34.Мотив фатуму в поемі «Катерина»Шевченка.Специфіка образу покритки в поезії митця .

Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.

Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри. Проста, щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вог­ненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "по­любила москалика, як знало серденько".

Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Бать­ки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?

Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розпо­відає все, як повинно було статися. "Що я наробила!.." — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.

Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:

Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?

Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче по­казати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують, її проста душа не вміщає цього зло­чину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.

Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому

Того в'яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить... —

Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не зали­шилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та си­на — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:

А пан глянув... одвернувся...

Пізнав, препоганий, пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти...

Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано... Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!

35.Специфіка художньої інтерпретації національної історії в поеміТ.Шевченка «Гайдамаки».

До славного історичного минулого України Тарас Шевченко у творчості звертався не раз. Документів про гайдамацький рух не було. Тому поему “Гайдамаки” поет написав на основі Народних переказів та розповідей живих свідків тих подій. Багато він чув від свого діда Івана, учасника Коліївщини. У передмові до поеми Шевченко писав: “Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую ісюрично, як чув од старих людей”. Геніальний поет-художник історично правдиво відтворив добу народного повстання. Мабуть, варто зупинитися на такому питанні: звідки поет взяв сюжет “Гайдамаків”? На думку Чалого, товариша Шевченка, висловлену в його книжці “Жизнь и произведения Шевченко”, першим зерном, з котрого проросла поема, були оповіді Тарасового діда Івана й подорожі малого Тараса з сестрами в Лебединський-Мотронинський монастир, де на цвинтарі було чимало могил коліїв. Пряма причетність роду Шевченків до лицарської боротьби за утвердження права на життя, а не животіння наскрізь пронизує всі без винятку історичні твори поета. Це була найвища хвиля народного руху на Україні проти чужоземного ярма – за волю.

Емоційна наснага Шевченкових образів, широта і вільність його асоціативного мислення, проникливо-творче використання фольклорних мотивів, образів народної символіки – всі ці риси вплелися в невмирущу поему. В ній відображені події, які відбувалися на Україні в 1768 році. Головний герой поеми – повсталий народ. Виразниками його вільнолюбства, ненависті до поневолювачів, прагнення до визволення в боротьбі за соціальну правду, проти національного гніту є Максим Залізняк та Іван Гонта, рядовий учасник руху – Ярема Галайда. Створивши поему – оду народному повстанцю, оспівавши минулі подвиги гайдамаків, поет закликає відновити стару “козацьку славу”. Славний гетьман Сагайдачний колись сказав: ‘ Воля знаходиться на кінці шаблюки!”. Тяжка доля неньки України підтверджує це гайдамаки також добре це усвідомлювали, тому так завзято й люто винищували вони ненависників.

Характерною рисою поеми “Гайдамаки“, яка відрізняє її від інших історичних творів Шевченка раннього часу і від традиції романтиків світової літератури, які висували на перший план героїв-одинаків, є те, що в ній відтворено силу народу, його роль в історії. Головна увага тут зосереджена на показі повстання 1768 року як всенародного руху. Поет говорить про те, що всі стали до лав повстанців і що “жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки”. Народ, який протягом багатьох десятиліть зазнавав нелюдських знущань з боку польської шляхти, відважний у боротьбі. Повстанці сповнені почуття зненависті до тих, хто чинив народові утиски, муки. Вони мстиві аж до жорстокості: “Як смерть люта, не зважають на літа, на вроду”. Шевченко ніби живе з гайдамаками одними помислами і бажаннями, повстанці для нього рідні

В поемі найяскравішим представником повсталих є Ярема Галайда. Це не історичний, а узагальнений образ рядового гайдамаки, учасника Коліївщини. Показ особистого життя Яреми органічно зливається з головною сюжетною лінією поеми – боротьбою всього народу. Вже початок розділу “Галайда” свідчить про те, якою була доля наймита. Ярема покірно виконує волю того, у кого служить. Він поки що не відчуває в собі сили: Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався Розправити крила, по-новому подивитися на світ, відчути себе господарем становища Ярема зміг тільки під час повстання, коли став народним месником. Він мріє про поновлення на Україні давніх козацьких порядків, про добрих, справедливих гетьманів, які оживуть у золотих жупанах, про те, що ще прокинеться воля, козак заспіває, а в степу “блисне булава”.

Під час повстання розкрилися нові риси Яреми: його героїзм, відданість народові. Тепер поет використовує інші барви для змалювання його образу. Участь Гапайди у повстанні подано в романтичному плані. Йдучи за народного традицією, підкреслюючи ненависть Яреми до польської шляхти, поет гіперболізує його сили.

Шляхтичі захопили кохану Яреми – Оксану, вбили її батьків. І особиста кривда посилює зненависть до ворогів, додає завзяття у боротьбі. Тужить серце Яреми за коханою:

Визволивши Оксану і одружившись з нею, він одразу ж повертається в загін. Цим поет підкреслює відданість Яреми (а відтак і всіх повстанців) боротьбі проти ненависного ворога. Навіть у грізні години боротьби Ярема виявляє глибоку ніжність у ставленні до Оксани. Поет з великим ліризмом передає взаємини закоханих, поетизує їхню щирість. Ось як Ярема звертається до коханої:Серце моє, зоре моя,Де це ти зоріла?

Образ Яреми становить певний етап у поезії Шевченка. Якщо раніше подібні персонажі (сироти) тільки страждали, терпіли, виливали свою журбу (дівчина в баладі “Причинна”, сироти в “Думах” – “Вітре буйний, вітре буйний!”, “Тяжко-важко в світі жити”, “Нащо мені чорні брови”, Івась у поемі “Катерина”), то Ярема знаходить свою долю в таборі повстанців, піднімається на боротьбу проти гнобителів. Йому разом з іншими гайдамаками належить майбутнє.

Ватажком гайдамацького руху в поемі виступає Максим Залізняк. Створюючи його образ, Шевченко йде за народними переказами й піснями. Кобзар Волох порівнює Залізняка з фольклорним образом сизого орла, що літає понад небесами, називає прославленого ватажка “батьком”, а повстанців – його “синами”. Залізняк походив з бідних – це не залишилось поза увагою поета. Устами кобзаря він говорить про ватажка:Нема в його ні оселі,Ні саду, ні ставу…

Максим відважний: він завжди йде попереду, перебуває в гущі бою, власним прикладом запалює повстанців на подвиги. Залізняк пройнятий глибокою зненавистю до ворога і разом з гайдамаками розправляється з шляхтою. Це – досвідчений, вдумливий і розумний ватажок. Він відзначається витримкою, спокоєм у найскладніших обставинах. Під час бою “іде собі, люльку курить, нікому ні слова”. І водночас для ватажка властиві відчайдушні бойцові вчинки і молодецький запал. Він “і воює, і гарцює з усієї сили”. Залізняк чуйно становиться до повстанців, до Яреми, якого зустрів у бою, до хлопчика, який розповів, як карали шляхту в їхньому селі.

Зворушливо передано картину похорону Гонтою своїх дітей. Вбитий горем, він поніс у поле два трупи, викопав яму, накрив очі дітей китайкою, тяжко затужив, промовивши, що його сини загинули за Україну. Повернувшись до повстанців, Гонта ще з більшим завзяттям карає ворогів – за Україну, за дітей, за своє горе. Поет наголошує на контрастних переживаннях героя: тяжкому горі і радості помсти. Шевченків Гонта має багато спільного з Тарасом Бульбою з однойменної повісті М.Гоголя, хоч діють вони не в однакових обставинах і потрапляють у різні ситуації. Ріднить образи Тараса Бульби і Ґонти відданість своєму народові, присязі, вони всією душею ненавидять шляхту. Це люди, рука яких піднімається на рідних дітей, якщо цього вимагає справа, за яку вони борються.

Образ Ґонти трагічний. Однак проблема трагічного у Шевченка розроблена по-новому. Почуття обов’язку перед повсталим народом у нього бере гору над почуттям любові до рідних дітей. Він знаходить у собі сили для подальшої боротьби, хоч і переживає велике горе. Суть нового підходу до проблеми трагічного полягає в тому, що герой бореться не за своє особисте щастя, а за визволення всього поневоленого народу. Хоч у поемі відтворено історичні події, однак вони тісно пов’язані з сучасністю. Вже у вступі на запитання “Чого, батьки, сумуєте?” дається відповідь.

От чому поет звертається до минулого неньки України. Безпосередньо про сучасне Шевченкові становище країни говориться у розділі ‘Треті півні”, де висловлюється невдоволення поета пасивністю народних мас, покорою панам:А онуки? їм байдуже,Панам жито сіють.

З болем у серці поет говорить про те, що нащадки гайдамаків забули героїчну боротьбу минулого, що вони не знають, “де Ґонти могила”, де поховали “мученого праведного”, де спочиває Залізняк, прославлений ватажок гайдамаків. Тепер на Україні “кат панує, а їх не згадують”. Оця пасивність широких мас, відсутність боротьби, забування нащадками своїх традицій і змусила Шевченка звернутись до історії: він мріяв про нову гайдамаччину.