Підсумки трансцендентальної діалектики

Кант доводить, що критерій істинності теорії не може бути внутрішнім, тобто витікати з даної теорії. Він повинен бути зовнішнім: практика чи віра. Віра витікає, зокрема, з практики.

Феноменальна область була відокремлена від трансцендентної області віри. Кант намагається тепер практичним чином подолати цю прірву.

Етичне вчення Канта

Починається з роздумів над антиномією свободи.

Практичний розум (який переростає у волю) сам встановлює собі принципи моральної поведінки, знаходить їх собі як внутрішнє апріорне спонукання.

Люди за своєю емпіричною сутністю більш злі, чим добрі, бо тваринний егоїзм штовхає їх до злосердя та підступності, незважаючи на наявність у них прагнення до товариськості та задатків гуманності та особистої гідності.

Гіпотетичні імперативи: роби корисне іншимлюдям, якщо хочеш, аби вони робили корисне для тебе. Вчинки такого типу з точки зору моральності – припустимі, легальні. Емпіричні спонукання. Купець. Освічений правитель.

Верховний принцип -- Категоричний імператив -- загальний для всіх інваріант витікає з природи людини, але вже не з емпіричної, а з трансцендентної. Ніяких «якщо». Треба чинити морально заради самої моральності, а не досягнення якихось окремих цілей.

Отут і лежить ідеалізм Канта. Причому не суб’єктивний, а об’єктивний.

А правда Канта у тому, що усі визнають цей Категоричний імператив. Хоча не всі діють за ним.

Він ширший за позитивне правило Локка та негативне правило Гоббса.

Категоричний імператив практичного розуму

Чини згідно з такою максимою (тобто суб’єктивному принципу поведінки), яка у той же час може стати всезагальним законом.

Кожен повинен зробити кінцевою метою найвище можливе у світі благо.

Друге формулювання.

Чини так. Щоб ти ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так, як до мети і ніколи не ставився як до засобу.

Повага до морального закону розвиває і почуття самоповаги і веління обов'язку, означає «власну досконалість» та «чуже щастя».

Судити про людину треба не лише за вчинками, але і за мотивами цих вчинків. Чому врятували втопаючого?

Але проблема етики Канта яким чином моральний закон міг би стати активним мотивом.

Моральні постулати

Постулат свободи «ти мусиш, значить ти можеш»

Звідси щасливийне той, хто насолоджується або добивається, а той, хто задоволений своєю поведінкою.

Постулат безсмертя душі

Умова абсолютної реалізації категоричного імперативу.

Постулат існування бога.

Мета (мораль) конструює засіб (релігію) свого укріплення та затвердження. Згадаємо Вольтера (віра в бога потрібна, аби лакей мене не зарізав, егоїстичний мотив, гіпотетичний імператив)

Ідея бога витікає з моралі і не є її основа.

Вчення про право та державу.

Французька революція

«До вічного миру» 1795

Категоричний імператив природного права: чини так, аби твоя свобода могла співіснувати з свободою інших людей.

Республіканізм: відділення законодавчої влади від виконавчої.

Але був проти революційного повалення ладу, разом з тим апологетом свободи. Таким чином можливе стійке існування держави.

Вічний мир – утворення легальних умов, які б об'єктивно призвели до федерації усіх народів планети. Законодавче закріплення категоричного імператива.

Отже, легальний закон повинний підкріплювати та забезпечувати моральний закон.

Вплив Канта – прагнення побудови цілісних систем.

Їх складова частина – ідеалізм, і у цьому – також вплив Канта.

Але наявність «речі у собі» вважалася найбільш суперечливою у Канта.

Тому Фіхте, Шеллінг, Геґель спрямували зусилля на те, щоб зрозуміти світ без будь-якого ірраціонального залишку. Але світ – не як матеріальну модель, але як систему розумних або розумових законів – побудова системи розуму.

«Річ у собі» повністю виключає: 1) відповідність пізнання до істини (через почуття) 2) можливість пізнання речей у собі через іх трансцендентність.

Річ у собі – неможливе поняття. Але чому Кант його створив? Аби пояснити те, що дано у свідомості.

А якщо не вводити це поняття?

Лишається лише діяльність свідомості та почуття. І питання Протагора про природу почуття постає знов. Чим викликане це почуття?

Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814)

Створив оригінальну філософію -- Науковчення -- Пізнання процесу пізнання, отримання знань.

Фіхте усуває кантівський дуалізм між річчю у собі та феноменом через усунення самої речі у собі.

Вона породжується нами ж, тобто суб’єктом. Як?

Фіхте аналізує проблему емпірії, досвіду.

Досвід – діяльність свідомості, спрямована на на об’єкти. Ця діяльність свідомості може бути виведена або з об’єктів, або з самої свідомості.

Якщо з об’єктів, тотаке пояснення є догматичним. Догматизм тут у тому. що свідомість є продуктом речей. Розумова діяльність – механічно спричинена речами. Отже, догматизм має бути матеріалістичним.

Ідеалізм – навпаки дивиться на речі як на продукт свідомості. А свідомість – жива, активна. І тому тут є свобода.

Тому треба зробити вибір, або матеріалістичний або ідеалістичний.

І він його робить.

Якщо у Берклі джерело почуттів – бог, а суб’єкт їх пасивний приймач, то Фіхте усуває «річ у собі» так. Об’єкт конструюється суб’єктом він породжується суб’єктом. Об’єкт існує лише для суб’єкта. Їх спільну основу складає лише розум, який таким чином споглядає сам себе.

Соліпсизм Фіхте. Але і монізм. Це якщо сприймати філософію Фіхте буквально, на рівні побутового пізнання. Тут ми справді приходимо до абсурду. Дещо нез'ясоване місце, яке сам Фіхте намагався обійти.

Але тут треба відійти від побутового рівня світогляду і перейти на тауковий.

Коли йдеться про наукову теорію, все стає на свої місця. Теоретичний об’єкт справді є породженням суб’єкту. Тут без суб’єкт об’єкту немає об’єкту (Фіхте). І нікуди тут не подітися.

Отже, наукове пізнання – не відображення, а конструювання.

Ми беремо цей раціональний момент Фіхте на озброєння.

Другий важливий момент: ми свідомо поділяємо світ на «я» та «не-я» -- цю межу прокладаємо ми самі.

«Я» утворює «не-я» і таким чином виникає необхідність його долати, тобто постає проблема. Наприклад. Проблема пізнання «не-я». Подолання проблеми – торжество я над не-я. І в результата пізнання не-я стає ближчим до я. я його опановує і залучає до своєї сфери. Так, відома земля вже не чужа мені як невідома, недосліджена. Я знаю, що там є дружнім, а що ворожим. Таким чином, ми за допомогою самовиокремлення утворюємо об’єкти, а потім їх пізнаємо.

Коли дослідник досліджує власну ж руку, то ця рука – стає для нього об’єктом, переноситься до сфери «не-я». Коли він ідентифікує себе з групою, колективом і навіть державою, то він долучає до сфери «я» додаткові об’єкти і вони вже не протиставляються суб’єкту.

А якщо так, то існування людини означає її самовиокремлення через самоусвідомлення. Якщо людина себе вже не мислить, вона вже не існує для себе як «я». Живий труп. І разом з цією людиною зникає цілий світ.

Звідси – діяльнісна етика Фіхте.

Самосвідомість потребує того, аби породжувати не-я, тобто прокладати кордон між «я» і «не я», у бездіяльності воно не може існувати та самостверджуватися.

Категоричний імператив у Фіхте: Призначення людини – бути вільним і при цьому не порушувати волі інших емпіричних «я». Свобода – є сама мораль, а не лише її умова.

Людина створює другу природу – культуру нашими словами. І тут – розвивається свобода.

З принципу діяльності витікає поділ вій н на неістинні – загарбницькі та істинні, що ведуть до вічного миру.

Значення Фіхте – він реабілітував можливість пізнання.