуючи їх.

Незаперечним є те, що країни, які мають стабільну партійну систему, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою загалом, а й вищим рівнем економічного розвитку, демократичнішими засадами в управлінні і розвинутішим громадянським суспільством.

Отже, наявність (або відсутність) партійної системи в суспільстві є одним із показників конкурентного стану і стадії його розвитку, ефективності існуючої в ньому політичної системи.

30. Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб´єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов´язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов´язок кожного громадянина правової держави і суб´єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб´єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об´єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб´єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб´єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

- політична свідомість суспільства;

- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); п

- політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.