fin_put_vidp_2007
.pdfподаткової заборгованості платників податків, за проведенням операцій з грошовими коштами.
Що таке фінансова криза та яке її місце в фінансовій системі?
Фінансова криза – глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними та політичними чинниками. До економічних, тих, що зумовлюють фінансову кризу, належать стан та рівень матеріального виробництва в державі. Висока вартість виробництва продукції зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибутку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави й відповідно купівельної спроможності населення.
Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв’язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентоспроможності економіки.
Фінансова криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це насамперед непомірні воєнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього.
Фінансова криза може бути зумовлена й зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Фінансова криза в кожній державі характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету, стабільністю національної грошової одиниці та дефіцитом платіжного балансу країни.
Які основні риси характерні для фінансових систем розвинутих країн?
Фінансова система розвинутих країн – це система, яка охоплює державний бюджет; місцеві фінанси (в США, Німеччині, Росії – фінанси федерацій); позабюджетні спеціальні фонди; фінанси державних підприємств та корпорацій; фінанси приватних, національних і транснаціональних корпорацій.
Головна ланка фінансової системи – державний бюджет, через який перерозподіляється до 40% національного доходу. Податки складають від 70 до 90% і більше загальної суми доходів державного бюджету.
З бюджету видатки в основному направляються на військові цілі, регулювання економіки, соціальні видатки, утримання державного апарату і кредити країнам що розвиваються. Державний бюджет суттєво впливає на всі
- 41 -
інші ланки фінансової системи, надаючи їм субсидії, дотації, кредити. Для розвинутих країн характерні великі дефіцити бюджету.
Велика роль надається місцевим бюджетам, особливо в унітарних країнах, де місцеві бюджети не входять у державний бюджет, а в федеративних державах не входять до регіональних бюджетів – членів федерації.
В країнах з розвинутою ринковою економікою чільне місце в фінансовій системі посідають позабюджетні фонди, особливо фонди національного страхування (США – єдина країна, де такий фонд об’єднаний з федеральним бюджетом).
Також фінансові системи розвинутих країн характеризуються суттєвим розвитком та значенням фінансового ринку (банківський сегмент, фондові біржі, інвестиційні фонди та компанії тощо), соціального страхування.
Які основні риси та особливості характерні для фінансових систем країн, що розвиваються?
Фінансові системи країн, що розвиваються, з одного боку, характеризуються великою різноманітністю як через їх численність (в цілому до цієї підсистеми світової економіки відносяться близько 132 країни), так і внаслідок значної диференціації рівнів економічного, а значить, і фінансового розвитку. Але все-таки можна відзначити, що їх фінансові системи розвиваються за такою логікою: спочатку створюється ефективна грошова система, стан якої не перешкоджає розвитку виробництва і не може викликати кризи, потім на її базі – ефективна і міцна кредитна система, і, нарешті, на її основі – ефективний і міцний фінансовий ринок, після чого, за наявності достатньо стабільної валюти, національна система перерозподілу фінансових ресурсів у рамках національних меж перетворюється на вагому складову міжнародних фінансів, а за наявності особливо сприятливих умов – в основу світової фінансової системи, як це відбулося з фінансовою системою США, а в найближчі десятиліття XXI ст., можливо, відбудеться і з Китаєм.
Звичайно, далеко не кожна з країн, що розвиваються через низький рівень економічного розвитку здатна дійти хоча б до третього етапу формування своєї фінансової системи. Саме тому деякі країни Африки об’єдналися в 1940-х рр. у «зону франка», валюти яких прив’язувалися до французького франка. В цю зону відносяться: Бенін, Буркіна-Фасо, Габон, Камерун, Коморські острови, Конго, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того, ЦАР, Чад, Екваторіальна Гвінея. Ці країни зобов’язалися формувати свої валютні резерви в основному у французьких франках, а тепер – в євро; здійснювати їх продаж на валютному ринку в Парижі.
Франція в свою чергу забезпечувала вільний обмін національних валют цих країн на французький франк (тепер – на євро), а також контролювала кредитну політику їх емісійних банків. Країни – члени цієї організації мають свої власні центральні емісійні банки (ЦЕБ), причому деякі – один на групу країн.
- 42 -
У вересні 2002 р. в Алжирі відбулася сесія глав центральних банків країн Африки, де було ухвалене рішення про створення єдиної африканської грошової одиниці. Ця мета була оголошена в програмі зі створення єдиного валютного простору Африки. Одночасно буде створений Африканський центральний банк, аналогічний Європейському центральному банку, який визначатиме валютно-фінансову політику країн цієї зони. Введення єдиної африканської валютної одиниці поки не має чіткого графіка і залежатиме від процесу інтеграції фінансових систем країн континенту.
Інші країни, прагнучи вивести фінансову систему на сучасний рівень, відмовилися від своєї національної валюти і перейшли (або переходять) на американський долар, як це зробили в кінці 2000 р. Сальвадор і Еквадор, а потім і Аргентина. У деяких країнах, наприклад у Туреччині, де кількість наявних німецьких марок у 2001 р. була в 7 разів більша, ніж у Німеччині, такий перехід здійснюється якщо не де-юре, то де-факто.
Такі приклади характеризують першу і головну особливість фінансових систем країн, що розвиваються, – активну роль держави, яка об’єктивно посилюється архаїчністю їх фінансів, браком фінансових ресурсів.
Орієнтовна структура фінансових систем країн, що розвиваються,
наступна: державний бюджет; місцеві бюджети; фінанси державних та приватних підприємств.
Для країн такого типу характерна висока централізація фінансових ресурсів. Фінансові ресурси концентруються в основному в державному бюджеті. Податки займають від 50 до 90% загальної суми доходів держбюджету. Велика питома вага непрямих податків.
Основна стаття видаткової частини бюджету направляється на активізацію економічних процесів (до 25% всіх бюджетних асигнувань). Друга стаття видатків – соціальні цілі (освіта насамперед). Третя стаття – утримання апарату управління.
В більшості країн, що розвиваються, бюджети є дефіцитними. Дефіцит фінансується за допомогою внутрішніх та зовнішніх джерел (у більшості випадків – зовнішніх). Характерний стрімкий ріст зовнішньої заборгованості.
Не розвинутий фінансовий ринок та система позабюджетних спеціальних фондів.
У чому проявляється архаїчність фінансових систем країн, що розвиваються?
На формування і використання фінансових ресурсів країн, як тих що розвиваються, так і промислово розвинених, впливають мотиви заощаджень – вікова структура населення, зростання доходів, переоцінка багатства, пенсійне забезпечення, страхування, відносні ціни і т.д. Проте процес заощадження в більшості країн, що розвиваються, відбувається в середовищі, яке сильно відрізняється від середовища індустріальних країн. Ці відмінності впливають на використання ресурсів, швидкість руху капіталу тощо.
- 43 -
Заощадження домашніх господарств у країнах, що розвиваються, невеликі. Велика кількість домашніх господарств мають доходи, які рідко перевищують необхідний прожитковий мінімум. У країнах, в яких велика частина сукупного попиту забезпечується домашніми господарствами подібного типу, реакція приватних заощаджень на тимчасове збільшення рівня доходу виявляється слабко, оскільки домашнім господарствам важко обмежити споживання. Тому країни, що розвиваються та мають високий рівень доходів, показують вищу норму заощаджень, ніж країни з низьким рівнем доходу.
Доходи домашніх господарств у країнах, що розвиваються, непостійні, оскільки відносно велика частка доходів створюється в сільському господарстві. Ціни на сільськогосподарську продукцію різко коливаються під впливом попиту на світовому ринку і природних умов. Ця невизначеність доповнюється макроекономічною нестабільністю. Вищі рівні заощаджень у країнах з низькою інфляцією підтверджують значення стабільної економічної ситуації.
Пенсійна практика також зумовлює відмінності в потоках доходів домашніх господарств промислово розвинених країн і країн, що розвиваються. Через низьку тривалість життя, особливості організації виробництва і пенсійних систем індивіди в країнах, що розвиваються, нерідко мають невеликий відрізок часу для отримання пенсії і менш зацікавлені в заощадженнях на старість. У тих країнах, де немає соціальних систем або вони слабкі, забезпечення старості може бути важливим мотивом заощаджень.
Узв’язку з низьким рівнем заощаджень або їх відсутністю в домашніх господарствах вплив облікових ставок на масштаби заощаджень майже відсутній. У цілому еластичність заощаджень до облікових ставок значно коливається відповідно до рівня розвитку країни. У бідних країнах вплив зміни облікової ставки на заощадження близький до нуля, але значно підвищується в середніх за рівнем доходу країнах і в багатих країнах.
Убагатьох країнах, що розвиваються, збір прибуткових податків є серйозною адміністративною проблемою у зв’язку з нерозвиненістю фінансової інфраструктури. Це також знижує заощадження суспільного сектора. Коли зовнішні обставини не дозволяють збільшувати заощадження державного сектора, важкість структурних перебудов лягає на державне споживання. Якщо зменшення суспільного споживання виступає причиною збільшення граничних витрат, тоді вдаються до дефіцитного фінансування.
За різними оцінками величина заощаджень у майбутньому багато в чому залежатиме від темпів економічного зростання країн, що розвиваються. У всіх підсистемах світового господарства виразно виявляється загальна межа: рівень приватних заощаджень негативно реагує на нестабільність економіки. Країни, які можуть регулювати інфляцію, мають вищу норму заощаджень. Інфляція через негативний вплив на реальні облікові ставки і загальне збільшення невизначеності призводить до зменшення заощаджень, сприяючи їх диверсифікації в нефінансові внески.
-44 -
Які основні особливості характерні для фінансово-кредитної системи Японії?
Як і в інших високо розвинених країнах, основу японської кредитнофінансової системи створюють банки. Вони мають відмінні риси і в них своя специфіка діяльності.
Центральним банком є Банк Японії, на який покладено регулювання:
грошового обороту;
курсу національної валюти (ієни – ¥);
кредитної системи, підтримуючи її стабільність.
З01.04.98 р. вступив в силу новий закон про Банк Японії. 55% його капіталу належить державі, а 45% –приватним особам, фінансовим інститутам, страховим компаніям та іншим приватним акціонерам. З 1957 р. в Японії діє система обов’язкового резервування, завдяки якій кредитні установи зобов’язані розміщувати в Банку Японії відповідну суму резервних депозитів. Підтримка ліквідності в національній банківській системі забезпечується рефінансуванням зі сторони Банка Японії.
На відміну від більшості центральних банків розвинутих країн Банк Японії довгий час перебував у майже повній залежності від Мінфіна Японії, але
в1997 р. група радників прем’єр-міністра країни під впливом загальносвітової
тенденції наділення центрального банку більшою незалежністю, лібералізувала його діяльність7.
Оскільки Японія є світовим лідером, вона також має потужні комерційні банки, які мають вплив і авторитет у всьому світі. Вони займають перші місця з: об’єму активів, ринкової капіталізації, об’єму капіталу банків. Система комерційних банків складається з:
міських банків;
регіональних банків;
регіональних банків другого рівня;
банків довгострокового кредитування;
трастових банків.
На відміну від фінансових груп інших країн, у більшості яких контрольні пакети акцій тримають так звані управляючі холдінги, японські фінансові групи формуються навколо великих комерційних банків. Це поєднання з установленням довгострокових міжкорпораційних зв’язків у середині групи, їх чіткою координацією і організацією управління є специфічною рисою японських банківських груп. Японські комерційні банки можуть виступати власниками частини акціонерного капіталу корпорацій (не вище 5% загального капіталу) і бути представленими в радах компаній, виконувати трастові операції, пов’язані з випуском цінних паперів, але не мають права самостійно емітувати чи розміщувати їх8.
7«Зарубежные банковские системы» В.В. Масленников. – Москва, 2001. – С. 326-350.
8«Банковские системы развитых стран» Г.Н. Щербакова. – Москва, 2002. – С. 186-201.
-45 -
Що таке інституційна структура фінансової системи країни?
Сукупність організацій, які діють у фінансовому секторі країни, називається інституційною структурою фінансової системи.
Фінансовий сектор може розглядатися в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні до нього належать різні фінансові організації, наглядові і контролюючі органи та фінансові союзи.
Основні завдання наглядових і контролюючих органів у межах фінансової системи зводяться до підтримки її стабільного функціонування та розвитку, реалізації державних нормативних актів та проведення безпосереднього контролю за діяльністю фінансових інститутів.
Так, у Німеччині до групи наглядових і контролюючих органів відносяться: Федеральне відомство з кредитної справи (Bundesaufsichtsamt fuer das Kreditwesen), Федеральне відомство з страхової справи (Bundesaufsichtsamt fuer das Versicherungswesen) і Федеральне відомство по картелях
(Bundesartellamt).
Основне призначення фінансових союзів – представлення, лобіювання та захист інтересів груп фінансових інститутів перед державою та суспільством.
Організація може бути віднесена до фінансового сектора у вузькому значенні, якщо вона в якості основних виконує функції формування і розподілу грошових коштів між різними економічними суб’єктами (фірмами, домашніми господарствами, державними підприємствами тощо).
З якою метою фінансові організації об’єднуються у фінансові союзи та асоціації? У чому полягає специфіка діяльності цих організацій?
Основне призначення фінансових союзів та асоціацій, як було зазначено вище, полягає в представленні, лобіюванні та захисті інтересів груп фінансових інститутів перед державою та суспільством. Розглянемо більш детальніше функції фінансових союзів і асоціацій:
функція лобіювання інтересів (здійснюється шляхом внесення пропозицій та поправок до законодавчих та інших нормативних актів, представництва в законодавчих і виконавчих державних органах влади). Слід зазначити, що в українському законодавстві такої норми ще не передбачено, але законопроект із введенням професії «лобіст» знаходиться на розгляді у Верховній Раді України;
сервісні функції, які надаються безпосередньо фінансовим інститутам відповідної групи (наприклад, здійснення програм перепідготовки, аудит, консультації тощо);
маркетингові функції: формування суспільної думки через засоби масової інформації (public relations);
-46 -
узгодження інтересів фінансових інститутів у рамках союзів і створення загальних норм чи рекомендацій, особливо у сфері ціноутворення, методів конкурентної боротьби та ін.
Фінансові союзи і асоціації створюються, як правило, фінансовими інститутами, які виконують однотипні, споріднені функції. Наприклад, це можуть бути союзи або асоціації комерційних банків, факторингових компаній, інвестиційних фондів. Особливо актуальне – створення фінансових союзів і асоціацій для невеликих за розміром капіталу організацій, оскільки їм складно протистояти поодинці крупним конкурентам. Так, наприклад, у багатьох європейських країнах створюються фінансові союзи кредитних кооперативів з метою надання взаємної фінансової допомоги, в першу чергу надання позик за рахунок створення спільних фондів. Оскільки фінансові можливості кредитних кооперативів не порівнянні з ресурсами, які мають у своєму розпорядженні комерційні банки, особливо великі, виникає природна необхідність в об’єднанні зусиль, яке можливо здійснювати двома способами: або за рахунок створення на пайовій основі кредитних кооперативів і банків другого рівня, або шляхом об’єднання в союзи для виконання функцій, які були представлені вище.
Фінансові союзи не здійснюють фінансову діяльність, зокрема, вони не залучають кошти, як фінансові інститути, у формі депозитних і не депозитних запозичень, не надають позики і не розміщують кошти в цінні папери і т.д. Відповідно діяльність фінансових союзів носить некомерційний характер. Основним джерелом фінансування фінансових союзів є внески їх членів. Вилучені кошти використовуються при цьому для оплати праці персоналу таких союзів і виконання статутних завдань.
Чим відрізняється універсальна фінансова система від сегментованої?
В універсальній фінансовій системі законодавчо не обмежується виконання банками тих операцій фінансового обслуговування, які не відносяться до банківських. Це – фундаментальна ознака. Класичним зразком такої системи вважається німецька.
У чітко сегментованій фінансовій системі банкам не можна виконувати небанківські функції. Додатковою ознакою, хоча і не абсолютною, є жорстке розмежування сфер діяльності і окремих операцій. При сегментованій системі банківські операції з прийому депозитів і видачі кредитів законодавчо відокремлені від операцій з випуску та розміщення цінних паперів промислових компаній та ряду інших видів послуг (страхування, операції з нерухомістю, трастові операції). Ці операції виконуються спеціалізованими організаціями.
- 47 -
Чи є розподіл на універсальні і сегментовані фінансові системи чітко визначеним?
Розподіл на універсальні і сегментовані фінансові системи не носить абсолютного характеру.
Кожна національна фінансова система проходить декілька етапів у своєму розвитку, прагнучи в тій чи іншій мірі до універсального або сегментованого зразка. Так, наприклад, до світової економічної кризи 1929-1933 рр. американська фінансова система розвивалася як універсальна. Проте після кризи вона набула риси чітко сегментованої системи. Це трапилося після того, як законом Glass-Steagal комерційним банкам було заборонено здійснювати операції з цінними паперами. Цим правом наділялися інвестиційні банки. Сегментований характер фінансової системи США був посилений Законом про банківські холдингові компанії (1956 р.), згідно з яким небанківським компаніям було заборонено мати у власності банки. Введення такої норми закону в Україні вирішило б масу існуючих проблем з «кишеньковими» банками.
У Франції фінансова система до 1945 р. була універсальною. Проте в 1945 р. був проведений розподіл банків на депозитні (Banques de Depot), банки участі (Banques d’Affaires) і банки средньота довгострокового фінансування
(Banques de Credit а long et moyen terme). Разом з цим виникла спеціалізована банківська система. Для сектора народних і кооперативних банків, аграрних і ощадних кас розробили окреме законодавство. А вже до середини 1980-х років розподіл на різні типи банків був відмінений і фінансова система Франції знову набула універсального характеру.
В останні десятиліття в більшості розвинених країн відбувається процес універсалізації фінансових систем. Так, у США в січні 1989 р. Федеральна Резервна Система надала банкам право давати гарантії з випуску цінних паперів дочірніх компаній банківських холдингів.
З середини 80-х років минулого століття спостерігається чітко виражена тенденція до розмежування меж сегментованої фінансової системи Великобританії. Це виражається, по-перше, в злитті і поглинаннях депозитних та торгових банків і, по-друге, в створенні банками різних груп синдикатів, консорціумів для проведення спільних операцій. У Великобританії до депозитних відносять банки, що обмежують спектр своїх операцій депозитними запозиченнями (пасивні операції), короткостроковими операціями з наданням ломбардних кредитів (під заставу цінних паперів), обліку векселів. Таким чином, депозитні банки Великобританії, по суті, є спеціалізованими організаціями.
Тому в сучасних умовах краще говорити не про чітко сегментовані, а про змішані фінансові системи або про сегментовані системи з елементами універсалізації.
- 48 -
У чому полягають особливості міжнародного кредитування країн, що розвиваються?
Особливості міжнародного кредитування країн, що розвиваються, полягають у наступному. По-перше, значну частину іноземних ресурсів ці країни одержують у формі пільгових кредитів і безповоротних субсидій. Відбір країн, які можуть претендувати на пільгові кредити і субсидії, здійснюється переважно в залежності від рівня економічного розвитку. Найбільшими пільгами користується категорія найменш розвинених країн. Проте пільгові кредити їм також надаються виходячи з політичних і військово-стратегічних мотивів.
По-друге, немає універсальної системи міжнародного кредитування різноманітних держав що розвиваються. Для кожної країни формується механізм міжнародного кредитування залежно від рівня її розвитку, економічної кон’юнктури (особливо платоспроможності), відносин з провідними країнами-донорами, міжнародними валютно-кредитними і фінансовими інститутами, репутації на світовому ринку позикових капіталів тощо.
По-третє, сучасна світова кредитна система адаптована до специфічних умов країн, що розвиваються, інтегрованих у світове господарство. Це відноситься не тільки до офіційного (двостороннього і багатобічного) кредитування і субсидування, але й до кредитів комерційних банків.
По-четверте, основну масу кредитів і субсидій країни, що розвиваються, одержують безпосередньо від розвинених країн, на світовому ринку позикових капіталів, міжнародних валютно-кредитних і фінансових інститутів, де головними донорами є розвинені держави. Тому міжнародне кредитування країн, що розвиваються, зводиться переважно до відносин між «центром» і «периферією» світового господарства. Лише невелика частина міжнародних кредитів і субсидій надається в рамках взаємної співпраці країн, що розвиваються.
Які форми кредитування і види кредитів надаються країнам що розвиваються?
Форми кредитування країн, що розвиваються, в основному визначаються схемою, прийнятою Комітетом сприяння розвитку країн (КСР), що входять в ОЕСР. КСР координує кредитну політику провідних країн-донорів і кредиторів відносно країн, що розвиваються. Ця організація здійснює збір та публікацію статистичних даних з міжнародного кредитування цих країн.
Класифікація кредитів і субсидій країнам (схема КСР) що розвиваються наступна.
I.Офіційне фінансування розвитку (ОФР):
1)офіційна допомога розвитку (ОДР), зокрема двостороння і багатостороння;
-49 -
2)інше ОФР, зокрема двостороннє і багатостороннє.
II. Експортні кредити.
III.Приватні кредити і субсидії:
1)міжнародне банківське кредитування;
2)емісія цінних паперів;
3)безповоротні субсидії неурядових організацій. Сумарний притік кредитних ресурсів має вигляд – (I+II+III).
На початку 90-х років 4/5 притоку кредитних ресурсів припадало на
офіційне кредитування і фінансування і лише 1/5 – на приватні джерела. Офіційне фінансування і кредитування приблизно на 1/2 складалося з кредитів і на 1/2 з субсидій, які надаються переважно за двосторонніми каналами.
Офіційні двосторонні потоки перевищували багатосторонні більш ніж удвічі.
На початку 90-х років на ОФР на двосторонній основі припадало біля 1/2 позикового капіталу і субсидій, які надійшли в країни, що розвиваються. ОФР включає два види кредитування і субсидування: ОДР та інше ОФР. Основна відмінність між ними полягає в умовах надання ресурсів. Якщо умови кредиту (термін, пільговий період, рівень відсотка) відповідають встановленим нормам пільгового кредитування, то він відноситься до ОДР, якщо ні, то до іншого ОФР. До ОДР зараховані і всі безповоротні субсидії. Умови кредитів у рамках ОДР такі: термін кредиту – 25-30 років, пільговий період – близько 10 років, вартість кредиту – зазвичай не вище 3% річних. Кредити, що відносяться до іншого ОФР, жорсткіші, але звичайно більш вигідніші, ніж кредити, одержані країною що розвивається на світовому ринку позикових капіталів.
На ОДР доводиться більш 4/5 коштів, що виділяються країнами-донорами за лінією ОФР. У всіх країнах – великих кредиторах функціонують відповідні інститути, що спеціалізуються на політиці ОДР. Кошти на ці цілі виділяються з бюджету і чітко контролюються парламентами країн-донорів. Кредити, як правило, мають «пов’язаний» характер, тобто прив’язані до поставок наперед встановлених товарів. Така умова жорстко обмежує рамки використання кредиту, звужує маневреність країни-одержувача. Ціни на товари, що поставляються в рамках ОДР, нерідко завищуються. Велика частка ресурсів, виділених у рахунок ОДР, прив’язана до фінансування конкретних об’єктів.
Такий метод припускає жорсткий контроль з боку донора за використанням коштів, що часто не влаштовує реципієнтів. Останні прагнуть до збільшення програмної допомоги, яка дає можливість гнучкіше застосовувати ресурси. Проте економічно це не завжди виправдано, оскільки ослаблення контролю з боку донорів нерідко веде до неефективного використання ресурсів країнами, що розвиваються.
Які цілі і завдання систем кредитування ОФР і ОДР?
ОФР і тим більше ОДР – особливий кредитно-фінансовий механізм, який застосовується в даний час тільки відносно країн, що розвиваються. Системи
- 50 -
