Билет № 22:

1.Напад фашистської Німеччини на СРСР. Розгортання руху опору на Україні.

О 3 год. 15 хв. 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. 153 дивізії Ніеччини та 37 дивізій її союзників (Румунія, Фінляндія, Словаччина, Угорщина та Ітлія) загальною чиельністю 5,5 млн осіб перейшли радянський кордон. На їх озброєнні було понад 47 тис. гармат і мінометів, близько 5 тис. літаків, 2800 танків. Із цих сил до групи армій “Південь” належало 57 дивізій (з них 44 німецькі і 13 румунських), 9 румунських та4 угорські бригади; 4й німецький повітряний флот (близько800 літаків) і 500 румунських літаків.

Їм протистояло 80 дивізій КОВО та Одеського військового округу, перетворених на ПівденноЗахідний і Південний фронти, які мали на своєму озброєнні 9,2 тис. танків, 8,5 тис. літаків. У перший день війни було знищено 1200 радянських літаків (на аеродромах!) і лише близько 300 у повітрі (німці втратили200 літаків). За перший місяць боїв РСЧА на території України втратила 1/2 танків і 90 % літаків. До кінця 1941 р. у полон потрапило 3,9 млн солдатів та офіцерів РСЧА. Незважаючи на загальну паніку та раптовість німецького нападу, бійці РСЧА на території України одразу ж почали чинити запеклий опір загарбникам. Героїчно обонявся Любомльський прикордонний загін на Волині під командуванням підполковника Сурженка. Прикордонники Володимир-Волинського прикордонного загону оборонялися близько 2 тижнів і практично всі загинули. Так само тривалою була оборона захисників Рава-Руського, Перемишльського та інших укріпрайонів. Частини 17ї німецької армії (яка використовувала танки та авіацію) були затримані тут до початку липня

Розгортання Руху Опору та його течії в Україні. Радянське підпілля і партизанських рух 1941-1942 рр.

З виявленням справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Третій — «активних наступальних дій» — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій. У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Серйозною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників.

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА). У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська. Мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції. З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бендери — Я. Стецьком. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гіт-леру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М. 5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Ве-личковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції. Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Незабаром «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів.

Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирст-ва з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. У середині 1943 р. УПА С. Бендери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р.

Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси. Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у радянсько-німецькое протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару

2. В’ячеслав Максимович Чорновіл - літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.