6.Роль «Енеїди» Котляревського у становленні НУЛ,її оцінка тогочасними і сучасними літературознавцями. Котляревський і «котляревщина».

Вихід у світ "Енеїди" став епохальним явищем в історії укра­їнської культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та есте­тичних проблем.

Значення Котляревського як зачинателя української літерату­ри винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у роз­витку національної культури, спрямований на дедалі глибше про­никнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Оригінальність і суспільне значення таланту автора "Енеїди" прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І. Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного роз­витку народу. Значення "Енеїди" й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. "Енеїда" – чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури.

Творчість Котляревського високо цінував Т. ШЕВЧЕНКО. Поет в 1838 написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив Котляревського, як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди», порівнюючи його з соловейком.

Свого часу ІВАН ФРАНКО, маючи на увазі стан української культури XVIII століття, з Енеєм порівняв самого Івана Котляревського, котрий "з великого пожару України найбільшу спас народну святість — слово".

Увесь творчий доробок І. Котляревського вміщується в одній невеликій за обсягом книзі, проте він справив величезний вплив на сучасників, зокрема М. Гоголя.

Драматург та актор І. Карпенко-Карий назвав п’єсу "Наталка Полтавка" "праматір’ю українського народного театру".

У виданнях “Енеїди” уже радянської доби певний час не зустрічаємо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все більш відчутною. Проте кількість видань “Енеїди” зростала, в примітках та передмовах до них, окремих статтях та монографіях літературознавців хоч і в малій кількості, але спорадично нагромаджується матеріал для коментаря.

ЗЕРОВ М. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми [Котляревський] переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто- густо показується звичайним собі перекладом iз Осіпова», твір якого, на думку того ж таки Зерова, хоча й «не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний».

Коли з нагоди сотої роковини смерті класика МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ радив: «Не слід перебільшувати ваги автора «Енеїди»(…), не слід наліплювати йому невластивий ярличок сміливого радикала, мало навіть не революціонера», хочеться вірити, що в такий спосіб український радянський поет прагнув уберегти Котляревського для майбутнього української літератури, «яка в наші сонячні дні так прекрасно розквітає (нагадаю, мовиться про 1938 рік. — Є.З. ) серед інших літератур». Тому сьогодні не слід применшувати ваги автора «Енеїди» — тим, хто нині «зважує» складові процесу творення української національної ідеї.

За два століття свого існування «Енеїда» пережила весь спектр критичного до себе ставлення: від ШЕВЧЕНКОВОГО «На вічну пам’ять Котляревському» до Шевченкового ж «сміховина на московський кшталт»; від КОСТОМАРОВСЬКОГО «язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником» до КУЛІШІВСЬКИХ звинувачень у ренегатстві («українське слово він перековерзує (…); самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку»); від ЗЕРОВСЬКИХ закидів у підрядковому перекладі чужомовного зразка до Шевчуківського «структура «Енеїди» І. Котляревського грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча».

«Його мета (…) полягає у відродженні колишньої слави слов’янської Трої — Києва, зруйнованої духовно-релігійної столиці християнства, у відновленні втраченої батьківщини» (М. ЖУЛИНСЬКИЙ).

Гідність та достоїнство, патріотизм і націоналізм — ось що перш за все вирiзняє твори Вергілія та Котляревського й споріднює їх та їхніх авторів. Чинники моральні, духовні, нетлінні. Чи не тому «живими» до сьогоднішнього дня залишились тільки два Енея — класичний Вергіліїв та український Котляревського? ЄВГЕН ЗАРУДНИЙ

9.Тематична та жанрова своєрідність байок п.Гулака-Артемовського.

У творчості Гулака-Артемовського байка наближається до співомовок та нісенітниць. у Гулака-Артемовського у байці «РИБКА» архаїчна фабула ще сповнена міфологічним перевертництвом, опис ставка Пліточки таємничий та деталізований, перенесення людського на тваринне відбувається за прин­ципом хтонічної дискретності. Проблема людської глупоти в байках Гулака-Артемовсь­кого порушується з позицій просвітницького раціоналізму. Написані ним на цю ж тему байки «ДУРЕНЬ ТА РОЗУМНИЙ», «ЦІКАВИЙ ТА МОВЧУН» виділяються більшим лаконізмом: у формі чотирирядкового вірша втілений закінчений бай­ковий концепт. Автор визначає їх жанр як «приказки», бо за своїм походжен­ням вони близькі до коротких жанрів народної сміхової творчості - до анек­дотів, прислівїв, нісенітниць тощо.

Тема літературної праці- «Тюхтій та Чванько», тема українського дворянства, суспільна ієрархія -«Пан та собака».

Названі літературні теми були в той час традицій­ними. Звернення до акту­альних тем забезпечувало байці життєву силу, адже вона повинна відображати сьогодення, сучасність, створювати рецеп­ти самозбереження слабкого у світі, де панують сильні.

Байка стає провідним жанром нової української літератури не випад­ково. Її роль у становленні нової української літератури визначалась ідейно-естетичним перетворенням бурлеску під тиском традиційної класичної форми. Однак обмеження функціонування бурлескової худож­ності було тоді одним із завдань української літератури, сприяло утворенню серйозних стилів повістування.

10.Поетикальна своєрідність байки-казки «Пан та Собака» п.Гулака-Артемовського

Головними передумовами написання «Пана та Собаки» були насамперед активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 p., настрої, породжені ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва. Тому не випадково у байці «Пан та Собака» з просвітительських позицій порушується одна з кардинальних проблем соціального і політичного життя епохи — проблема кріпосного права. Перед нами недвозначно постає розгорнута в бурлескно-гумористичних тонах інвектива проти паразитизму, самодурства й розбещеності панства, сувора правда про рабське існування простих трударів. Увівши в байку гострий соціальний конфлікт, автор зображує характери її головних персонажів — і пана і Рябка — як представників двох протилежних суспільних «сфер» у реалістично-побутовій конкретності й виразності. Це вже не статичні класицистичні «портрети», не умовно-алегоричні маски (хоча алегоричним залишається увесь смисл байки), а життєві образи-персонажі, які розкриваються в динаміці — в діалогах, поведінці, в самохарактеристиках, а також в оповіді «простодушного» автора, який виступає стрижневою фігурою, що організує і спрямовує увагу читача навколо суспільного конфлікту. В усьому цьому, безперечно, виявилося новаторство П. Гулака-Артемовського як байкаря.

11.Романтичні елементи в в баладах «Рибка», «Твардорвський» п.Гулака-Артемовського.

Закономiрним в процесi формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехiд вiд вiльних перекладiв до наслiдування, об'єктом якого були також поезiї сучасних захiдноєвропейських авторiв.

У 1827 р. український поет виступає на сторінках «Вестника Европы» з «малоросійськими баладами» «ТВАРДОВСЬКИЙ» І «РИБАЛКА». Перша з них — досить вільна переробка балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», створеної за популярним у слов'янському фольклорі переказом про пана (козака)-гульвісу, що запродав душу чортові. Традиційний фольклорний сюжет А. Міцкевич опрацьовує у романтично-гумористичному стилі, зрідка пересипанім простонародною лексикою. У баладі «Твардовський» Гулак-Артемовський загалом зберігає тематичні мотиви оригіналу, але надає їм виразної національної своєрідності. Сюжет переноситься на український ґрунт і розробляється в бурлескно-травестійній манері. Порівняно з Міцкевичем український автор помітно підсилює гумористичну тональність твору, досягає ще більшого комізму завдяки введенню нових незвичайних епізодів, жартівливих сцен і драматичних колізій, запозичених з народних переказів, анекдотів, демонологічних повір'їв.

Основним засобом естетичної оцінки цього образу є сміх, насамперед травестійно-розважальний. Звертаючись до фольклорної поетики і народної мови, Гулак-Артемовський вдало використовує стильові прийоми (СИМВОЛИ, ГІПЕРБОЛІЗОВАНІ МЕТАФОРИ, ЗВУКОПИСИ, ЕМОЦІЙНИЙ РОЗМОВНИЙ ДІАЛОГ ТОЩО), просторічну лексику, згрубілі вирази й ідіоми.

Балада, що належить до типу гумористично-фантастичних, витримана в дусі народної поезії, написана коломийковим віршем, однак вище від надання їй «простонародного» характеру Гулак-Артемовський не піднявся. Цьому заважала передусім ще досить сильна в українській літературі й у творчості самого автора бурлескна стихія. І все ж «Твардовський», зберігаючи деякі жанрові прикмети балади (драматично-напружений сюжет з елементами незвичайності, казковості, експресивність оповіді тощо), засвідчував потяг до романтичних пошуків відбиття фольклорними засобами образності окремих сторін предметного, об'єктивного буття.

Балада «Твардовський» користувалася значним успіхом у читачів.

Другий твір Гулака-Артемовського — «РИБАЛКА» — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою В. Жуковський).

У своєму переспіві Гулак-Артемовський на цей раз повністю зберігає тематичний і сюжетно-композиційний каркас оригіналу, але опрацьовує його в дусі національної традиції. Теплою задушевністю і ще глибшим ліризмом пройнятий, приміром, опис незвіданого підводного світу («Сонечко і місяць червоненький хлюпощуться... в воді на дні і із води виходять веселенькі!»); образи рибалки і водяної красуні подані в емоційно-мелодійному освітленні. Поет широко вплітає в художній контекст твору характерні для народної пісні зменшувально-пестливі звороти, елементи казкового епосу, розмовні окличні форми тощо. Все це увиразнює національний колорит балади, її сентиментально-романтичну тональність (щоправда, тут часом трапляються й бурлескно-травестійні інтонації). «Рибалка» — одна з перших спроб романтичної поезії в українському письменстві початку XIX ст., зокрема літературної балади, для якої, до речі, характерна версифікаційна майстерність: вдале поєднання чотиристопного ямбу з п'яти- і шестистопним. Показово, що перші українські балади в добу романтизму (П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського та ін.) при надзвичайно сильних фольклорних традиціях в Україні ще наприкінці XVIII — перших десятиліттях XIX ст. оминули, так би мовити, благодатний ґрунт баладної народної поезії і виникли на основі баладних сюжетів польської, німецької і російської літератур, хоча ці сюжети завдяки обробці їх засобами української народнопоетичної творчості набували виразного національного колориту.