10. Введення християнства на території Київської Русі та його значення.

Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.

Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави, які виявляли явну погорду до поганських племен. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.

прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.

Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія, що відігравала роль стимулюючого фактора міжнародного і міждержавного культурного спілкування. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну

11. Утворення та діяльність Галицько-Волинської держави в XII – XIV ст.

У 1199 році появилась досить велика за охопленням території і сильна Галицько-Волинська держава. Її історія була складовою частиною історії давньоруської держави у часи феодальної роздробленості. Більше того, серед істориків поширеним є твердження, що саме Галицько-Волинська держава стала продовжувачем традицій державотворення у південно-західній частині Русі. Через це її навіть називають спадкоємницею останньої.

Злучення окремих земель, як процес об'єднання з метою захисту від сильніших супротивників, був поширений у ті часи у Європі, де також почали утворюватися феодальні королівства. З часом те саме сталося і у нас, де Галич (земля) із Волинню також отримали такий статус. Безумовно, що політична незалежність будь-якої території співвідноситься із незалежністю економічною. Потенціал галицьких та волинських земель у ті часи базувався на сільському господарстві, хоча й інші види діяльності, зокрема ремесла, тут розвивалися по висхідній.

Високого рівня у Галицько-Волинській державі досягла культура. Давній Галич став третім після Києва і Новгорода центром зосередження давньоруського письменства. Саме тут був укладений Галицько-Волинський літопис - основне джерело з історії князівства у XIII столітті. Тут розвивались освіта, література, архітектурне будівництво, скульптура, музичне мистецтво, зокрема церковний спів, про що свідчать чисельні пам'ятки, які збереглися із княжих часів. Велику роль відігравала церква, що згодом вилилось у створення окремої Галицької митрополії.

Ще одну особливу роль у значимості цієї держави мало видобування і торгівля сіллю, яка з наших країв постачалась у різні землі, зокрема й до Києва. Цікаво, що оборудки з сіллю провадили галицькі бояри, котрі також тримали в своїх руках внутрішню та зовнішню торгівлю. З Галицько-Волинської держави експортували продукцію сільського господарства, хутра, віск, хутрові вироби тощо. До нас із Русі привозили ремісничі вироби, зокрема художньо-ювелірні (хоча у самому Галичі була ювелірна майстерня), з півночі доставляли ліс, шкури, з півдня - шовк, дорогі тканини, прикраси, зброю, південні фрукти, вино.

Із заходу імпортували сукно, полотно, оселедець. Торгівля зосереджувалася на основних гостинцях - Золотому, Соляному, Бурштиновому. Важливою водною артерією тривалий час був Дністер, а в самому Галичі знаходилась велика пристань. Також через Галич проходив шлях, який з'єднував Балтійське море з Чорним.

Важливою особливістю Галицько-Волинської держави було сильне боярство. Володіючи значними територіями, місцеві аристократи поступово зосередили у своїх руках головні органи влади. Спираючись на свою економічну та військово-політичну міць, бояри фактично розпоряджались князівським столом, запрошували чи усували князів. У даному випадку можемо говорити про своєрідну боярську республіку з бутафорною владою місцевого князя. Правда, тут мусимо відмітити, що не всі галицькі князі погоджувались із такою роллю. Однак держава не завжди від цього вигравала.

Після занепаду Галицько-Волинської держави у період польсько-литовського панування ці землі отримали назву воєводства Руського (полякам ця назва підходила більше, бо не нагадувала про минулу славу Галича). Проте у 1772 року, після входження до складу Австрійської імперії земель Галичини та Волині, їм було повернуто давню назву „Королівство Галіції та Лодомерії" з приєднанням окремих південнопольських (точніше давніх хорватських) територій.

Галицько-Волинська держава не тільки тривалий час зберігала єдність об'єднаних територій, але й використовувала за західноєвропейськими зразками традиції формування державних органів. Адже відчутним є вплив західноєвропейського права на розвиток галицьких установ та інститутів. У зовнішній політиці володарі держави опирались на союз із Німецьким орденом та Литвою, а також підтримували постійні дружні відносини з Польщею, Угорщиною, Візантією і навіть з Римом, що підсилювало її значущість.