Зобов’язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи

За зобов’язанням із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи особа, яка вчинила дії спрямовані на рятування здоров’я та життя іншої фізичної особи, майна іншої фізичної або юридичної особи без відповідних повноважень має право на відшкодування завданої їй шкоди у повному обсязі.

Правове регулювання здійснюється Главою 80 ЦК України.

Законодавець розрізняє такі випадки виникнення зобов’язання:

1. із рятування здоров’я та життя фізичної особи;

2. із рятування майна фізичної або юридичної особи.

Підставами виникнення зобов’язання із рятування здоров’я та життя фізичної особи є:

1. наявність реальної загрози для здоров’я та життя фізичної особи;

2. відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо іншої особи дії, тому лікарі, пожежники та інші особи не визнаються суб’єктами таких зобов’язань;

3. спрямованість дій на рятування здоров’я та життя фізичної особи;

4. виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров’я та життя фізичної особи.

Відповідно до ст.1161 ЦК України, шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.

Підставами виникнення зобов’язання із рятування майна фізичної особи або юридичної особи (іншої особи) є:

1. наявність реальної загрози для майна іншої особи;

2. відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо майна іншої особи дії;

3. спрямованість дій на рятування майна іншої особи;

4. майно повинно мати істотну цінність, яка визначається угодою сторін, актами законодавства, адміністративними актами тощо;

5. виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо майна іншої особи.

Законодавець розрізняє два види шкоди, завданої особі внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо майна іншої особи без відповідних повноважень: а) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи; б) шкода, завдана майну фізичної особи.

Якщо шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, то вона відшкодовується державою в повному обсязі (ч.1 ст.1162 ЦК України)

А шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища (ч.2 ст.1162 ЦК України). При цьому, шкода відшкодовується: а) з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода; б) в межах вартості майна, яке рятувалося.

Зобов’язання із створення загрози життю, майну фізичної особи або майну юридичної особи В нашому житті досить часто трапляються випадки, коли шкода ще не завдана, однак існує загроза її завдання. Як правило, такі випадки трапляються при здійсненні виробничої діяльності, пов’язаної з використанням різних форм енергії і сучасних складних технологій. Наприклад, небезпека завдання шкоди здоров’ю багатьох людей виникає при будівництві атомних електростанцій, хімічних заводів тощо.

За зобов’язання із створення загрози фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює (ст.1163 ЦК України).

Правове регулювання здійснюється Главою 81 ЦК України.

Підставою виникнення зобов’язання є факт створення загрози завдання шкоди у майбутньому. При цьому небезпека завдання шкоди повинна бути реальною, її наявність повинна бути обґрунтована відповідним висновком спеціалістів.

Суб’єктами даного зобов’язання є особа, інтересам якої загрожує небезпека (заінтересована особа), і особа, яка таку небезпеку створює (боржник). Відповідно, заінтересованою особою може бути як фізична, так і юридична особа, а боржником – юридична особа, фізична особа – підприємець або фізична особа.

Об’єктом зобов’язань із створення загрози завдання шкоди у майбутньому можуть бути як немайнові блага фізичної особи (життя, здоров’я), так і майно.

Заінтересована особа має право вимагати усунення загрози від особи, яка її створює, а остання зобов’язана її усунути шляхом припинення дій, якими створюється небезпека або вчинення дій, якщо вона створюється її бездіяльністю.

Відповідно до ст.1164 ЦК України, у разі не усунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати: а) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози; б) відшкодування завданої шкоди; в) заборони діяльності, яка створює загрозу.

Загальні положення про зобов’язання із відшкодування шкоди В той час, коли інші інститути цивільного права встановлюють правові форми для формування нормальних правових відносин, інститут відшкодування шкоди є правовим оформленням реакції суспільства на процеси патологічні – порушення існуючої правової системи. Інститут відшкодування шкоди не виконує самостійної господарської функції, як, наприклад, інститути власності, договору, спадкування, він встановлює як би норми допоміжні, які забезпечують безперешкодне виконання зазначеними інститутами їх призначення. Тому на нього покладається виконання спеціальної – відновної функції, що забезпечує приведення майнового положення потерпілого в стан, що існував до правопорушення.

За зобов’язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов’язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі.

Зобов’язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно прийнято називати деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду – деліктною.

Правове регулювання зобов’язання здійснюється Главою 82 ЦК України та іншими актами.

Деліктні зобов’язання, як і інші цивільно-правові зобов’язання, виникають при наявності юридичних фактів, пов’язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Так як, деліктні зобов’язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов’язання співпадають із підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи міри деліктної відповідальності законодавець виходить із принципу генерального делікту згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов’язку відшкодувати завдану шкоду. При цьому, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише при наявності підстав до яких законодавець в ст.1166 ЦК України відносить: а) наявність шкоди; б) протиправну поведінку заподіювача шкоди; в) причинний зв’язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вину. Перераховані підстави визнаються загальними, так як їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то мова йде про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст.1187 ЦК України).

За загальним правилом ч.1 ст.1166 ЦК України шкода підлягає відшкодуванню: а) в повному обсязі, тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб’єктом підприємницької діяльності); б) особою, яка безпосередньо завдала шкоду.

На відміну від загального правила, у випадках визначених законом:

• обов’язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем, наприклад, шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього (ст.1178 ЦК України);

• розмір відшкодування може бути зменшеним, наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину (ч.4 ст.1193 ЦК України);

• розмір відшкодування може бути збільшеним, наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст.1203, 1208 ЦК України).

В ч.1 ст.1166 ЦК України міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов’язкову підставу деліктної відповідальності. Питання протиправної поведінки вже розглядались у Главі 13 даного посібника, однак порівняно із загальними положеннями, протиправна поведінка в деліктних зобов’язаннях має свою особливість. Так, окрім традиційних форм дії та бездіяльності, в деліктних зобов’язаннях протиправна поведінка може існувати і у вигляді рішення відповідного органу влади. Окрім цього, в деліктних зобов’язаннях відповідальність наступає також і за окремі правомірні діяння. До випадків правомірного завдання шкоди законодавець відносить:

1) виконання фізичною особою своїх обов’язків;

2) здійснення фізичною особою права на самозахист;

3) прийняття закону про припинення права власності на певне майно;

4) у стані крайньої необхідності;

5) при згоді потерпілого, але при умові дотримання правових норм.

Так, у розглянутих вище випадках відсутність протиправності виключає виникнення деліктного зобов’язання і, відповідно, відповідальності за завдану шкоду. Однак, законодавець передбачив два виняткові випадки, коли допускається відшкодування шкоди, завданої правомірними діями. Тобто, мова йде про завдання шкоди власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності та у стані крайньої необхідності.

Обов’язковою підставою деліктної відповідальності є, також, причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою. У деяких випадках він носить складний характер, наприклад, у разі завдання каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я фізичній особі необхідно встановити причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і каліцтвом, а також між каліцтвом і втратою професійної чи загальної працездатності (ст.1195 ЦК України).

Суб`єктивною підставою деліктної відповідальності є вина. Відповідно до ч.2 ст.1166 ЦК України характерними ознаками вини у цивільному праві є: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов’язок доведення відсутності вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма. Особливістю деліктних зобов’язань також є і можливість у випадках передбачених законом, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану шкоду й незалежно від вини її заподіювача, наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної відповідальності (ст.1187 ЦК України).

До підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди законодавець відносить казус (випадок), непереборну силу та умисел потерпілого.

Казус (випадок) – це завдання шкоди без умислу і необережності, тобто коли особа не знала, не могла і не повинна була знати про можливість настання шкідливого результату.

Непереборна сила - це надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

Після того як ми визначились з поняттям непереборної сили потрібно розмежувати непереборну силу і випадок (казус):

1) непереборна сила - це подія об`єктивно невідворотна за даних умов не тільки для даного заподіювача шкоди, але й для інших осіб при досягнутому рівні розвитку науки і техніки, а випадок об`єктивно відворотній і не може бути попереджений тільки даною особою;

2) непереборна сила - це надзвичайна подія, яка не може бути передбачена заподіювачем шкоди, а при випадку - останньому надається можливість передбачити завдання шкоди;

3) непереборна сила - це завжди зовнішня подія по відношенню до діяльності заподіювача шкоди, а випадок, як правило, внутрішня обставина відносно його діяльності.

Щодо умислу потерпілого, то він не є безумовною підставою звільнення від деліктної відповідальності. Так, згідно ч.3 ст.1193 ЦК України, вина потерпілого не враховується у разі: а) відшкодування додаткових витрат при відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо) (ч.1 ст.1195 ЦК України); б) відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника (ст.1200 ЦК України); в) відшкодування витрат на поховання (ст.1201 ЦК України); г) коли потерпілим є малолітня або недієздатна особа.

Суб’єктами деліктного зобов’язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов’язання, є боржник і кредитор. Боржником є особа, яка зобов’язана відшкодувати завдану шкоду (або заподіювач шкоди), а кредитором – потерпілий.

Фізична особа може бути визнана суб’єктом деліктного зобов’язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) – деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб’єктом відповідальності за завдану шкоду в деліктних правовідносинах є не фізична особа - безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов’язок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладається на осіб, вказаних в законі, які й є суб’єктами по її відшкодуванню (ст.ст.1178, 1184, 1186 ЦК України).

Суб’єктами деліктної відповідальності можуть бути й юридичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у даному виду цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв’язку із виконанням останніми їх трудових функцій (ст.1172 ЦК України).

Обов’язок відшкодувати шкоду може покладатися й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст.ст.1173, 1174, 1175, 1176 ЦК України).

Другою стороною деліктного зобов’язання – кредитором є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдали шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб’єкти цивільного права. Так, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров’я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов’язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст.1200 ЦК України).

Об’єктом деліктного зобов’язання є дії божника по відшкодуванню завданої шкоди у повному розмірі.

Трапляються випадки завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю двох або більше осіб, що спричинило настання несприятливих наслідків як неподільного результату. Відповідно до ст.543 ЦК України, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність.

Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч.1 ст.544 ЦК України.

Суд має право притягнути осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, до часткової відповідальності, замість солідарної, якщо подано відповідну заяву потерпілим. Частки відповідальності по відшкодуванню шкоди визначаються судом за правилами відповідно до ступеня їх вини.

Як солідарна, так і часткова відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, не виключає урахування вини потерпілого та матеріального становища осіб, які завдали шкоди (ст.1193 України).

Однією із форм забезпечення виконання зобов’язань заподіювачем шкоди є страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди (ст.980 ЦК України). Однак, страхове відшкодування або страхова сума, що підлягає сплаті потерпілому, не завжди покриває завдану шкоду, оскільки межі відповідальності страховика встановлюються угодою між сторонами, а у разі обов’язкового страхування – законом і ґрунтується на гіпотетичні (умовно передбачувані), а не фактичні розміри відповідальності. В ст.1194 ЦК України закріплюється обов’язок особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням.

Правила ст.1194 ЦК України застосовуються тільки у разі, коли особа застрахувала ризик своєї цивільної відповідальності за добровільним або обов’язковим страхуванням на користь третьої особи. Тобто, дана норма не поширюється на випадки укладення договорів страхування майна, відповідальності за договором, підприємницького ризику, особистого страхування.

За загальним правилом особа, на користь якої здійснено страхування (потерпілий), не має права звернутися безпосередньо до страхувальника. Вимога про відшкодування шкоди пред’являється до страховика. Проте, якщо страхового відшкодування (сплату якого проводить страховик) недостатньо, страхувальник (для повного відшкодування завданої ним шкоди) зобов’язаний сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто, ст.1194 ЦК України з метою захисту прав потерпілого встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність страхувальника.

Законодавець у ст.1192 ЦК України передбачає такі способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого: а) в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити річ тощо); б) відшкодування завданих збитків.

Згідно ст.1211 ЦК України потерпілому надається право вибору способу відшкодування шкоди як найбільш прийнятного для нього, однак кінцеве рішення залишається за судом.

Як при відшкодуванні шкоди в натурі, так і при відшкодуванні завданих збитків грішми, потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з завданням шкоди майну.

Постановлюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватись за призначенням, але має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків).

У тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів.

ЦК України розрізняє загальні та спеціальні види деліктних зобов’язань. До загальних видів законодавець відносить зобов’язання із відшкодування шкоди завданої особі, та зобов’язання із відшкодування шкоди, завданої майну. Так, шкода завдана особі виражається або в ушкодженні здоров`я каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або в завданні смерті потерпілого, а також у відшкодуванні моральної шкоди. А шкода завдана майну свідчить про порушення майнової сфери особи у формі зменшення його майнових благ або їх знецінення.

До спеціальних видів ЦК України відносить: зобов’язання із відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою; відшкодування шкоди, завданої органом державної влади АРК або органом місцевого самоврядування; відшкодування шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; відшкодування шкоди, завданої малолітньою і неповнолітньою особою; відшкодування шкоди, завданої недієздатною і обмежено дієздатною особою, а також особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; відшкодування ядерної шкоди; відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами; відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність; відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг); відшкодування моральної шкоди.

Особливості відшкодування шкоди, завданої працівником

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. За загальним правилом, шкоду, що завдана працівником підчас виконання ним своїх трудових (службових) відшкодовує юридична чи фізична особа, з якою цей працівник знаходиться в трудових відносинах (ч.1 ст.1172 ЦК України).

Особливості даного делікту полягає, насамперед, в тому, що особа повинна вчиняти протиправне діяння лише за таких умов:

1) коли між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини, що визначається трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про перевід на тимчасову роботу в дану організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу, або ж рішенням суду та іншими юридичними актами;

2) коли шкода завдається безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов’язків, тобто коли особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу.

Окрім цих ознак, до складу протиправного діяння за даним деліктом можуть відноситись: а) наявності цивільних правовідносин підряду, за яких працівник діє за дорученням замовника; б) наявність правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах, за яких учасник здійснює підприємницьку чи іншу діяльність від імені товариства.

Проте найсуттєвішою особливістю даного деліктного зобов’язання є те, що проходить відмежування особи, яка фактично завдала шкоду та особи, яка повинна нести деліктну відповідальність.

Так, безпосереднім заподіювачем шкоди за ст.1172 ЦК України визначається:

а) працівник (службовець);

б) підрядник;

в) учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу.

Однак, відповідальність за шкоду, яка завдана внаслідок виконання відповідних обов’язків законодавець покладає відповідно на:

а) юридичну або фізичну особу, з якою він перебуває в трудових (службових) відносинах;

б) замовника за цивільно-правовим договором підряду;

в) підприємницькі товариства, кооперативи учасником (членом) яких він є.

Вина відповідальних осіб полягає в тому, що оскільки усі дії працівників (службовців) та інших осіб, коли вони вчиняються на виконання певних трудових (службових) та інших обов’язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов’язаних суб’єктів, то і вина безпосереднього заподіювача шкоди, який знаходиться у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою управомочуючою особою повинна визнаватись виною останніх.

Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду фізична чи юридична особа, а також інші суб’єкти відповідальності мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача, з вини якого була завдана шкода, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачений законом.