Міністерство науки та освіти, молоді та спорту України

Миколаївський національний університет ім. В.О.Сухомлинського

Кафедра соціальної педагогіки і соціальної роботи

Курсова робота на тему : Роль сім’ї в соціалізації особистості

Виконала : студентка 3 курсу, 347 групи

Факультету психології

Журавльова Яна Дмитрівна

Перевірила :

Миколаїв 2012

Зміст

Сучасні підходи вивчення сім’ї

1. Інституціональний підхід вивчає сім’ю як соціальну групу, яка має точну нормативну структуру і є затверджена суспільством. Цей підхід висвітлює мультифункціональний характер сім’ї:

   1. сім’я має виконувати низку завдань (репродуктивність, захист, соціалізація, релігійність), вона відповідає за забезпечення потреб і цінностей, як особистих, так і соціальних;

   2. сім’я охоплює всю людську істоту в її щоденному житті (хоча деякі стосунки можуть також розвиватися поза межами сім’ї);

   3. сім’я як “автономія” по відношенню до системи виступає: (а) як самодостатня (наприклад ізольована сільскогосподарська сім’я в феодальному типі суспільства); (б)як самонормативна (аутонормативна, має своє власне керування структурою відносин).

2. Структурно-функціональний підхід, розповсюджений, починаючи з 50-х років, розглядає сім’ю як соціальну систему і інтерпретує стосунки, які тримають разом членів сім’ї (соціальну конструкцію сім’ї), як продукт нормативних очікувань. Модель сім’ї має ієрархічну структуру: по вертикалі – найвища влада у батьків, найнижча у дітей, по горизонталі розподіл ролей між чоловіком, жінкою, дітьми. Інтеграція сім’ї у суспільство базується на її участі у домінуючих цінностях суспільства. Згідно цього підходу, сім’я не є маленьким суспільством, як в попередньому підході, але є підсистемою, незалежною від зовнішнього суспільства, яка спеціалізується на контролі, що стосується сексуальності, соціалізації та піклування про дітей.

3. Підхід обміну виходить з того, що структури сім’ї та родинні зв’язки приймаються як доказ вузьких чи широких форм соціального обміну. Е.Дюргейм та М.Маус підкреслюють колективні та символичні аспекти обміну, які мають характер дару. Східно-американська традиція розглядає поведінку людини в сім’ї у відношенні до первинних потреб та до соціальних процесів. Для перших сім’я народжується з обміну, як вираз колективних і нормативних (структурних) потреб суспільства, для других поведінка в сім’ї має аналізуватися, як дія, яка надіється на компенсацію з боку суспільства. Згідно цього підходу моральні норми сім’ї виведено з огляду на отримані винагороди та як “службу” з метою досягнення майбутніх винагород. Велика кількість вчених вважає, що механізм обміну лежить в основі формування та продовження сімейного життя так само, як і вибір партнера.

4. Марксистський підхід розглядає сім’ю як моногамну соціальну інституцію, що народжується разом з приватною власністю на способи виробництва та має з боку держави гарант, щоб стати базою для соціальної нерівністі: поневолення більш слабких соціальних класів з боку сильніших, та приниження в сім’ї жінки та дітей з боку чоловіка.

5. Критичний підхід, пов’язаний з Франкфуртскою школою (Т.Адоріо, М.Хоркхайм, Х Моркузе, Е.Фромм), розвивався у 30-х роках, і був продовжений Хабермасом та його наступниками. Сім’я, згідно цього підходу, є соціальна форма, яка, з одного боку, виконує соціо-культурні функції (контроль), а з іншого виховні (формує індивіда). Ці два аспекти мають розвиватися в сімейних стосунках на основі діалогу, через що сім’я вважається чистим суспільством діалога. Моке Хоркхаймер таТеодор Адоріо виходять з того, що сім’я спочатку була природно-спонтанними стосунками, а потім набула модерної моногамної форми. В модерному суспільстві, говорять ці автори, сім’я розуміється як острів, що знаходиться в потоці соціальної динаміки, що витриває в реалізації свого природного стану.

6. Феноменологічно-герменевтичний підхід твердить, що все в сім’ї є символом чогось, що вимагає логічного пояснення, яке не може бути індивідуалістичним, але походить від культури та стає змістом діяння суб’єктів. Цей підхід розглядає сім’ю як «сімейний дискурс», який ми можемо зрозуміти через інтерперсональні стосунки, інтерактивне мовлення, кодифіковані та декодифіковані зображення. Сім’я для цих авторів, предмет для пізнання, який завжди є інтерсуб’єктивною реальністю, яка виражається в суб’єктах, що діють, і через них. Сім’я – це перший об’єкт з природною манерою поведінки, що будує спосіб життя як світ значущих стосунків, які ми спадкуємо з минулого, живемо в сьогоденні та знайдемо також завтра.

7. Підхід взаємозв’язку, сім’я розглядається як єдність осіб, що діють, не оглядаючись на зв’язки; вона складається з ідентичності, яка є конструкцією символізуючи себе через іншого. Сім’я інтерпретується (пояснюється у світлі символічної взаємодії). Наприклад, релятивна стабільність сімейних ролей пояснюється через ідентифікацію, яка народжується для продовження взаємодії. Взаємодія випливає з того факту, що норми, правила життя, вірування, сентименти, будуть одуховнені та будуть взаємними між членами сім’ї. Це походить з факту, що в примітивних соціальних системах (як сімейна група) всі стосунки є “багатогранними” (це лінія повної серії повинностей та інтересів). Розподіл праці, як взаємопідтримка, що народжується зі спільного співжиття, штовхає до розбудови та допомоги в сім’ї. Стосунки між батьками та дітьми є продуктом взаємостосунків, загальних і конфліктних, які не можуть бути перебудовані в “нормальну модель”. Творчість кожного стимулюватиме інших до взяття відповідальності в певних галузях.

8. Підхід «розвитку» виходить з того, що спостереження за сім’єю та її моделями (в структурі, функціях, манері поведінки), модифікуються протягом певного часу згідно особливих фаз циклу життя сім’ї. Класифікація циклу життя сім’ї є змінною як за наміром, так і за структурою, дивлячись на фази трансформації. Цей підхід підкреслює потреби та завдання, які розкриваються незалежно один від одного. Характерним для цього підходу є використання понять: «контекст розвитку сім’ї», «цикл життя сім’ї» та «завдання для розвитку». Цим підкреслюється, що сім’я має свою еволюційну історію, у якій компоненти сім’ї мають певні завдання. «Контекст розвитку сім’ї» – це процес прогресивної деференціації та структурної трансформації, який має відбуватися протягом життя сім’ї. В формулюванні, яке дали Р.Хілл та П Моттессіх, сім’я як динамічно-врівноважена система функціонуватиме при наявность чотирьох реквізитів:

• взаємозалежність членів (кількісну і якісну), коли зміна манери поведінки одного з членів (народження, одруження, смерть) призводить до зміни всіх членів сім’ї;

• взаємоадаптована організація в стсунку зовнішних та внутрішних змін – сім’я має бути свідомою існуючих загроз (селективне утримання);

• здатність адаптуватися (задоволення потреб через завдання, які виконуємо, запит і відповідь до зовнішних чинників і відповідь на потреби внутрішніх);

• виконання ролевих завдань (кожний член сім’ї має певні права і обов’язки.

9. Феміністичний підхід. З початку ХХ ст феміністичний рух почав впливати на історію вивчення сім’ї, бачення жінки в сім’ї та ввів аспект сімейного життя на основі відмінності гендеру. Поняття «гендер» використовується з метою демонстрації характеру сексуальності у соціально-культурній ідентичності людських істот та їх стосунків, а також тих ролей, які вони виконують в сім’ї та суспільстві. Гендер представляє стать не в своєму вузькому біологічному розумінні (що англ. sex), але в якійсь мірі до статєвої приналежності додається культурний комплекс, який конструйований соціально.

Чоловік	Жінка
Звертає увагу більше на суть, ніж на форму	Звертає увагу на дрібниці і потребує ніжності
Сильніший і кремезніший	Сердечніша, ласкавіша, кмітливіша
Стабільнишій у настроях	вразливіша, зворушливіша
Менш вразливий	Легше змінює настрій
Статево готовий в більшій мірі	Співчутливіша до страждань інших
Войовничий і схильний до панування	Має глибинну інтуіцію
Схильний до міркування, до синтезу	Терплячіша і стабільніша
Мало схильний до дітей	Дипломатична
Має здібності політичного лідера	Легше пристосовується до ситуації
Легше пристосовується до ситуації	Приклад
Любить здобувати перемоги	Готова до самопожертви
Зорієнтований більше на зовнішній світ	Схильна замикатися в своєму світі

Роль родини у процесі соціалізації особистості Перший досвід соціальної поведінки маля набуває в родині, яка об'єднує найрідніших людей спільними переживаннями, обопільними любов'ю, турботою, обов'язками. У дітей формуються уявлення про те, що хороша, дружна родина - запорука щастя людини, що слід берегти й примножувати родинні традиції, дбати про те, щоб родину поважали. Дитина має виявляти турботу про рідних, бажання давати радість, задоволення близьким людям, виконуючи головні правила співжиття в сім'ї, запобігати непорозумінням між її членами, а в разі їх виникнення брати на себе сміливість порозумітися щодо прикрого випадку, вибачитися, якщо завинив сам, пробачити іншим. Важливо вчити виявляти ініціативу у встановленні контактів, діючи в інтересах членів родини: втішити засмученого, радіти успіху, виявляти готовність до спільної діяльності, особливу турботу про найменших і найстарших у родині, запобігливість і розуміння (допомогу пропонувати, не принижуючи гідності, ввічливо розмовляти, не перебиваючи інших, не втручатися в особисті справи, не завдавати зайвого клопоту). У родині дитина набуває соціального досвіду впевненої поведінки. У неї формується відчуття власної значущості та значущості своєї поведінки, закладаються основи почуття гідності. Адже саме родина дає відчуття захищеності - важливе для розвитку самостійності, впевненості, задоволення потреби у соціальній відповідності вже у дитинстві. Почуття моральної захищеності особливо важливе для позитивного сприймання себе, що уможливлює виховання поваги до інших людей. Сім'я вводить дитину в суспільство, саме в ній вона одержує соціальне виховання, стає особистістю. У дитинстві її годують, доглядають, у дошкільному віці - відкривається світ. У сім'ї зміцнюють здоров'я дитини, розвивають його задатки і здібності, піклуються про утворення, розвиток розуму, вихованні громадянина, закладаються гуманні риси характеру, доброта і сердечність, дитини учать оцінювати свої вчинки і відповідати за них. Тут діти прилучаються до праці, вибирають професію. Сім'я готує юнака до самостійного сімейного життя, привчає поважати добрі традиції сім'ї. Сім'я - це будинок, що поєднує людей, тут закладаються основи людських відносин, відбувається перша соціалізація особистості. Аналіз соціального впливу на особистість показав, що в 40%людей у їхньому житті вирішальне вплив зробила сімя, у 30% - засобу масової інформації, тільки в 20% - школа, у 10% - вулиця. Засвоєні в дитинстві норми співжиття лежать в основі особистісної поведінки людини та її стосунків з іншими. Отже, первинна соціалізація, яка відбувається в сім'ї, залишає слід на все життя. Якщо ж діти не отримують правильних орієнтирів, не привчаються до того, щоб турбуватись про інших і в першу чергу про своїх батьків, які дали їм життя, викохали та випестували, то виникає ще одна педагогічна проблема сім'ї - байдужість дітей до своїх батьків. Порівняно з іншими соціальними інститутами сім'я має певні особливості, що істотно впливають на становлення особистості дитини. Розглянемо їх. 1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім'ї. 2. Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке добро ізло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впливи. 3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім - людей поза сім'єю. 4. Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "зараження". До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї, зараховують: - соціально-демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сім'ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь); -превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї; - тривалість і характер спілкування з дітьми; -загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків; -зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо); - матеріально-побутові умови. Можна констатувати ускладнення виконання виховної функції сім'ї з таких причин: - через відсутність у дитини досвіду взаємодії з людьми різного статусу (братами, старшими родичами); - через утруднення в засвоєнні соціальних цінностей, нагромаджених старшими поколіннями, відносну ізоляцію від старших родичів; - через можливу суперечливість виховних впливів внаслідок передання батьками права на виховання іншим соціальним інститутам. 

Сімейне виховання та його особливості Сімейне виховання є невід'ємною частиною національної системи освіти і виховання. З його допомогою в сім'ї як вічному загальнолюдському мікросередовищі життєдіяльності декількох поколінь людей починається процес соціалізації особистості, здійснюється передача дітям накопиченого людством, родоводом і батьками досвіду, закладаються основи громадянських, трудових і моральних принципів і норм поведінки, здійснюється підготовка дітей до самостійного сімейного життя. Сімейне виховання (у широкому змісті слова) - це одна з найбільш древніх споконвічних форм соціалізації і виховання дітей, яка органічно об'єднує об'єктивний вплив культури, традицій, звичаїв, поглядів народу, сімейно-побутових умов і взаємодію батьків з дітьми, у процесі якої відбувається повноцінний розвиток і становлення їхньої особистості. Під сімейним вихованням у вузькому змісті слова (виховною діяльністю батьків) нами розуміється взаємодія батьків з дітьми, яка ґрунтується на родинній інтимно-емоційній близькості, любові, турботі, повазі і захищеності дитини і сприяє створенню сприятливих умов для задоволення потреб у повноцінному розвитку і саморозвитку особистості дитини. Сімейне виховання - своєрідний і специфічний процес. Його специфіка полягає в наступних основних характеристиках: 1) сприяння здійсненню нерозривного зв'язку поколінь, їхнього минулого, сучасного і майбутнього, морально-духовній єдності членів сім'ї як близьких людей і як представників суспільства; 2) здатність сімейного виховання на відміну від суспільного непомітно (мимоволі), але дуже дієво за допомогою унікального механізму функціонування сімейних зв'язків і інстинкту формувати в дітей людські почуття до своїх батьків, дідуся, бабусі, членів сім'ї і через них до всіх інших людей, свого народу, усього людства; 3) наявність природної теплоти любові і сердечності в сімейному спілкуванні і відносинах, що служить могутнім фундаментом для морально-емоційного виховання дітей; 4) неперевершеність сімейного виховання за своїм емоційним характером; 5) безперервність, тривалість і різноманіття виховного впливу на дітей людей різної статі і віку, професійних інтересів, життєвого досвіду і людських цінностей; 6) виконання ролі споконвічної (вихідної) ланки в процесі виховання; 7) можливість глибокого і систематичного практичного вивчення й врахування індивідуальності дитини; 8) відкритість виховного процесу в сім'ї на відміну від подібного процесу в навчальних закладах; 9) неформальність процесу виховання в сім'ї, заснованого на позитивних традиціях родоводу, сімейних традиціях, звичаях, звичках, вдачах, укладі життя; 10) можливість сприятливої сім'ї як виховного колективу виконувати роль організуючого "центра", що направляє на дітей усі виховні впливи, засоби і сили; 11) наявність визначеної стихійності і суб'єктивності батьків і інших членів сім'ї стосовно дітей; 12) можливість зменшення негативного впливу несприятливого середовища для виховання дитини, його повноцінного розвитку і виховання. Суб'єктом сім'ї і сімейного виховання є особистість дитини (з моменту народження до досягнення 18-літнього віку). У системі сімейних відносин дитина не тільки почуває вплив на неї батьків і старших членів сім'ї, але, у свою чергу, також активно впливає на батьків, членів сім'ї, їхній образ життєдіяльності і стиль сімейного виховання. При гуманістичному стилі сімейного виховання як процесіміжособистісної взаємодії батьків і дітей (суб'єкт-суб'єктивна взаємодія) створюються необхідні умови для самостійного повноцінного розвитку дитини як суб'єкта сімейної життєдіяльності, особистості, індивідуальності. Основними задачами сімейного виховання на сучасному етапі розвитку України як суверенної держави є виховання в дітей гуманності (поваги до людей, співчуття і чуйності, доброзичливого відношення до них, турботи про їхнє благополуччя) і духовності (прагнення до освоєння багатств вітчизняної і світової культури, до формування загальнолюдських ідеалів добра, справедливості, чуйності, чесності і порядності, до свого способу життя на основі волі, моральності, культури, краси); виховання дитини свідомим громадянином-патріотом своєї Батьківщини, чесним трудівником, гарним сім'янином. Для їхнього рішення використовуються різноманітні шляхи, засоби і форми виховання, спрямовані на освоєння дітьми визначених знань і оволодіння практичними уміннями і навичками; методи виховання як сукупність способів виховних взаємодій батьків з дітьми, що допомагають останнім розвивати свою свідомість, почуття і волю, активно стимулюють (заохочують) формування досвіду поведінка, організацію самостійної життєдіяльності, повноцінний психофізичний, моральний і духовний розвиток. 

Педагогічні проблеми сучасної молодої сім'ї Цілеспрямоване та комплексне вивчення сучасного стану сімейного виховання в сім'ї дозволяє виділити найбільш актуальні педагогічні проблеми, вирішення яких потребує спеціальної підготовки батьків, фахової допомоги спеціалістів та наукового забезпечення на теоретичному та практичному рівнях, яке включатиме розробку концепції сімейного та родинного виховання, створення та впровадження в життя інтегрованих програм, спрямованих на допомогу сім'ї. До таких педагогічних проблем відносяться, у першу чергу, відсутність єдиної стратегії виховання дитини, недооцінку етапу дошкільноговіку в розвитку особистості, нерозуміння його самоцінності та унікальності, недостатню готовність молодих батьків до виконання виховної функції, причина якої криється в обмежених знаннях з вікової педагогіки, психології та фізіології, що виявляється в навичках догляду та вміннях спілкуватися з дітьми, в некритичному ставленні до особистої педагогічної діяльності та здатності до прогнозування виховного процесу в сім'ї і його наслідків. Як окремі педагогічні проблеми сім'ї розглядаються можливості батьків у користуванні методами сімейного виховання дошкільників, особистісну поведінку батьків, яка не завжди є педагогічно доцільною та спровоковану нею особистісну поведінку дітей, особливості первинної соціалізації, дитячої субкультури, вплив засобів масової інформації та індустрії розваг на формування особистості дитини. Ці проблеми ґрунтуються на рівні сформованості педагогічної культури молодих батьків, тому логічно постає проблема його підвищення. Характерною особливістю сучасних сімей, зокрема молодих, є недостатня можливість якісно-виконувати ряд своїх функцій (побутову, виховну, рекреативну тощо). Це спричинює складнощі внутрішньосімейних стосунків, зростання кількості конфліктів, порушення загального мікроклімату сім'ї. Ці та інші причини, а також непідготовленість молоді до сімейного життя лежать в основі тенденцій формування виховної функції сучасної молодої сім'ї. На цей процесс впливають: - нуклеаризація - перетворення сім'ї, що складалась раніше з трьох-чотирьох поколінь у сім'ю з двох поколінь. Це значно послаблює можливості передачі соціального, у тому числі сімейного досвіду від старших поколінь; - послаблення родинних зв'язків, урбанізація, територіальна розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді у сфері професійних, побутових інтересів, дозвілля зменшують можливості соціального контролю і знижують міру впливу батьківської сім'ї; - зміна стандартів поведінки, сімейних цінностей протягом життя одного покоління призводить до повної або часткової переоцінки досвіду сімейного життя, який має старше покоління; - зменшення кількості дітей у сім'ї, орієнтація на одну дитину не дозволяють відтворити природну школу підготовки майбутніх батьків за рахунок співробітництва старших з меншими; - збільшення кількості та складнощів побутових проблем, зайнятість жінок-матерів на виробництві послаблюють можливості їх впливу на дітей в умовах і засобами сім'ї; - зниження віку молодят та збільшення кількості розлучень свідчать про недостатню їх готовність до виконання ролі чоловіка і дружини, батька і матері; про недооцінку ролі сім'ї в житті суспільства і кожної людини зокрема. Аналіз сучасного стану виховання дітей в сім'ях дає підстави стверджувати, що існує велика кількість актуальних педагогічних проблем, до яких можна віднести відсутність стратегії та послідовності в методах і принципах виховання, недостатність педагогічної культури, проблеми первинної соціалізації дитини та усвідомлення батьками співвідношення природи і виховання кожної особистості, нестабільність емоцій сімейного спілкування, вплив інформативного кола та індустрії розваг на життя сім'ї.

Розділ 1. Психологія сімейного виховання

1.1 Система і розвиток

При всебічному аналізі психічних розладів потрібно враховувати, що причиною проблем може стати сім’я, оточення, суспільство.  Взаємозв’язок між сім’єю і психічними порушеннями представляється занадто однобічним. Звинувачувальні тенденції по відношенню до сімї часто не допомагають ділу, бо причинно-наслідкові відношення в реальності більш складні. Психічні порушення або недорозвиток в одного з членів сім’ї впливає на сімейні відношення і сімейне життя в цілому, а динаміка відносин в свою чергу впливає на поведінку індивіда. Такі поняття теорії систем, як „циркулярність”, „взаємозв’язок”, „взаємозалежність”, „коеволюція”, розкривають ці складні в cистемі залежності.  Системна орієнтація означає, що психічну проблему потрібно розглядати не тільки на рівні індивіда, але й на рівні взаємовідносин, взаємозв’язків (системних трансакцій).  В психокорекцій ній роботі мова йде про альтернативи і шляхи рішення проблем пацієнта і при цьому використання ресурсів і можливостей подолання цих проблем, що мають місце в сім'ї. Саме від батьків можна отримати найбільш важливу для дитини поміч. Тому ми повинні пропонувати підтримку не тільки дітям, але і їх батькам. 

1.2 Характеристика сім’ї як інституту соціалізації

Погляд на дитину як на суб’єкт соціалізації, який змінюється в ході виховання сам і змінює своїх вихователів, - це підсумок історичного розвитку людства. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства сама по собі дитина не мала особливої цінності: суворі умови життя й велика дитяча смертність не давали людям змоги приймати близько до серця факт народження або смерті дитини, особливості її розвитку. Сім’єю на той час для дитини були всі люди, які її оточували. У пізніші часи дітей віддаляли від сім’ї, віддаючи їх на виховання до монастиря або в дім багатших родичів, або ж просто „підкидали” тим людям, які мали змогу піклуватися про дітей.  У часи Середньовіччя практикувалась тотальна залежність дитини від батьків, і повна підлеглість їх волі. З початком Новітньої історії дитина в очах батьків починає виступати як автономна істота, з якою дорослі прагнуть теплих емоційних контактів, намагаються виходити з її бажань, потреб та інтересів, а це, без сумнів, впливає й на соціально-психологічну структуру родини.  Гуманне ставлення до дитини як до повноцінного члена сім’ї, врахування її інтересів і бажань – це результат історичного розвитку  сім’ї як соціального інституту. З одного боку, статус дитини в сім’ї визначає її повну залежність від дорослих, з іншого, - сучасна дитина в сім’ї часто володіє привілейованим статусом людини, по відношенню до якої люблячі батьки буквально реалізовують відоме соціалістичне гасло: „Усе найкраще – дітям”. За таких умов дитина опиняється в центрі соціальної структури сім’ї й навіть починає виконувати функції управління, оскільки навколо забезпечення саме її потреб організовується активність усіх інших членів сім’ї. Орієнтації виховної стратегії батьків на природний, вільний розвиток дитини, яка сама визначає, що їй потрібно, викликала до життя приховані інтелектуальні й фізичні резерви розвитку сучасних дітей, розширила сферу їхньої свідомості й самосвідомості. Разом з тим, за умов такої орієнтації, характерний для дитячого віку егоцентризм особистісний. Така риса, як нездатність людини враховувати думки, бажання й потреби інших, гіпертрофована впевненість у власній правоті й непомильності своєї точки зору, перешкоджає досягненню особистістю соціальної зрілості.  Ще святий Августин розумів важливість батьківського впливу на долю людини і навіть суспільства, коли писав: „Дайте мені інших матерів, і я дам вам інший світ”. Зрозуміло, що цей вислів є певним перебільшенням, оскільки батьківське ставлення до дітей органічно пов’язане із загальними орієнтаціями культури й власним досвідом самих батьків, які не можна змінити вмить. З іншого боку, при всій значимості батьківського впливу він ніколи не є єдиним усемогутнім вершителем доль дітей. Більше того, оцінити реальний ступінь батьківського внеску у формування особистості дитини без урахування інших чинників її соціалізації практично неможливо.  Отже, поряд із закладами освіти, громадянськими організаціями й релігійними установами, сім’я є одним з основних інститутів соціалізації людського індивіда. Виступаючи для дитини з перших років її життя первинним осередком соціалізації, задовольняючи її життєві потреби, сім’я формує її особистість через специфічну цілеспрямовану активність і ставлення до дитини її батьків, бабусь і дідусів та інших дітей. Це і є сімейне виховання.  Оцінюючи потенційний рівень і реальний вплив сімейного виховання, потрібно враховувати багато факторів. Основні з них такі:  Вік дитини. В ранньому дитинстві центральною фігурою соціалізації виступає, як правило, мати. Далі з нею урівнюється, й навіть іноді переважає її за впливом, батько. Пізніше їх обох відсувають по шкалі значимості однолітки дитини й суспільні інститути соціалізації.  Стать дитини. Батьки по-різному й з різним успіхом виховують дітей своєї статі і протилежної. Як правило, інтенсивніші й ефективніші тут одностатеві комунікації. При цьому для хлопчиків поза сімейне оточення важливіше, ніж для дівчат.  Наявність інших агентів соціалізації як у сім’ї (доросліші діти), так і поза нею (наприклад, яскрава особистість учителя)  Специфічні особливості трансмісії (передавання) культурних цінностей від покоління до покоління у певному суспільстві й у певний період (мається на увазі величина розбіжностей в умовах життя й у ціннісних орієнтаціях батьківського покоління й покоління дітей, які сприяють більш-менш повному сприйманню або відкиданню дітьми життєвих установок батьківської родини).  Амбівалентність батьківських почуттів і їхні соціально-психологічні наслідки. Так, дітоцентризм суспільної психології Новітнього часу означав посилення піклування про дітей, але одночасно й обмеження їхньої внутрішньої свободи, примусову інфантилізацію. Наслідком цього є байдужість і соціальна безвідповідальність сучасної молоді, на що скаржаться батьки, не розуміючи зв’язку таких характеристик дітей з їхньою власною виховною практикою.  Численні й недосліджені компенсаторні механізми самої соціалізації, що зрівноважують або ж зводять нанівець багато виховних зусиль. Наприклад, ефект зустрічної рольової додатковості, коли дитина, маючи перед очима гарний батьківський приклад, не виробляє у себе відповідних навичок, оскільки батьки все роблять самі, й сім’я немає потреби в активності дитини.  Ці та інші фактори, які обмежують вплив батьківського виховання на особистість дитини, існували, певною мірою, завжди. Тим не менше, така констатація не зменшує значення формуючих впливів сімейного середовища на формування ставлення людини до світу й до інших людей, значення системи її базових установок і цінностей, загальної спрямованості й самосвідомості особистості (самооцінки, само ставлення, рівня домагань), розвитку її здібностей і основ характеру.  Аналізуючи специфіку системної орієнтації і орієнтації на розвиток в дитячому і підлітковому віці, слід визнати, що сім’я грає роль середовища, в котрому дитина може отримати нормальні можливості для розвитку.  Умови розвитку визначаються відношеннями членів сім’ї один з  одним, структурою сім’ї в цілому, зовнішніми впливами на сім’ю і можливостями подолання проблем. Значимість кожної умови залежить перш за все від його місця в структурі, наприклад від того, чи діє нова ситуація тільки як „стресор”, підвищуючий вірогідність декомпенсації, або як „стимул до розвитку”, викликаючий продуктивну дискусію. В цих рамках психопатологія розглядається психопатологія розвитку. Тим самим психічні порушення включаються в загальну систему життєвого процесу.  Сім’ї потребують психокорекційної та психотерапевтичної допомоги в тих випадках, коли можливості подолання проблем є недостатніми в відповідності з навантаженнями. Загальні цілі сімейної терапії, згідно з цією концепцією, полягають в тому, щоб реалізувати можливості розвитку в сім’ї, активізувати ресурси для подолання проблем, перетворити „заважаючи фактори” в „фактори розвитку”.