2.7 «Мережеві» революції.

Завдяки новітнім технологіям, для ведення війни можна вже не використовувати важку зброю та техніку. Для ведення війн 21 сторіччя необхідно мати лише комп’ютер. Комп'ютери, як зазначав відомий дослідник Д. Несбітт, збільшують реальну владу кожного індивіда, дозволяючи йому більш ефективно стежити за діями свого уряду, навіть більше, ніж уряд може стежити за діями громадянина.

Використовуючи вихід в Інтернет, можна завоювати більшу підтримку народу. Адже створення блогу (Інтернет-щоденника) займає зараз біля 15 хвилин, мінімального інформаційного веб-сайту - від 40 хвилин. А як відомо, до соціальних мереж прикута велика аудиторія людей, зокрема молоді – нашої майбутньої перспективи.

Тому не секрет, що навіть революції тепер можуть проходити завдяки такому інструменту ведення інформаційної війни, як засіб масової комунікації, а саме Інтернет.

В останні роки так звані «кольорові» революції стали «мережевими», вони зробили якісний перехід до нових масштабів, їх кількість значно зросла, що дає змогу аналізувати основні тенденції та закономірності цього явища сьогодення.

Першою з «кольорових» революцій вважають «Бульдозерну» революцію в Югославії у 2000 році, але першою «мережевою» можна вважати «Помаранчеву» революцію в Україні 2004 року. Саме тоді вперше Інтернет-технології зіграли суттєву роль в організації масових заворушень. Саме Інтернет-ЗМІ надавали найточнішу та найоперативнішу інформацію, в мережевих спільнотах формувалися «нічні дозори» громадян, що патрулювали біля виборчих дільниць, через публікації на форумах відслідковували переміщення автобусів з міліцією.

Наступна з «кольорових» «мережева» революція відбулася у Молдові у 2009 році. В Молдові для згуртування невдоволених результатами виборів були використані засоби Інтернет-сервісів, при чому вперше влада для запобігання цьому використала блокування Інтернет-сайтів та, навіть, мобільного зв’язку.

Наступна мережева революція ледве не сталася в Ірані у 2009 році. Саме тоді значно (в сотні разів) зросла кількість профілів іранців на Facebook. Інтернет-спільноти слугували для координації дій учасників заворушень, але влада зреагувала ефективно і не останню роль зіграла контрпропаганда та використання технологічної протидії в Інтернет.

І вже 2011 рік приніс цілу низку «мережевих» революцій в арабських країнах. Невдоволені урядом громадяни, координуючи свої дії через Інтернет-спільноти, Інтернет-сервіси Twitter та Facebook, вийшли на вулиці Єгипту, Туніса та Лівії. І цього разу влада не змогла протиставити цим засобам нічого крім спроб тотальної заборони Інтернет, що виявилося неефективним та лише згуртувало демонстрантів.

Висновки цих подій напрошуються самі по собі. Нові технології роблять спілкування громадян екстериторіальним та неконтрольованим державою, що дозволяє громадянам, які незадоволені політикою уряду зорганізуватися у антиурядові мережеві об’єднання та згодом винести у реальний світ дух спротиву, накопичений у віртуальному просторі.

При цьому такі об’єднання можуть не мати одного чітко визначеного лідера, більше того, у віртуальному середовищі можливе лідерство віртуальних особистостей, які виглядають ідеальними з точки зору учасників спільнот, але насправді є продуктом інформаційної діяльності реальної особи, або ініціативної групи осіб.

Саме через використання соціальних мереж для організації масових заворушень, деякі держави, розглядаючи Інтернет, як потужне комунікаційне середовище, бачать у ньому загрозу своїй стабільності, реалізують стратегії жорсткого керування розвитком комунікаційних технологій, і, як наслідок, регулюють доступ своїх громадян до ресурсів Інтернет. За даними Гарвардської школи права, протягом останніх п’яти років кількість держав,що фільтрують інформацію, яка надходить з Інтернет до їх громадян виросла з двох до двадцяти п’яти.

В той же час варто зауважити, що більшість держав засвоїла Інтернет лише для інформування громадян, інколи для здійснення маніпуляцій суспільною думкою, та практично ніколи для спілкування із власним народом.

Важка та неманеврена державна бюрократична машина, яка, тим не менш, намагається здійснювати тотальний контроль за думками та діями своїх громадян не дозволяє державам бути ефективними в Інтернет.

Але, як показує практика, дії держави, пов’язані із забороною джерел інформації та засобів спілкування, лише згуртовують невдоволених та сприяють розвитку альтернативних рішень в інформаційному полі.

Експерти, зокрема, генеральний директор Фонду «Сприяння розвитку мережі Інтернет «Дружній Рунет» Е.І.Беспалов, виокремлюють перелік основних факторів, що впливають на Інтернет-політики різних держав сучасного світу. До них можна віднести:

• рівень розвитку ринкової економіки і стратегічні державні пріоритети в цій галузі;

• ступінь проникнення Інтернет у життя рядових громадян;

• ступінь розвитку громадянського суспільства;

• суспільні традиції та домінуюча мораль.

Ці та інші фактори визначають диференціацію підходів від майже повної відсутності державного регулювання Інтернет в США до тотального блокування розвитку національного сегменту Інтернет військовим режимом Бірми.

В цьому році до ворогів Інтернет через жорстку політику обмежень були зараховані Саудівська Аравія, Бірма, Китай, Північна Корея, Куба, Єгипет, Іран, Узбекистан, Сирія, Туніс, Туркменістан та В’єтнам. При цьому деякі з названих країн взагалі обмежують доступ громадян до Інтернет, а деякі з політичних або релігійних міркувань проводять політику тотального моніторингу та фільтрації трафіку.

Стан в Україні.

Останнім часом відбувається значне просування Інтернет в життя українського суспільства. На конференції в UA-IX були оприлюднені дані, що Україна знаходиться на шостому місті за обсягами інформації, що передається за допомогою Інтернет в межах країни. Враховуючи, що у рейтингу беруть участь Росія, Франція, Германія, Голландія, можна казати, що Україна знаходиться пліч-о-пліч з найрозвинутішими країнами у цій галузі.

На цей час в умовах неврегульованості питань відповідальності в Інтернет, Україна іде за американською моделлю, що є не стільки ознакою високого рівня свободи слова, скільки залишками демократичних традицій, що набули значного розвитку протягом останніх років, та саморегулюванням української Інтернет-спільноти.

В той же час, враховуючи нові тісні стосунки з північним сусідом, можна очікувати серйозних кроків в напрямку європейської моделі на зразок російських, або навіть в більш жорсткому вигляді.

Прийняття Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року і набрання ним чинності з 1 січня 2011 року спричинило в українському суспільстві зрозумілу стурбованість, пов’язану з обмеженнями, які він може потенційно накласти на громадський контроль за владою, стверджуючи (п.6 ст.6), що «обробка персональних даних про фізичну особу» може здійснюватися лише за її згодою або у випадках, «визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини», а також на наукову діяльність, визначаючи, що “використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді” (п.9 ст.6). [13]

Головною проблемою регулювання взаємодії влади з громадянином в Інтернет для України, як і для багатьох інших країн, є намагання влади тотально контролювати життя та діяльність громадян не даючи їм нічого у відповідь. В результаті громадяни об’єднуються проти своєї держави, як основного чинника зазіхань на свободу їх висловлювань та самореалізації в Інтернет, і будь-які дії, спрямовані на дестабілізацію суспільства знаходять живий відгук учасників мережевих спільнот. Інтернет-сервіси та мобільний зв’язок, екстериторіальність та швидкий доступ до інформаційних ресурсів роблять учасників таких спільнот дійсно опарним для влади, якщо вони зі стану громадянина-кореспондента перейдуть то стану громадянина-революціонера.

Більшість держав вже спробувала стратегію заборони в Інтернет, і такі спроби виявилися неефективними, частина держав спробувала стратегії маніпулювання, але такі засоби по-перше найбільш ефективні у деструктивному руслі (наприклад для дестабілізації політичної та/або економічної ситуації у країні – геополітичному конкуренті), а по-друге можуть бути виявлені учасниками мережевих спільнот, і тоді призведуть до зворотнього ефекту. [10]