КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І

МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА МУЗЕЄЗНАВСТВА

ІСТОРІЯ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ І РОЗВИТОК ТУРИЗМУ В ІЗРАЇЛІ

ДОПОВІДЬ

Виконала: Гарбузюк Любов Петрівна

студентка ІІІ курсу, МС-39 групи

Керівник – Андрес Ганна Олександрівна,

КИЇВ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………………………………………с.3-4

Розділ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ ІЗРАЇЛЮ

1.1 Історія держави Ізраїль……………………………………………………………………………….С.5-9

1.2 Особливості розвитку музейної мережі в Ізраїлі…………………………………..С.10-18

Розділ 2 ТУРИЗМ В ІЗРАЇЛІ…………………………………………………………………………….с.19-20

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………………………………………с. 21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………………………………с. 22

ВСТУП

Ізраїль – країна молода і музейна мережа є порівняно нещодавно сформована. Але успішність її набачена в світі, адже в цій країні найбільша кількість музеїв в світі припадає на одну людину. У 2002 р. в Ізраїлі було 52 офіційно визнаних музею, число відвідувань склало близько 2 420 тисяч (не рахуючи музею Яд Вашему, число відвідувань якого в тому ж році склало 600 тис.). На район Єрусалиму доводиться більше чверті відвідувань, стільки ж - на район Тель-Авіва. [http://www.jewish.ru].

Щорічно мільйони людей відвідують близько 200 музеїв, розташованих в усіх куточках Ізраїлю. Великі і маленькі, в містах і кібуцах, вони є сховищами скарбів археології, етнографії, історії, античного і сучасного мистецтва, а також народних ремесел. Унікальні картини і скульптури знаходяться в музеях Ізраїлю. Постійні експозиції і тематичні виставки завжди привертають увагу ізраїльтян[2, c.128].

Більшість великих музеїв зосереджена в Єрусалимі, Тель-Авіві і Хайфі. Серед них історичні і археологічні музеї, музеї природи, науки і техніки, музеї мистецтва і літератури і інші. Серед ізраїльських музеїв є як державні, так створені громадськими організаціями і приватними особами.

По ситуації на 2008 рік діяльність 53 ізраїльських музеїв курирує департамент в Міністерстві культури і спорту Ізраїлю на підставі закону від 1983 року. У даних Центрального бюро статистики є інформація про 150 музеїв, з них 140 фінансуються державою. Закон про музеї (1983) дає повноваження міністрові освіти і культури встановлювати правила і регулювати стандарти музейної справи в цілях її розвитку.

Найвідоміший з музеїв - Ізраїльський музей в Єрусалимі, заснований в 1965 році як Національний музей. У ньому розміщуються колекції образотворчого мистецтва, в основному зібрані Музеєм мистецтв "Бецалель" (заснований у 1906 році), колекції предметів культури і мистецтва низки сусідніх країн, твори сучасних скульпторів, а також різні колекції етнографічних матеріалів. До складу Ізраїльського музею також входять Храм книги, де зберігаються рідкісні стародавні рукописи, включаючи свитки Мертвого моря, і Археологічний музей ім. Рокфелера (1930) з великою колекцією знахідок, що відносяться до періоду до 1700 р. н.е.

Щорічно ізраїльські музеї приймають близько десяти мільйонів відвідувачів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ ІЗРАЇЛЮ

1. Історія держави Ізраїль.

Держава Ізраїль була заснована у 1948 як держава євреїв після двох тисяч років їх розсіювання серед інших народів.

14 травня 1948 року було ухвалено Декларацію незалежності Ізраїлю. Арабські держави не визнали цього рішення і в той же день оголосили Ізраїлю війну. Під час війни в 1948-49 роках Ізраїль приєднав частину території, відведеної ООН для арабської держави та Західну частину Єрусалиму.

Виходячи із основного принципу держави - "збирання розсіяних", що затверджує право кожного єврея приїхати в країну і отримати громадянство, Ізраїль широко відкрив двері до країни . У перші ж чотири місяці прибуло близько 50000 репатріантів, в основному ті, що пережили Катастрофу європейського єврейства. До кінця 1951 року Ізраїль прийняв 687000 репатріантів, більше 300000 з яких були біженцями з арабських країн; тим самим єврейське населення країни подвоїлося.

Напружений економічний стан, що склався після війни за Незалежність, і потреби швидко зростаючого населення викликали необхідність суворої економії усередині країни і потребу у фінансовій допомозі з-за кордону. Допомога, зроблена урядом США, позики американських банків, пожертвування євреїв діаспори і післявоєнні репарації з Німеччини - усе було використано на будівництво житла, механізацію сільського господарства, створення торгового флоту і державної авіакомпанії, здобуток і переробку наявних природних багатств, розвиток промисловості, прокладення доріг, розвиток телефонного зв'язку і енергопостачання.

За перше десятиліття існування держави подвоївся випуск промислової продукції, так само як і число працюючих, а експорт промислових товарів виріс в чотири рази. Різке збільшення оброблюваних площ дозволило забезпечити населення усіма основними продуктами харчування, додатково доводилося імпортувати тільки м'ясо і зерно. 20000 гектарів практично безплідної землі покрилися лісами, дерева були посаджені і уздовж головних шосейних доріг (загальна протяжність посадок 800 км). [ 1, c. 30-32].

Значно розширилася і система просвіти, створена єврейською общиною ще до утворення держави, а тепер що охопила і арабський сектор. Шкільна освіта стала безкоштовною і обов'язковою для дітей від 5 до 14 років (з 1978 р. відвідування школи стало обов'язковим до 16 років і безкоштовним до 18-ти). Розвивалися культура і мистецтво, що вбирали в себе близькосхідні, північноафриканські і західні елементи у міру того, як євреї, що прибували зі всього світу, привозили традиції своїх громад і країн, де вони жили впродовж багатьох поколінь. До десятої річниці утворення Ізраїлю населення країни налічувало вже більше двох мільйонів чоловік.

Роки становлення держави, на жаль, були затьмарені серйозними проблемами безпеки. Угоди про припинення військових дій (1949 р.), не лише не проклали шлях до міцного світу, як передбачалося спочатку, але і постійно порушувалися. Усупереч резолюції Ради Безпеки ООН від 1/IX/1951 р. Єгипет закрив Суецький канал для ізраїльських судів, що спрямовувалися в Ізраїль; посилилася блокада протоки Тірани; почастішали вторгнення банд терористів з сусідніх арабських країн; Синайський півострів поступово перетворювався на потужну військову базу Єгипту.

Впродовж другого десятиліття існування Ізраїлю (1958-1968) подвоївся експорт, щорічний ріст валового продукту складав приблизно 10%.0 Ізраїль став випускати товари, які раніше доводилося імпортувати, - папір, автопокришки, радіоприймачі, холодильники, але найбурхливіший розвиток спостерігався в наново створених областях - машинобудуванні, металообробній, хімічній і електронній промисловості. Оскільки місцевий ринок продуктів харчування наближався до насичення, сільське господарство починало вирощувати нові культури - для переробки і на експорт. Щоб впоратися з об'ємом торгівлі, що збільшився, на додаток до вже існуючого порту в Хайфі, на середземноморському узбережжі був побудований ще один глибоководний порт в Ашдоді.

В Єрусалимі було зведено будівлю Кнесета, побудований медичний центр "Хадаса" і новий кампус Єврейського університету (замість комплексу будівель університету на горі Скопус, які довелося залишити після війни за Незалежність). Тоді ж був створений Музей Ізраїлю, що став центром зберігання, вивчення і експонування цінностей культури і мистецтва єврейського народу.

Постійно розширювалися міжнародні відносини: були встановлені тісні зв'язки із США, з країнами Британської співдружності, більшістю країн Західної Європи і майже з усіма державами Латинської Америки і Африки, а також з деякими країнами Азії. Почалося здійснення програм широкої міжнародної співпраці, у рамках яких сотні ізраїльських лікарів, інженерів, учителів, агрономів, фахівців із зрошування і молодіжних інструкторів ділилися секретами майстерності і досвідом роботи з жителями країн, що розвиваються. У 1965 р. відбувся обмін послами з ФРН. Цей крок багато років відкладався, оскільки свіжа була гірка пам'ять про злочини, здійснені нацистським режимом (1933-1945 рр.) проти єврейського народу. Нормалізації стосунків між двома країнами передував лютий опір частини ізраїльського суспільства і запеклі публічні дебати.

У 1956—1957 Ізраїль вів війну з Єгиптом з приводу Суецького каналу (Суецька криза).

В результаті війни 1967 року були захоплена інша частина території арабської держави, весь Єрусалим, а також єгипетський Синайський півострів і сирійські Голанські висоти.

У 1970-х роках почалася міграція до Ізраїлю євреїв з Радянського Союзу, в тому числі з України. Ця міграція досягла найбільшого розмаху на початку 1990-х років, в результаті чого зараз близько чверті населення Ізраїлю походить з країн колишнього СРСР.

Після укладення кемп-девідських угод (1978 р.) і мирного договору між Ізраїлем і Єгиптом (1979 р.) єгиптянам було повернуто Синайський півострів.

У 1985 р. Ізраїль вивів з Лівану основну частину своїх військ, які знаходилися там з 1982 року. Однак уздовж кордону на території Лівану було збережено «пояс безпеки», контрольований ізраїльтянами спільно з «Армією Південного Лівану» на чолі з генералом А.Лахадом.

Прийшовши до влади в 1992 році, уряд І.Рабіна заявив про намір домагатися мирного врегулювання на основі принципу «мир в обмін на території». Він прийняв рішення про обмеження будівництва поселень на окупованих територіях, Ізраїль та Організація визволення Палестини (ОВП) визнали одне одного.

13 вересня 1993 року у Вашингтоні між Ізраїлем і ОВП було підписано Декларацію про принципи, якою передбачалося введення обмеженого самоврядування на палестинських територіях (на першому етапі — в секторі Газа і м. Єрихон).

4 травня 1994 року в Каїрі було підписано ізраїльсько-палестинську угоду про принципи палестинського самоврядування в цих районах і виведення звідти ізраїльських військ та адміністрації. Угоду в основному було виконано.

У 1994 р. було укладено угоду про передачу палестинцям повноважень у цивільних сферах в інших районах Західного берега.

26 жовтня 1994 року було підписано мирний договір між Ізраїлем і Йорданією.

З приходом до влади уряду Б. Нетаньягу в 1996 році політику «освоєння» окупованих територій і створення на них нових поселень було активізовано, курс на діалог з палестинцями взято жорсткіший, ніж за уряду І.Рабіна-Ш.Переса. Крім того, задекларовано пріоритетність завдання зміцнення безпеки Ізраїлю.

Під тиском американської адміністрації в жовтні 1998 р. у США було підписано «Меморандум Уай», яким передбачалися подальша передислокація ізраїльської армії на Західному березі і передача палестинцям додаткових територій у цьому районі. Після виконання першого етапу цієї угоди Ізраїль оголосив про подальше заморожування реалізації «Меморандуму Уай», мотивуючи своє рішення невиконанням палестинцями своєї частини зобов'язань [2, c.27; 10].

Конфлікт між Ізраїлем і Палестиною загострився на початку 2002 року, а особливо у березні-квітні 2002.

12 липня 2006 року ліванська терористична організація шиїта Хезболла, підтримувана Сирією і Іраном, запустила декілька ракет і атакувала позиції ізраїльських військ.

Бойовики Хезболи перетнули ізраїльський кордон, захопивши двох солдатів в заручники. Провокаційні дії Хезболлы розпалили Другу ліванську війну. Під тиском ООН конфлікт закінчився припиненням вогню. Після закінчення війни начальник ізраїльського генерального штабу, Дан Халуц, пішов у відставку.

В травні 2008 року стало відомо про непрямі переговори з Сирією в Турції.

Тож майже вся історія Ізраїлю – це історія воєнних дій і боротьби євреїв за власну державу, але попри це культура Ізраїлю надзвичайно стрімко розвивалася і розвивається в наш час, і музейна справа, яка і виступає об'єктом дослідження моєї курсової, розвинулась попри негативні історичні умови, стала високорозвинутою галуззю культури країни [3].