fin_put_vidp_2007
.pdfпільгових кредитів та безповоротних субсидій використовувалися також для кредитування і фінансування відновлення післявоєнної Європи. Але тоді вони мали обмежені цілі й терміни. Відносно ОФР країн, що розвиваються, то воно покликано сприяти вирішенню однієї з глобальних проблем – ліквідації економічної та соціальної відсталості.
Країни-донори надають пільгові кредити і субсидії за рахунок бюджетних коштів. Як правило на ці цілі направляється від 1 до 3% бюджетних витрат. Оскільки бюджетні системи країн-донорів вагомо відрізняються, то даним показником не можна порівняти зусилля окремих країн-донорів, направлених на надання допомоги. Для подібних порівнянь використовується показник ОДР/ВНП. У ряді міжнародних документів зафіксовано, що країни-донори повинні виділяти на надання допомоги кошти у розмірі 0,7% ВНП. Проте у більшості провідних донорів (США, Японії, Німеччини, Великобританії) цей показник коливається в середньому в межах 0,25–0,35%. Тільки Франція, яка підтримує особливі валютні і кредитно-фінансові відносини в зоні франка, виділяє на надання допомоги більше 0,7% ВНП. Найбільші зусилля з надання допомоги країнам що розвиваються демонструють, керуючись гуманними міркуваннями, Швеція, Норвегія, Данія. Вони направляють на ці цілі до 1% ВНП. У цілому збільшення ресурсів, що виділяються на ОДР, відбувається приблизно такими ж темпами, як і зростання ВНП. Внаслідок цього частка ОДР у ВНП країн ОЕСР знаходиться на стійкому рівні, складаючи близько 0,35%. Динаміка цього показника звичайно мало залежить від економічної кон’юнктури країни-донора.
Які характеристики країн, що розвиваються, як позичальників?
Країни, що розвиваються (позичальники), поділяються на три групи. До першої, найчисленнішої, групи відноситься близько 60 країн, у яких державні кредити і субсидії складають не менше 2/3 загальної суми одержаних зовнішніх ресурсів. Переважно це країни з низьким рівнем економічного розвитку. До другої групи входить близько 30 країн з середнім розвитком, які залучають не менше 2/3 грошових ресурсів на ринкових умовах. До проміжної групи належать країни, які достатньо широко вдаються до кредитів світового ринку позикових капіталів, але разом з тим їм вдається з тих або інших причин також одержувати пільгові кредити. Склад цієї групи, на відміну від перших двох, нестійкий, оскільки поступово деякі з цих країн переходять у другу групу.
Оскільки основним критерієм при розподілі ОДР є рівень економічного розвитку країни-одержувача, то найбільше коштів з розрахунку на душу населення одержують країни Африки (на південь від Сахари). На них припадає біля 1/10 населення країн, що розвиваються, і близько 1/3 загальної суми ОДР. Проте, наприклад, Ізраїль одержує більш 1/20 пільгових кредитів і субсидій, хоча його населення складає лише 0,1% населення країн, що розвиваються. Це свідчить про те, що критерії розподілу по країнах-одержувачах залежать не тільки від економічних, але і від політичних чинників.
- 51 -
Яка динаміка стану зовнішнього боргу країн, що розвиваються?
Найкрупнішим боржником серед країн, що розвиваються, є Бразилія (борг понад 100 млрд дол.). Дещо відстає від неї Мексика. Зовнішній борг Індії, Індонезії, Аргентини, Китаю – від 50 до 80 млрд дол. За ними слідують Корейська Республіка, Нігерія, Філіппіни, Венесуела (по 30 млрд дол. на початку 90-х років), Таїланд, Алжир, Малайзія, Марокко, Перу, які заборгували більше 20 млрд дол. У списку найбільших боржників фігурують як країни, які багато разів переглядали графік своїх боргових платежів (Бразилія, Мексика, Аргентина, Нігерія, Філіппіни, Венесуела, Марокко, Перу), так і держави, які дотримуються взятих на себе зобов’язань. У їх числі країни з високою репутацією на світовому ринку позикових капіталів (Корейська Республіка, Таїланд, Малайзія). Отже, розмір зовнішнього боргу і платежів з його погашення не може розглядатися як єдиний показник платоспроможності.
Найвищі щорічні платежі в абсолютному вимірюванні здійснює Бразилія
– 42 млрд дол., а у відносному Угорщина – 20% ВВП. Для порівняння коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу в Україні станом на 01.09.2006
становив 17,7% (у 1995 році – 8,0%, 2000 – 14,3%, 2005 – 14,7%)9.
Як оцінюється платоспроможність країн, що розвиваються?
Платоспроможність залежить перш за все від наявності ресурсів, які має в своєму розпорядженні країна-боржник, тобто від об’єму її ВНП, а також експортної бази, оскільки платежі з обслуговування зовнішнього боргу здійснюються в іноземній валюті. Справно платять зовнішні борги країни з економікою, що динамічно розвивається, і особливо її експортним сектором. Виходячи з цих критеріїв міжнародні фінансові інститути (перш за все МБРР) використовують наступні показники для аналізу платоспроможності країн, що розвиваються. Зовнішній борг країни зіставляється з її валовим національним продуктом (борг/ВНП). У 1986 р., у період вкрай гострої боргової ситуації, в середньому борг дорівнював 38% сукупного ВНП країн, що розвиваються.
У 1991 р. цей показник знизився до 21%. А в 1970 р. при сприятливій ситуації він складав приблизно 10%. Проте універсального критерію цього показника не існує. Кожній країні властивий свій критичний рівень.
Графік платежів з обслуговування боргу може бути рівномірно розтягнутий на тривалий період. Але іноді платежі концентруються на короткому відрізку часу. У зв’язку з цим ситуація в країнах з однаковими показниками борг/ВНП може в конкретний момент істотно різнитися. Тому розраховується цей показник так: платежі з обслуговування боргу/ВНП. Вважається, якщо країні доводиться направляти на обслуговування боргу 5% і
9http://www.bank.gov.ua/Macro/pok_91_95.htm // Офіційний сайт Національного банку України.
-52 -
більше ВНП, то борговий тягар на даний момент є важким. Оскільки платежі з обслуговування боргу здійснюються в конвертованій валюті, тоді необхідно враховувати експортні можливості країни-боржника. У зв’язку з цим розраховуються наступні показники: борг/експорт і платежі з обслуговування борг/експорт. Останній показник – норматив обслуговування боргу (НОБ) вважається головним при аналізі платоспроможності. Прийнято вважати, що якщо НОБ перевищила 20%, то виникає загроза зриву графіка платежів з обслуговування боргу. Проте деякі країни витримували НОБ в 35% і вище, а інші припиняли регулярні платежі при нормі обслуговування боргу в 15% і нижче. В середньому в країнах, що розвиваються, НОБ в 1970 р. складав близько 10%, в 1986 р. – 30, в 1991 р. – 21%.
Особлива увага надається аналізу процентних платежів. Вони зіставляються як з ВНП (процент/ВНП), так і експортом (процент/експорт). При відстроченні платежів, як правило, переносяться терміни погашення основної суми боргу, а відносно процентних виплат кредитори дотримуються жорсткої позиції. До того ж значна частина кредитів країнам що розвиваються надається на умовах «плаваючої» процентної ставки, у зв’язку з чим ситуація для країни-боржника може різко змінитися. Ліквідні позиції країни-боржника характеризуються показником золотовалютні резерви/борг.
Ознакою настання кризи платоспроможності звичайно служать порушення графіка платежів з обслуговування боргу. Якщо країна-боржник офіційно заявляє про свою нездатність розплачуватися за боргами у встановлені терміни і вдається до послуг інститутів, які займаються врегулюванням боргу на багатосторонній основі то, отже, наступила криза платоспроможності.
У чому полягають причини кризи платоспроможності країн, що розвиваються?
Розрізняються кон’юнктурні і структурні причини кризи платоспроможності. Для країн, що розвиваються, характерна найважча структурна форма кризи. Для її подолання необхідно перш за все стабілізувати економіку, стримати темп інфляції, урівноважити платіжний баланс і т.д. Для повного виходу з кризи потрібна структурна перебудова економіки, підвищення її ефективності, серйозні інституційні зміни.
Внутрішні і зовнішні умови відтворювального процесу призвели до того, що для більшості країн, що розвиваються, в 70–80-ті рр. характерним стало дефіцитне фінансування, яке значно перевершує відповідні показники промислово розвинених країн. На початку 80-х років лише в 18 з 70 аналізованих країн дефіцит державного бюджету складав менше 5% ВВП, в 26 країнах він коливався в межах 5–10%, в 16 досягав 10–15%, а в 8 країнах перевищував 20%. Основні дефіцитні компоненти державних витрат такого розміру фінансуються за допомогою грошової емісії. Наростаючий потік грошових диспропорцій призводив до порушень товарно-грошових відносин.
- 53 -
Для підтримки штучної рівноваги застосовувалася практика вилучення додаткового, а іноді й необхідного продукту з відносно стійких секторів господарства, частіше за все сільське господарство чи добувна промисловість, занижувалася оплата праці, використовувалися натуральні форми оплати робочої сили, деномінація грошей, позики на міжнародних ринках.
Важливою умовою, що стримувала економічне зростання в багатьох країнах, виступала недостатньо стабільна ситуація для ухвалення економічних рішень у зв’язку з високими темпами інфляції в другій половині 80-х і першій половині 90-х років, темпи щорічного зростання якої для країн, що розвиваються, досягли 532% в 1990 р., знизившись потім до 17% в 1996 р. У окремих країнах фіксувалася гіперінфляція, що досягала в Аргентині 4923% в рік, Болівії – 8170%, Нікарагуа – 7483%, Перу – 7650% в рік, а в Україні в 1993 році – 10250%, що побило всі світові рекорди. На відміну від гіперінфляції, яка зазвичай існує нетривалий час, хронічна інфляція може тривати роками і десятиліттями. Приклади цього можна знайти в Колумбії, Венесуелі, Туреччині, в яких темпи інфляції складали двозначні або тризначні цифри.
Рекомендована література
Основна 3, 6, 12, 38, 42, 80, 84, 85, 108, 118, 119, 238, 239-240
навчальна:
Основна 141, 156, 171, 193-195, 233, 247, 253, 260, 265
наукова *:
Додаткова: Додаткові джерела інформації вибирайте із загального списку використаної та рекомендованої літератури, а також здійснюйте власний пошук.
* для написання наукових, курсових, дипломних, магістерських робіт.
- 54 -
- 54 -
|
|
ФІНАНСОВА СИСТЕМА |
|
|
||
ЦЕНТРАЛІЗОВАНІ ФІНАНСИ |
|
|
ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНІ ФІНАНСИ |
|||
Державні фінанси |
Місцеві фінанси |
|
Фінанси |
Фінанси |
Міжнародні |
|
|
|
|
домогосподарств |
підприємств |
фінанси |
|
Бюджетна |
Державний (місцевий) |
Фінансовий |
Фінанси |
Валютні операції |
||
ринок |
||||||
система |
кредит |
|
комерційних |
|
||
|
|
|
||||
|
|
|
|
підприємств |
|
|
|
|
|
|
|
Міжнародні |
Зведений |
|
Централізовані та |
|
Фінанси |
розрахунки |
бюджет |
децентралізовані фонди |
|
|
||
|
|
|
|
некомерційних |
|
Державний |
|
|
|
підприємств |
Фінанси |
Фонди соціального |
|
|
|||
бюджет |
|
|
міжнародних |
||
|
призначення |
|
Фінанси |
||
|
|
|
організацій |
||
|
|
|
|
||
Місцеві бюджети |
Фонди економічного |
|
фінансових |
|
|
|
|
посередників |
Міжнародні |
||
|
|
призначення |
|
|
|
|
|
|
|
фінансові |
|
|
|
|
|
|
|
Л а |
н к и |
ф і н а н с о в о ї |
с и с т е м и |
|
інститути |
Фінансовий апарат |
Фінансове законодавство |
Рис. 2.1. Структурно-логічна схема фінансової системи
- 55 -
Таблиця 2.1.
Напрями діяльності органів та інститутів фінансової системи України
Фінансові органи |
Ланки фінансової |
|
Напрями діяльності |
|
|||||
|
та інститути |
системи |
|
|
|
|
|
||
|
1 |
|
2 |
|
|
3 |
|
|
|
Міністерство |
Бюджет держави |
Складання і виконання |
|
|
|
||||
фінансів |
|
Державний кредит |
Випуск позик, використання залучених коштів, погашення |
||||||
|
|
|
|
|
боргів |
|
|
|
|
|
|
|
Міжнародні |
фінансові |
Взаємовідносини з урядами інших країн, міжнародними |
||||
|
|
|
відносини |
|
організаціями і міжнародними фінансовими інститутами |
||||
|
|
|
Фінанси підприємств |
Організаційне регулювання фінансової діяльності |
|||||
Національний |
Кредитна система |
Реєстрація банків, видача ліцензій на окремі банківські |
|||||||
банк |
|
|
|
операції, банківський нагляд |
|
|
|
||
|
|
|
Державний кредит |
Агентські послуги уряду з розміщення державних цінних |
|||||
|
|
|
|
|
паперів |
|
|
|
|
|
|
|
Бюджет держави |
Організація касового виконання |
|
|
|
||
|
|
|
Міжнародні |
фінансові |
Проведення міжнародних розрахунків держави |
|
|||
|
|
|
відносини |
|
|
|
|
|
|
Державне |
|
Бюджет держави |
Виконання Державного бюджету України по доходах і |
||||||
казначейство |
|
|
видатках |
|
|
|
|
||
Контрольно- |
Бюджет держави |
Ревізії складання і виконання бюджетів, контроль за |
|||||||
ревізійна служба |
|
|
використанням бюджетних асигнувань |
|
|
||||
|
|
|
Загальнодержавні |
Контроль за фінансовою діяльністю установ, які фінансуються |
|||||
|
|
|
цільові фонди |
|
з державного бюджету |
|
|
|
|
Державна |
|
Бюджет держави |
Облік платників податків і обов’язкових платежів, контроль за |
||||||
податкова |
|
Загальнодержавні |
дотриманням податкового законодавства |
|
|||||
адміністрація |
цільові фонди |
|
|
|
|
|
|
||
Рахункова палата |
Державний бюджет |
Контроль за складанням і виконанням бюджету |
|
||||||
|
|
|
Державний кредит |
Контроль за залученням, використанням і погашенням |
|||||
|
|
|
|
|
державних позик |
|
|
|
|
|
|
|
Фінансовий ринок |
Контроль у сфері грошово-кредитної політики |
|
||||
Державна |
комісія |
Ринок цінних паперів |
Реєстрація випуску цінних паперів (крім державних); |
||||||
з |
цінних |
паперів |
|
|
ліцензування |
діяльності |
фінансових |
посередників: |
|
та |
фондового |
|
|
регулювання операцій з цінними паперами: нагляд за |
|||||
ринку |
|
|
|
діяльністю суб’єктів ринку; видача ліцензій на страхову |
|||||
|
|
|
|
|
діяльність: контроль за діяльністю страхових компаній |
||||
Пенсійний фонд |
Фонд |
цільового |
Акумуляція коштів фонду, їх ефективного розміщення, |
||||||
|
|
|
призначення |
та |
нарахування та виплата пенсій і допомоги |
|
|||
|
|
|
пенсійне забезпечення |
|
|
|
|
|
|
Страхові компанії |
Страхування |
|
Здійснення страхових операцій |
|
|
|
|||
Аудиторська |
Фінанси підприємств |
Видача ліцензій |
аудиторським |
фірмам, |
контроль за |
||||
палата |
|
|
|
аудиторською діяльністю |
|
|
|
||
Аудиторські |
Фінанси підприємств |
Проведення незалежного фінансового контролю |
|
||||||
фірми |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Комерційні банки |
Банківська система |
Здійснення банківських операцій |
|
|
|
||||
Міжнародна |
Валютний ринок |
Купівля-продаж валюти і визначення валютних курсів |
|||||||
валютна біржа |
|
|
|
|
|
|
|
||
Фондова біржа |
Ринок цінних паперів |
Забезпечення первинного і вторинного ринку цінних паперів |
|||||||
Фінансові |
|
Ринок цінних паперів |
Виконання доручень емітентів з випуску цінних паперів та |
||||||
посередники |
|
|
інвесторів з питань їх придбання |
|
|
|
|||
- 56 -
Наглядові і |
контролюючі органи |
Фінансовий
сектор
(в широкому розумінні)
Фінансовий сектор
(у вузькому розумінні)
союзи Фінансові
Банківська система
Центральний банк та його відділення
Система комерційних банків
Система небанківських фінансових посередників
Кредитні інститути (інвестиційні банки, депозитарні банки)
Некредитні інститути (страхові компанії, пенсійні фонди)
Рис. 2.2. Інституційна структура фінансової системи країни
- 57 -
Глава 3. Фінансова політика і фінансовий механізм
Що слід розуміти під державною фінансовою політикою?
Політика – це сфера людської діяльності, форма суспільної життєдіяльності. Вона виникла внаслідок необхідності узгодження приватних та групових інтересів більш загальному інтересу – суспільному.
Поняття «фінансова політика» поєднує в собі категорії – «фінанси» та
«політика».
Фінансова політика часто розглядається як певна діяльність державних органів, пов’язана з використанням фінансових відносин для виконання державою своїх функцій.
Таке трактування містить у собі ряд недоліків. Річ у тому, що функції і завдання держави трансформуються відповідно до існуючих у суспільстві уявлень про роль держави в розвитку суспільства. Так, наприклад, питання державного втручання в економіку України, вирівнювання соціальноекономічних умов життєдіяльності населення і багато інших питань, що визначають функції і завдання держави дотепер залишаються дискусійними.
Інший аргумент. Використання фінансової політики тільки як засобу (інструменту) виконання функцій держави неминуче веде до конфлікту інтересів державних органів влади, органів місцевого самоврядування з господарюючими суб’єктами і населенням країни, свідками чого ми і є.
Так, наприклад, багатьма фахівцями, включаючи представників органів державної влади, переконливо обґрунтовувалася неефективність існуючої податкової системи, а для ряду сфер бізнесу – її згубність. Тим не менше вона довго залишалася без змін, а те, що проводяться в даний час так звані реформи податкової системи, за великим рахунком не міняють її суті. В даному випадку державна фінансова політика де-факто трансформувалася у фінансову політику окремої групи осіб, яку активно реалізовують в життя відповідні органи державної влади.
З викладеного вище можна зробити принаймні три висновки. По-перше, державна фінансова політика повинна виступати засобом вирішення соціальноекономічних завдань суспільства, а не бути інструментом досягнення цілей тих або інших органів влади, переслідуючи власні інтереси. По-друге, фінансова політика держави повинна враховувати інтереси всіх суб’єктів фінансової системи, а не тільки органів державної влади. По-третє, слід розрізняти державну фінансову політику і фінансову політику державних органів влади.
Отже, державну фінансову політику слід розглядати як частину соціально-економічної політики держави з забезпечення збалансованого зростання фінансових ресурсів у всіх ланках фінансової системи країни, що в кінцевому результаті призведе до покращання соціального та матеріального добробуту суспільства.
- 58 -
Ігнорування необхідності збалансованого зростання фінансових ресурсів, як показує світовий досвід, веде до деградації самої фінансової системи, занепаду і розвалу економіки. В разі незмінності стратегії фінансової політики України ми будемо мати змогу спостерігати такий процес і в нашій країні.
Яка мета державної фінансової політики?
На думку С. Вітте, ключова особливість фінансової політики полягає у тому, що вона «… повинна бути направлена на всесвітнє сприяння економічним успіхам і розвитку продуктивних сил країни. Така політика може дати якнайкращі результати і відносно фінансового господарства, підносячись разом з народним добробутом, платоспроможною силою населення і примножуючи джерела державних доходів»10.
Дотримуючись даного погляду на спрямованість фінансової політики, в якості її головної мети слід вважати створення фінансових умов для соціальноекономічного розвитку суспільства, підвищення рівня і якості життя нації.
Які етапи проведення фінансової політики?
Реалізація фінансової політики проводиться в три етапи:
1.Розробка науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів. Формується на основі вивчення вимог економічних законів, усестороннього аналізу перспектив вдосконалення виробництва і стану потреб населення.
2.Визначення основних напрямів використання фінансів на перспективу і поточний період, тобто вироблення стратегії і тактики фінансової політики. Тут, виходячи з поставлених цілей, враховують можливості зростання і падіння фінансових ресурсів, а також зовнішні і внутрішні політико-економічні чинники.
3.Здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставлених
цілей.
Природно, що прямий вплив фінансової політики на економіку розпочинається лише на третьому етапі, але визначається він змістом двох попередніх етапів.
Які існують рівні фінансової політики та які фактори впливають на її проведення?
В найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення фінансової політики – це спосіб організації і використання фінансових відносин. Причому, фінансову політику доцільно розглядати на наступних рівнях:
світовому;
10 Министерство финансов. Часть II. – СПб., 1902. – С. 315.
- 59 -
макроекономічному;
мікроекономічному.
Кожному рівню фінансової політики відповідає своя мета. Так, на макроекономічному рівні мета фінансової політики полягає в оптимальному розподілі і перерозподілі ВВП між галузями економіки, соціальними групами населення, територіями, що і є основною метою фінансової політики. На мікроекономічному рівні – в оптимальному розподілі і перерозподілі грошових коштів і фінансових ресурсів.
На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.
Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.
До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.
Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, – це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, його інтелектуальний рівень, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо.
На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктують економічні умови, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв’язку з цим фінансова політика – це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.
Природно, що реалізація фінансової політики повинна відповідати певному призначенню й меті та відбувається в конкретному механізмі функціонування і базується на певних принципах, адекватних економічному стану держави, підприємства.
Які види фінансової політики існують на практиці?
Фінансова політика держави, як мистецтво управління фінансами, включає в себе стратегію і тактику.
Фінансова стратегія визначає загальні напрямки та способи використання фінансових ресурсів для досягнення поставлених цілей. Вона направлена на вироблення фінансових концепцій та програм. Іншими словами, фінансова стратегія – це довгостроковий курс фінансової політики, розрахований на перспективу для вирішення масштабних завдань.
- 60 -
