3. Основні характеристики Віденської системи міжнародних відносин.

Віденська система (1815-1914 або 1918 рр.):

1. Імперський принцип контролю.

2. Утворення великих колоніальних імперій та початок антиколоніальних війн (1776 рік – декларація незалежності США).

3. Друга хвиля колоніальної експансії (об’єктами стають держави, що колись чинили опір – Китай, Японія).

4. Втрата позицій Османської імперії.

5. Утворення нових колоніальних імперій (німецька, італійська).

6. Завершення територіального розподілу, початок боротьби за його перерозподіл.

7. Початок нової епохи – епохи територіально-розподіленного та засвоєного світу.

4. Розвиток і діяльність міжнародних організацій.

• Створення Ліги націй

Лігу Націй створено на Паризькій мирній конференції за ініціа­тивою президента США В. Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утво­рення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.

Завдання – бороть­ба за мир, співробітництво й безпека народів.

Найважливіша мета – підтримання миру, збереження повоєн­ного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Ліга Націй, яка мала виконувати роль координатора між народ­них відносин, іні­ціатора у вирішенні складних міждержавних сто­сунків, вперше зібралась на своє засідання у листопаді 1920 року у Женеві. Принагідно зауважимо, що не усі держави Європи, які могли б серйозно впливати на підготовку і прийняття рішень постійно брали участь у її роботі. Так, Німеччина брала участь в роботі Ліги Націй з 1926-1933 pp., Італія – з 1920-1937 pp., CPCP – з 1934-1940 pp. Спо­лучені Штати Америки взагалі не побажали стати чле­ном Ліги націй. За таких обставин очікувати високого рівня ефективності Ліги Націй у вирішенні складних міжнародних проблем не доводилось.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постій­них членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позна­чилася на ефективності її діяльності. СРСР прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та вик­лючено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 рр. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p. Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе­регти Версальсько-Вашинг­тонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор­мально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

• ООН

Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско. Він вступив у силу 24 жовтня 1945 р. Щорічно 24 жовтня відзначається день ООН.

Якщо Ліга Націй була результатом Першої світової війни, то ООН пос­тала внаслідок Другої світової війни. Статут ООН вперше в історії юри­дичне поставив поза законом війну, поклав на членів цієї організації зобо­в'язання утримуватися у міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування, закріпив як загальновизнану норму міжнародного права принцип мирного співіснування держав, які належать до різних суспільно-політичних систем, визначив зав­дання ООН на підтримку міжнародного миру і безпеки, відведення і усунення небезпеки для миру і придушення актів агресії.

На 1 серпня 1985 року в складі ООН було 159 держав. Ряд держав, міжна­родних і національно-визвольних організацій мають при ООН статус спосте­рігачів. Головними органами ООН є Генеральна асамблея, Рада Безпеки, еконо­мічна і соціальна ради, Рада по опіці, Міжнародний суд і секретаріат. У ви­падку необхідності і згідно з Статутом створюються допоміжні органи. Штаб-квартира ООН – в Нью-Йорку, є відділення ООН у Женеві і Відні.

Головні завдання ООН були закріплені в її Статуті: підтримання міжнародного миру і безпеки, відвернення і усунення небезпеки миру і придушення актів агресії, вирішення мирними засобами між народ­них супе­речок або ситуацій, які можуть привести до порушень миру, розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів. Важливими завданнями ООН є здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем еконо­мічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основ­них свобод для всіх, незалежно від раси, статті, мови і релігії; здій­снення ролі центру у погодженні дій держав, спрямованих на досяг­нення цих цілей. Після розвалу СРСР (однієї з супердержав) засто­сування права вето перестало бути систематичним. Це добре вис­вітила ситуація з війною у Перській затоці (січень-лютий 1997 р.), але з'ясувалася також і нездат­ність ООН перешкодити конфліктам між малими державами, кривавій боротьбі за незалежність, громадян­ським війнам. Якраз війна у Перській затоці довела необхідність мати могутню армію, яку спроможні споря­дити лише США, для припи­нення агресії малих і середніх держав. У ко­лишній Югославії після 14 невдалих спроб застосувати вогонь, що їх здійснювала ЄЕС, ООН не виправдала надій у цій справі. І причиною тут було аж ніяк не брак доброї волі Генерального секретаря ООН. Просто, щоб зупинити наступ сербських військ на боснійців-мусульман і хорватів, недос­татньо було виключення з ООН нової Югославії (Сербія та Чорно­горія). Потрібна була армія зі стотисячним особовим складом. А ООН могла спорядити тільки дуже слабкі формування "голубих касок", які не здатні вирішувати питання зупинення військових зіткнень. То ж діяльність для забезпечення миру на місцях залишається досить оман­ливою справою.

• Утворення НАТО

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний До­говір про союз та взаємну допомогу між Великобрита­нією та Францією. 17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бель­гія, Нідерланди та Люксем­бург підписали Договір про еко­номічне, соціальне, культурне спів­робітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). 11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіо­нальних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з дер­жавами за межами Амери­канського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні від­булася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлан­тичного Договору (НАТО). У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлан­тичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє закон­не право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колек­тивно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва – Рада НАТО.

Первісними засновниками-членами НАТО були: (2 північно-американські країни) США, Канада, (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія, (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург, (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія, (1 країна Південної Європи) Португалія. У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. – ФРН, у 1982 p. – Іспанія.СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час протягом 1947-1948 pp. він укладає серію дого­ворів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Схід­ної Європи, що входили до радянської зони впливу.

• Створення ОВД

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954 р. СРСР організував у Москві конференцію з Європей­ської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише кра­їни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького договорів, СРСР негайно, 7 травня розірвав англо-радян­ську (1942 р.) та франко-радянську (1944 р.) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конфе­ренція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня дого­вору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн (СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Алба­нія, Угорщина). Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський до­говір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні дого­вори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проб­леми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союз­ників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфрон­тації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, війсь­ковій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.