2. Структура геополітики та геоекономіки, їх місце в системі наук.

Базуючись на розподілі геополітики на теоретичну та практичну (геостратегічну) складові, структуру сучасної геополітики можна подати у наступному вигляді:

Виходячи з диференціації геополітичного знання геополітику можна поділити на цілий ряд складових (рис. 2). Мова йде про місце геополітики в системі наук, про взаємодію, взаємовплив, а також запозичення методів дослідження та термінології в суміжних наукових галузей.

Географічна та демографічна складова	Історична та політологічна складові	Економічна та інформаційна складові	Військово-стратегічні складові
фізична географія; політична географія; економічна географія; етногеографія; демографія	всесвітня історія; історія політичних вчень; теорія політики; теорії міжнародних відносин; міжнародні політичні системи; політичні системи країн світу; релігія та політика – етнополітологія; регіональна політика	світова економіка; економічна статистика; маркетинг; інформатика; теорія комунікації; військова економіка	військова стратегія; військово-морська стратегія; стратегія повітряної війни; історія військового мистецтва; історія військово-морського мистецтва; вчення про військову силу (потенціал) держави

За масштабністю досліджуваних процесів та явищ, геополітичним статусом акторів геополітику поділяють на глобальну, регіонально-континентальну, регіонально-локальну. В першому випадку розглядається всесвітній рівень взаємовідносин супердержав, або ж світових акторів геополітики. Що стосується другої складової, то вона досліджує ситуації та процеси в регіонах континентального масштабу, виділяючи у кожній частині світу власних лідерів та акторів. Регіонально-локальна геополітика займається проблемами регіонів кожної країни зокрема. Для України це взаємодія регіонів держави, областей, АРК тощо.

Для того, щоб краще зрозуміти місце геополітики в системі сучасних наук, розглянемо основні її категорії.

Як правило, всі геополітичні теорії розвивають основну категорію цієї науки – контроль над простором. Геополітика вивчає основи, можливості, механізм та форми контролю над простором зі сторони політичних інститутів, в першу чергу держав та їх союзів. Територія, яку контролює, або прагне контролювати держава, характеризується перш за все ступенем їх освоєності центром, а також рівнем розвитку їх зв’язків (центру та решти держави). Простір, який контролюється державою або союзом держав, називають найчастіше геополітичним полем.

Геополітик К.В.Плешаков запропонував наступну класифікацію подібних полів.

Ендемічне поле (від грецького endemos – місцевий) – простір, що контролюється державою тривалий час. Приналежність цієї території даній національній спільності визнають сусіди. (іноді територія ендемічного поля може ставитись під сумнів сусідніми народами і це стає підставою для конфліктів).

Прикордонне поле – територія, що перебуває під контролем даної держави, але недостатньо демографічно, економічно та політично освоєна. Найчастіше такими полями бувають простори, населені національними меншинами. Сусідні країни іноді ставлять під сумнів ці території, але все ж не розглядають їх як свої.

Перехресне поле – простір, на який претендують декілька суміжних держав. До прикладів належать території колишнього СРСР, які стали місцем протистоянь: Придністров’я, Пд. Осетія, Абхазія, Нагірний Карабах.

Тотальне поле – безперервний простір, що перебуває під контролем національної спільноти.

Геополітична опорна точка – місце (територія), що знаходиться за межами тотального поля, яке (яка) контролюється будь-якою державою, але комунікації з опорною точкою перебувають під контролем іншої держави (держав). Приклад: Калінінградська область в РФ.

Метаполе – простір, що освоюється одночасно кількома країнами. Найчастіше це відбувається під тиском ззовні.

З давніх часів відомі різноманітні форми контролю над освоєним геополітичним простором: військова, політична, економічна, демографічна, комунікаційна, релігійна тощо. Наприкінці ХХ ст. все більшу роль відіграють інформаційно-ідеологічний, технологічний та культурно-цивілізаційний контроль. Ці форми найчастіше використовуються в різних поєднаннях, оскільки геополітичний підхід вимагає врахування всіх чинників в міждержавній взаємодії, перш за все таких як: географічні, економічні, військові, демографічні, політичні, культурно-релігійні, етнічні.

Геополітичні відносини – це відносна єдність та боротьба різних світових сил. Найчастіше це боротьба протилежностей: суходолу та моря, центра та периферії. Єдність в світовому історичному процесі – явище тимчасове. Відомому політичному діячу Великобританії В.Черчиллю (1874-1965) належала думка про те, що в Англії немає постійних друзів, союзників, в неї є лише постійні політичні (геополітичні) інтереси. Тому постійною є тільки боротьба протилежностей. І вона є постійною.

Звідси випливає, що наступною важливою категорією у геополітиці є баланс сил. Після розпаду СРСР баланс сил в світі значно змінився. Світ перестав бути біполярним. І саме порушення балансу з боку США (1998 р. Югославія, 2001 р. Афганістан, 2003 р. Ірак, 2011 р. Лівія тощо) загрожує непередбаченими наслідками для земної кулі.

Важливою категорією геополітики є поняття «політичний простір», який окреслюється кордонами. Політичний простір – це одна з головних ознак держави. Таким його роблять визначені кордони, що виступають чинником його безпеки, та відіграють важливу роль в просторових відносинах між державами. Геополітична боротьба кордонів виникає завжди, коли починається боротьба за контроль, приєднання, освоєння політичного простору.

Дану особливість відзначив Ф.Ратцель. Зокрема, він стверджував, що кордон є периферійним органом держави і служить свідченням його зростання, сили або слабості, а також змін в «організмі» країни. Так, у німецькій геополітиці проблема кордонів – головна тема досліджень. Хаусхофер культивував у німецького народу не тільки геополітичні почуття, але і «почуття кордонів». Він відзначав, що неможна розглядати кордони як щось надане назавжди, вони є живими органами, які можуть розширюватись та стискатись, по аналогії зі шкірою та іншими захисними органами людини.

Проблема кордонів розглядалась ще у Старому Заповіті та в давньоіндійському трактаті «Артхашастра», в давньогрецьких епосах. Кордон між державами, навіть самими дружніми, – це завжди політико-стратегічна лінія розмежування їх інтересів.

Одним із перших досліджував проблему кордонів британський лорд Дж. Н. Керзон (1859 – 1925). Будучи віце-королем Індії, він ретельно вивчив азійський досвід розмежування, відзначивши, що чимало народів Азії уникають жорстко фіксованих кордонів, що пов’язувалось з їх кочовим способом життя та неприйняттям всіляких регламентуючих установок. Кордон як жорстко зафіксована лінія є характерним більше для країн Європи. При гострих прикордонних суперечках лорд Керзон рекомендував утворювати буферну зону.

Кордон виконує певні функції:

1. Обмеження або уникнення в’їзду небажаних осіб;

2. Регулювання міграційних процесів;

3. Уникнення контактів між мешканцями сусідніх країн;

4. Затримання злочинців, контрабандистів;

5. Збір мита з товарів, що ввозяться або вивозяться;

6. Контроль за квотами товарів, що перетинають кордон;

7. Контроль за рухом міжнародного транспорту;

8. Контроль за переміщенням валюти та інших цінностей;

9. Санітарний контроль.

З певною долею вірогідності, кордони можна поділити на природні та штучні.

До основних категорій геополітики належить і поняття «інтерес». Знаючи, в чому полягають інтереси держави, нації, неважко буде визначити і загальний зовнішньополітичний курс країни. Можуть бути інтереси державні, класові, національні, корпоративні тощо. Якщо існує нація-держава, то ці інтереси багато в чому будуть збігатись.

Як правило, дуже великі проблеми в світових міжнародних відносинах виникають через інтереси національні. По мірі того, як люди та інститути втрачають самостійність, вони все більше та більше намагаються захистити свої інтереси, добитись психологічного комфорту, тяжіють до спільнот, до яких належать (етнічні, релігійні тощо). Процес глобалізації генерує консолідацію етнічних меншин, посилюючи хвилю релігійного фундаменталізму.

Можна помітити, що глобалізація розчленовує навіть давно сформовані народи, ініціюючи та посилюючи в них стремління до великої політичної автономії, проведення «етнічних чисток», з’ясування «хто є більш «чистим» представником нації». Результатом стає вируючий етнічний вулкан, оскільки на Землі не більше 20% держав є етнічно гомогенними (тобто одно національними). Але навіть у таких державах інтереси «верхів» та «низів», тобто класів, не співпадають, як не співпадають і інтереси мешканців різних регіонів. Важко поєднати інтереси у представників однієї нації, які проживають в різних країнах (наприклад, колишня НДР та ФРН, або нинішні Пн. та Пд. Кореї). Тим більш не співпадають національні інтереси націй-держав, що сповідують відвертий націоналізм («Велика Німеччина», «Велика Японія»).

Простіша ситуація в сфері інтересів державних. Тут самі важливі державні інтереси формулюються в міжнародних документах: Статут ООН, Заключний акт Наради у Хельсінкі тощо. В подібних джерелах міжнародного права фіксується політична незалежність країни, групи країн, умови їх фізичного виживання, неприпустимість втручання у внутрішні справи країн ззовні, недоторканність кордонів та непорушність територіальної цілісності.

У ролі державних інтересів можуть виступати посилення ресурсної бази, а на її основі – посилення економічної, військової, фінансової, науково-технічної могутності країни, посилення її геополітичного впливу, зростання добробуту населення, культурний, моральний, інтелектуальний прогрес суспільства. Специфіка географічного положення, внутріполітична, соціально-економічна ситуація, національно-культурні та цивілізаційні особливості, рівень авторитету в світовому суспільстві – все це формулює зміст державних інтересів. При цьому географічні, природно-ресурсні, економічні чинники відіграють особливу роль.

Безумовно, весь комплекс державних інтересів слід розглядати у динаміці. Найбільшу питому вагу мають ті з них, які підтверджуються нормами міжнародного права. Справедливими будуть і ті інтереси країни, що не порушують інтереси інших держав. Хоча, як ми розуміємо, на практиці арбітрами, що оцінюють ситуацію, найчастіше виступають ті держави, що володіють реальною силою (військовою, економічною, фінансовою).

Зміст поняття «державні інтереси» є об’єктивним, проте трактування його лідерами країн є суто суб’єктивним. Вони ж беруть на себе роль осіб, що виражають державні інтереси, обґрунтовують пріоритетність цілей, також першочерговість розв’язання внутрішніх та зовнішніх задач. В авторитарних та демократичних державах механізми досягнення цілей і задач різноманітні. Але в абсолютній більшості країн вирішальну роль відігравали та відіграють потужні промислово-фінансові групи – олігархії. Головними об’єктами їх інтересів на початку ХХІ ст. будуть природні ресурси та ринку збуту готової продукції (причому в перспективі проблема буде тільки загострюватись).

З розглянутою категорією тісно пов’язується ще одне поняття геополітики – «механізм реалізації державних інтересів». Які принципи, норми права, моралі, політики повинні бути пріоритетними при захисті цих інтересів? Практика показує, що на перший план виступають прагматичні інтереси, що досягаються силою без урахування жодних норм або принципів моралі. Різниця була і є в тому, що одні – геополітично сильні держави або їх об’єднання – прагнуть усього і одразу, інші – частинами та поступово. Одні намагаються реалізувати свої державні інтереси шляхом активної експансії, інші – повзучої. Дані методи (умовно їх ще називають Заходу та Сходу) відпрацьовувались впродовж століть, мають свою історію та методологію. Одні йдуть шляхом укріплення національної геополітичної сили (Китай, Японія), інші – шляхом створення нових коаліцій. Всередині цих коаліцій (НАТО, ЄС тощо) йде постійна прихована або явна боротьба за лідерство як всередині коаліцій, так і в ключових районах світу (наприклад, боротьба за вплив при поділі пострадянського простору або Близького Сходу).

Сила (могутність) держави історично проявлялась як сила військова. Історія залишила численні свідчення, що перемагав той, хто краще був оснащений, чиї війська були організованіші, краще навчені тощо. Військова сила наростала по мірі розвитку науково-технічного прогресу, напрацювань військової думки. Все це разом з географічними чинниками працювало на посилення або послаблення могутності держави. А геополітичні конфлікти виникали найчастіше з приводу розподілу карти світу, за спірні території, за розширення сфер впливу.

Друга половина ХХ ст. показала, що боротьба за переділ світу може вестись не тільки з застосуванням військової сили, але шляхом економічної, фінансової, культурно-ідеологічної експансії. Чимало сучасних геополітиків вважають, що могутність країни – це комплексний показник взаємодіючих чинників, величина не абсолютна, що вимірюється певними одиницями, а відносна, тобто така, що проявляється в процесі взаємодії держав в міжнародних відносинах та отримує оцінку за їх результатами. У певній мірі елементи могутності держави є взаємозамінними.

Державні інтереси породжують ті чи інші дії країн та народів. Ці дії можуть носити оборонний або наступальний, визвольний або загарбницький характер. В геополітиці найчастіше використовується поняття «експансія», під якою зазвичай розуміють будь-які територіальні розширення або встановлення військово-політичних сфер впливу. Практика показує, що експансія може бути не тільки військовою, але і економічною (торговельною, фінансовою), а також культурно-ідеологічною, інформаційною тощо. В кінці ХХ – початку ХХІ ст. головним видом експансії залишається територіальна – боротьба за сировинні ресурси суходолу та моря, біоресурси – іншими словами, за виживання. Територіальні здобутки – це найчастіше довгострокові надбання, т.з. «життєвий простір».

Вчені-геополітики не виключають, що в ХХІ ст. по мірі загострення та глобалізації ресурсної кризи, особливо в питаннях енергоносіїв, зростання народонаселення, скорочення та виснаження родючих земель, екологічної напруги в міжнародні відносини повернеться жорсткий варіант територіальної експансії.