9.3. Предмет і метод політичної економії

Історія економічних учень - Базилевич:9.3.1. Національні відмінності у визначеннях предмета політекономії

Питання про предмет і метод політичної економії — вихідне і одночасно основоположне в економічній науці. Незважаючи на це, у розумінні його серед вітчизняних учених, як, до речі, і серед зарубіжних, не було єдності. До того ж з плином часу погляди дослідників у цій важливій ділянці економічної науки досить суттєво змінювались. Насамперед звернемо увагу на різні традиції у розумінні науковості економічних теорій. Першу з них можна назвати ессенціалістською або континентальною. Згідно з нею, завдання науки полягає у проникненні в сутність (essence) явищ, переході від сутності першого порядку до сутності другого і вищих порядків, відкритті все більш загальних законів природи. Другу з традицій часто називають функціональною-прогнозною або острівною. Відповідно до неї завдання науки полягає у поясненні подій, що спостерігаються, та передбаченні майбутніх. Перша із цих традицій більше орієнтується на метафізичний характер наукового знання, його відстороненість від злободенності ("чиста наука"), друга — на прикладну його цінність. В умовах першої та другої класичних ситуацій сильніший вплив мала континентальна традиція. Із здійсненням маржиналістської революції, яка привела до встановлення третьої класичної ситуації, посилюється вплив острівної традиції. Наприклад, питання про сутність вартості (цінності), природу ціни, якими посилено займались представники класичної політекономії, були полишені як такі, що не мають відношення до науки і не перевіряються емпіричними даними. Значною мірою ця переорієнтація в галузі економічної методології була пов'язана з критикою методології К. Маркса та його прихильників. Як відомо, вони, розвиваючи континентальну традицію, піддавали критиці погляди інших "буржуазних" економістів, попередників і сучасників, за "поверховість" підходу до реальності, елементи "вульгаризації" тощо. Контркритика прихильників острівної традиції полегшувалась втратою актуальності гегельянства, що відбувалася саме в період дозрівання передумов маржиналістської революції. До 90-х pp. XX ст. трансцендентальний реалізм, ессенціалізм (тобто інтерес до суті явищ) сприймався вченими, які працювали в основній течії економічної науки, як давно і остаточно подолані помилки. Але пізніше з'явилися праці, спрямовані на перегляд такої позиції. Вивчення питань предмета і методу політичної економії в українській економічній думці XIX — початку XX ст. віддзеркалювало обидві зазначені вище традиції. Воно відбувалося у двох напрямках. По-перше, у науковій і навчальній літературі з економічної теорії відстоювались і збагачувались новими положеннями погляди на предмет і метод політекономії провідних вітчизняних науковців. По-друге, в історико-економічній літературі кінця XIX — початку XX ст. вперше розпочався спеціальний критичний аналіз поглядів на предмет і метод представників світової та національної економічної науки минулого і тодішньої сучасності. Тим самим розширювався горизонт і поглиблювалось бачення проблеми, виявлялись тенденції в розвитку та еволюції поглядів вчених на основоположні теоретико-методологічні питання. Серед праць першого напрямку назвемо підручники з основ політичної економії професорів Д.І. Піхна, М.І. Тугана-Барановського, О.М. Миклашев-ського, Л.В. Федоровича, В.Я. Желєзнова та ін. До праць другого напрямку належать монографії професорів М.М. Вольського "Задача политической экономии и ее отношение к прочим наукам" (1872), P.M. Орженцького "Учение об экономическом явлении" (1903), C.I. Солнцева "Предмет и метод политической экономии" (1924), нариси К.Г. Воблого та ін. Значне місце у зазначених працях займав критичний аналіз поглядів вітчизняних та зарубіжних представників різних теорій та шкіл на предмет і метод політичної економії. У поданій нижче табл. 9.1 наочно представлено значне різноманіття та еволюцію думок провідних представників економічної науки XIX — початку XX ст. на предмет політичної економії (економічної теорії). Ряд українських вчених другої половини XIX ст. привернули увагу до національних відмінностей у визначенні предмета і методів політичної економії як науки. Так, МЛ. Туган-Барановський у підручнику "Основи політичної економії", за яким пізнавали економічну науку українські та російські студенти, зазначив таке. Англійські та французькі економісти звичайно виходять із поняття не господарства, а багатства, і визначають політичну економію як "науку про багатство". Проте німецькі вчені висувають на перший план поняття господарства. Видатний український науковець критично ставився до типового англофранцузького визначення політичної економії, вважаючи, що у цьому випадку під багатством розуміють зовнішній результат господарської діяльності — сукупність предметів, які мають ціну. Між тим політична економія вивчає цю господарську діяльність і виникаючі у її межах суспільні відносини. "Визначаючи політичну економію як науку про багатство (інакше кажучи, як науку про речі), — писав М.І. Туган-Барановський, — ми затушовуємо відмінність цієї науки від технічних наук і не висуваємо на перший план суспільного характеру нашої науки. Ось чому необхідно визнати суттєвим покращанням погляду німецьких економістів, що має всі шанси стати панівною". З позицій сучасності теоретико-методологічний прогноз вченого не зовсім виправдався. Картина розвитку поглядів на предмет економічної теорії виявилась набагато мозаїчнішою та дещо іншою. Однак слід віддати належне нашому видатному вченому за його наполегливі спроби з'ясувати суть предмета науки і утвердити правильне його розуміння в літературі серед дискусійних думок. Як і М.І. Туган-Барановський, більшість вітчизняних економістів визначали політичну економію як науку про народне господарство. Незважаючи на ряд нюансів у розумінні самого поняття "народне господарство", вчені підкреслювали, що йдеться про суспільні відносини людей. Вони складаються на основі їх доцільної діяльності. У ній, як правило, досить чітко розрізнялись технічний і соціальний бік. Завданням політичної економії вчені правильно вважали вивчення явищ соціального характеру. Так, професор В.Я. Желєзнов писав: "Політична економія вивчає не всю господарську діяльність в її цілому, а лише один бік її, а саме той, який зводиться до сукупності соціальних відносин, що виникають між людьми на ґрунті задоволення їх різноманітних потреб матеріальними засобами"1. Подібне розуміння та визначення предмета політичної економії ще раніше було зафіксоване майбутнім професором Харківського університету М.М. Соболевим як типове для вітчизняної літератури у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона. "Отже, політична економія — це наука, що вивчає суспільні відносини людей, які виникають на ґрунті господарської діяльності", — зробив висновок М.М. Соболев . Вчений розрізняв завдання політичної економії двоякого роду: теоретичні і практичні. Теоретичні завдання він зводив до з'ясування природи господарських явищ, до виділення серед них типів та відшукання причинного зв'язку між явищами. Практичні завдання полягають в оцінці значення господарських явищ, у визначенні цілей господарської діяльності та шляхів їх досягнення. Виходячи з необхідності врахування в науці безперервної зміни людського життя, М.М. Соболев зробив висновок про неможливість існування єдиних економічних законів, дійсних для всіх часів і народів. Він розрізняв закони загальні, які представляли порядок співіснування та послідовності господарських відносин в їх історичному розвитку (закон історичного розвитку, закон еволюції), і закони, що діють лише в межах однієї епохи господарського життя (наприклад, в межах ойкосного господарства класичної стародавності, феодального ладу середніх віків, капіталістичного ладу сучасного народного господарства). У цьому випадку були закладені наукові основи для подальшого розвитку питання про критерії виділення економічних законів, систему законів та їх класифікацію. При визначенні предмета політичної економії для українських економістів типовим було використання понять "народне господарство", "господарська діяльність", "явища народного господарства" тощо. З визначенням політичної економії як науки про народне господарство пов'язувалось кілька особливих підходів до розгляду економічних явищ та процесів. Насамперед, йдеться про надання переваги макроекономічному підходу, що принесло значні, високо оцінені світовою економічною наукою результати. Становлять інтерес самі напрямки макроаналізу — господарська кон'юнктура, цикли і кризи, прогнозування економічного розвитку; макроекономічні дослідження ринку; економіко-математичне моделювання. Значний доробок представників національної економічної науки у цих сферах дослідження був творчо використаний у 20-х роках минулого століття при розробці теорії економічного зростання, балансового методу планування, концепції прогнозування та планування, математичних методів. Великого значення з'ясуванню питань предмета, методу та класифікації економічних дисциплін надавав видатний український вчений К.Г. Воблий, справедливо вважаючи їх суттєвими питаннями методології економічної науки. Водночас вчений констатував: "У працях Менгера, Вагнера, Дітцеля, Шмоллера, Сіджуіка, Кейнса та ін., в російській літературі у професорів Симоненка, Левитського ці питання ґрунтовно розроблені"1. М.І. Туган-Барановський визначив політичну економію як науку, яка вивчає відносини господарювання в умовах товарного виробництва і стихійні закони, що управляють народним господарством. К.Г. Воблий вдало підмітив дійсні недоліки визначення предмета політичної економії, первісно запропонованого М.І. Туганом-Барановським, які згодом відіграли значну роль у дискусії радянських економістів 20-х pp. XX ст. щодо предмета та долі політичної економії в умовах соціалізму. "Це визначення і надто широке, і разом з тим, І надто вузьке", — підкреслював учений. Надто широкий характер його К.Г. Воблий вбачав у тому, що дослідженням суспільних відносин людей, як членів j товарного господарства, займаються й інші соціальні дисципліни. Отже, таке визначення не відділяє ясно і точно предмета економічних досліджень від галузі інших суспільних наук. Вузькість же визначення, на думку К.Г. Воблого, І полягала у зведенні предмета політичної економії до вивчення відносин лише І товарного господарства. До речі, К.Г. Воблий слушно звернув увагу на певну Н логічну непослідовність у судженнях М.І. Тугана-Барановського, коли той через І декілька сторінок цілком резонно зауважив, що "політична економія не може І ігнорувати й інших типів господарської організації, крім товарної"3. Дійсно, у Щ своєму підручнику "Основи політичної економії" видатний український вчений виділив предмет політичної економії у широкому і вузькому смислі слова. І У рецензії на книгу М.І. Тугана-Барановського "Нариси із новітньої історії І політичної економії" (1903) К.Г. Воблий до позитивних якостей цієї праці відніс І те, що автор розглядає розвиток політико-економічних ідей у тісному зв'язку І з економічною та соціальною історією. "Такий метод дослідження, — підкреслював К.Г. Воблий, — сприяє з'ясуванню характерних рис у вченні економістів, які нерідко є виразниками і тлумачами своїх епох". Характеризуючи такий І метод як плідний, К.Г. Воблий висловив побажання про його подальше широке застосування та розповсюдження у вітчизняній економічній літературі. К.Г. Воблий поділяв погляди тих вчених (зокрема, відомого німецького професора Конрада), які вважали, що економічні теорії можна правильно зрозуміти тільки на основі вивчення фактичних відносин, серед яких вони розвинулись. У цьому зв'язку український вчений наводив таке положення: історія політичної економії не може бути цілком відділена від історії розвитку народного господарства5. Звичайно, не в значенні їх ототожнення (хоча існували й І такі спроби), а в значенні найтіснішого зв'язку цих двох економічних наук. Ще й нині становить безсумнівний інтерес судження цього вченого про те, що політична економія займається не дослідженням задоволення людських матеріальних потреб, а дослідженням тих суспільних відносин, які створюються в сфері народного господарства, з одного боку, і загальними умовами його розвитку та стану, — з другого. Отже, у К.Г. Воблого йдеться про економічні (виробничі) відносини у тісному зв'язку з розвитком продуктивних сил. Щоб уникнути можливих аналогій з марксистськими визначеннями предмета політичної економії (а вони мимоволі напрошуються), зазначимо, що в той період К.Г. Воблий займав чітко виражену і відверто ним заявлену немарксистську позицію, критично ставився до різних марксистських положень. Сам факт існування різних "завужених" і "розширювальних" трактувань предмета політичної економії та плутанини у визначеннях вчений розцінював як перебування економічної теорії на такому ступені розвитку, коли поки що недостатньо з'ясовані її основні питання .

Історія економічних учень - Базилевич:9.3.2. Вчення про економічні закони у вітчизняній науці

Вихідним теоретико-методологічним положенням при дослідженні питання про економічні закони у переважної більшості українських учених було таке: з'ясування головних основ економічного побуту народів і його відносин з іншими сторонами суспільного та господарського життя становить таку першочергову важливість для подальшого розвитку всієї науки, наголошували вони, що перед цим завданням відступають на задній план всі часткові питання змісту політичної економії. На думку Г.Ф. Симоненка, правильність практичного розв'язання їх обумовлюється визнанням об'єктивної природи народного господарства та його законів. І навпаки, хибне розв'язання проблеми пов'язане із запереченням цієї природи, розглядом всіх економічних відносин цілком залежними від розсуду державної влади і нормування їх позитивним законодавством . Відповідно дві зазначені вище позиції обумовлювали і два можливі підходи. При першому все завдання мудрої економічної політики держави полягало у тому, щоб з цією об'єктивною природою і її вимогами узгоджувати всі свої заходи, спрямовані на піднесення загального добробуту і на забезпечення справедливості у господарських відносинах. Лише у цьому випадку, доречно підкреслював Г.Ф. Симоненко, економічна політика стане дійсно практичною і доцільною, тобто буде сприяти розвитку народного господарства, а не заважати йому. При другому підході немає потреби зважати на господарську природу речей і відкривається широкий простір для проектування будь-яких заходів із перетворення всього господарського побуту згідно з наявним у певний час ідеалом народного блага та справедливості. Заслуговує на увагу ретельний аналіз, зроблений відомими українськими науковцями у галузі вчення про економічні закони. Як правило, економічні закони розглядались як природні закони народного господарства, тобто такі, що не залежать від волі, намірів, бажань, уподобань людей, але діють і проявляються у процесі їх господарської діяльності людей. Професор Г.Ф. Симоненко рішуче заперечував проти закиду О. Конта всій економічній науці про її метафізичний характер. Цей основоположник позитивної філософії заявляв, що теорії політичної економії відзначаються абсолютним характером, зводять ті чи інші факти та умови народногосподарського життя у вічні, незмінні чи абсолютно кращі принципи. Між тим позитивна філософія, підкреслював І О. Конт, відрізняється від метафізичної головним чином своїм постійним, не-я стримним прагненням зробити відносними більшу частину понять, які раніше були безумовними. Г.Ф. Симоненко погоджувався у справедливості цього закиду А. Сміту і більшій частині його найближчих послідовників, які підно-Я сили вимоги сучасного їм економічного ладу до вічних, незмінних правил економічної політики. Останні обумовлювали нібито абсолютно кращий порядок речей. Такі ж дорікання, на думку вченого, були справедливими і щодо представників так званої манчестерської школи, фритредерів чи крайніх економічних лібералів. Але він рішуче відкидав подібні дорікання на адресу історичного напряму в політичній економії. "Навпаки, головна відмітна риса цього Я напряму полягає саме в прийнятті принципу відносності за основу і вихідний И пункт всієї господарської політики, — слушно стверджував Г.Ф. Симоненко. Цей напрям постійно прагне зробити очевидною істину, що не все, застосоване до життя одного народу, стосовне з таким же успіхом до життя іншого" . Пояснюючи цю думку, вчений писав, що якщо, наприклад, свобода торгівлі або певна форма обробітку землі придатна для одного народу і в певний період його життя, то вони можуть виявитися цілком непридатними для іншого народу, чи навіть одного й того ж, але на іншому ступені його розвитку. Як доречно застерігав Г.Ф. Симоненко, у житті народів багато дечого визначається часовими та місцевими умовами і не має розглядатися безвідносно до них. В іншому місці своєї праці Г.Ф. Симоненко повернувся до цього ж питання під кутом зору необхідності знання історії народного господарства для обґрунтування суджень про розвиток економіки. Нічим іншим, як слабким І знанням історії народного господарства у різних народів, вчений пояснював довготривалу помилку багатьох економістів про непричетність системи протекціонізму до успіхів національної промисловості. Між тим знайомство з історією виникнення та розвитку промисловості у більшості європейських народів, на думку Г.Ф. Симоненка, легко переконало б кожного у протилежному. Всюди, не виключаючи навіть Англію, яка дотримувалася на той час фритредерської політики, головні галузі промисловості виникли і досягли процвітання на перших порах частіше всього завдяки різним заходам державної підтримки1. Звичайно, тут Г.Ф. Симоненко не відкривав нічого нового на той час. До того ж у літературі вже було фундаментальне дослідження професора І. І. Янжула (1846—1917), в якому ґрунтовно проаналізовані об'єктивна обумовленість протекціоністської і фритредерської політики, втручання/невтручання держави в економічне життя залежно від різних етапів соціально-економічного розвитку тих чи інших країн. Твердження вченого про те, що ринкова економіка стихійно підпорядкована завданню зростання народного добробуту і справедливості, ніяк не обґрунтовувалось, подавалось апріорі як аксіома, виходячи з дії природних економічних законів. Сама по собі така постановка питання є ідеалізацією. Але до якої міри? У політичній економії соціалізму формула "неухильне зростання добробуту і забезпечення вільного всебічного розвитку людини" (чи якийсь подібний варіант належала до основного економічного закону соціалізму. У Г.Ф. Симоненка, як і всіх інших вчених немарксистів XIX — початку XX ст., не ставилося питання про якийсь основний економічний закон суспільства і взагалі про субординацію природних законів народного господарства. Щоправда, вчений вживає вираз "народний добробут служить верховним, основним завданням господарської діяльності народу". Але у будь-якому разі безсумнівно, що постановка проблеми про зростання народного добробуту, яка займає центральне місце у працях Г.Ф. Симоненка, вимагає порівняння цієї мети з реальними досягненнями ринкової економіки у різних країнах і відповідного порівняльного аналізу. Враховуючи нормативність понять "народний добробут", "справедливість", необхідно насамперед визначитися щодо їх сутності, змісту. Необхідно також вирішити, в яких показниках вимірювати народний добробут, показати, як він зростав, як розвивалася людина, які реальні елементи розвитку "людських якостей" були досягнуті. З позицій сучасної економічної науки зрозуміло, що трактування результатів економічного розвитку має включати не лише рівень споживання, але й міру розвитку творчого змісту праці, обсяг вільного часу, структуру його використання тощо. На жаль, не лише розробки, але й розгляду всіх цих важливих параметрів економічного розвитку і досягнення народного добробуту немає у працях Г.Ф. Симоненка. Для українських науковців XIX — початку XX ст., як і для сучасних вчених, характерний розгляд змісту економічної науки у єдності двох її частин — чистої (теоретичної) і прикладної (практичної або економічної політики). За сучасною термінологією, це "позитивна" і "нормативна" економічна теорія. Таке розрізнення важливе з погляду розуміння того, "що є", і того, "що бажане". Тодішнє трактування цих питань дуже співзвучне сучасним судженням вчених. Так, Й.А. Шумпетер підкреслював, що історична або еволюційна природа економічного процесу безсумнівно обмежує число загальних категорій і загальних зв'язків між ними ("економічних законів"), які економісти спроможні сформулювати. Відомий вчений не вбачав сенсу в апріорному запереченні, як це часто робиться, існування таких категорій і зв'язків. Перешкодою не могло стати навіть те, що категорії, які відносяться до діяльності певних соціальних груп, могли бути невідомими для самих членів цих груп. Крім того, "економічні закони" значно менш стійкі, ніж закони будь-якої природничої науки; вони по-різному діють у різних інституціональних умовах. У своїх працях українські дослідники особливу увагу приділили розкриттю відмінностей поглядів представників різних напрямів економічної науки на економічні закони та умови їх прояву. При цьому в центр дослідження вчені поставили зіставлення поглядів класиків політичної економії і так званих старих істориків. Г.Ф. Симоненко показав, що спільним для них був розгляд економічних законів як незмінних. Відмінності у поглядах зведені, по суті, до трьох таких позицій. По-перше, згідно з поглядами представників староісторичної школи економічні закони виявляються під впливом різноманітних етичних, історичних, суспільних, політичних, географічних, національних та інших умов, за яких вони діють. Під впливом цих умов видозмінюється характер вияву економічних законів і можуть отримуватися цілком різні результати щодо народного добробуту. Тому дослідження не обмежувалося лише аналізом економічного побуту народів, але й вивчались форми економічного життя в їх послідовному розвитку, у динаміці. "Хоча природні економічні закони, подібно до законів зовнішньої природи, незмінні, — стверджував Г.Ф. Симоненко, — але умови вияву їх змінюються з плином часу, розвитку освіти, громадських установ, морально-релігійних теорій та вірувань, з успіхами промислової та сільськогосподарської техніки тощо". По-друге, держава може змінювати умови вияву економічних законів. Отже, доброчинно впливати на розвиток економічних відносин, зростання народного добробуту. По-третє, дія і вияви економічних законів розповсюджується на всі галузі народного господарства, на матеріальну і нематеріальну сфери діяльності. Зокрема, було відкрито існування "економічних законів і в державній галузі народної праці, не зважаючи на досить різку відмінність її за своїми формами, метою і засобами від матеріальних сфер народної діяльності, вивчення яких послужило первісно головним предметом для з'ясування економічних законів". На думку Г.Ф. Симоненка, завдяки цьому відкриттю політекономія отримала можливість оцінити значення державної діяльності серед інших сфер народного господарства, уникнувши при цьому всіх тих крайнощів, в які впадали захисники ортодоксальних класичних теорій, фритредери і протекціоністи, індивідуалісти і соціалісти різних відтінків. Отже, щодо розуміння економічних законів позиція Г.Ф. Симоненка досить близька до сучасних трактувань питання західними економістами. Правда, на їх думку, економічні закони не є незмінні, а мають історичний характер. Це пов'язано з впливом на економічні явища різних позаекономічних чинників, таких як інтроспекція, оцінні судження, мотивації, очікування, психологічні непевності людей, які постійно змінюються та не є гомогенні. Застосування економічних законів або, радше, економічних тенденцій звужується до функціонування в довготривалому періоді ґрунтовних економічних явищ. Всі менш важливі явища, які звичайно не можна квантифікувати, заховані в економічному аналізі під загальною категорією caeteria paribus. Попри релятивну мінливість економічних законів або тенденцій, певні темпорально та локально специфічні правила можна сформулювати, застосувати їх для зрозуміння економічних явищ та передбачування результатів економічної політики.

Історія економічних учень - Базилевич:9.3.3. Погляди вітчизняних дослідників на методи політичної економії

У працях українських економістів розглядаються питання про методи політекономічного дослідження. Українські вчені-економісти, особливо В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий, Г.Ф. Симоненко, взяли активну участь у знаменитому "спорі про методи". Проте це відбулося на тому етапі, коли, по суті, між учасниками наукової полеміки було досягнуто примирення і вчені дійшли згоди про необхідність використання в економічних дослідженнях дедуктивного та індуктивного методів у їх сукупності. Питання про методи українські вчені висвітлили як у підручниках та навчальних посібниках з політичної економії, так і в працях з історії економічних учень. У процесі дискусій було з'ясовано, що використання всіх методів однаково законне, але не всюди результати використання того чи іншого з них бувають однаково цінними. Для певних галузей більше придатний історичний метод, в інших не можна і навіть даремно заперечувати значення аналізу та абстракції. Питання про єдність застосовуваних методів дослідження вчені розкрили таким чином. Без аналізу, тобто без послідовного спостереження за властивостями предмета з тим, щоб визначити порядок, в якому вони одночасно існують, і без абстрактного вивчення, яке випливає з основних принципів як деяких загальних пропозицій, ми не можемо правильно зрозуміти дійсності. Таке вивчення дає нам важливе розуміння в його "абстрактній середній схематичності", писав О.М. Миклашевський. Без аналітичного спостереження фактів економічного життя, без постійної перевірки реальних тенденцій всією сукупністю історичного досвіду і ближчим вивченням людських прагнень в історичних обставинах наша абстрактна побудова найочевидніше буде мертвою схемою, а не живою реальністю . Взагалі ж питання про методи економічного дослідження в українській економічній науці на будь-якому з етапів її розвитку не характеризувалося особливою гостротою порівняно з дискусіями навколо цього питання серед { західноєвропейських вчених. Українські науковці прагнули використати всі найкращі теоретико-методологічні досягнення існуючих західних шкіл. Так, І українські прихильники маржиналізму і неокласики ніколи не заперечували важливості історичного спостереження, а деякі з них широко застосовували методи як прийняті в економічній науці, так і запозичені з інших галузей науки — фізіології, психології та, навіть, естетики. До таких спроб удосконалити метод економічної науки належить розгляд М. Туганом-Барановським, Р. Орженцьким та іншими вченими так званого "основного закону психофізики" (закону Вебера — Фехнера в економічному розумінні). Більшість вчених, з одного боку, аргументовано заперечувала проти спроб "відлучити" від економічної науки так званий дослідний метод, тобто метод І спостереження і наукового абстрагування. Як зауважив Г.Ф. Симоненко, помилкові твердження про уникання цього методу в політичній економії пов'язані не стільки з дійсною відмовою від нього, скільки частіше за все з однобічним застосуванням його, неповним і недостатнім спостереженням та абстрагуванням. Але, на думку вченого, цей недолік можна легко виправити. "У і тому й полягає перевага дослідного методу над іншими, — наголошував Г.Ф. Симоненко, — що він в собі самому містить коректив своїх помилок: спостереження більш повне і всебічне, дослід, повторений декілька раз, виправляє висновки, зроблені із спостережень менш повних, однобічних чи менш точних". З другого боку, значно більше уваги українські вчені приділяли з'ясуванню відмінностей методів політичної економії і природничих наук, які не можна випускати з поля зору. Природничі науки, слушно стверджували вчені, у більшості випадків мають справу з явищами менш складного характеру порівняно з тими явищами, які вивчаються економічною та іншими суспільними науками. Звідси випливав висновок про явну недостатність у політичній економії спостереження над одиничними явищами, що характеризують той чи інший бік економічного побуту всього народу. Отже, більшою мірою необхідно застосовувати "складний дослідний метод", вдаватися до спостереження над якомога більшим масивом явищ морально-суспільного характеру. Саме до них, на думку Г.Ф. Симоненка, якраз і належить більша частина тих, які входять до кола вивчення політичної економії. При цьому вихід на економічні закони, що управляють економічними явищами, можливий, як правило, тільки при спостереженні за сукупністю їх, а не за кожним окремо. Звідси Г.Ф. Симоненко зробив такий загальний висновок: "Більша частина законів економічних, подібно до законів статистичної науки, є закони великих чисел, застосовувані до більшості випадків, а не до кожного зокрема". І далі: "Як закони великих чисел, вони тому не мають такого абсолютного характеру, яким відрізняються закони природничих наук. Вони виводяться переважно із середніх величин, що спираються на спостереження над масами, бо лише тоді індивідуальні особливості в напрямку волі окремих осіб перестають затуляти собою властивості, що визначають волю більшості населення". Щоправда, відмінності економічних і природничих законів досить відносні щодо ступеня охоплення спостережуваних явищ та процесів. Значним науковим досягненням М.І. Тугана-Барановського стало застосування системного аналізу народного господарства, яке дало можливість досягти плідних результатів. "Вирішення проблеми криз тривалий час не вдавалося економічній науці тому, — вважав М.І. Туган-Барановський, — що економісти шукали причини криз у тій чи іншій окремій сфері суспільного господарства... Насправді ж кризи виникають на основі всієї сукупності явищ суспільного господарства. Вчений дослідив цю сукупність явищ і в результаті дійшов висновку, що головна причина циклічних коливань полягає у диспропорціональності між рухом заощаджень та інвестицій. Тим самим М.І. Туган-Барановський був попередником Дж. М. Кейнса щодо основної ідеї теорії циклів.

Історія економічних учень - Базилевич:9.3.4. Історична доля політичної економії

Первісно питання, пов'язані із виникненням та розвитком політичної економії як науки, розглядались у двох площинах. Перша — з'ясування причин відносно більш пізньої порівняно з рядом інших суспільних наук появи політичної економії як самостійної галузі систематизованого людського знання. Друга — постановка і розкриття питання про політичну економію у вузькому і широкому смислі слова. Спочатку існував певний хронологічний розрив між І постановкою і розв'язанням поставлених проблем. Проте в останній третині І XIX ст. вони вже розглядалися одночасно у працях одних і тих же вчених. Практично жоден з українських економістів першої половини XIX ст. неї пройшов повз питання про причини пізньої появи науки політичної економії. Особливо помітне місце займав його розгляд у працях Т.Ф. Степанева, І.В. Вернадського, М.Х. Бунге та ін. Не вдаючись у безліч нюансів розглядуваної проблеми, зазначимо кілька принципово важливих висновків, до І яких прийшли наші співвітчизники. Перший. Політична економія як наука, тобто відповідним чином упоряд-1 кована, систематизована, відносно самостійна галузь людського знання, існує І лише з другої половини XVIII ст. До того часу вона була зібранням емпіричних положень і практичних порад в галузі господарського життя, згрупованих за різними системами. Такий характер в цілому мали економічні погляди античних мислителів, батьків церкви, меркантилістська система і вчення І її найближчих попередників . Другий. До числа причин такої порівняно пізньої появи політичної економії як науки порівняно з філософією, історією, правом тощо найчастіше відносили відсутність розвинених товарно-грошових і кредитно-грошових відносин, сформованих національних та світового ринків, політичних свобод від тиранії європейських монархій тощо. Ряд вчених (В.Ф. Левитський, Г.Ф. Симоненко, К.Г. Воблий та ін.) особливого значення надавали появі та J розвитку наукових методів дослідження. "Економічні науки для своєї появи, так би мовити, чекали того історичного моменту, коли в галузі людського) знання і суспільствознавства зміцніли позитивні методи дослідження, — підкреслював В.Ф. Левитський. — Для того, щоб відбулось становлення економічних наук, необхідно було, щоб попередньо з'явився Бекон зі своїм методом індукції, з'явилось природознавство, було потрібно досягнення певної стадії розвитку політичних наук і філософії, які дали цілий ряд основних засновків для побудови системи економічних знань". В економічній науці останньої третини XIX ст. досить чітко визначалися! дві позиції щодо можливості й необхідності існування політичної економії як j теоретичної науки у майбутньому соціалістичному суспільстві. Зрозуміло, останнє в тодішніх умовах розглядалось як гіпотетичне. Суть першої позиції вдало сформулював професор політичної економії Кембриджського університету Дж. Н. Кейнс (батько знаменитого основоположника нового напряму економічної науки Дж. М. Кейнса). Він писав: "Хоч можна протиставляти сучасній політичній економії, поскільки вона слугує спеціально для висвітлення існуючого економічного порядку, ту форму, якої повинна буде набути наука, призначена спеціально для висвітлення явищ, що мають розвиватись в соціалістичному суспільстві, однак було б явною помилкою уявляти, нібито торжество соціалізму знаменувало б зникнення політичної економії як науки"1. Більш того, Дж. Н. Кейнс допускав можливість існування теоретичної політичної економії навіть у чисто комуністичному суспільстві, яке, за тодішніми загальними уявленнями, передбачало повне усунення товарного виробництва й обміну. Ця позиція була добре відома вітчизняним економістам. Проте переважна більшість їх не сприйняла досить переконливі аргументи Дж. Н. Кейнса та ряду інших видатних вчених, наприклад Л. Вальраса, В. Парето, Е. Бароне. Для вітчизняних економістів типовим було заперечення можливості й необхідності існування економічної теорії в майбутньому "неринковому" суспільстві. Так, М.І. Туган-Барановський, хоч і сам виділяв політичну економію в широкому розумінні слова, в полеміці з прихильниками концепції можливості існування економічної теорії, що вивчає "систему колективності", прямо заявив: вона "не може скластися в точну науку про причинні функціональні співвідношення господарства, як сучасна політична економія. В основі такого заперечення лежало хибне припущення про можливість існування об'єктивних економічних законів лише в стихійному товарно-капіталістичному господарстві та кантіанської ідеї співвідношення мети і об'єктивності. Тому, робив висновок вчений, є повна підстава визнавати долю політичний економії як своєрідної науки про причинно-функціональні відносини господарських явищ, тісно пов'язаної з сучасним народним господарством. "Разом з ним вона виникла і розвинулась і разом з ним повинна зійти зі сцени, — вважав М.І. Туган-Барановський. — За соціалістичного ладу для цієї науки місця не буде, хоч саме в ньому практичні знання, що належать до галузі економічної політики, і всі необхідні для цього допоміжні наукові дисципліни — наприклад, статистика — повинні отримати надзвичайний розвиток. Політична ж економія перетвориться в теорію економічної політики, а частково ввійде до складу більш загальної науки про суспільство — соціології". Подібної думки дотримувались відомі вітчизняні та зарубіжні вчені — Л.І. Петражицький, П.Б. Струве, М.І. Бухарін, В. Зомбарт, Р. Гільфердінг та ін. Практична реалізація проголошеної ідеї про рівноцінність і рівноправність різних економічних шкіл та напрямів наштовхувалась передусім на протилежність марксистського і немарксистського підходів до аналізу економічних явищ і процесів. Тому основним завданням економічної науки В.Ф. Левитський розглядав "примирення" марксизму як соціалістичного вчення з "індивідуалістичним", тобто всією тодішньою політичною економією, що базувалася вже переважно на теоретичних засадах неокласики. Проте "примирення", на думку В.Ф. Левитського, має полягати "не в заміні індивідуалізму соціалізмом, а в певному поєднанні цих двох "засад" у народному господарстві". "Можна думати, — писав учений, — що усунення недоліків і недосконалостей капіталістичного ладу, які знайшли яскраве висвітлення у творах соціалістів, відбуватиметься шляхом обмежень і частково усуспільнення приватної власності й окремих галузей народного господарства як державою, так і комунальними органами". По суті, вчений, виступаючи за необхідність соціальних реформ та активне державне втручання в економічне життя, обґрунтовує одночасно й ідею змішаної економіки. Як відомо, концепція змішаної економіки набула надзвичайного поширення у другій половині XX ст. Отже, українські вчені-економісти, насамперед В.Ф. Левитський та М.І. Туган-Барановський, виступали її провозвісниками. У 20—40-х роках XX ст. думка про "кінець політекономії" в ході численних дискусій радянських науковців була подолана і, здавалося, назавжди. Однак у 90-ті роки вчені мовчазно і масово повернулися фактично на старі позиції. Але обертання у зачарованому колі не завершилося. Щоправда, тепер вже йдеться не про політичну економію комунізму (соціалізму), а лише про відновлення статусу політичної економії як загальнотеоретичної дисципліни в державних загальноосвітніх стандартах і як науки — у національній класифікації наук, а також про її бюджетне фінансування. За цим стоїть широке коло животрепетних питань: про ретроспективний аналіз відомих дискусій щодо предмета і методу політичної економії та здобуття належних уроків з них; специфіку предмета політичної економії, яка визначає її особливе, незамінне місце у системі економічних наук і у викладанні економічної проблематики у вищих навчальних закладах; недопустимість ототожнення політекономії і марксистської політекономії; про необхідність творчого розвитку політичної економії на основі нових досліджень, які передбачають освоєння нових здобутків економічної науки тощо. Таким чином, цілком несподівано вітчизняна економічна думка кінця XX — початку XXI ст. щодо питання про історичну долю політичної економії як теоретичної науки виявилась у становищі зовні дуже подібному до становища кінця XIX — початку XX ст. Суттєва відмінність полягає в тому, що тоді заперечувалась можливість існування політичної економії як науки для майбутнього, а нині — для сучасності.

Історія економічних учень - Базилевич:9.4. УКРАЇНСЬКІ ВИТОКИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ