Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тема 13 Лекція 1.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
08.05.2019
Размер:
136.22 Кб
Скачать

28

Тема 13. Судове доказування і докази

Лекція № 1

Поняття судового пізнання і судового доказування. Мета, суб’єкти і стадії судового доказування. Поняття предмету доказування. Класифікація обставин, які входять до предмету доказування.

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом об’єктивної істини та правильного застосування норм матеріального та процесуального права. Для цього ч.2 ст.160 ЦПК України покладає на головуючого обов`язок спрямувати судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з`ясування обставин справи.

Така діяльність відбувається у процесі судового розгляду справи у результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку.1

У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття доказування і докази. Проте, як зазначає чимало вчених, поняття доказування є нині проблемним (дискусійним), оскільки є доволі багато підходів до визначення цього поняття і не існує єдиної концепції.2 Проте для того, щоб краще уявлявся сенс судового доказування та його природи, варто передусім з`ясувати питання судового пізнання.

Так, загалом, теорія пізнання може розглядатися з точки зору філософії, психології, фізіології центральної нервової системи тощо. Приміром, теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми пізнання та його можливостей, відношення знань до реалій, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його добросовісності та істинності. На відмінну від психології, психології, фізіології та інших наук теорія пізнання як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, що функціонують у психіці того чи іншого суб’єкта, загальні підстави вважати певний результат знанням, що відображає реальний, істинний стан речей.

Пізнання може розглядатися як творча діяльність суб’єкта, орієнтована на отримання достовірних знань про світ. Воно може здійснюватися у формі побутового, релігійного, міфологічного, художнього та наукового сприйняття.

Пізнання з точки зору філософського тлумачення – це душевна діяльність, результатом якої є знання про зовнішній та зовнішній світ в їхньому співіснуванні та закономірній послідовності. З точки зору психології, пізнання складається з низки психічних актів: відчуття, сприйняття, уяви та утворення понять та суджень. Основні питання теорії пізнання полягають в визначенні чи запереченні відмінності між нашими уявленнями та дійсною, у встановленні джерел та змісту пізнання.

Результатом пізнавальної діяльності є знання – система набутих за допомогою понять про дійсний стан речей. У цивільному як і в кримінальному судочинстві результатом є рішення у вигляді процесуального акту, що має правові наслідки.3

Процеси пізнання і доказування щільно взаємопов'язані, оскільки доказування як вважається судочинстві — це не тільки опосередковане, але і неопосередковане пізнання, яке можливе стосовно окремих обставин, що охоплюються предметом доказування по справі,4 приміром - наслідків, які настали від порушення, невизнання чи оспорення прав, свобод та законних інтересів; деяких інших обставин.

Отже, пізнання складається із діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з`ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов’язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями у процесі перевірки законності та обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

Об`єктом пізнання у цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання – встановлення об’єктивної істини у справі; засобами пізнання – доказування і докази; процесуальною формою пізнання – судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) є методом встановлення об’єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.5

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування.

Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це обов'язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність всіх інших суб'єктів доказування. Отже, судове доказування є різновидом пізнання, що включає діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, їх представників.

У судовому доказуванні органічно поєднуються дві рівноцінні сторони — розумова та практична. Розумова (логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування, підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу, законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки.

Таким чином, цивільне процесуальне доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини у конкретній справі і вирішення спору між сторонами.

Структура цивільного процесуального доказування складається з наступних елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності.

Суб'єктами судового доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення цивільної справи.

Доказова діяльність кожного із суб'єктів доказування має значну специфіку, що відображає відмінності у характері їх заінтересованості у вирішенні справи, цілях участі у процесі та виконуваних процесуальних функціях, процесуальному стані.

Основний суб'єкт доказування у цивільному процесі — суд першої інстанції. Суд вирішує всі питання, що виникають у процесі судового доказування, безпосередньо досліджує докази, представлені іншими суб'єктами доказування, перевіряє істинність даних, що надані як докази, і в результаті їх оцінки встановлює фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Всі інші суб'єкти доказування зобов'язані довести в судовому засіданні ті факти, на які вони посилаються, відстоюючи таким чином свої інтереси чи інтереси, які доручені їм для захисту.

Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи або здійснення окремої процесуальної дії.

Об'єкт доказування у справі в цілому є предмет доказування. Як правило, нормативним джерелом визначення предмета доказування є норми матеріального права. Предмет доказування визначається судом. Особи, які беруть участь у справі, виконуючи покладений на них обов'язок доказування, разом доводять обставини, що входять у предмет доказування.6 Таким чином, аналіз статей 57, 60 ЦПК України дає можливість зробити висновок, що предметом доказування є: а)обставини, якими позивач обгрунтовує свої вимоги (підстава позову); б)обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в)інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.7

В цілому, предмет доказування визначений ст.179 ЦПК України і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду.8

Зміст доказів – це сукупність фактичних даних про обставини, що огрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти – дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати безпосередньо і опосередковану форму – прямого або побічного доказу.9 Зміст діяльності складається зі способів та стадій.

Центральним компонентом структури цивільного процесуального доказування є мета доказування. Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку — відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.

Стадії судового доказування можна згрупувати відповідно до стадій цивільного процесу: 1) доказування при підготовці справи; 2) дослідження доказів у суді; 3) остаточний висновок для постановлення рішення по справі, укладання мирової угоди, відмови від позову, визнання позову. Такий підхід до стадій цивільного процесуального доказування підкреслює завершений характер оцінки досліджених доказів і участь у процесі доказування всіх суб'єктів, а не тільки суду.10

Важливим аспектом доказування є його здійснення у процесуальній формі, характерній для всього цивільного судочинства. Можна виділити наступні ознаки процесуальної форми доказування: 1) законодавча врегульованість процесу доказування; 2) діяльність правової регламентації. Як послідовність дій з доказування, так і їх зміст докладно регламентуються нормами права; 3) універсальність процесуальної форми доказування; 4) імперативність процесуальної форми доказування; 5) підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.

Нормативне регулювання доказування у цивільному процесі відповідає його меті, завданням і принципам. У зв'язку з цим буде доцільним виділити принципи судового доказування в системі принципів цивільного процесуального права. Існує необхідність виділення принципів на рівні інституту права, особливо відносно міжгалузевих інститутів. Це дозволяє точніше визначити внутрішній зміст самого міжгалузевого інституту, виділити взаємозв'язок його норм, а також забезпечити більш правильне розуміння цілей і завдань, що стоять перед самим інститутом.

Слід зазначити, що галузеві принципи цивільного процесуального права є значущими для всіх інститутів названої галузі, разом з тим судове доказування має власні принципи, що деталізують і доповнюють галузеві.

До принципів судового доказування можна віднести наступні: 1) обов'язковість доказування (всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); 2) належність доказів; 3) допустимість доказів; 4) вільну оцінку доказів.

Принципи судового доказування спільні, але у той же час вони мають конкретний зміст і прояв у цивільному судочинстві.11

Таким чином, судове доказування – це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин справи.12

Доказові факти. Факти, які не підлягають доказуванню: загальновідомі, преюдиційні, законні презумпції.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права повязують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Виділяють такі ознаки юридичних фактів як: 1)конкретність та індивідуальність (він існує в певний момент, в певний проміжок часу, тощо – реєстрація шлюбу); 2)соціальна змістовність (явища природи – світанок, танення снігу); 3)об’єктивний вираз (думки, почуття, бажання);4)прямий або непрямий зв'язок з правом (ті, що відбиті у гіпотезах юридичних норм); 5)причинний зв'язок із правовими наслідками (реєстрація шлюбу породжує правові відносини подружжя, їхні взаємні права та обов’язки).13

Поміж тим, варто відзначити, що у цивільному процесуальному праві не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти, що визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст.61 ЦПК України).

Загальновідомі факти (notoria) – це обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЄС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визначення обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, щодо чого постановляється ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч.2 ст.223 ЦПК України). Тому факти, встановленні рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи.14

Мета преюдиції полягає у тому, щоб звільнити осіб, які беруть участь у справі, від повторного доказування, а суд – від повторного дослідження фактів, які вже доказані та дослідженні.

Слід зазначити, що хоча закон і передбачає можливість звільнення від доказування преюдиціально встановлених фактів, він все ж таки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених вироком суду чи постановою суду у справі по адміністративне правопорушення: факт вчинення дій і факт вчинення дій конкретною особою.

Преюдиціальна сила судового акта має суб’єктивні та об’єктивні межі. Обєктивні межі – це коло обставин, перелічених у мотивувальній частині акта, що вступив у законну силу. Субєктивні межі – це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиційне значення і які не можуть бути оскаржені. Закон визначає, що преюдиціальними фактами є лише для осіб, які брали участь у розгляді справи. 15

Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст.61 ЦПК України). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст.40 ЦПК України). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що призводить до припинення провадження у справі.16

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно із законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції.17 Правові презумпції (лат. praesumptio - припущення) – це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших обставин. Традиційно у теорії права їх розділяють на – спростовні та неспростовні; фактичні та законні, та інш.18

Натомість, законодавцем не дається дефініції презумпції, визначення цього терміну напрацювала юридична наука та судова практика. Цю категорію детально досліджено як процесуалістами, так і вченими, які розглядали проблеми різних галузей матеріального права.

Однак, більшість вчених вважають, що під презумпцією слід вважати: 1)закріплене (або опосередковано закріплене) спеціальною процесуальною нормою, 2)припущення про наявність або відсутність юридично значимої обставини, 3)яке перерозподіляє доказові обов’язки учасників процесу. Змістом презумпцій завжди є інформація ймовірна, що у більшості випадків допускає можливість її спростування стосовно конкретного випадку. У літературі вказується на наявність у праві незаперечних презумпцій, які доказуванню не підлягають та не можуть бути спростовані.

Відкритим є трактування деякими вченими того, що презумпція має нерозривний двоякий характер: з одного боку, це процесуальне правило, яке встановлює особливий порядок розподілу доказових обов’язків, з іншого, - можливе, ймовірне знання про існування якогось факту, події, дії чи стану.

В літературі поділяють презумпції, які мають матеріально-правовий або процесуальний зміст.19 Так, відповідно до ст.1178 ЦК України за шкодою, завданою малолітньою особою (яка не досягла 14 років), відповідають його опікун і організації, які зобов’язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. У цій нормі вина опікуна презумується,20 - це відносно матеріально-правового змісту.

Процесуальну презумпцію можливо угледіти в неповажності причин неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, належних чином повідомлених про час та місце судового засідання, та міститься в ст.169 ЦПК України. На підставі такої презумпції сул вправі прийняти процесуальне рішення, невигідне для особи, яка не з`явилася до суду, у вигляді розгляду справи по суті.

Поняття фікції на відмінну від поняття презумпції не носить виключно правового характеру і широко використовується у різних сферах життєдіяльності. Під фікцією розуміють використання в певних цілях положеннях, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки.

В літературі зазначається, що сучасне право не може обійтися без юридичних фікцій. Це вірно, тка як вони є доцільними, в деякій мірі розумними і потрібними в системі цивільно-процесуальних засобів здійснення правосуддя. Вони являються заходами, які забезпечують процесуальну економію юридичних засобів і зусиль суддів та учасників процесу при здійсненні правосуддя, інакше буде неможливо розглянути справу. Мета їх – спонукати недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин здійснити або відмовитися від здійснення певних дій, наприклад, зробити невигідним для сторони ухилятися від явки в судове засідання задля затягування процесу або приховування доказів, тощо.

Фікція і презумпція, як зазначалось, це прийоми законодавчої техніки, але вони є різними за змістом. Закріплюючи доказову презумпцію, законодавець виходить з більшого або меншого ступеню ймовірності існування тієї чи іншої обставини. При формулюванні фікцій законодавець виходить з того, що обставини, яка визначається існуючою, насправді немає і в дійсності (або навпаки). Тобто фікція відрізняється від презумпції відсутністю ймовірності факту, який стверджується.

Процесуальна фікція, на відмінну від презумпції, не може розглядатися як спосіб перерозподілу доказових обов’язків, так як закріплені в законі фікція повністю відзначає особу від доказування обставин, яка фікцією визначається існуючою.21

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]