Результати колективізації.

У 1933р. радянське керівництво в умовах кризи народного господарства відмовляється від політики прискорених темнів на селі. Скасовуються необґрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи і одноосібники, після виконання державних поставок, одержують право реалізовувати залишки сільськогосподарської продукції по цінах вільного ринку. Це пробуджувало зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало піднесення продуктивності праці, подолання безгосподарності, зміцнювалась матеріально-технічна база села.

Проведення насильницької колективізації призвело до прямої деградації сільськогосподарського виробництва, колгоспники не мали матеріальних стимулів праці, трудодні отоварювалися за залишковим принципом.

Щоб вижити, колгоспи приховували справжні розміри врожаю, залишали зерно у соломі при обмолоті, щоб потім перемолоти вдруге. 7 серпня 1932р. була прийнята постанова, написана Сталіним "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів, кооперативів та зміцнення соціалістичної власності". За розкрадення майна - розстріл, при пом’якшуючих обставинах - 10 років позбавлення волі ("Закон про п’ять колосків").

У 1932 р. в СРСР була введена паспортна система серед міського населення. Колгоспники паспортів не отримували і фактично перетворювалися на своєрідних "кріпаків соціалістичної системи". Головним завданням їх було безперебійне постачання сільськогосподарської продукції державі, задоволення потреб індустрії.

До кінця 1934р. економічні наслідки сталінського штурму на селі було в основному подолано. Ліквідовувалась карткова система розподілу продовольчих товарів. Зростають державні поставки зерна з колгоспів. Якщо в 1933р. з України надійшло в фонди держави 317млн. пудів хліба, то в 1937р. - 496млн. Відроджується підсобне господарство, тваринницькі ферми. Наприкінці 30-х років сільське господарство виходить на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації. Однак ефективність господарювання на селі залишалася низькою. У селян було підірвано почуття господаря, були винищені найбільш працьовиті верстви населення. Колгоспи фактично перетворювалися в одержавлені підприємства, а сільські трудівники, які були відчужені від засобів виробництва у найману, жорстоко експлуатовану робочу силу.

Голод 1932-1933рр.

Ознаки голоду в Україні були помітні ще в 1931 р., але столичне керівництво наполягало на продовжені грабіжницької політики вилучення сільськогосподарської продукції з села. У жовтні 1932 р. в Україну для нагляду за хлібозаготівлею прибула комісія з Москви на чолі з В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження. Комісія оголосила в республіці блокадне становище. Села, що не виконували планів хлібозаготівлі заносилися на "чорну дошку". Жителі позбавлялися права на виїзд. В “боржників” конфісковувалися будь-які запаси - сухарі, картопля, сало, буряки. Експропріація продовольства пояснювалась як кара за "куркульський саботаж", а фактично виступала засобом знищення селянських родин. Спроби селян знайти притулок у містах, розбивалися загороджувальними загонами внутрішніх військ, що контролювали найважливіші транспортні шляхи.

З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні 105 млн. пудів зерна. Взимку-навесні 1933 р. смертність від голоду набула масового характеру. Органи ДПУ майже всюди реєстрували випадки людоїдства та трупоїдста. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства продовжувалися.

До злочину проти українського народу причетні не тільки московські комісари Молотов та Постишев, а й керівники українських комуністів - Косіор та голова уряду України Чубар, а також інші республіканські чиновники.

Голод охопив не тільки Радянську Україну, але й Північний Кавказ, Крим. Загибель мільйонів людей більшовицька влада намагалася приховати. Сталін наказав ставитися до голоду як до неіснуючого явища. В документах партії і уряду голод не згадується.

Прямі втрати від голоду склали приблизно 7,5 млн. чоловік. За своїми втратами голодомор 1932-1933рр. в УРСР перевершив всі відомі в новітній період випадки геноциду: ця трагічна подія стала чорною сторінкою української історії, одним з найкривавіших злочинів сталінського тоталітарного режиму.

V. Сталінізм - це злочинна політика і практика, невід’ємний атрибут тоталітарного режиму, що торкнувся усіх сфер суспільного життя країни.

Правда про цю трагедію, яку переніс на собі і народ України, почала відкриватися з так званої "закритої доповіді" М.С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, що мала справжній вибуховий ефект.

Наприкінці 20-х років були ліквідовані елементи ринкової економіки. Форсований розвиток економіки, промисловості, насильницька суцільна колективізація села виступили своєрідним соціально-економічним фундаментом кардинальних політичних змін.

Сталін у І929р. встановлює жорстокий режим. Основні ознаки сталінізму:

І. Безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат.

2.бюрократизація суспільного життя.

3.Однопартійна диктатура,

4.Утворення командно-адміністративної системи керування економікою з одержавлення усіх засобів виробництва.

5. Політичне відчуження громадян від управління державою.

6. Тотальний ідеологічний контроль правлячої, партії над усіма сферами суспільного життя.

7. Відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі.

Внаслідок сталінського перевороту відбулися корінні зміни в структурі влади, економічній системі, правопорядку, ідеології, культурі, освіті, релігії, в національному русі, у військовій сфері. Це привело до знищення всіх аспектів автономності України. Політика сталінізму привела до того, що Україна втратила контроль над своїми ресурсами, капіталовкладеннями, промисловістю, сільським господарством.

Репресивний апарат активно діяв і в Україні, хоча за Конституцією СРСР (грудень 1936р.) і Конституцією України (січень 1937р.) всьому населенню гарантувалися широкі демократичні права і свободи. Але за фасадом "сталінської Конституції" стояли криваві процеси і загибель мільйонів людей, грубі порушення прав і свобод, терор.

Мета репресій.

Саме масовий терор став однією невід'ємною ознакою сталінського режиму. Терор у міжвоєнний період існував і при тоталітарному керівництві Італії, Іспанії, Німеччині, Угорщини. Але репресії в СРСР набули найбільш масштабного розмаху. Вони мали на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху і абсолютної покори.

Сталінські репресії в Україні поділяються на три великі етапи:

1928-1931роки.

1932-1936роки.

1937-1938роки.

І етап.

В умовах згортання Непу сигналом для атаки стала "Шахтинська справа" — група інженерно-технічних працівників Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві. Цей процес започаткував фізичні моральні репресії проти громадян. Ці антиправові та жорстокі санкції повинні були відвернути увагу від некомпетентного втручання партійно-господарських структур в економіку в умовах штучного форсування індустріалізації, перекласти провину за зрив виконання плану на так званих “ворогів”.

Наприкінці 20-х років органи ДПУ приступають до фізичного знищення української наукової, творчої інтелігенції, учасників Української національної революції. У червні 1929р. у Харкові було розстріляно колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, які були звинувачені в організації таємного терористичного підпілля.

Каральні органи в 1929-1930роках сфальсифікували процес над неіснуючою "Спілкою визволення України". Звинуваченими були українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну участь в українському національно-культурному відродженні: заступник голови ЦР С.Єфремов, голова уряду УНР В.Чехівський. У березні-квітні 1930р. в Харкові було засуджено 45 членів "СВУ" до різних строків тюремного ув’язнення. Згодом більшість з них рішенням так званих "трійок" було розстріляно.

Після процесу над "СВУ" в Україні було "викрито" цілу мережу "контрреволюційних організацій" — "Український націоналістичний центр", "Українська військова організація".

У січні 1930р. була ліквідована українська автокефальна православна церква.

Ліквідовуючи найосвіченішу, інтелектуальну верству населення України, комуністичний режим позбавляв народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним.

На межі 20-30-х років репресії набули масштабного характеру і серед селянства. Проведення колективізації супроводжувалося фізичним знищенням десятків тисяч селянських родин.