74. Предмет, дисципліни та методи ф-ї

Кожна наука має свій метод. Проте філософія виступає найбільш загальною методологією, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від греч. methodos - шлях, пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і практичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самого філософського знання.

Як і методи інших наук, він бере початок в практичній діяльності людей і у своєму витоку є віддзеркаленням логіки і закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Це відноситься, звичайно, тільки до такої філософії, яка спирається на науку. Філософський метод задає загальні принципи дослідження. Проте різні філософські школи і напрями відповідно до своєї специфіки і розуміння предмета філософії формулюють і використовують різні філософські методи. Плюралізму філософських концепцій відповідає і плюралізм методів (дедукція, логічні методи; індукція, досвідчені методи; експеримент; рефлексія, самоспостереження). Загальне, що властиво їм усім, - теоретичне мислення, виражене у філософських категоріях, принципах і законах.

Матеріалізм і ідеалізм виступають як найбільш загальні підходи і способи розгляду буття і пізнання. Теорія пізнання із самого початку багато в чому визначається тим, що береться за первинне : матерія або свідомість, дух або природа, тобто матеріалістичні або ідеалістичні передумови. У першому випадку, загальний процес пізнання розглядається як віддзеркалення в сознинии об'єктивної дійсності, в другому - як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, спочатку присутніх в речах (об'єктивний ідеалізм), або як аналіз наших власних відчуттів (суб'єктивний ідеалізм).

Наступний аспект розрізнення філософських методів - діалектика і метафізика.

Під діалектикою мають на увазі вчення про найбільш загальні закономірності розвитку буття і пізнання, одночасно вона виступає і загальним методом освоєння дійсності, розглядаючи її як єдність і боротьбу протилежностей. Діалектика в принципі сумісна як з матеріалізмом, так і з ідеалізмом. У першому випадку вона виступає як матеріалістична діалектика (Маркс, Енгельс), в другому - як ідеалістична діалектика (Гегель).

Діалектика виникла і розвивалася разом з метафізикою як протилежним нею способом мислення і пізнання. Її особливість - тенденція до створення однозначної, статичної картини світу, прагнення до абсолютизації і ізольованого розгляду тих або інших моментів або фрагментів буття. Метафізичний метод характеризується тим, що розглядає предмети і процеси за одним принципом : або так, або немає; або біле, або чорне; або друг, або ворог і так далі. При розгляді руху метафізики тяжіє до відома різноманітних його форм до якої-небудь одній. Так, наприклад, для матеріалізму Нового часу було характерне зведення різних форм руху матерії до механічної (механістичний матеріалізм). Методологічна помилка виникає тоді, коли цей момент спокою або яка-небудь одна характеристика, сторона предмета дослідження виривається із загального взаємозв'язку і взаємообумовленості і зводиться в абсолют.

Окрім вказаних методів філософія включає і інші. Відмітимо деякі з них, що мають найбільше значення і поширення :

Сенсуалізм (від латів sensus - почуття) - методологічний принцип, в якому за основу пізнання беруться почуття і який прагне усе знання вивести з діяльності органів чуття, відчуттів, абсолютизуючи їх роль в пізнанні (Эпикур, Гоббс, Локк, Беркли, Гольбах, Фейєрбах).

Раціоналізм (від латів ratio - розум) - метод, згідно з яким основою пізнання і дії людей є розум (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель).

Ірраціоналізм - філософський метод, який заперечує або, принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам досягнення буття (Шопенгауэр, Кьеркегор, Ніцше, Дильтей, Бергсон).

Дисципліни

Предмет філософії, як відомо, складається з якнайширшого погляду людини на світ. Філософія вивчає загальне в системі «Людина — Світ». Відносини в цій системі включають багато аспектів: світоглядний, антропологічний, онтологічний, гносеологічний, методологічний, праксеологічний, аксіологічний та ін. Відповідно до аспектів вивчення системи «Людина — Світ» можна структурувати філософське знання. Воно складається з онтології (учення про світ), філософської антропології (учення про людину), гносеології (теорії пізнання), філософської методології (учення про загальні принципи, підходи до розуміння буття), історії філософії (її саморефлексії, самопізнання), аксіології (учення про естетичні і моральні цінності), праксеології (учення про практичне засвоєння і перетворення світу), логіки (учення про форми і структуру правильного мислення), філософії історії (вчення про виникнення, розвиток і зміну людських цивілізацій), соціальної філософії (філософії історії) та інших структурних елементів або дисциплін. До філософського знання відносять також межові, фундаментальні, загальнонаукові проблеми кожної галузі наукового знання.

Предмет ф-ї

Філосо́фія (від грец. φιλοσοφια — в дослівному перекладі «любов до мудрості»^[1][2][3]) — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу^[4]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду. Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розв. світу, виражених в принципах, філ.законах та категоріях. Предметом ф. є не тільки визначення наявного і минулого, але й можливого і май-бутнього. Предмет ф. характер-изується своїм гуманістичним хар-ром, бо в центрі його змісту перебу-ває людина.

75. Герменевтика, як метод філософії. Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його об’єк-тивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та суб’єктивних (наміри авторів) основ. Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного писання. В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто не обмежений предметом, межою зміст тексту. Основоположни-ком став Шлейєрмахер. У Дільтея герменевтика перетво-рюється в специфічний метод наук про духа. У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції онтології. У рамках Франкфуртської школи (Ю.Хабермас та ін.) Г. як “критика ідеології” повинна розкрити на аналі-зі мови “засіб панування та соціаль-ної влади”, сприяючи “виправданню відношень організованого насильст-ва”. У Хабермаса, Лоренца та ін. Г. виступає одним із засобів консоліда-ції різних течій сучасної буржіазної філософ: Г. покликана вже не стільки “зрозуміти”, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”. Заперечуючи філософію герменев-тики, марксизм-ленінізм вважає, що окремі герменевтичні процедури можуть бути використані в історич-них, юридичних та інших науках, які мають діло з аналізом об’єктивірова-них наслідком свідомості діяльності людей.

Герменевтикою (фундпатор – В.Дільте) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герм. – розуміння. Процесс розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герм. з різних боків: сематичного, логічного, психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії прийняття рішень тощо. На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб"єктивно-психологічних факторів. Герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб”єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб”єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту. Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є “об”єктивною самостійністю” по відношенню до будь-якого суб”єкта, включаючи автора та інтерпритатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.