Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ИиТД 5 к ист стац Метод компл.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
29.04.2019
Размер:
73.27 Кб
Скачать

6. Даль р. Демократия и ее критики. – м., 2004. – 625 с.; Даль р. О демократии. – м., 2000. – 208 с6.

Роберт Даль - доктор політичних наук, старший науковий співробітник в області соціології, професор Йельського університету (Yale University) в США, один з найвидатніших політологів сучасності. У минулому обіймав посаду президента Американської асоціації політичної науки (American Political Science Association). Нині - член Національної академії наук, Американського філософського суспільства, Американської академії мистецтв і наук, член-кореспондент Британської академії.

В роботах Р.Даля відобразився сучасний погляд на феномен демократії, як синтез результатів дискусії навколо цього питання в західній політичній науці XX – початку XXI століття.

Характерною рисою традиційного підходу до вивчення демократії є схильність дослідників до дескриптивного методу, увага до особливостей прояву демократичних явищ в тому чи іншому суспільстві, опис системи організації демократичних урядів, функцій тих чи інших підсистем, проблемних моментів у житті демократичних суспільств тощо.

Разом з тим майже без уваги залишається питання яким чином можлива демократія, або, говорячи іншою мовою, що сприяє встановленню демократії в одних суспільствах і заважає цьому в інших.

Р. Даль – вільний спадкоємець західної політологічної традиції, і, як це вже стало прийнято, обходить стороною питання про демократію, апріорі припускаючи природність і обов’язковість еволюції будь-якого суспільства до демократії.

Ознайомлення з запропонованими джерелами дозволить усвідомити парадигму західноєвропейського політологічного мислення – такого, що ґрунтується на комбінації ідеї соціального прогресу з абсолютизацією демократії в якості вищої точки соціально-політичної еволюції.

  1. Фридмен М., Хайек Ф. О свободе. – М., 2003. –182 с. (Включая статьи: М.Фридмена «Взаимосвязь между экономическими и политическими свободами», «Могучая рука рынка», «Свобода, равенство и эгалитаризм» и Ф.Хайека «Кто кого?», «Либерализм»)7.

Мілтон Фрідмен і Фрідріх Хайєк міцно закріпили за собою репутацію палких борців за свободу, які в своїх численних виступах присвятили чимало уваги питанням, які проливають світло на проблему демократії.

Ці тексти також демонструють рівень тенденційності, який притаманний зачарованим феноменом демократії європейським дослідникам.

Частково, виходячи з текстів, в яких, до речі, також не допускається навіть на мить сумнів у вічній цінності демократії, можна побачити, що дані роботи не тільки націлені на розкриття феномену демократії як він є, а й ставлять за мету поширення демократії в якомога більшому ареалі.

Тим не менше, знайомство з даними роботами дуже корисне, оскільки дає доволі ярке уявлення про обґрунтування позицій ідеології лібералізму, дозволяє більш ясно побачити можливі зв’язки між економічною і політичною свободами.

  1. Закарія ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в сша и за их пределами.- м., 2004.

Фарід Закарія – відомий американський журналіст і публіцист, мусульманин індійського походження. Можливо, саме такий сплав культур і цивілізацій в одній людині і дозволив йому знайти багатовимірне бачення сучасної західної демократії, апологетом і одночасно критиком якої він є.

Ф.Закарія народився в 1964 році. Від є одним з найвидатніших американських політичних аналітиків і експертів в області міжнародних відносин, роботи якого вплинули на формування зовнішньополітичної доктрини адміністрації Джорджа Буша-молодшего. Він працював редактором тижневика Newsweek International, а у 1992–2000 роках був відповідальним редактором часопису Foreign Affairs.

Що таке «неліберальна демократія»? Це режими, в яких перемішані виборність і авторитаризм. І таких країн дуже багато. До них можна віднести Росію і майже всі пострадянські держави, низку держав Латинської Америки, Азії і майже всю Африку. У цьому ряду можуть бути і відверто авторитарні політичні режими. Отже серед країн, що мають формальний демократичний устрій, тобто виборність вищої влади і наявність парламентів (а таких держав на сучасному світі 119), справжніх, ліберальних демократій меншість.

Особливість же неліберальних демократій в тому, що в них наявні всі або майже всі формальні ознаки демократії, але немає цілого ряду реальних економічних, політичних і соціальних (у термінології Закарія) ліберальних свобод.

Втім, і в ліберальних західних демократіях не все благополучно. Приклад – ті ж США, де, з точки зору Закарії, за останні півстоліття демократії стало багато більше, зате свободи стало менше. Автор книги вважає, що на сучасному Заході демократії повинно бути менше. Інакше західна ліберальна демократія рухне під гаслом «більше демократії», як, додамо від себе, рухнув соціалізм в СРСР, разом з самим СРСР, під перебудовним лозунгом «більше соціалізму!».

Основна думка Ф. Закарії полягає в тому, що на Заході люди роблять все менше відмінностей між такими поняттями, як демократія і лібералізм, лібералізм і свобода, свобода і справедливий політичний устрій.

Міркуючи про причини становлення неліберальної демократії, Закарія не намагається шукати їх в культурі того або іншого народу («культури неоднорідні, — пише він, — кожен знайде в них те, що шукає»), не шукає він пояснень і в авторитарних схильностях окремих правителів. Фундаментом неліберальних демократій він вважає структуру економіки відповідних країн, як правило, засновану на сировинному секторі. «Урядам країн, що мають в своєму розпорядженні рясні ресурси надр, — затверджує Закарія, — багатство дістається дуже легко; вони розпоряджаються ним як би за дорученням. Вони жирують, отримуючи дохід від продажу мінеральної сировини або нафти; їм не доводиться вирішувати куди складнішу задачу створення рамкового законодавства і інститутів, сприяючих процвітанню нації». Легкі гроші, на думку автора, мають на увазі відсутність стимул-реакції до економічної або політичної модернізації. Вони «позбавляють державу від необхідності обкладати своїх громадян податками і в обмін забезпечувати їх чимось у вигляді політичної звітності».

Для того, щоб арабські країни встали на дорогу лібералізації, Закарія пропонує створити прецедент процвітаючої держави на Близькому Сході.

Але він наполягає на тому, що вибори в країні повинні проводитися вже після того, як почнуть функціонувати цивільні інститути, суди, політичні партії і економіка. А це означає, що американці в Іраку надовго, і їм слід звикнути до думки, що «ця держава перетворилася на 51-й штат». «Ірак, — заявляє Закарія, — цілком міг би стати першою крупною арабською країною, об'єднуючою арабську культуру з господарським динамізмом, релігійною терпимістю, ліберальною політикою і сучасним поглядом на світ».

Т.ч., Фарід Закарія обережно вніс до політологічного дискурсу думку, у зв'язку з якою демократичні країни можуть відкласти демократизацію на потім. Демократизація – програма-максимум.

Програма-мінімум – встановлення опіки. Тобто, на даний момент в країнах демократії, що розвиваються, можна віддати перевагу порядку. Краще хороший порядок, чим безладна неліберальна демократія. Тим паче, що є така країна, яка готова звалити собі на плечі відповідальність за порядок у всьому світі. Це США.

Отже, після ознайомлення з даним текстом, можна зробити доволі цікавий висновок: для виникнення демократії доволі критичним виступає рівень багатств, що знаходяться під політичним контролем тієї чи іншої держави. У випадку, коли таких ресурсів замало, суспільство, за умови сприятливого збігу обставин в міжнародному економічному оточенні, має більші шанси на «демократичну мутацію» – перетворення на центр світу-економіки і демократію. У випадку ж, коли «внутрішнє багатство» доволі значне, відповідно до спостереженню Ф.Закарії, їх шанси на демократію втрачаються пропорційно його обсягам. Отже, легше верблюду пролізти в вушко голки, аніж багатій країні стати демократією.