3. Державне управління та захист національних інформаційних ресурсів

Інформаційна сфера, зокрема інформаційні ресурси, за сучасних умов стають системотворним фактором життя і діяльності суспільства й держави. Розвиток інформаційної сфери все більше впливатиме на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, інші складові розвитку суспільства й держави, забезпечення національної безпеки в умовах науково–технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства.

Державне управління та захист національних інформаційних ресурсів є важливою складовою державної інформаційної політики та інформаційної безпеки України.

Системою управління та захисту інформаційних ресурсів доцільно вважати організовану сукупність центральних державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, їхніх спеціальних підрозділів, служб, посадових осіб, підприємств, установ, інших суб’єктів господарювання, громадських організацій та окремих громадян, об’єднаних цілями і завданнями щодо формування, зберігання, поширення інформаційних ресурсів, задоволення інформаційних потреб особистості, суспільства й держави, впровадження спеціальних заходів і засобів захисту інформаційних ресурсів та прав суб’єктів інформаційної діяльності в рамках чинного законодавства України.

Зокрема, щорічні втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд марок [1, с. 23]. За неофіційними даними, втрата торгових і технічних секретів США обійшлась американським компаніям у 1992 р. в 100 млрд доларів. Вважається, якщо не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані втрати, за оцінками фахівців, у 2003 р. становитимуть майже 150 млрд доларів [1, c. 16].

Все це визначає як найактуальнішу і невідкладну проблему чіткого визначення на найвищому рівні державного управління системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями державної політики щодо інформаційних ресурсів України, формування організаційно–правових засад системи управління і захисту цих ресурсів, створення інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання таких ресурсів.

Тому завдання формування, накопичення, поширення, забезпечення як загальнодоступного, так і комерційного використання національних інформаційних ресурсів за умов переходу до постіндустріального суспільства та глобальних інформаційних процесів доцільно розглядати як пріоритетні й такі, що мають загальнодержавне значення.

Визначення та правове й організаційне закріплення провідних напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно:

• забезпечити її цілісність, а також зумовлений такою цілісністю підхід та ієрархічність побудови, стабільність організації, погодженість зв’язків системи з навколишнім середовищем;

• врахувати об’єктивні якості й характеристики інформаційних ресурсів, засобів їхньої обробки й передачі як об’єктів управління.

У рамках державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами створюватимуться засади для реалізації конституційного права громадян вільно отримувати і використовувати інформацію з метою вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, його залучення до світового інформаційного простору, забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки, формування демократично зорієнтованої масової свідомості, формування й становлення галузі інформаційних послуг та ринку інформації, розширення правового поля регулювання суспільних інформаційних відносин.

Удосконалення системи державного управління національними інформаційними ресурсами безпосередньо залежатиме від визначення її цілей, як це обґрунтовано у зарубіжних та вітчизняних наукових працях. Визначення мети завжди потребує перетворення її у дії, тобто визначення функцій.

З праксеологічного погляду, діяти осмислено — це означає залучати до дійсності фактори, завдяки яким відбувається перехід від системи початкових умов, які належить визначити, до системи визначених кінцевих умов. Тобто “дія, яку ми маємо намір здійснити, потребує потрійного визначення: 1) визначення мети; 2) визначення умов, які стосуються дійсності; 3) визначення засобів, які пристосовані як до наміченої мети, так і до дійсності, що існує. Немає свідомої дії, яка не містила б бажання пізнати щось дійсне й знайти засоби. Мета, умови й засоби — три елементи практичної діяльності...” [2].

З визначення мети й функцій випливатиме логічна модель управління соціальною системою, зокрема системою державного управління національними інформаційними ресурсами, а саме: головна мета — функції — структура. Тобто на підставі визначеної головної мети, розробляються основні функції (а не навпаки), які даватимуть змогу сформувати ієрархічну структуру центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади. У тих випадках, коли змінюється головна мета, доцільно розробити додаткові або нові функції та сформувати таку структуру державних органів, яка задовольнятиме досягненню нової головної мети. Відповідно до головної (стратегічної) мети розроблюється й впроваджується система правового й організаційного забезпечення, спрямована на її здійснення [3].

Головну мету державної політики щодо національних інформаційних ресурсів можна сформулювати як створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку, забезпечення ефективного використання таких ресурсів у всіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави.

З огляду на головну мету державної політики щодо національних інформаційних ресурсів можна сформулювати функції державного управління цією сферою діяльності, а саме:

• розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно–правових актів щодо правового забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення правових і організаційних механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

• визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними ресурсами;

• розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно–методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектору у сфері формування й використання інформаційних ресурсів щодо координації діяльності згаданих структур;

• розробка і реалізація фінансово–економічних методів регулювання діяльності щодо формування й забезпечення використання інформаційних ресурсів;

• здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на основі використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

• формування інформаційних ресурсів, що висвітлюють діяльність державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій, для надання вільного доступу даних громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом);

• забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів у діяльності державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;

• оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково–технічних, виробничо–технологічних і організаційно–економічних умов створення й застосування інформаційних технологій та інших елементів інформаційної інфраструктури з метою формування, розвитку й ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

• забезпечення функціонування ефективної системи захисту інформаційних ресурсів;

• забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

• забезпечення розробки й впровадження ефективних правових, організаційних і економічних механізмів регулювання інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);

• регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну; здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;

• кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

• інформаційно–аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;

• контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів;

• нагляд за додержанням законодавства у сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.

Сучасну проблематику щодо державного управління системою національних інформаційних ресурсів можна охарактеризувати таким чином.

1. Інформаційні процеси як внутрішні, так і глобальні зумовили тенденцію активного залучення до сфери інформаційних відносин значної кількості людей, громадських організацій, держав, інших суб’єктів інформаційної діяльності.

У процесі розвитку суспільних інформаційних відносин дедалі більше проявляються “протиріччя між потребами суспільства в розширенні вільного обміну інформацією і необхідності окремих обмежень на її поширення” [4].

За таких умов державою не в повному обсязі забезпечується управління інформаційною сферою щодо встановлення необхідного балансу: з одного боку — між свободою слова, правом на інформацію, а з іншого — припустимими обмеженнями на поширення і захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування національної безпеки України.

2. В Україні створюється національна система законів і підзаконних нормативних актів щодо правового регулювання соціальних відносин, визначальною складовою яких є інформація. Однак в економічному, соціально–політичному та організаційно–правовому плані в Україні досі не створено логічно завершеної системи державного управління національними інформаційними ресурсами.

Важливо зазначити, що базове інформаційне законодавство та більшість актів законодавства, що містять окремі правові норми регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері діяльності, було введено в дію до прийняття у 1996 р. Конституції України. Деякі правові норми чинного законодавства виконали свою роль, а окремі виявилися неефективними або такими, що не відповідають вимогам подальшого економічного, соціокультурного розвитку та забезпечення національної безпеки України тому, що приймалися у різні часи без узгодження понятійного апарату і мають ряд не досить коректних термінів, а отже, неоднозначно тлумачаться учасниками суспільних інформаційних відносин. Нові юридичні норми у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені з раніше прийнятими, що призводить до негативних наслідків.

Крім того, залишаються неврегульованими у правовому плані окремі сфери суспільних інформаційних відносин, зокрема, з приводу інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці.

Концептуально–правова невизначеність окремих аспектів регулювання суспільних інформаційних відносин заважає створенню цілісної, логічно завершеної системи державного управління національними інформаційними ресурсами, законодавчому врегулюванню комплексу визначальних економічних, соціально–політичних, організаційно–правових, матеріально–технічних та інших проблем, пов’язаних з такими аспектами:

• формуванням, розвитком і забезпеченням ефективного використання національних інформаційних ресурсів, що становлять основу національного інформаційного простору та сприяють прискоренню соціально–економічного розвитку суспільства і держави, зміцненню національної безпеки України;

• подальшим розширенням глобальних інформаційних процесів, можливістю широкого доступу до світових інформаційних ресурсів, інтегруванням національного інформаційного простору в світовий інформаційний простір та налагодження міжнародного інформаційного співробітництва;

• організацією ефективної системи захисту інформаційних ресурсів, сфери їхнього створення, накопичення і обігу як основи для проведення державою незалежної інформаційної політики та захисту національних інтересів України.

Розглянемо найактуальніші, на погляд авторів, проблеми реформування системи національних інформаційних ресурсів та управління нею з боку держави.

Чинне інформаційне законодавство не дає повного юридичного трактування поняття “національні інформаційні ресурси”, а без теоретично і юридично обґрунтованого визначення понятійного апарату щодо інформаційних ресурсів формування як системи національних інформаційних ресурсів, так і державного управління цією системою є проблематичним.

Так, у ст. 1 Закону України “Про національну програму інформатизації” “інформаційний ресурс” визначено як “сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [5].

Важливими ознаками інформаційного ресурсу є те, що він може мати такі характеристики: бути системотворним і керівним фактором діяльності людини, суспільства і держави; позитивно впливати на соціально–економічний розвиток суспільства і держави та забезпечення національної безпеки; завдавати шкоди суспільному життю у разі дефіциту, низької його якості або негативної інформаційної експансії з боку інших країн; бути об’єктом кримінальних зазіхань і спеціальних заходів і засобів захисту; мати якості й ознаки, що притаманні іншим ресурсам.

Таким чином, узагальнення суттєвих ознак інформаційних ресурсів та об’єктивних законів, що діють в інформаційній сфері, є підставою для висновку про те, що в основі формування, розвитку і ефективного використання національних інформаційних ресурсів за умов постіндустріального суспільства та ринкової економіки повинна бути споживча вартість в усіх сферах діяльності особи, суспільства і держави, а саме: політичній, економічній, науковій, освітній, соціокультурній, оборонній, ринковій інформаційній тощо.

На думку вітчизняних дослідників, зокрема, Канигіна Ю. М., Калитича Г. І., інформаційний ресурс — це доступні для безпосереднього використання дані й знання, невід’ємною характеристикою яких є їхня прагматична цінність, що визначається практичними потребами в їхньому матеріально–енергетичному уречевленні в інтересах вирішення певних практичних завдань. Інформаційний ресурс є інтелектуальним ресурсом, результатом колективної творчості й головна складність у розумінні його природи і функцій полягає у розкритті механізму переходу “знань в силу”, способів його впливу на фактори розвитку людства [6].

На думку авторів, для всебічного обговорення і визначення у правовому плані може бути запропоновано поняття “національні інформаційні ресурси” у такій редакції:

Національні інформаційні ресурси — це результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях інформації як окремі документи і масиви документів, бази і банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості і знання, які є об’єктом права власності будь–якого суб’єкта України і мають споживчу цінність (політичну, економічну, наукову, освітню, соціокультурну, оборонну, ринкову, історичну, інформаційну тощо).

На національні інформаційні ресурси має розповсюджуватися юрисдикція України. Це — здобуток нації.

Чинне законодавство України також не встановлює повного юридичного трактування складових інформаційних ресурсів. Не визначені вичерпні критерії віднесення інформаційних ресурсів до категорій державних та недержавних. Таке становище створило і надалі створюватиме труднощі щодо формування системи національних інформаційних ресурсів (СНІР), управління цією системою, а також у правовому оформленні функцій, пов’язаних з володінням, використанням і розпоряджанням інформаційними ресурсами.

Відповідно до Закону України “Про власність” [7] суб’єктами права власності в Україні визначені: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Таке право власності може належати також й іншим державам, їхнім юридичним особам, спільним підприємствам, громадянам інших держав та особам без громадянства (ст. 3). У ст. 40 цей Закон визначає суб’єктів права інтелектуальної власності, серед яких є і держава.

У Законі України “Про інформацію” встановлено, що підставами виникнення права власності на інформацію можуть бути: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю [8].

З огляду на наведене і з урахуванням права власності до складових національних інформаційних ресурсів можна віднести:

• інформаційні ресурси держави;

• інформаційні ресурси інших суб’єктів інформаційної діяльності.

Особливо важливим, на думку авторів, є визначення підстав для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. Правова норма про те, що інформація, яка створена на кошти державного бюджету, є державною власністю, не є вичерпною.

У зарубіжній практиці визначальним критерієм віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних або інформації державного сектору, встановлюється на підставі джерел їхнього походження та фінансування.

В Україні значна частина інформаційних ресурсів створюється за рахунок вторинного розподілу бюджетних коштів через різні позабюджетні фонди, що створюються за рахунок платників податків. Частина інформаційних ресурсів органів місцевого самоврядування створюється не тільки за рахунок державного бюджету, а й за кошти платників податків. Залишається невизначеним і правовий статус, з погляду права власності, інформаційних ресурсів акціонерних товариств, в яких держава володіє 100 % або контрольним пакетом акцій, а також некомерційних організацій, які створені державою чи за її участю.

Отже, до державних інформаційних ресурсів доцільно було б відносити інформаційні ресурси створені, придбані, накопичені за рахунок коштів державного бюджету, позабюджетних державних фондів та платників податків. Такий підхід до визначення державних інформаційних ресурсів створюватиме умови, за яких буде неможливим неправомірне привласнення або приховування інформаційних ресурсів, віднесених до цієї категорії, особливо у процесі приватизації виробничих і наукових підприємств, установ і організацій, витоку за кордон разом з науковими емігрантами та недобросовісними партнерами і конкурентами.

Залишається актуальною проблемою правове визначення галузей і видів інформаційних ресурсів з урахуванням існуючої практики і накопичення суспільного досвіду.

Законом України “Про інформацію” [8] встановлено, що основними галузями інформації є політична, економічна, духовна, науково–технічна, соціальна, екологічна, міжнародна (ст. 17), а основними видами інформації — статистична, масова, про діяльність державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування, правова, про особу, довідково–енциклопедичного характеру, соціологічна [ст. 18].

Якщо визначення галузей дає певне уявлення про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства й держави, то визначення видів інформаційних ресурсів призначене для формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами. Наведений перелік видів інформації не є вичерпним і не враховує деякі види та підвиди інформаційних ресурсів, що традиційно існують і для формування та накопичення яких створено певні системи управління. Окрім того, визначені види інформації не розкривають змісту галузей інформації. Так, в Законі України “Про інформацію”, наприклад, визначена як галузь інформації “економічна” [8] (ст. 17), однак зміст цієї галузі у вигляді видів інформації, з яких вона складається, Законом не встановлено, що створює певні труднощі щодо формування системи національних інформаційних ресурсів. До галузі економічної інформації було б доцільно, на думку авторів, віднести види інформаційних ресурсів сфери матеріального виробництва, фінансів, зовнішньоекономічної діяльності, природних ресурсів тощо.

Аналогічних підходів слід було б дотримуватися і щодо складових (видів і підвидів) інших галузей інформації, а саме: політичної, духовної, соціальної тощо.

Дискусійним є питання щодо виділення (як окремих видів інформації) інформаційних ресурсів довідково–енциклопедичного характеру та соціологічної інформації [8] (ст. 24, 25).

Очевидно, при розробці згаданих положень було взято до уваги спосіб створення інформації визначеного виду, а також технологічні можливості її надання. Тому рекламні повідомлення і оголошення віднесені до довідкової, за характером, інформації. Це ж стосується і енциклопедичної та соціологічної інформації. Питання щодо виділення таких видів інформації як окремих потребує відповідного нормативного доопрацювання.

Закон України “Про інформацію” (базовий Закон інформаційної сфери) також не враховує, що в Україні створено і традиційно діє система національних інформаційних ресурсів, яка має міжвідомчі й відомчі ознаки та охоплює:

• інформаційні ресурси матеріального виробництва, соціальної, фінансової сфер та державного майна і нерухомості;

• інформаційні ресурси державної статистики;

• інформаційні ресурси науково–технічної інформації;

• інформаційні ресурси архівного фонду;

• інформаційні ресурси бібліотечного фонду;

• інформаційні ресурси музейного фонду;

• інформаційні ресурси податкової служби України;

• інформаційні ресурси правоохоронних і силових структур тощо.

Функціонування вказаних систем інформаційних ресурсів регламентується відповідними законами та низкою нормативних документів.

Важливе місце в загальній системі національних інформаційних ресурсів належить інформаційним ресурсам органів державної влади і управління, місцевого і регіонального самоврядування.

У Законі України “Про інформацію” [8] як вид інформації визначена “інформація про діяльність державних органів влади та місцевого самоврядування” (ст. 18). “Це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування” (ст. 21).

У Законі України “Про науково–технічну інформацію” [9] до основних завдань національної системи науково–технічної інформації віднесена “підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково–технічного, економічного і соціального розвитку країни” (ст. 9).

Наведене є підставою для висновків про те, що інформаційні ресурси державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування містять такі складові (підвиди інформаційних ресурсів):

• перша — це інформаційні ресурси для задоволення потреб органів державної влади і управління для прийняття управлінських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури (формується поза органами державної влади і управління);

• друга — це інформаційні ресурси про діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування (внутрішній ресурс цих органів).

Система державного управління першою складовою цього виду інформаційних ресурсів залишається неврегульованою на законодавчому рівні, оскільки не визначено обов’язки, права і відповідальність суб’єктів інформаційних відносин, що виникають у процесі їхньої діяльності.

Друга складова вказаного виду інформаційних ресурсів, що містять інформацію про діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування, чинним законодавством, регулюється, в основному, через забезпечення права на інформацію [8, ст. 9, 10].

Разом з тим реалізація права на інформацію не забезпечується необхідним правовим регулюванням суспільних інформаційних відносин, а саме:

• рекомендовані шляхи доведення інформації про діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування до зацікавлених осіб і до населення виявилися неефективними [8, ст. 21];

• право на інформацію не корелюється з обов’язками державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси, які передбачені для відкритого загального доступу, а також залишається невизначеним питання про те, хто приймає рішення про порядок, строки, обсяги й форми реєстрації й накопичення таких інформаційних ресурсів;

• законодавством передбачено створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації [8], однак без визначення на рівні правових норм компетенції державних органів щодо обов’язкового створення таких служб і систем вказана правова норма залишиться декларацією.

Наступним важливим аспектом регулювання суспільних інформаційних відносин щодо інформації про діяльність державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування є визначення змісту таких інформаційних ресурсів і компетенції органів державної влади і управління, пов’язаних з їхнім формуванням.

Законом України “Про інформацію” встановлено, що основними джерелами інформації про діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою України та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування. Водночас Закон визначає як окремий вид інформаційних ресурсів “правову інформацію”, джерелами якої є Конституція України, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань [8, ст. 21, 22].

Таке визначення інформації про діяльність державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування є цілком обґрунтованим. Разом з тим для формування системи національних інформаційних ресурсів, а саме: розробки і впровадження нормативно–правових, організаційних і методологічних заходів щодо реєстрації, накопичення, поширення і забезпечення ефективного використання зазначеної інформації потрібний інший підхід. Є доцільним чітко визначити компетенцію державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування щодо вирішення цих питань.

У зв’язку з наведеним треба зазначити, що правове встановлення видів (підвидів) інформаційних ресурсів повинно слугувати вихідним положенням для визначення функцій державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, їхніх ролі й місця щодо формування системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою.

На основі визначення змісту, джерел правової інформації, правових норм регулювання сфери суспільних інформаційних відносин, що містяться у чинному законодавстві [8] визначити функції державних органів украй складно. У відповідній статті Закону України “Про інформацію” поєднані відносно самостійні види (підвиди) інформаційних ресурсів, а саме:

• правова інформація України та правова інформація світового співтовариства, формування якої покладено на Мінюст України;

• правова інформація, що містить міжнародні договори та угоди; їхня державна реєстрація і формування як інформаційного ресурсу чинним законодавством покладені на МЗС України;

• повідомлення засобів масової інформації з правових питань — це складова масової інформації як самостійного виду інформаційних ресурсів [8, ст. 21, 22], суспільні інформаційні відносини в цій сфері діяльності регулюються окремими актами законодавства, управління нею віднесено до компетенції Держкомінформполітики, телебачення і радіомовлення України.

Стосовно “правової інформації” слід зазначити, що реєстрація інформаційних ресурсів, віднесених до цього виду та їхнє накопичення повинно здійснюватися згідно з першоджерелами, тобто тільки згідно з оригіналами правових актів.

Окремим видом інформаційних ресурсів чинне законодавство визначає “інформацію про особу” [8, ст. 23], яка вміщує персональні дані й таємницю особистого життя.

Регулювання суспільних відносин щодо інформації про особу, забезпечується конституційними правовими нормами [10], Законом України “Про інформацію” та низкою інших законодавчих актів. Разом з тим ця сфера суспільних інформаційних відносин залишається найбільш неврегульованою як у правовому, так і в організаційному планах. Вивчення відповідних питань у державних органах, в державних і недержавних установах і організаціях свідчить про те, що кожний суб’єкт інформаційної діяльності на свій розсуд вирішує питання щодо доступу до такої інформації.

Підставою для створення нормативно–правової бази, спрямованої на формування інформаційних ресурсів, віднесених до виду “інформація про особу”, повинні бути конституційні правові норми про недоторканість приватного життя, конфіденційність інформації про особу та її кореспонденції.

Вважаємо, що для вирішення цих питань було б доцільно:

• встановити вичерпний перелік державних органів, посадових осіб у державних і недержавних установах і організаціях, яким надано право мати у своєму розпорядженні відомості про приватне життя громадян;

• заборонити будь–кому, крім визначених законодавством суб’єктів, збирати, накопичувати й поширювати інформацію про приватне життя громадян, зокрема й про померлих;

• встановити перелік відомостей, що становлять персональні дані та інформацію про приватне життя з чітким визначенням у цьому переліку інформації з обмеженим доступом;

• надати громадянам право відмови від повідомлень про факти свого власного приватного життя будь–якій організації, за винятком випадків, передбачених законом;

• встановити детальні правила використання й оприлюднення особистої інформації, порядку ознайомлення громадян з документами про них;

• визначити умови, згідно з якими деякі документи, що містять відомості про особисте життя, підлягають видачі;

• встановити юридичну відповідальність за неправомірне вторгнення у приватне життя;

• надати правовий захист честі й гідності громадянина;

• чітко визначити обов’язки і функції державних органів та інших суб’єктів, яким надано право збирати й розпоряджатися інформацією про особу, для виконання завдань державного управління щодо охорони цієї інформації;

• визначення спеціально уповноваженого державного органу, який би здійснював розробку й впровадження нормативно–правових, організаційних, методологічних та інших заходів у сфері суспільних інформаційних відносин, пов’язаних з інформацією про особу, зокрема і щодо формування та забезпечення використання цього виду інформаційних ресурсів з дотриманням вимог законодавства.

Автори не ставили за мету зробити детальний аналіз усіх галузей і видів інформації. Водночас розглянуті проблеми дають змогу зробити загальні висновки, що сприятимуть формуванню системи національних інформаційних ресурсів та управлінню цією системою з боку держави.

По–перше, формування СНІР доцільно здійснювати шляхом удосконалення організаційних форм видів інформаційних ресурсів, що вже функціонують як на традиційних, так і на електронних носіях. З урахуванням існуючих матеріальних та фінансових можливостей формування інформаційних ресурсів тільки в електронному вигляді є справою майбутнього, але певні практичні кроки, безумовно, треба робити сьогодні, щоб дійсно інтегруватися у світовий інформаційний простір як рівноправний партнер.

По–друге, деякі види, підвиди, категорії інформаційних ресурсів мають подвійне призначення, а саме:

• інформаційні ресурси для зовнішніх користувачів;

• інформаційні ресурси для внутрішнього користування.

До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для зовнішніх користувачів доцільно віднести увесь масив правових і нормативно–правових документів, інформацію про діяльність державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, бази і банки даних статистичних, бібліотечних, архівних фондів, економічної, політичної, соціальної, науково–технічної та іншої інформації. Вказані інформаційні ресурси повинні мати режим відкритого доступу для загального користування, зокрема і в інформаційно–телекомунікаційних системах, а також з використанням глобальної мережі Інтернет. Для формування і забезпечення користувачів такими інформаційними ресурсами, безумовно, доцільно створювати відповідні служби і системи з чітким визначенням компетенції державних органів щодо їхнього створення і забезпечення функціонування.

Науково–технічна інформація — це наукові здобутки, новітні технічні і технологічні рішення, ноу–хау тощо, які визначають прогрес соціально–економічного розвитку та забезпечення національної безпеки держави. Частина цих інформаційних ресурсів вміщує відомості, віднесені до категорії з обмеженим доступом, зокрема до державної, банківської, службової, комерційної, інших передбачених законом таємниць та конфіденційної інформації. Реєстрація, облік і обіг такої інформації здійснюється згідно з встановленим правовим режимом, визначеним чинним законодавством.

До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для внутрішнього користування доцільно відносити інформацію, спрямовану на забезпечення потреб органів державного влади і управління, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, пов’язану з прийняттям управлінських рішень.

Для забезпечення сталого функціонування державних органів в Україні запроваджено державну уніфіковану систему документації (ДУСД). У складі ДУСД є уніфіковані системи первинно–облікової, звітно–статистичної та планово–економічної документації, а також форм управлінських документів різних категорій: міжгалузеві (загальнодержавні), галузеві та ін. [11].

Порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять інформацію з обмеженим доступом, регулюються нормативними документами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (окремо для носіїв інформації, що містять державну таємницю, і окремо для носіїв, що містять іншу інформацію з обмеженим доступом).

Основу національних інформаційних ресурсів становить інформація з режимом відкритого доступу, яка призначена для загального користування. У зв’язку з цим доцільно чітко визначити правовий режим інформації з обмеженим доступом, межі та термін його дії, своєчасно, у визначені законодавством строки, знімати обмеження на доступ до такої інформації та залучати її до інформаційних ресурсів загального користування.

По–третє, у зв’язку з тим, що в суспільстві й державі ще не сформовані єдині погляди та підходи до системи управління національними інформаційними ресурсами, на думку авторів, було б доцільно розробити концептуальні основи управління національними інформаційними ресурсами, в яких передбачити модель (схему організації) такої системи, що включає державний, відомчий та регіональний рівень з чітким визначенням організаційних, нормативно–методичних функцій, фінансового і матеріально–технічного забезпечення, контролю за порядком формування, використання інформаційних ресурсів, їх доступністю та станом захисту відповідно до правового режиму кожного виду інформації.

Вчетверте, правовий режим інформації та межі його дії є визначальною основою для встановлення інформаційної взаємодії між державною владою, особою і суспільством, важливим інструментом формування необхідного балансу між потребою у вільному обміні інформацією і припустимими обмеженнями щодо її поширення, захисту національних інтересів та забезпечення інформаційного суверенітету України.

Право людини на інформацію закріплено в нормах міжнародного права. Таке право встановлено і конституційною нормою України, яка визначає курс на будівництво демократичного суспільства. Водночас ст. 34 Конституції України [10] встановлені й певні обмеження на реалізацію цих прав, які можуть бути введені тільки законом, тобто правовий режим інформації може бути встановлено тільки на рівні актів законодавства.

Необхідність визначення правового режиму кожного виду інформації з обмеженим доступом фактично встановлена базовим для інформаційної сфери Законом України “Про інформацію” (ст. 5, 6, 14, 28, 30, 38, 45, 47, 53—54) [8].

Наведене свідчить про те, що правові норми Закону України “Про інформацію” передбачають розвиток інформаційного законодавства на основі впровадження на рівні законів правових норм щодо удосконалення правового режиму різних видів інформації з обмеженим доступом. Такі правові норми введені в дію у повному обсязі стосовно державної таємниці.

Під основами правового режиму інформації доцільно розуміти встановлені законодавством правові норми регулювання суспільних інформаційних відносин щодо впровадження ступенів відкритості (закритості) інформації, порядку і правил віднесення відомостей до категорії з обмеженим доступом, забезпечення режиму таємності (конфіденційності), гарантування права власності на інформацію та правового захисту інтересів суб’єктів інформаційної діяльності.

Формування системи національних інформаційних ресурсів (виготовлення, реєстрація, накопичення і зберігання, поширення та використання інформації з обмеженим доступом) у обов’язковому порядку має передбачати заходи щодо забезпечення режиму таємності (конфіденційності) інформації, що підлягає охороні, відповідно до порядку і правил, встановлених чинним законодавством України.

Функціональна структура організаційно–правової системи державного управління інформаційними ресурсами в контексті викладеного, на думку авторів, має кілька рівнів.

Перший — рівень прийняття політичних рішень, законодавчого та нормативно–правового забезпечення державної інформаційної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами України.

Другий — рівень організаційного та нормативно–методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно–правових актів, координації й контролю за формуванням, поширенням та захистом інформаційних ресурсів.

Третій — виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосередньо виконання законодавчих і нормативно–правових актів та здійснюється відомчий і територіальний контроль за встановленим порядком і правилами формування, поширення та використання інформаційних ресурсів.

Рівень прийняття політичних рішень, законодавчого і нормативно–правового забезпечення державної інформаційної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами України є стратегічним рівнем.

На цьому рівні визначаються національні інтереси та їхні пріоритети в інформаційній сфері; формуються правові засади побудови, розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою. На підставі головної стратегічної мети державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів визначаються функції та їхній раціональний розподіл між організаційними структурами, що створюються для досягнення стратегічних цілей; формуються основні правові й організаційні засади кадрового, фінансового, матеріально–технічного, інформаційного та інших видів стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; здійснюється стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери та прийняття політичних і політико–правових рішень щодо удосконалення системи управління цією сферою.

Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України, що перетворюються на стратегічний ресурс сучасності, свідчить про наявність невирішених важливих проблем, пов’язаних з дефіцитом послідовності й системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Залишається актуальною проблемою координація правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування й розвитку системи управління інформаційними ресурсами України.

За оцінками експертів, органи виконавчої влади, що забезпечують реалізацію державної інформаційної політики у сфері, пов’язаної з управлінням і захистом інформаційних ресурсів, перебувають у стадії перманентної реорганізації. Складається таке враження, що пропозиції стосовно чергового етапу адміністративної реформи розробляються, виходячи не з погляду на функції державного управління інформаційною сферою, а на основі арифметичних підходів: бюджетні кошти — чисельність працівників — матеріально–технічне забезпечення.

Наслідком таких підходів є те, що в процесі реформування державних органів була втрачена важлива функція державного управління, пов’язана з розробкою і впровадженням організаційних заходів, нормативно–методичного забезпечення, координації і контролю захисту інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, що не становлять державної таємниці. Виконання вказаних функцій у 1993 р. було покладено на утворений на той час Державний комітет по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації.

На правонаступника цього комітету (Держкомінформполітики телебачення і радіомовлення України) Законом України “Про державну таємницю” [11] покладена лише функція контролю за додержанням законодавства про державну таємницю з метою запобігання її поширення у пресі та інших засобах масової інформації.

На другому рівні державного управління, на якому центральними органами виконавчої влади здійснюється організаційне, нормативно–методичне забезпечення виконання законодавчих актів, політичних і політико—правових рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, здійснюється координація й контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів, досі залишаються не визначеними в повній мірі такі важливі функції, як от:

• планування і вжиття загальнодержавних заходів щодо оперативного управління, організаційного, нормативно–методичного забезпечення, координації й контролю;

• формування державного реєстру бази метаданих, відкритих інформаційних ресурсів, до якого доцільно залучити як дані державного реєстра, так і регіональних реєстрів баз метаданих;

• організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом;

• організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, отриманих у процесі міжнародного співробітництва (окремо відкритих інформаційних ресурсів і окремо інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, але у єдиному технологічному контурі);

• ведення обліку державних інформаційних ресурсів як майна або немайнових активів, запровадження порядку їхнього закріплення в оперативне управління і господарче відання;

• фінансування заходів щодо формування державних інформаційних ресурсів, визначення порядку надання платних послуг на основі різних видів використання державних інформаційних ресурсів та формування інформаційного ринку;

• організація розробки інформаційних технологій, їхня державна реєстрація та державна координація відповідної діяльності;

• розробка і впровадження організаційних заходів, нормативно–методичного забезпечення, координація і контроль у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці;

• заходи організаційного, нормативно–методичного забезпечення, координація і контроль за реалізацією державної інформаційної політики у сфері захисту особи, суспільства і держави від хибної, недостовірної, недоброякісної інформації, тобто забезпечення інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

На думку авторів, без визначення на другому рівні системи державного управління та захисту інформаційних ресурсів функцій організаційного, нормативно–методичного забезпечення, координації і контролю та без використання економічних і фінансових важелів впливу на цю діяльність є проблематичним виконання Кабінетом Міністрів України своїх конституційних повноважень щодо “спрямування і координації роботи міністерств, інших органів виконавчої влади” [10, ст. 116].

Аналіз другого і третього рівнів державного управління і захисту інформаційних ресурсів свідчить, що ряд функцій щодо управління інформаційними ресурсами не визначені на державному рівні і в державі не виконуються.

Таким чином, починаючи з рівня виконавчої влади, не утворена ієрархічна вертикаль щодо формування і використання інформаційних ресурсів та відсутні деякі організаційно–правові елементи функціональної системи управління і захисту інформаційних ресурсів.

Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення державної політики щодо формування, використання й захисту інформаційних ресурсів України. Головною причиною її виникнення є відсутність чіткої визначеності пріоритетів державної інформаційної політики на вищому рівні державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування розвитку інформаційної сфери лише за окремими статтями витрат (державне телебачення й радіомовлення, інформатизація, частково — забезпечення інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та задоволення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі, питання доходів від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також у повному обсязі забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавців.

Подібно до Державного бюджету України формуються і статті витрат на розвиток інформаційної сфери в регіональних і місцевих бюджетах.

Результати аналізу організаційної структури управління інформаційною сферою, зокрема інформаційними ресурсами України, функцій державних органів та інших суб’єктів інформаційної діяльності щодо формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів є підставою для таких висновків.

Перший. В Україні створено певну структуру державних органів, завданням яких є реалізація державної політики управління інформаційними ресурсами та забезпечення інформаційної безпеки, тобто безпеки як інформаційних ресурсів, так і сфери їхнього обігу.

Водночас залишається несформованою загальнодержавна система управління і захисту інформаційних ресурсів, не об’єднані єдиною метою та завданнями інформаційної політики органи, що входять до цієї структури: Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, Державний комітет зв’язку та інформатизації України, Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури і мистецтв України, Служба безпеки України, а також міністерства і відомства, що здійснюють міжгалузеве та відомче управління певними видами інформаційних ресурсів: Міністерство економіки України, Міністерство юстиції України, Державний комітет статистики України, Міністерство промислової політики України, Міністерство аграрної політики України та ін.

Створена в державі громіздка і розпорошена структура органів державного управління і захисту інформаційних ресурсів дає змогу формувати інформаційні ресурси лише за окремими напрямами згідно з міжвідомчими ознаками, в той час як щодо більшості видів інформаційних ресурсів зберігаються відомчі підходи й інтереси. За межами впливу держави залишається організація розробки та впровадження єдиних загальнодержавних методичних та методологічних підходів, правил та порядку управління інформаційними ресурсами.

Тому визначення в установленому порядку державного органа з функціями організаційного, науково–методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно–правових актів, координації і контролю за формуванням, поширенням, використанням та захистом інформаційних ресурсів є нагальною потребою в процесі створення логічно завершеної системи управління цією сферою.

Другий. Потребує перегляду нинішня практика формування організаційної структури державних органів, що здійснюють управління конкретними напрямами інформаційної діяльності, — найбільш чутливої і вразливої сфери як для негативних внутрішніх, так і зовнішніх впливів, згідно з цією практикою, спочатку формується організаційна структура органів державної виконавчої влади, а потім робиться спроба раціонально розподілити функції між ними. При цьому фактично ігнорується об’єктивна закономірність, відповідно до якої стабільне управління системою та окремими напрямками її діяльності може бути досягнуто тільки у разі, якщо організаційна структура формується, виходячи з функцій державного управління, а не навпаки. Так, Положення про Державний комітет зв’язку та інформатизації України було затверджено через півроку (03. 06. 2000 р.) після рішень про черговий етап адміністративної реформи, а про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України — ще пізніше (25. 07. 2000 р.). В окремих випадках визначення і закріплення у відповідних нормативних документах функцій державних органів залежить не від загальнодержавних цілей та інтересів, а від авторитету і спроможностей знову призначених їхніх керівників обґрунтувати функції підпорядкованої їм структури у вищих державних органах, з якими узгоджуються вказані документи. Такий порядок є однією з головних причин того, що в процесі реформування державних органів створюються умови для втрати деяких функцій управління інформаційною сферою.

Істотним чинником негативного впливу на стан формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів є недосконала ієрархічна структура управління згаданими процесами. Міністерства і відомства як в центральних апаратах, так і на підприємствах, установах і організаціях, що належать до сфери їхнього управління, створюють спеціальні підрозділи і служби, виходячи з залишкового принципу їхнього фінансування. У процесі чергових реорганізацій такі підрозділи та служби скорочуються або ліквідуються в першочерговому порядку. Правовий статус і матеріальне забезпечення працівників таких підрозділів і служб значно нижчий, ніж інших підрозділів, а це породжує проблему комплектування їх кваліфікованими спеціалістами.

Організаційні і правові заходи, що впроваджуються державними органами для вдосконалення системи управління і захисту інформаційних ресурсів, дають можливість лише в “косметичному” плані налагоджувати деякі фрагменти цієї системи.

Третій. Значною мірою збереглися підходи до формування організаційної структури державних органів та визначення їхніх функцій, які були властиві державній інформаційній політиці колишнього СРСР і основу якої становили агітація і пропаганда, діяльність засобів масової інформації.

Інформаційні ресурси, що включали результати наукових досліджень і розробок, досягнення матеріального виробництва, а також здобутки в інших сферах суспільної діяльності використовувалися найчастіше в агітаційно–пропагандистських цілях для обґрунтування переваг соціалізму, викривання вад і критики капіталізму. Результати деяких наукових досліджень засекречувалися до 95 % від їхніх загальних обсягів, а поширення і використання їх регламентувалося закритими підзаконними нормативними актами. Вказані інформаційні ресурси були закриті не тільки для широкого загального доступу, але й був обмежений обмін ними між міністерствами і відомствами. Зниження загальних темпів розвитку економіки колишнього СРСР було зумовлено, зокрема, і такою політикою щодо інформаційних ресурсів. Важливо відзначити, що єдина форма власності — державна, яка поширювалася тоді на інформаційні ресурси, була дуже чутливою до рішень держави як суб’єкта управління.

За сучасних умов в Україні фактично сформована ринкова економіка і органи виконавчої влади і управління координують підприємництво і підприємницьку діяльність, впроваджують антимонопольні заходи тощо. Поряд з державною власністю формується індивідуальна (особиста й приватна трудова) та приватна колективна, здійснюється широка комерціалізація усіх сфер економічної діяльності.

Процес переходу від тоталітарного режиму і загальної системи засекречування до ринкових перетворень не був завчасно забезпечений створенням умов для розумної відкритості й збалансованої розумної закритості для безпечного функціонування суспільства і держави. Настрої надмірної відкритості й гласності, які панували серед частини політиків, державних діячів, керівників підприємств, установ і організацій у перші роки незалежності держави і які були пов’язані з нерозумінням і недооцінкою необхідності охорони таємниць держави та суспільно важливих відкритих інформаційних ресурсів, ініціювали процеси руйнування системи режимно–секретних органів та інших спеціальних підрозділів і служб, створили передумови для витоку відомостей політичного, економічного, науково–технічного і оборонного характеру.

Ринкові перетворення і комерціалізація інформаційної сфери торкнулися насамперед засобів масової інформації та їхньої рекламної діяльності, а інформаційні ресурси, що визначають прогресивний соціально–економічний розвиток суспільства і держави, підтримання на необхідному рівні національної безпеки, у сферу ринкових перетворень не включалися.

Тому у 1997 р. нормативними документами, затвердженими Указами Президента України, встановлено порядок передачі іншій державі інформації, що становить державну таємницю та носіїв такої інформації; регламентовано порядок і правила підготовки міжнародних договорів України про взаємну охорону державних таємниць. Указом Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27. 04. 2001 р. передбачено розробку і впровадження комплексу організаційних і правових заходів з метою забезпечення прав громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливих умов для створення об’єктів інтелектуальної власності, розвитку українського ринку цих об’єктів відповідно до загальновизнаних світових стандартів.

Разом з тим практика міжнародного інформаційного обміну, перспектива вступу України до ГАТТ/СОТ, вимоги адаптації національного законодавства до норм і стандартів Європейського Союзу, подальше відкриття ринків і зняття штучних обмежень щодо продукції українських товаровиробників в ЄС, Росії та США потребують істотного організаційного і правового вдосконалення системи управління і захисту національних інформаційних ресурсів.

Зазначимо, що в процесі роздержавлення власності, що здійснюється вже тривалий час, оцінка вартості цілісного майнового комплексу об’єкта, що підлягає приватизації, як правило, не враховує вартість фондів науково–технічної інформації, наукової й конструкторсько–технологічної документації, а в деяких випадках і об’єктів промислової власності (винаходи, відкриття, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки). Це призвело до того, що значна частина інформаційних ресурсів, яка має комерційну цінність, неправомірно потрапляла до зацікавлених осіб, а державний бюджет у результаті цього втрачав джерело наповнення. Вказані проблеми в організаційному і правовому планах значною мірою не врегульовані й досі.

Розглянемо чинники організаційного плану, що негативно впливають на діяльність органів державної влади у сфері управління інформаційними ресурсами України.

За сучасних умов від розвитку зв’язку і телекомунікацій значною мірою залежатиме досягнення головної мети державної політики щодо національних інформаційних ресурсів, пов’язаної зі створенням необхідних умов і механізмів для формування, розвитку, поширення і ефективного використання інформаційних ресурсів в усіх галузях діяльності, задоволення зростаючих інформаційних потреб особи, суспільства, держави. Однак розвиток зв’язку та телекомунікацій, виконання як Національної програми інформатизації, так і регіональних та місцевих програм і проектів інформатизації здійснюється без урахування необхідності створення загальнодержавної, регіональних і місцевих систем формування електронних баз і банків інформаційних ресурсів, об’єднаних в єдину систему Державної бази метаданих.

Державний реєстр інформаційних ресурсів є важливим інструментом державного управління їхнім формуванням, а повнота метаданих і технологічні механізми поширення забезпечують доступність і задоволення інформаційних потреб громадян, громадських організацій і державних органів у відкритих інформаційних ресурсах.

Враховуючи наведене, було б доцільно у процесі реалізації політики інформатизації зосередити зусилля, фінансові й матеріально–технічні можливості на створенні й розвитку електронних баз і банків даних насамперед найбільш важливих видів інформаційних ресурсів для забезпечення соціально–економічного прогресу в державі, підвищення добробуту населення та національної безпеки (економічні, науково–технічні, статистичні, фінансові тощо) відповідно до визначених на державному рівні пріоритетів, водночас створюючи паралельно Державний реєстр інформаційних ресурсів України (базу, банк метаданих), який за своїм змістом повинен бути простим і зручним для користувачів, своєрідним путівником у широкому національному масиві інформації, знань і даних. До Державного реєстру було б доцільно включити сукупності довідково–інформаційних фондів з необхідним довідково–пошуковим апаратом, який би вміщував необхідні відомості про зміст баз і банків даних, що є у володінні, розпорядженні й користуванні центральних, регіональних і місцевих державних органів, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Вирішення цієї проблеми потребує реалізації на державному рівні певних організаційних, правових, фінансових і матеріально–технічних заходів, а саме:

• визначення державного органу, що забезпечує державну реєстрацію баз і банків даних, супроводжує формування відповідних фондів, забезпечує їхню повноту, надійне зберігання і захист; надає користувачам інформацію про бази і банки даних Державного реєстру інформаційних ресурсів України (крім ресурсів, що містять державну, службову, військову, комерційну, банківську та інші види інформації з обмеженим доступом); контролює діяльність відомчих, регіональних і місцевих структур щодо дотримання ними встановленого порядку формування баз і банків інформаційних ресурсів і своєчасності надання інформації для її реєстрації у Державному реєстрі інформаційних ресурсів України;

• виділення необхідних фінансових, матеріально–технічних ресурсів та комплектування професійно підготовленими кадрами структури для ведення Державного реєстру інформаційних ресурсів України, підрозділів і служб центральних, регіональних і місцевих державних органів (створення логічно завершеної цілісної ієрархічної структури забезпечення функціонування цієї системи).

Особливої уваги держави потребують проблеми державної реєстрації і формування баз і банків даних інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом як на державному, так і на регіональному і місцевому рівнях. Обіг таких інформаційних ресурсів, їхнє поширення і використання повинно здійснюватися у рамках відповідних режимних заходів, тобто за умов забезпечення режиму секретності та конфіденційності. Як переконує світовий досвід, найбільш жорстко охороняється інформація щодо стратегічних планів забезпечення національної безпеки і оборони та конкретні планів їхнього виконання, а також наукові здобутки, новітні технологічні рішення, ноу–хау, спрямовані на прискорення соціально–економічного розвитку. Така інформація циркулює в інформаційно–телекомунікаційних системах спеціального призначення з використанням спеціальних програм доступу і криптографічного захисту та забороною їхнього виходу на глобальні інформаційні системи.

Наступним недоліком державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів є недосконалість структури державних органів, що забезпечують безпеку у сфері виготовлення і обігу інформаційних ресурсів.

Нині на рівні виконавчої влади створені і діють державні органи, які виконують лише частину функцій щодо забезпечення безпеки у сфері виготовлення і обігу інформаційних ресурсів. Досі не визначений державний орган з розробки й впровадження комплексу функціональних заходів щодо забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці. Не впорядкована в організаційному плані система забезпечення режиму секретності (конфіденційності) у процесі міжнародного інформаційного співробітництва. Режимно–секретні підрозділи і служби у багатьох випадках усуваються від розробки і реалізації цих заходів. Остання покладається на підрозділи міжнародного співробітництва, спеціалісти яких мають недостатньо знань і досвіду організації режимно–секретного (конфіденційного) забезпечення. Це одна з причин того, що розвиток міжнародного співробітництва значно випереджає укладання угод із закордонними партнерами про взаємний захист таємної інформації та впровадження інших заходів захисту національних інтересів.

Як свідчить світова практика, забезпечення охорони державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом з погляду організаційного, нормативно–методичного забезпечення, координації і контролю доцільно покладати на один орган державної виконавчої влади. Особливо це актуально за сучасних умов, коли постає проблема створення системи державної реєстрації інформаційних ресурсів, формування відповідних баз і банків даних, оскільки деякі види відкритих інформаційних ресурсів та інформаційні ресурси службового характеру, структуровані й накопичені в базах і банках даних, можуть розкривати стратегічні плани і наміри та інші важливі напрями діяльності держави. Охорона вже згаданої частини цієї інформації з обмеженим доступом поки що не врегульована ні в організаційному, ні в нормативно– правовому планах.

Важливе політичне значення має рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31. 10. 2001 р. щодо створення при ній Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки, на яку передбачено покласти функції координації й контролю діяльності за реалізацію заходів щодо формування і захисту національного інформаційного простору та забезпечення безпеки в цій сфері, розробки і підготовки проектів відповідних нормативно–правових документів.

Тобто повноваження Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки передбачено поширити на сферу координації і контролю діяльності органів виконавчої влади, починаючи з вищого органу в системі органів виконавчої влади, яким є Кабінет Міністрів України. Водночас слід зауважити, що Міжвідомча комісія не зможе взяти на себе виконання функцій органів виконавчої влади, компенсувати своєю діяльністю ті ланки виконавчої влади, що не в повному обсязі виконують покладені на них функції, а також забезпечити виконання функцій органів виконавчої влади, які ще в організаційному і правовому плані залишаються невизначеними.

Для забезпечення реалізації державної політики щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема безпеки сфери виготовлення та обігу інформаційних ресурсів, було б доцільно вжити таких заходів.

Перше. Забезпечити організаційне, кадрове і матеріально–технічне укріплення спеціально уповноважених державних органів, що здійснюють управління конкретними напрямами інформаційної діяльності та інформаційної безпеки.

Друге. Конституційною правовою нормою забезпечення інформаційної безпеки віднесено до найважливіших функцій держави [10, ст. 17].

Інформаційна складова властива діяльності всіх без винятку центральних, регіональних і місцевих державних органів та підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їхнього управління. Отже, й інформаційні загрози існують на всіх напрямах діяльності державних органів. Враховуючи це, було б доцільно чітко визначити функції щодо реалізації державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки, а саме:

• Кабінету Міністрів України, що випливають з повноважень, закріплених у Конституції України [10, ст. 116];

• міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;

• Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської державних адміністрацій з внесенням цих функцій у нормативні документи, що регламентують їхню діяльність.

Реалізація вказаних заходів сприятиме підвищенню їхньої ролі та ефективності виконання повноважень, покладених на Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Основою створення системи державного управління інформаційними ресурсами є закріплення їх у власності (матеріальній та/або інтелектуальній), забезпечення захисту права власності суб’єктів України, а також правочинності щодо володіння, користування та розпоряджання інформаційними ресурсами, які випливають з права власності на них.

Проголошених державою у чинному законодавстві прав власності на інформаційні ресурси та прав на об’єкти інтелектуальної власності (патентне, авторське тощо) недостатньо для гарантування прав держави та формування цивілізованого інформаційного ринку, основним суб’єктом дії і регулювання на якому повинна бути держава. Для вирішення цих проблем необхідно здійснити комплекс організаційних і правових заходів.

Розглянемо найбільш важливі аспекти організаційних заходів, що випливають з права власності держави на інформаційні ресурси, створені за рахунок державного бюджету, позабюджетних фондів та коштів платників податків.

По–перше, в Україні створена і діє система обліку державного майна та нерухомості. Функції реалізації державної політики у цій сфері, зокрема і пов’язані з приватизацією, тобто роздержавленням власності, здійснює Фонд державного майна України. Зазначимо, що систему державного обліку інформаційних ресурсів як майна або нематеріальних активів не створено. Основні масиви інформаційних ресурсів, з погляду організаційного та правового, є знеособленими. Виняток становлять лише окремі види інформаційних ресурсів, що охороняються патентами та відповідними свідоцтвами. Однак і цей варіант захисту права власності не завжди поширюється на захист права власності держави. Отже, важливим аспектом цієї проблеми є налагодження системи обліку інформаційних ресурсів, створених повністю або частково за рахунок державних коштів і визначення державного органу, що здійснює державну політику в цій сфері діяльності. Таким державним органом може бути Фонд державного майна України та його регіональні підрозділи.

По–друге, у зв’язку з тим, що роздержавлення власності триває близько десяти років, створення системи обліку державних інформаційних ресурсів є складною проблемою, особливо з питань відновлення необґрунтовано втрачених прав держави на інформаційні ресурси у процесі приватизації (конструкторсько–технологічна документація, винаходи, відкриття, промислові зразки, корисні моделі та ін.).

Можливим варіантом вирішення цієї проблеми є проведення інвентаризації інформаційних ресурсів за участю представників Фонду державного майна України, міністерств, відомств, до сфери управління яких належать підприємства, установи та організації, зокрема і ті з них, що вже приватизовані, а також представників інших зацікавлених центральних державних органів та органів місцевого самоврядування і відповідних державних адміністрацій. Підставою для проведення такої інвентаризації має бути рішення Кабінету Міністрів України, яке б встановило порядок, правила і строки її проведення, форму звітності.

Результатом інвентаризації повинно бути включення державних інформаційних ресурсів як майна або нематеріальних активів до складу основних фондів підприємств, установ, організацій. У випадках порушення права власності держави на інформаційні ресурси, створені на державні кошти, відновлення цих прав доцільно вирішувати у встановленому законодавством порядку. У подальшому на порядок, правила і строки проведення інвентаризації державних інформаційних ресурсів доцільно поширити вимоги, що регламентують проведення інвентаризації державного майна.

За переконанням авторів, глибоко помиляються ті представники наукової та управлінської еліти, хто стверджує і робить спроби створити систему управління державними інформаційними ресурсами та захисту прав держави в цій сфері без формування системи обліку інформаційних ресурсів як майна, так і нематеріальних активів. Облік державних інформаційних ресурсів як активів забезпечуватиме: гарантії їхнього збереження, ефективність використання з дотриманням державних інтересів; проведення свідомої цілеспрямованої фінансово–економічної політики щодо формування державних інформаційних ресурсів та їхнього комерційного та некомерційного використання; страхування ризиків, пов’язаних з використанням інформаційних ресурсів; вирішення питань поповнення державного бюджету, що особливо важливо за сучасних умов.

По–третє, важливим аспектом державної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів є впорядкування системи фінансування заходів, пов’язаних з формуванням, поширенням, використанням і захистом інформаційних ресурсів. Усунути проблеми, пов’язані з фінансуванням робіт за остаточним принципом у цій сфері діяльності, без чіткого закріплення цих функцій за головним фінансовим органом держави, яким є Міністерство фінансів, є досить проблематичним. Функції цього державного органу виконавчої влади можуть бути викладені в такій редакції: Здійснення державної політики щодо фінансування системи формування і захисту державних інформаційних ресурсів, забезпечення їхнього комерційного та некомерційного використання та розвитку інформаційного ринку.

Вчетверте, принциповим питанням державної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів України є створення умов для нарощування вітчизняного потенціалу інформаційних і телекомунікаційних технологій та вдосконалення управління ним з боку держави. Інформаційно– телекомунікаційні технології є системотворним елементом інформаційного простору, який визначає рівень формування, поширення, використання інформації як ресурсу та забезпечує його захист. За умов, коли ринок України захоплено світовими виробниками цієї продукції, тільки констатуванням, закликами та безсистемним розвитком електронного та інших, пов’язаних з цим напрямком виробництв, вирішити вказані проблеми неможливо.

Створення умов для нарощування вітчизняного потенціалу інформаційно–телекомунікаційних технологій та їхнього ефективного використання в інтересах суспільства і держави з урахуванням світового досвіду, поглядів на цю проблему вітчизняних та зарубіжних вчених повинно охоплювати вирішення таких питань:

• чітке визначення напрямів державної політики щодо управління процесами розробки, виробництва і практичного застосування вітчизняних інформаційно–телекомунікаційних технологій та покладання функцій щодо координації та контролю цієї діяльності на державний орган виконавчої влади;

• зосередження на цих напрямах діяльності держави досвідчених вітчизняних вчених і висококваліфікованих спеціалістів з одночасною підготовкою кадрів для розробки, виробництва і практичного застосування інформаційно–телекомунікаційних технологій у різних галузях життєдіяльності суспільства і держави;

• залучення до класифікатора економічної діяльності нової галузі економіки під назвою “Виробництво інформаційних, телекомунікаційних технологій і послуг” з покладанням відповідних функцій щодо реалізації державної економічної політики у цій галузі на Міністерство економіки України.

Уп’яте, стале функціонування системи управління і захисту інформаційних ресурсів України та інформаційної безпеки безпосередньо залежить від забезпечення її професійно підготовленими спеціалістами.

Важливе значення для удосконалення системи підготовки кадрів у цій сфері діяльності має Указ Президента України “Про рiшення Ради нацiональної безпеки i оборони України вiд 31 жовтня 2001 р. “Про заходи щодо удосконалення державної інформацiйної полiтики та забезпечення iнформацiйної безпеки України” від 6 грудня 2001 р. № 1193/2001, яким передбачено: впровадження комплексу заходів щодо підготовки та перепідготовки спеціалістів у сфері інформаційної безпеки, розробки типових навчальних програм для середніх та вищих навчальних закладів з навчальної дисципліни “Інформаційна культура”; вжиття заходів щодо підвищення рівня підготовки управлінських, журналістських та технічних кадрів для інформаційної сфери, в тому числі працівників державних органів, врахування сучасних потреб при формуванні державного замовлення на підготовку молодих фахівців. Для виконання цих завдань потрібно кілька років цілеспрямованої праці.

Водночас підкреслимо, що формування логічно завершеної системи управління і захисту інформаційних ресурсів слід було розпочинати ще вчора. Забезпечувати виконання законодавчих і нормативно–правових актів та інших заходів загальнодержавного значення будуть керівники і спеціалісти, якими зараз укомплектовані центральні, регіональні і місцеві державні органи, їхні спеціальні підрозділи і служби.

На думку авторів, для забезпечення єдиних підходів до реалізації державної політики у сфері управління інформаційними ресурсами і забезпечення безпеки сфери їхнього виготовлення та обігу доцільно провести спеціальну державну атестацію керівників всіх рівнів та спеціалістів, на яких покладено відповідні обов’язки, на предмет відповідності посадам, які вони обіймають. Критерії для проведення такої атестації доцільно розробити спеціально уповноваженими державними органами, що здійснюють управління конкретними напрямами інформаційної сфери та захистом інформаційних ресурсів, а її процедуру узгодити з Головдержслужбою і затвердити Урядом України.

Розглянемо принципові питання щодо правового врегулювання суспільних інформаційних відносин у сфері формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів.

За умов глобалізації інформаційних процесів, формування світового інформаційного простору, швидкого розширення світового ринку інформації, розвитку інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг створюються передумови для серйозного впливу цих процесів не тільки на суспільне життя і державне будівництво, а й на національні правові системи. Зростає усвідомлення суспільством проблем регулювання інформаційних відносин, пов’язаних з формуванням національного інформаційного простору, забезпечення інформаційної безпеки, підвищенням значення міжнародно–правових механізмів захисту національних інтересів та зростанням ролі правових механізмів та економічних важелів.

Правовим базисом державної інформаційної політики, як і державної політики в цілому, є сукупність норм права і правових механізмів їхньої реалізації. Визначальні положення державної політики щодо правових основ удосконалення управління та захисту інформаційних ресурсів можна сформулювати таким чином:

• додержання конституційних норм у сфері суспільних інформаційних відносин;

• додержання загальновизнаних норм міжнародного права, підписаних Україною міждержавних договорів;

• гарантування кожному суб’єкту інформаційних відносин права на інформацію та свободу інформаційної діяльності за умов дотримання ними правових норм інформаційного законодавства України;

• забезпечення безумовної правової рівності усіх суб’єктів інформаційної діяльності незалежно від їхнього політичного, соціального і економічного статусу;

• забезпечення права доступу громадян та суспільних організацій до відкритої інформації, сприяння доступу до світових інформаційних ресурсів та глобальних інформаційних мереж;

• обмеження доступу до інформаційних ресурсів, як виняток з загального принципу відкритості інформації, може застосовуватися тільки на підставі законів, а відповідальність за збереження інформації, її віднесення до категорії обмеженого доступу та встановлення режиму секретності (конфіденційності) персоніфікується;

• право власності на інформаційні ресурси, продукти інтелектуальної діяльності та зміна цих прав здійснюється в порядку визначеному законами України; це ж стосується і впровадження механізмів захисту вказаних прав усіх суб’єктів інформаційних відносин України як в діяльності всередині країни, так і в процесі міжнародного інформаційного співробітництва;

• створення загальнодержавної системи регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних із захистом інформаційних ресурсів;

• забезпечення державного контролю за встановленим порядком формування, поширення і використання державних інформаційних ресурсів та нагляду за додержанням чинного законодавства в цій сфері діяльності.

У зв’язку з тим, що правотворчий процес у нашій країні нерідко здійснюється без узгодження з чинним законодавством та світовими стандартами, було б доцільно у подальшому забезпечувати всебічне юридичне обґрунтування визначальних системотворних понять таких, як: інформаційний суверенітет та національний інформаційний простір, основою яких є національні інформаційні ресурси; правовий режим інформації і принципи міжнародного інформаційного співробітництва, що регламентують поведінку суб’єктів інформаційних відносин при формуванні, поширенні, використанні і захисті інформаційних ресурсів у процесі міжнародного інформаційного обміну.

Правові норми, що регламентують діяльність, пов’язану з формуванням і забезпеченням реалізації державної інформаційної політики управління і захисту інформаційних ресурсів, повинні чітко визначати повноваження, права і обов’язки кожного суб’єкта інформаційних правовідносин.

У контексті запропонованого аналізу і для практичної реалізації Указу Президента України від 06. 12. 2001 р. № 1193 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31. 10. 2001 р. “Про заходи щодо удосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” в частині, що стосується формування державної інформаційної політики та інформаційної безпеки України, створення логічно завершеної системи управління і захисту національних інформаційних ресурсів, на думку авторів, на державному рівні доцільно вжити такі заходи.

1. З метою удосконалення правових основ державної інформаційної політики інформаційної безпеки України та управління з боку держави цими процесами у встановленому порядку організувати розробку і подання до Верховної Ради України законопроектів “Про національні інформаційні ресурси України”, “Про інформацію з обмеженим доступом”, “Про захист інформації”.

Закон України “Про національні інформаційні ресурси України” має чітко визначити: правовий статус інформаційних ресурсів всіх суб’єктів інформаційної діяльності; правові механізми набуття і реалізації прав власності громадян, юридичних осіб на інформацію та держави на інформаційні ресурси, створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету та позабюджетних державних фондів; систему управління з боку держави національними інформаційними ресурсами; удосконалення існуючої міжвідомчої та відомчої систем формування інформаційних ресурсів та створення загальнодержавної (регіональних і місцевих) системи формування інформаційних ресурсів, об’єднаних в єдину систему Державним реєстром інформаційних ресурсів (Державна база метаданих); порядок державної реєстрації та формування баз і банків даних інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом як на державному, так і на регіональному та місцевому рівнях; правові механізми ринку інформації та інформаційних послуг, а також створення системи задоволення потреб України у відкритих інформаційних ресурсах на безкоштовній основі.

Закон України “Про інформацію з обмеженим доступом” має: регулювати суспільні відносини стосовно всіх видів інформації з обмеженим доступом; чітко розмежувати поняття “конфіденційна та інша передбачена законодавством таємниця, що не становить державної таємниці”; встановити правовий режим інформації з обмеженим доступом, який включає переліки відомостей та критерії віднесення такої інформації до відповідної категорії, грифи обмежень такого доступу і компетенцію суб’єктів інформаційної діяльності щодо вирішення цих питань.

Закон України “Про захист інформації” повинен визначити державну систему захисту інформації як з обмеженим доступом, так і відкритої, важливої для особи, суспільства і держави, починаючи з етапу її виготовлення; повноваження всіх суб’єктів інформаційної діяльності щодо захисту інформації, а також механізми захисту (правові, організаційні, технічні, криптографічні).

У запропоновані законопроекти можна включити розділи стосовно міжнародної діяльності України з визначенням правових механізмів взаємодії з цих питань з іншими країнами, забезпечення прав всіх суб’єктів інформаційних відносин України в процесі міжнародної діяльності, правового врегулювання суспільних інформаційних відносин і взаємодії з іншими країнами при використанні глобальних інформаційних систем. Альтернативним заходом може бути розробка і прийняття Закону України “Про міжнародний інформаційний обмін”.

2. Для створення ефективної системи управління інформаційними ресурсами на основі актів законодавства доцільно розробити і впровадити низку нормативно–правових документів, що регламентуватимуть:

• порядок і правила формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів, що не містять інформації з обмеженим доступом;

• порядок і правила формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів, що містять інформацію з обмеженим доступом;

• затвердження переліку документованої інформації, що в обов’язковому порядку надається для державної реєстрації (окремо — відкритої інформації і окремо — для інформації з обмеженим доступом);

• порядок і правила державного обліку і реєстрації баз і банків даних.

3. Нагальною потребою сьогодення поряд із заходами, спрямованими на проведення реформи інформаційного законодавства і кодифікацію правових норм регулювання суспільних інформаційних відносин, є розробка нових законів та підзаконних нормативно–правових актів щодо удосконалення управління і захисту інформаційних ресурсів України.

Таким чином, правові засади державної інформаційної політики, зокрема щодо формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів, повинні здійснюватися у такий спосіб:

• на вищому державному рівні на підставі політичних рішень, законодавчих, нормативно–правових актів формуються правові засади єдиної державної інформаційної політики;

• на організаційному рівні державної виконавчої влади розроблюється і впроваджується міжгалузева, відомча нормативно–методична база, технологічні аспекти оперативного управління;

• на виконавчому рівні в апаратах державних органів, на підприємствах, в установах і організаціях забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно–правових актів, вимог нормативно–методичних документів, порядку і правил, встановлених органами виконавчої влади, розробляються внутрішні нормативно–методичні документи (положення, інструкції, методики) для керівництва в поточній роботі структурних підрозділів та посадових осіб.

Тобто на виконавчому рівні безпосередньо реалізується комплексна система формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів. Від сталого функціонування цієї системи залежатиме функціонування як відомчих та міжвідомчих, так і загальнодержавних систем управління інформаційними ресурсами України.

На думку авторів, сьогодні необхідне глибоке усвідомлення на всіх рівнях державного управління тієї істини, що формування, поширення, використання і захист інформаційних ресурсів України є основою забезпечення її національних інтересів в інформаційній сфері, становлення і розвитку інформаційного простору та його інтегрування у світовий інформаційний простір, що саме для задоволення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави формується інформаційна інфраструктура, здійснюється інформатизація, розробляються інформаційні технології та здійснюються заходи забезпечення інформаційної безпеки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шаваев А. Г. Система борьбы с экономической разведкой — М.: Изд. дом “Правовое просвещение”, 2000. — С. 16, 23.

2. Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе. Пер. с польск. — М.: “Экономика”, 1975. — С. 30—31.

3. Князєв В., Бакуменко В. Філософсько–методологічні засади державно–управлінських рішень // Вісн. УАДУ. — 2000. — № 2. — C. 341—344.

4. Додонов О. Г., Кузнєцова М. Г., Горбачик О. С. Методи захисту інформації в комп’ютерних системах й мережах: Матеріали круглого столу “Захист інформаційних ресурсів України в інформаційно–телекомунікаційних системах” 23. 05. 2001. — К. : ДСТСЗІ СБ України, 2001.

5. Про національну програму інформатизації : Закон України від 04. 02. 98, № 74/98 — ВР. — К., 1998.

6. Каныгин Ю. М., Калитич Г. И. Основы теоретической информатики. — К. : Наук. думка, 1990. — 230 с.

7. Про власність: Закон України від 07. 02. 91, № 697—XII. — К.: Б. в., 1991.

8. Про інформацію: Закон України від 02. 10. 92, № 2657 — XII. — К.: Б. в. 1992. — Ст. 38.

9. Конституція України // Закони України. — К.: Б. в., 1997. — T. 10. — Ст. 30, 31, 32.

10. Державний класифікатор управлінської документації. ДК 010—98. — К.: Держстандарт України, 1999. — 50 с.; Державна уніфікована система документації. Основні положення. ДСТУ 3843—99. — К.: Держстандарт України, 2000. — 7 с.; Державна уніфікована система документації. Формуляр—зразок. Вимоги до побудови. — К.: Держстандарт України, 2000. — 8 с.

11. Про державну таємницю: Закон України у редакції від 21. 09. 99, № 1079—XIV. — К., 1999. — Ст. 31.