35. Українська держава п. Скоропадського

На відміну від Центральної Ради, яка спиралася на демократичне право самовизначення народу як засіб легітимізації влади, гетьманський режим дійсно надавав великої ваги історичній традиції. Уособленням цієї традиції стала фігура самого гетьмана. Павло Скоропадський (1873 - 1945) походив зі знаного козацького роду, який дав Україні багато високих козацьких старшин і гетьмана Івана Скоропадського (1646-1722), що обіймав гетьманство після полтавської трагедії. Успішний військовий, колишній флігель-ад’ютант Миколи ІІ та кавалер ордена Святого Георгія, Павло Скоропадський доволі негативно поставився до революції та до соціалістичних ідей українських революційних партій, проте як досвідчений офіцер, що опікувався боєздатністю ввіреного йому корпусу, виявився дуже корисним новій влади. Він став творцем Першого українського корпусу, був обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва і здобув значну популярність розробкою концепції організації української армії. Проте незгода із загальним курсом Центральної Ради дозволила П.Скоропадському знайти однодумців для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні. 

  Характер державної системи, до якої прямував гетьман, тяжко визначити однозначно. Її характер мав визначатися українською історичною традицією – йшлося про відтворення системи гетьманської влади минулих століть.

36. Діяльність Директорії унр (1918 – 1920).

На початку 1919 р. надзвичайно складною для Директорії та и уряду виявилася також зовнішня воєнно-політична ситуація. Починалася друга російська інтервенція проти України В. Ленін, Л. Троцький, ЦК КП(б)У, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України зосередились на питанні відкриття Українського фронту Вони виходили з того, що із втратою України не буде і пролетарської Росії. На північно-східних кордонах України були сформовані та розпочали наступ більшовицькі війська Боротьбу проти них ускладнювало те, що основу їх становили українські частини — Богунська і Таращанська дивізії. Загальна чисельність радянських дивізій, що наступали в двох основних напрямах — на Харків — Суми — Білгород та Гомель — Чернігів — Київ, становила близько 75 тис. чол. Директорія мала в своєму розпорядженні збройні сили на Правобережжі — 26 700 бійців, 660 кіннотників, 74 гармати, 4 панцерники, на Лівобережжі — 39 800 бійців, 1950 кіннотників, 860 гармат, 1 панцерник, тобто близько 80 тис чол., проте значно гірше озброєних і ненавчених бійців. Директорія мала враховувати, що в цей час на південно-східних кордонах України була зосереджена і розпочинала свій наступ добровольча армія генерала Денікіна . Вона була укомплектована в основному офіцерами, озброєна і одягнута Антантою її чисельність становила майже 150 тис. чол. Величезним був тиск на Директорію та її уряд з боку держав Антанти, війська якої дислокувалися на півдні України. Цей тиск був настільки великим, що зумовив у кінцевому підсумку першу урядову кризу. На звернення Директорії до Антанти остання відповіла ультиматумом димісія В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць міністрів гетьманського уряду Головне питання про незалежність України не ставилося, оскільки Антанта стояла на позиції Росії і підтримувала Добровольчу Армію Денікіна. Становище Директори ускладнювалося ще й тим, що великі повстанські сили отаманів М. Григор'єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) та інші. у цей час тимчасово перейшли на бік більшовиків. 5 лютого 1919 р. більшовицькі військові формування зайняли Київ, а Директорія та її уряд з відповідним майном залишили столицю та переїхали до Вінниці і відтоді часто змінювали місце свого перебування. Саме з цього часу і з'явився в народі вислів «у вагоні Директорія, під вагоном територія». 6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директори виходить В Винниченко і забезпечений значною сумою грошей від'їздить до Відня, де в тиші кабінету спостерігає за подіями в Україні і люто критикує своїх колишніх колег. З цього часу і до останніх днів Директорію очолює С. Петлюра. На думку учасника тих подій І. Мазепи, це була одна з най сумніших сторінок української революції. «Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою, — писав він, — коли вони не тільки самі собі виносять політичний вирок, але й катастрофічно впливають на стан бойових сил цілого фронту. Наступ більшовиків з півночі і присутність антантівського десанту на півдні вносили величезну дезорієнтацію в українські маси і вимагали великої напруженої праці з боку політичних провідників. Але й провідники дивувалися тим складним умовам, що створилися в цю добу, особливо після відходу від влади соціалістів, які мали в масах авторитет». Відмовившись від відставки, С. Петлюра мотивував своє рішення в листі до своєї парти так «З огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі ЦК УСД партії виніс ухвалу відкликання своїх членів із Директорії та Ради міністрів. Разом з тим Центральний Комітет висловився за те, щоб не залишати менш відповідальних урядових посад і допомогти урядові як в обороні України, так і в захисті її суверенітету. Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого народу повинні взяти участь у державній праці, і не вважаю для себе можливим ухилитись від виконання своїх обов'язків, як син свого народу, перед Батьківщиною буду, поки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу із складу УСД партії С. Петлюра 11 лютого 1919 року»