1.5 Порушення сімейного виховання

Порушення сімейного виховання в психології розуміється як стійке поєднання певних рис виховання, що призводить до негативних наслідків розвитку особистості дитини. Для аналіз порушень виховання перспективно послуговуватися такими критеріями:  рівень протекції (тобто скільки сил і часу приділяють батьки вихованню дитини); тут розрізняють:  * гіперпротекцію як надмірну увагу до проблем виховання дитини;  * гіпопротекцію як недостатню увагу з боку батьків до виховних проблем;  ступінь задоволення потреб (якою мірою діяльність батьків націлена на задоволення матеріально-побутових і духовних потреб дитини); мова йде про:  потурання – прагнення батьків до максимального й некритичного задоволення потреб дитини;  ігнорування потреб дитини, недостатнє прагнення батьків до задоволення їх;  рівень вимогливості до дитини в сім’ї виступає у вигляді заборон, покарань по відношенню до неї, а також знаходить прояв у колі її обов’язків:  надмірність вимог – обов’язків (містить ризик психотравматизму й розвитку в дитини почуття власної несвободи й залежності від батьківської родини);  недостатність вимог-обов’язків (має наслідком складність залучання дитини до будь-якої справи);  надмірність вимог-заборон (формує у дітей реакцію емансипації з захисно-агресивними проявами або, навпаки, розвиток її надмірної чутливості й тривожності);  недостатність вимог-заборон (стимулює розвиток сваволі й надмірної самостійності дитини, сприяє формуванню нестійкого типу характеру);  надмірність санкцій (бурхливе, надто суворе реагування навіть на незначні порушення поведінки дитини зазвичай призводить до формування залежної безініціативної особистості дитини або ж набутої агресивності як захисно-агресивного реагування на позицію батьків);  мінімальність санкцій, що проявляється у відсутності системи контролюючих дій з боку батьків, у їхньому ставленні на заохочування дитини та в сумнівах у результативності будь-яких покарань.  Наведені риси виховання, поєднуючись між собою, утворюють певний тип порушень сімейного виховання. Класифікація цих типів є такою:  потуральна гіперпротекція (характерна для потурального стилю виховання);  домінуюча гіперпротекція (авторитарний стиль), емоційне відкидання (авторитарний і ліберальний стилі);  підвищена моральна вимогливість (авторитарний стиль);  гіпопротекція (ліберальний стиль).  Незалежно від того, якими є особливості порушень у взаємовідносинах „батьки-дитина”, дорослі займають по відношенню до дитини неефективну виховну позицію.  Серед причин неефективного батьківського ставлення назвемо такі:  педагогічна й психологічна неграмотність батьків;  ригідні стереотипи виховання;  вплив особливостей спілкування в сім'ї на відносини батьків і дитини;  особистісні проблеми й особливості батьків, які вносяться у спілкування з дитиною;  Доволі часто батьки схильні розв’язувати особистісні проблеми за рахунок дитини. Це може виражатися у наступному:  переданні дитині своїх власних небажаних якостей;  винесенні конфлікту між подружжям у сферу виховання;  зсуві в установках батьків по відношенню до статі дитини (надавання переваги жіночим або чоловічим якостям у дитини протилежної статі);  нерозвиненості батьківських почуттів;  надмірному розширенні сфери батьківських почуттів;  виховній невпевненості батьків;  фобії (боязні) втратити дитину (особливо, якщо такі прецеденти вже були).  Подібні порушення викривають такі причини: підвищену протекцію батьків (домінуючу або потуральну) або, навпаки, їхню низьку опіку, емоційне відкидання й жорстоке поводження – проблема, яку психологові доводиться вирішувати у кожному окремому випадку. Ця робота необхідна батькам, насамперед, для того, щоб усвідомити, як не слід чинити по відношенню до дітей. 

Роль сім’ї у вихованні підростаючого покоління.

У сучасній Україні ХХI століття проблема сімейного виховання стоїть дуже гостро. Неухильним є той факт, що сімейна атмосфера більше впливає на підростаюче покоління, ніж школа, якій далеко не завжди вдається перевиховати своїх учнів, враховуючи, власне, що велику частину свого часу вони проводять за її межами. Взагалі батьківська або сімейна педагогіка завжди була і залишається одним із основних напрямів народної педагогіки, яка ґрунтується на вікових традиціях. Сім’я   перше соціальне оточення дитини. Тільки з віком коло її спілкування розширюється, зріла особа опановує систему знань, набуває соціального досвіду, професійних навичок, але все одно покладається на підтримку сім’ї. Саме завдяки сімейному вихованню відображається в майбутніх поколіннях духовна і моральна культура, національний характер і психологія. Тому в умовах становлення національної системи утворення демократичної України збільшується потреба у відродженні сімейних виховних традицій як духовно-морального джерела, ефективного засобу зміцнення національної свідомості утвердження норм і цінностей української ментальності. ^ Сімейний виховний досвід репрезентували ще літописці і педагоги Київської Русі (Нестор, В. Мономах та ін.). Ґрунтовно вивчали сімейні традиції, звичаї та обряди етнографи, історики, мовознавці, педагоги М. Грушевський, Б. Грінченко, О. Потебня тощо. На значущість сімейних цінностей у вихованні підростаючого покоління вказували І. Огієнко, С. Русова, І. Стешенко, В. Сухомлинський та ін. Розвиток сім’ї усе більш переконує, що тут недостатньо якихось інтуїтивних методик, випадкових рецептів, пошуків шляхом проб і помилок. Етап сучасного розвитку суспільства вимагає справжньої соціально-моральної культури сімейного виховання. Ефективність морального виховання через сім’ю   передусім у специфіці останньої. Сім’я найближче до особи, що формується, по довірливості моральних стосунків. Вона впливає на особу упродовж значних відрізків часу, часто навіть упродовж усього життя. Збагачується не тільки моральна функція сім’ї, а й зміст самих моральних якостей особи, їх соціальний діапазон і дієвість у системі суб’єктивного чинника стають усе більш значними і багатовимірними. Тому завдання сучасної сім’ї не обмежуються вихованням у дітей загальнолюдських моральних якостей   працьовитості, доброти, чесності, хоча саме вони складають основу для розвитку справжньої соціально-моральної культури суспільства. ^ Головним соціальним пріоритетом сім’ї повинен стати інтерес до дитини та її виховання. В усіх молодих сім’ях міра цього інтересу різна. Справжня соціально-моральна культура сім’ї припускає, що виховання громадянина в ній має розглядатися як справа боргу, честі і совісті батьків, а щоденне виховне спілкування з дитиною   як моральне сходження. Соціально-моральна культура сімейного виховання, необхідна для формування особи,   це своєчасне виховне забезпечення соціальних умов, що розвиваються, і їх наслідків. Це не лише загострена педагогічна чутливість до динаміки соціального розвитку, а й передусім ясне моральне розуміння батьками тих якостей, які необхідно сформувати у вихованця. Від того, наскільки ясно бачать батьки перспективу у формуванні дитини через виховання, наскільки вони свідомо уміють любити дитину, не випускаючи з уваги перспективу її розвитку, а не сліпо, залежить і педагогічна атмосфера сім’ї. Батькам потрібно уміти “вириватися” зі свого часу, щоб бути на рівні тих моральних норм, які будуть пануючими через декілька років, але при цьому вивчати погляди, досвід попередніх поколінь. ^ Аналогічну думку висловлюють і сучасні українські дослідники. Так, наприклад відомий педагог І. А. Зязюн називає сім’ю справжнім університетом, обґрунтувавши це тим, що в нім діти отримують життєву мудрість, батьківську відданість, невичерпну любов і обов’язок передати нам (дітям   автори), знання, уміння й звички самостійно шукати відповіді на усі життєві проблеми і вирішувати їх задля власної користі. ^ Таким чином, особистість дитини формується під впливом сукупності усіх громадських стосунків, особливо системи тих конкретних стосунків, в яких безпосередньо протікає її життя і діяльність. Проте рівень соціально-моральної культури батьків, їх життєві плани і спрямування, досвід спілкування, сімейні традиції   словом, атмосфера в рідному будинку часто має вирішальне значення в розвитку особистості дитини. Сім’я акумулює в собі багатство усіх громадських стосунків. Саме у сім’ї виявляється з найбільшою повнотою індивідуальність дитини, її внутрішній світ. Розкрити, збагатити емоційну, духовну і інтелектуальну сферу життя дітей допомагає батьківська любов. ^