1.3. Соціокультурні чинники розвитку інформаційної сфери в Україні

Не можна аналізувати функціонування та розвиток інформаційної сфери, якщо не брати до уваги специфічність соціокультурних та історичних умов, що у переважній більшості й визначають особливості інформаційної сфери пострадянського, як, втім, і будь–якого іншого типу суспільства.

1. Величезне значення має напівтрадиційна структура самого соціуму. У найзагальнішому плані можна стверджувати про наявність в Українському соціумі трьох основних інформаційно зорієнтованих страт. Перша, до якої входять істеблішмент та його обслуга (за даними різних джерел, до від 2 % до 10 % населення, що цікаво кореспондує з кількістю користувачів Інтернет та мобільного зв’язку) є особливим чином модернізованою та дуже вразливою для інформаційних впливів. Друга страта (понад 30 % населення) живе переважно за законами традиційного суспільства, інформаційно пасивна та консервативна. Переважна ж більшість населення (понад 60 %) є масовизованою, понад те, атомізованою. Крах традиційних суспільних зв’язків не супроводжувався постанням інститутів громадянського суспільства, що створює надзвичайно сприятливі умови для посилення суспільної апатії, з одного боку, а з іншого — для використання маніпулятивних механізмів.

Після швидкого розпаду Радянського Союзу верхівка суспільства (номенклатура) зазнала значних перетворень. По–перше, протягом перших п’яти років незалежності до неї було залучено певну кількість представників нижчих соціальних прошарків (тіньової буржуазії, “образованщини” тощо), особливо в інформаційній сфері. По–друге, вплив західної пропаганди та програм обміну й співробітництва сформував надмірні прагнення усього суспільства та передусім його істеблішменту ще за часів СРСР. За роки незалежності незабезпечені бажання тільки посилилися.

По–третє, лише досить незначна частина пануючої верхівки здобула можливість вести західний спосіб життя. Відповідно сформувалася потужна сфера її обслуговування. Відбулося катастрофічно швидке розшарування до того майже однорідного суспільства. Верхівка значно відірвалася від переважної більшості населення й функціонує в специфічних умовах.

Аналіз статистичних даних, що були розраховані за довідником “Хто є хто в українських мас–медіа 2000” та вміщених в табл. 7.2 дозволяє дійти таких висновків. Для України притаманний “еволюційний” спосіб становлення інформаційно–комунікативного простору. Понад 26 % його представників свого часу належали до певних прошарків номенклатури (від обласної до союзної), а серед тих, кому більше 30 років, цей відсоток зростає до 40 %. У той же самий час відсоток колишніх радянських дисидентів сягає 0,7 % (серед тих, кому за 30 років — 1 %). Серед усього загалу понад 64 % становлять люди віком від 40 до 70 років, світогляд яких був повністю сформований ще за часів радянської влади.

Непропорційно високим серед українського інформаційного істеблішменту є відсоток вихідців з сіл та провінційних містечок (понад 57 %), тобто за певним допуском носіїв традиційної свідомості. Проте цей відсоток значно зменшується серед тих, хто народився у 1960–х, особливо у 1970–х роках.

Для інформаційного істеблішменту притаманним є і така загальноукраїнська тенденція як домінування чоловіків — понад 72 %.

Освітній рівень інформаційної верхівки досить високий: понад 97 % мають вищу освіту, серед них понад 10 % — наукові ступені. На відміну від поширеного уявлення, понад 89 % мають гуманітарну освіту (понад 60 % — університетську), 9 % — технічну (переважно політехнічні інститути) і лише 2 % — університетську природничу.

Основними “кузнями” інформаційних кадрів залишаються Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (понад 36 %) та факультет журналістики Львівського національного університету (понад 8 %).

Серед тих, хто визначився за політичними уподобаннями, переважають фахівці з “правими” (7 %, до них близькі 0,7 % “правих” радикалів) та центристськими поглядами (6 %, це фактично ті, хто коливається разом з “генеральним курсом” влади). “Ліві” (“радянські”) складають незначну меншість (2 %), ще потужніші подібні тенденції серед осіб віком до 40 років. Проте загальним неспростовним висновком є “незаідеологізований” характер свідомості українського інформаційного істеблішменту. Йдеться про фактичну неусвідомленість, невідрефлектованість ідеологічних уподобань навіть серед тих, хто за професією має формувати ці уподобання у свідомості мас. Надзвичайно високий відсоток тих, хто не визначився (понад 84 %), що віддзеркалює політичну неструктурованість українського суспільства. Проте не варто переоцінювати нейтралітет тих, хто не визначився. Досвід політичної боротьби свідчить про їхню схильність приставати на бік тих, хто сьогодні при владі.

Західні держави ведуть активну роботу серед української інформаційної верхівки. Про це свідчить той факт, що понад 12 % пройшли стажування або активно співпрацюють із західними інституціями.

Серед молодшого покоління (до 40 років) цей відсоток зростає до 30 і наближується до кількості представників номенклатури серед старшого покоління. 30—40 % контрольованих представників інформаційного істеблішменту досить для жорсткого контролю інформаційної сфери країни. У табл. 7.2 наводимо соціологічні дані українського інформаційного істеблішменту.

Нині в Україні діють кілька фондів на підтримку демократії з досить значною участю західних структур. За незначним винятком вони є швидше місцем працевлаштування для іноземних громадян та інструментом реалізації інтересів відповідних держав.

Переважним типом відносин у соціумі залишаються патріархальні відносини “патрон—клієнт”, а відповідно до цього поступово укріплюється кланово–олігархічна структура суспільства, на небезпеці чого наголосив Президент України Л. Кучма у своєму Посланні до ВР України [15].

За типологією пострадянське суспільство досить швидко наближається до південно–італійського, обриси якого наведено у відомий роботі Р. Патнема [16]. Цікавим аргументом на користь цього є подальше утвердження у пострадянській міфології культової фігури “злодія у законі”, “того, що тримає” — постаті, що жодним чином, за винятком місцевої специфіки, не відрізняється від постаті “Дона”.

2. Важливою характеристикою є слабкість системи ідейно–політичної гегемонії, за термінологією А. Грамші. Після розпаду радянської системи гегемонії у масовій свідомості, на перший погляд, панує повний безлад.

Таблиця 7.2

За роками народження (%)
1920	1930	1940	1950	1960	1970
1	11	25	28	17	18

За походженням (%)
Село	Районне місто	Обласне місто	Столиці
40	17	21	22

За освітою (%)
Середня	Тільки вища	Кандидати наук	Доктори наук
3	87	7	3

За напрямом освіти (%)
Технічна	Природнича	Гуманітарна	ІЖ КНУ ім. Т.Шевченка	Журфак ЛНУ ім. І.Франка
9	2	45	36	8

За політичними уподобаннями (%)
Радикали	Праві	Центристи	Ліві	Не визначилися
0,7	7	6	2	понад 84

За статтю (%)
Чоловіки	Жінки
72	28

За статусом в радянські роки (%)
За всією вибіркою		За вибіркою осіб, які народилися у 1930-60-х роках
Номенклатура	Дисиденти	Номенклатура	Дисиденти
26	0,7	понад 40	близько 1

За стажуванням в РФ та на Заході за роки незалежності (%)
За всією вибіркою		За вибіркою 1970-х років народження
Захід	РФ	Захід	РФ
12	3	понад 30	близько 1

Поряд з певними намаганнями раціоналізувати свідомість, “позбавити світ чар”, наблизитися до європейських зразків свідомості хоча б в елітних прошарках відбувається відродження до життя тіней минулого, яких, здавалося б, вже давно звільнилося наше суспільство.

У суспільстві поступово формується ставлення до насильства, навіть фізичного, як до виправданого засобу боротьби з політичними опонентами. Вже вкотре у нашій історії “революційна законність” намагається посісти місце законності як такої.

Надзвичайно важливим для політичного аналізу є те, що психотипи і моделі мислення учасників політичного процесу суттєво не змінилися з часів позаминулого сторіччя. Порівняємо системи образів класичної української та російської літератури (М. Гоголь “Ревизор”, М. Салтиков–Щедрін “История города Глупова”, “Ташкентцы”, І. Нечуй–Левицький “Кайдашева сім’я”, І. Франко “Борислав сміється”, публіцистика тощо) та представників сучасних еліт.

Окрему проблему створює принципова несумісність структури мислення багатьох представників вітчизняного та іноземних істеблішментів [17], що унеможливлює ефективне використання переговорних технологій: учасники переговорів принципово не можуть зрозуміти один одного.

3. В європейських країнах СНД відбувається формування інформаційної сфери виразно транзитивного штибу. Ця структура характеризується тим, що акцент робиться на передачі та, у кращому випадку, адаптації іноземного продукту, а не на створенні власного.

4. Досліджуючи інформаційну сферу пострадянського суспільства, необхідно пам’ятати про історичні традиції ставлення до Слова як вищої цінності, що було сформовано протягом останніх 1000 років. Православна богословська традиція, передусім ісіхазм, помножені на догматично засвоєні набутки європейської схоластики (насамперед у результаті діяльності Києво–Могилянської Академії) з її прагненням до віртуального (С. Ерігена тощо) сформували потужну традицію світосприйняття.

Однією з її характерних рис є домінування філологів в українській та пострадянській гуманітаристиці в цілому. Слабкість інших передусім суспільствознавчих шкіл у нашій науці є одним з чинників, що сприяють послабленню змістовності політики.

Зазначене вище стосується насамперед вищих прошарків соціуму, дійсно найвідкритіших для інформаційних впливів. На нижчих щаблях суспільства рівень спротиву цим впливам стрімко зростає. Важливою характеристикою пострадянського європейського суспільства є його масова апатія, проблема якої цікаво проаналізована у статтях В. Полохало.

5. Сьогодні у переважній більшості пострадянських країн спостерігається “конфлікт між темпами загального інформаційного накопичення та можливостями соцiально–прикладного, технологічного використання цієї інформації. Не знаходячи цілеспрямованого прикладного використання, інформація стає ферментом, що підточує усі суспільні інститути, а також звичаї, традиції, норми, ідеали” [18].

6. Україна перебуває ще на початковій стадії інформаційної революції, що докладно проаналізовано у попередньому підрозділі.

Підсумовуючи можемо стверджувати, що сучасне пострадянське суспільство досить дивно структуроване — вищі щаблі дуже вразливі до інформаційних впливів, а нижчі — практично унебезпечені від них. Констатуємо також, що ці щаблі існують у різних вимірах, утворюючи кентавроподібну структуру (традиційний за основними рисами торс та потворно модернізована голова). Така структура уявляється лише як перехідна, інша справа, що період перехідності може тривати десятки років. У якому напрямі вона буде еволюціонувати — стане зрозумілим з часом.

За таких умов державна влада стає напрочуд нестабільною, вкрай чутливою до будь–яких внутрішніх і зовнішніх впливів. Це викликано насамперед тим, що верхівка шукає та знаходить виправдання своєму існуванню, існуючому способу життя не в країні, а за її межами. Саме тому омріяну стабільність можна найпростіше досягти у разі відмови від виконання суттєвих функцій національної держави на користь домінуючих міжнародних сил.