Обов’язок доказування, поняття, загальні правила розподілу обов’язків по доказуванню. Наслідки невиконання обов’язку по доказуванню.
Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов’язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст.27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов`язок по доказуванню, оскільки ст.60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (ст.ст.45, 46 ЦПК України). Отже, обов`язок по доказуванню покладається на того, хто звертається за допомогою до суду.
Натомість, право доказування – це можливість подання доказів, участь їх у дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.
Обов`язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема відмовити суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов’язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.
Невиконання обов’язку по доказуванню для сторін та інших суб’єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, - лише процесуально-правові. Із загального правила про розподіл обов’язку по доказуванню, закріпленого ст.60 ЦПК України, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов`язок по доказуванню факту та його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у зв’язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином (ст.1166 ЦК України).22
Роль суду в доказовій діяльності сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Поняття, ознаки і значення судових доказів, класифікація доказів.
Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Класифікація доказів – це зведення доказів в окремі групи за певною ознакою (підставою).23 А тому, істотне практичне значення має класифікація доказів, тому що виявляє особливості окремих груп доказів і визначає шляхи їх найкращого використання з урахуванням цих особливостей.
Класифікація судових доказів можлива за декількома ознаками (підставами):
1)за способом (процесом) формування докази поділяються на первісні та похідні. Первісними називають докази-першоджерела. Похідними називають докази, які відтворюють зміст інших доказів. В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що становить інтерес для суду, а його відображення, інформація про нього, що несе інше джерело.
Прикладом первісного доказу можуть бути показання свідка - очевидця, оригінал документа тощо. Прикладом похідного — копія документа; показання свідка, який повідомляє суду відомості про факт зі слів іншої особи — очевидця події.
Між похідним доказом і фактом, що свідчить про нього, завжди є одна або кілька проміжних ланок (доказів), що може привести до спотворення переданої інформації. У зв'язку з цим похідні докази, як правило, менш достовірні, ніж первісні докази. У судовій практиці з цивільних справ вони зазвичай використовуються для виявлення первісних доказів, а також для їх перевірки;
2)за характером зв'язку між змістом доказу і тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність факту, що доказується, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний.24 Доказ, із якого (за такої самої умови) можна зробити припустимий висновок про існування факту, що доказується, називається непрямим.
Щоб уникнути помилок, пов’язаних із застосуванням непрямих доказів, у цивільному процесі напрацьовані такі правила їх застосування:
а)щоб на підставі непрямих доказів, зробити достовірний висновок, потрібно їх мати кілька;
б)достовірність кожного із них не повинна викликати сумнів;
в)вони повинні підтверджувати і доповнювати один одного;
г)сукупність їх має становити певну систему, що діє підстави зробити один можливий висновок про факт, що доказується.25
У юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів – за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: особисті і речові. І за цими самими підставами на первинні і похідні 26; на особисті, речові і змішані27; отримані за допомогою технічних засобів28. Такий поділ доказів за однією підставою на три різі види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показанні свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Справді, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде вино одержане в усній або письмовій формі (ст.176 ЦПК України). Особисті докази мають суб’єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особистих стосунків зі сторонами.29
До речових доказів, на думку С.Я. Фурси та Т.В. Цюри, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежать від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи.
Докази, отримані за допомого технічних заходів, пропонуються виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення.
До них можна віднести:
звуко – і відеозапис;
фотографії;
інформацію отриману через Інтернет;
комп’ютерні програми, наприклад, бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що ґрунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на комп’ютерній обробці наданого матеріалу тощо.
До змішаних пропонується зарахувати ті, що неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи зроблений він ним особисто; чи за допомогою певних апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо.30
В окремому провадженні деякі вчені пропонують додатково під виділяти класифікацію доказів в залежності від відношення доказів до предмету доказування, а саме:
1)предметні докази – будь які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов’язані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту;
2)додаткові докази – безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і не має іншої можливості його встановити.31