36.Поетична інвектива в поемах т.Шевченка «Кавказ», «Сон». Проблема духовної кризи в посланні Шевченка «і мертвим, і живим…»

Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає,

Такою ідилічною картиною розпочинається поема "Сон". Цей опис пробудження всього живого від сну виступає разючим контрастом подальшої розповіді про так званий "рай" — життя кріпаків. Письменник обурений тим, що деякі "писаки" вихваляли такі умови життя селян. Шевченко бачить зовсім інше: Латану свитину з каліки знімають, ...а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину. Єдину надію! в військо оддають! Кріпаки живуть наче в пеклі, звідки немає вороття. Кобзар правдиво змальовує типові картини українського села: ....під тином Опухла дитина — голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. Яскраво зобразивши імператора Миколу в сатиричних барвах ("Медвідь виліз, ледве-ледве переносить ноги..."), Шевченко гостро критикує царелюбні настрої, властиві панівній верхівці, а подекуди, на жаль, і простим сіромахам. Шевченко впевнений, що царат приречений на загибель. Такими ж настроями і закликами пройнята поема "Кавказ". Вже на початку твору йдеться про те, що скрізь панує лихо: За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Кавказ зображений в образі Прометея, який страждає, але не кориться. Споконвіку Прометея Там орел карає... Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові, — Воно знову оживає І сміється знову. Кобзар засуджує імперську політику Росії, самодержавно-кріпосницький лад, який завдає стільки страждань простому людові. А сльоз, а крові? напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх... Росія — тюрма народів, приречених на страждання і вимирання. А тюрмі а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить.

Духовним заповітом є послання «І мертвим, і живим…», яке звернене не тільки до тогочасної інтелігенції, але й адресоване нам.

Поет знав багатьох людей, які їздили за кордон і привозили «великих слів велику силу, та й більш нічого». Він засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися всього вітчизняного і схилялися низько перед іноземним:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Коли б народ мав свою національну гордість, мораль, освячену вічними традиціями, тоді б не виникало сумнівних гіпотез про походження українського народу, і мова б вчилась рідна, а потім іноземна, і історія писалась би правдиво, без прикрас. Поет мріє про те,

Що не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили… Шевченко хоче бачити своїх співвітчизників освіченими, вільними, сповненими гідності, духовно зрілими і чистими, тому й закликає украінців до всезагальної освіти і свідомого патріотизму, вірячи, що коли кожен прикладе зусилля, щоб збагатити свій розум і очистити душу від бруду, то:

Оживе добра слава, Слава України. І світ ясний невечірній Тихо засіяє.

Т. Шевченко посланням «І мертвим, і живим…» спонукає нас до думки, що треба берегти свою мову, культуру, історію, бо від рідної мови, як і рідної матері, відрікатися гріх:

Хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють І немає злому На всій землі безкінечній Веселого дому