4. Методи виховного впливу

Вплив у вихованні - це форма здійснення функцій педагога, діяльність вихователя в єдиному процесі соціальної взаємодії, котра призводить до змін яких-небудь особливостей індивідуальності вихованця, його поведінки і свідомості.

Методи виховання - це науково обrрунтовані способи педагогічно доцільної взаємодії з дітьми, організації й самоорганізації їхнього життя, психолого-педагогічної взаємодії на їхню свідомість і поведінку, стимулювання їхньої діяльності і самовиховання.

Виховання забезпечується застосуванням комплексу методів впливу: переконання, власний приклад, обговорення, довіра, показ зразків та ідеальних прикладів, вияв любові, співпереживання, звеличування особистості (створення ситуацій успіху), контролювання, гумор, доручення, традиції, похвала, співчуття, методи оцінки і самооцінки тощо. Проте жоден із цих методів не є унікальним.

Методи виховання за характером впливу на учня можна розділити на когнітивні, емоційні та поведінкові.

До когнітивних методів виховного впливу відносяться переконання та пояснення, метою яких є змінення свідомості та знань учня.

Метод переконання - це основний метод виховання, який являє собою логічно аргументований вплив учителя на раціональну сферу свідомості учнів в процесі виховання. Він забезпечує вирішення головного завдання виховання учнів - формування їхнього світогляду, високих громадянських і політичних якостей, свідомого переконання.

Метою переконання є створення, підсилення або змінення поглядів, думок, оцінок, настанов у вихованців з тим, щоб вони прийняли точку зору вихователя і дотримувалися її у своїй діяльності й поведінці. Переконання як метод впливу на свідомість учня із часом може змінювати його поведінку як на свідомому так і на несвідомому рівнях. Метод переконання використовується вчителем з метою перетворення повідомлюваної інформації в психіці учня на систему уявлень і настанов.

Формування переконань може відбуватися опосередковано, за рахунок зменшення невпевненості, тривожності, вагань, зниження рівню переживань, побоювань, подолання необізнаності, та прямо - шляхом побудови оптимістичної, сприятливої ситуації.

Ефективність способу переконання залежить від ступеню зацікавленості особистості учня, його схильності до сприймання та прийняття інформації, що повідомляється, рівню вікового розвитку, послідовності, логічності, максимальної достовірності тексту, рівню аналізу повідомлюваної інформації, ступеню переконаності того, хто переконує.

Пояснення як спосіб виховного впливу здійснюється з метою культивування розумної поведінки учня як умови становлення основ моральності та усталених форм поведінки. Спосіб пояснення передбачає розвиток в учня вмінь і навичок правильного виконання дій і сприяє кращому засвоєнню навчальної інформації.

Емоційні методи виховного впливу викликають і підтримують в учнів на підсвідомому рівні певні емоційні стани. До них відносяться: заражування, навіювання, наслідування.

Заражування як метод виховного впливу - це психофізіологічний процес передавання вчителем свого емоційного стану учням. Діти дуже чутливі до емоційних станів людей, що їх оточують, легко переймаються ними. Г.М.Андрєєва характеризує заражування як неусвідомлювану, мимовільну схильність індивіда до сприймання певних психічних станів. Ця схильність проявляється не завдяки більш-менш усвідомленому прийняттю певної інформації чи зразків поведінки, а завдяки передаванню певного емоційного стану, чи, за висловом Б.Д.Паригіна, "психічного налаштування". Так як цей емоційний стан виникає у великій групі (учнів класу) дітей, що спілкуються, то тут діє механізм багаторазового взаємного підсилення емоційних впливів дітей. У такій ситуації дитина не відчуває організованого навмисного тиску, а просто засвоює зразки чиєїсь поведінки, підкоряючись їй.

Разом з тим, діти запозичують типічні способи емоційного реагування вчителя і відтворюють їх у своїй поведінці. Спілкуючись з учнями, вчитель мимоволі емпатійно заражає учнів радістю чи страхом. Мимо волі вчителя його поганий настрій передається учням. Таким чином, емоційне самопочуття учнів залежать здебільшого від хорошого настрою вчителя. Позитивні емоції вчителя передаються учню і роблять його більш відкритим для спілкування, негативні - навпаки, віддаляють учнів від вчителя, блокують спроби педагогічного впливу. Тому вчитель просто зобов'язаний залишати свій поганий настрій за порогом школи і йти до дітей бадьорим, веселим, доброзичливим, наповненим любов'ю та емпатією.

Навіювання - це цілеспрямований процес прямого чи опосередкованого впливу на психіку учня, який зорієнтований на специфічне програмування особистості та реалізацію навіювального змісту. Під час навіювання відбувається процес передавання інформації, заrрунтованої на її некритичному сприйманні. Процес навіювання має односторонню спрямованість - це не спонтанна тонізація стану учня чи учнів класу, а персоніфікований, активний вплив учителя на учня чи клас учнів. В.М. Бехтеров вважає, що навіювання відбувається шляхом безпосереднього прищеплювання психологічних станів через передавання готової інформації. Навіювання характеризується як вербальний, переважно емоційно-вольовий вплив. Ефект навіювання залежить від багатьох чинників:

- від віку дітей (діти молодших класів краще піддаються навіюванню; у доросліших дітей розвивається протидія навіюванню - критичність. Її сплеск спостерігається у 3, 7 років та підлітковому віці);

- від особистісних властивостей (неадекватна самооцінка, довірливість, покірність, підвищена емоційність чи тривожність);

- від авторитету вчителя (довіряють чи недовіряють його словам).

Основними видами педагогічного навіювання є: вербальне (слова, інтонація) - невербальне (міміка, жести, дії вчителя й близького оточення), пряме (імперативні вислови) - опосередковане (включене в основне інформаційне повідомлення в прихованому, замаскованому вигляді), навмисне - ненавмисне, індивідуальне - колективне, вибіркове, комбіноване, змішане тощо. Шляхом навіювання учні засвоюють не тільки знання і способи поведінки, але й розуміння самих себе, відношення до самих себе. Оскільки, як відомо, самооцінка й самоусвідомлення на початкових етапах формування особистості є відображенням того, як розуміють і як відносяться до неї значущі дорослі - важливо, щоб учитель був власне таким! Якщо вчитель відноситься до учня з повагою, рахується з його інтересами та потребами, поведінкою і висловленнями, демонструє свою віру в учня, то в нього формується почуття власної гідності, а своєю поведінкою він намагається виправдати довір'я вчителя. Це допомагає учневі повірити в себе і стати кращим. Або ж навпаки, вчитель загострює свою увагу на недоліках і промахах учня ("лінивий", "нерозумний", "нездатний", "на краще ти й не здатний", "вічно не розумієш" тощо) і, тим самим, "вбиває" бажання учня бути кращим, розумнішим. Та мабуть, завжди важливо пам'ятати про почуття міри, щоб не нашкодити.

Найбільш ефективним навіювання є тоді, коли воно здійснюється не прямо, а опосередковано, коли учень його не помічає. Пряме навіювання, особливо в підлітковому віці, має протилежну дію - викликає в учня бажання зробити навпаки.

У цілому навіювання повинно бути заrрунтоване на впевненості вчителя у собі, педагогічному такті, позитивізмі, реалізмі, особистісному підході до учня.

Наслідування, згідно теорії Г.Торда, - є фундаментальним принципом розвитку й існування суспільства. Суть наслідування полягає у відтворенні індивідом рис і зразків поведінки, яка демонструється іншою людиною. Завдяки наслідуванню учень засвоює основні норми, цінності та традиції суспільства, свідомо чи несвідомо відтворює досвід учителя, зокрема, його рухи, манери, дії, поведінку тощо. Орієнтація наслідування має вікову залежність (у дошкільному віці діти наслідують батьків, у молодшому шкільному віці - учителя, у підлітковому - авторитетних однолітків, кумирів, в юнацькому - авторитетних дорослих людей). У комунікативному плані дитина засвоює культуру спілкування та способи налагодження взаємовідношень з іншими людьми.

У реальному педагогічному процесі ці способи впливу не існують відокремлено, вони взаємозв'язані. Вибір вчителем провідного способу виховного психологічного впливу залежить від тих чи інших обставин і чинників.

Поведінкові методи виховного впливу спрямовані безпосередньо на вчинки, поведінку учня. Вони змушують учня діяти так чи інакше за допомогою позитивного чи негативного підкріплення. В цьому випадку, на відміну від попередніх способів впливу, учень спочатку здійснює певний вчинок і тільки потім усвідомлює його корисність чи шкідливість. До головних поведінкових методів впливу відносять: заохочування, підтримки, покарання.

Заохочування як метод виховного впливу стимулює в учня розвиток позитивних якостей, закріплює успішно відтворювані дії й моральні вчинки та стимулює до нових. Емоційний компонент заохочування спрямований на зростання самоповаги особистості учня, компетентності, впевнененості в собі.

Види заохочення можуть бути найрізноманітнішими: схвалення, похвала, подяка, винагорода, відповідальне доручення, моральна підтримка у складній ситуації, виявлення довір'я й захоплення, піклування й уваги, пробачення поганого вчинку.

Усі види заохочення повинні бути заrрунтовані на тому прекрасному, що є в учневі, щоб, тим самим, допомогти йому стати кращим, повірити в себе.

У цілому слід пам'ятати, що похвалу і заохочення слід підбирати індивідуально: за одні і ті ж результати одного учня можна похвалити, а другого - пожурити. Усе залежить від індивідуальності учня, його потенційних можливостей. Обдарованого учня слід хвалити за нові досягнуті ним успіхи у власному розвитку, а не за успішне виконання середніх нормативів. Слабшого учня, з неадекватною самооцінкою слід похвалити за те, що є: старанність, акуратність, дисциплінованість, та, зрештою, за чарівну посмішку, тільки щоб вселити в нього віру в себе, підняти настрій, пробудити бажання діяти, оце саме магічне "хочу і буду". Проте учню, дуже чутливому до оцінок інших потрібно дати зрозуміти, що кожен має право на власну думку, але перевага завжди залишається за нами: прийняти її чи не погодитися з нею.

Підтримка є чи не найважливішим аспектом виховного впливу. Значущість підтримки вчителя залежить від віку дитини, від статі вчителя, його авторитету тощо. Здебільшого підтримка дає можливість дитині впевнитися в тому, що вона чинить вірно, що вона не одна, відчути свою належність до колективу. Навіть, якщо вона зробила помилку, якщо виникли якісь реальні труднощі, то є люди (учитель(і)), які її розуміють, люблять і готові завжди допомогти.

Покарання - це санкції вчителя по відношенню до учня за відхилення від норм правильної поведінки.

Існують різні види покарань: зауваження, догана, засудження (як з боку вчителя, так і з боку учнів класу), відсторонення від відповідальної справи, моральне вилучення від участі в повсякденному житті учнів класу, сердитий погляд учителя, обурення, іронічний жарт, докір чи натяк.

Покарання спрямоване на попередження й призупинення небажаної поведінки. Скритими причинами неправильної поведінки учнів можуть бути: надмірна увага вчителя ("панібратство", коли порушуються субординаційно-рольові межі), зловживання статусом - владність вчителя, помста (за вияв надмірної любові або недолюблювання), втрата власного "Я", віри в себе, свої сили тощо.

Складність покарання полягає в дотримуванні міри, контрольованості та гуманності. Дуже важливо зрозуміти, чим детерміновані дії учня, що спонукало учня до тих чи інших вчинків.

Немає сумніву в тому, що вчитель повинен любити дітей. Та мабуть, найголовніше, щоб діти про це знали: їх люблять незважаючи ні на що, навіть тоді, коли вони помиляються, чинять не зовсім гарно. Думка кожного учня про себе складається на основі відношення до неї вчителя. Коли учні відчувають любов учителя (треба сказати, що в цьому плані в них розвинена гіперчутливість), водночас відчувають захищеність, потрібність, самовартість. Коли учні знають про щиру й необмежену до них любов учителя, то й покарання стають дієвішими і сприймаються ними як справедливі й необразливі.

Разом з тим, покарання повинно базуватися на логіці: учень повинен чітко усвідомлювати за що його карають і чого від нього домагаються. Кожен дозвіл вчителя на ті, чи інші дії учнів повинен бути обумовлений рамками їхньої відповідальності.

Учителю варто дати змогу учню відчути реальні наслідки своїх неправильних дій. Наприклад, якщо на уроці учень не хоче з якоїсь причини виконувати вправи, вирішувати задачі, конспектувати повідомлення вчителя тощо, то потрібно залишити його у спокої, просто не звертати на нього увагу. А під час підсумкової контрольної роботи дати йому те ж саме завдання, щоб він відчув наслідки свого ледарювання.

Покарання повинно бути чітко обмеженим у часі. До того ж, необхідно емоційно підкреслити тривалість часу.

Перш ніж карати, вчителю варто подумати над тим, що власне спонукало учня до того чи іншого вчинку, що вчитель сам зробив не так. Наприклад, якщо учень під час уроку замість того, щоб виконувати класні завдання, пише по парті, то, можливо, не варто вдаватися до покарання, а переглянути складність завдання, усвідомлення його учнем, поцікавитися емоційним станом учня тощо.

До жорстких способів покарання не слід вдаватися зразу, а лиш тоді, коли небажані поведінкові промахи повторюються.

Деякі педагоги замість того, щоб зосередитись власне на вчинку, перетворюють спілкування з учнем на суцільні нотації, виговори, повчання. Проте вчителю потрібно бути стриманим і строго контролювати вербальну агресію: засуджувати поганий вчинок, а не особистість учня в цілому. Наприклад: "Ти добрий і розумний, але зробив дуже негарно та я сподіваюся, що ти більше не захочеш повторювати свою помилку". Навмисне приписування учню кращих намірів, ніж є насправді підштовхує його до того, щоб стати кращим.

Сплеск емоцій, хвилювання часто заважають вчителю підібрати адекватне покарання. У такому разі необхідно відкласти прийняття рішення щодо способу покарання до того часу, поки не вляжуться емоції, коли сприйняття ситуації буде спокійним, а рішення - виваженим.

Не кожен вчинок має серйозне підrрунтя. Здебільшого неадекватна поведінка учнів є імпульсивною, нею можуть керувати накопичені внутрішні проблеми, які не можуть бути вирішені моментально. Тому іноді варто зробити вигляд, що нічого не сталося (взяти "тайм-аут"), а тим часом шукати вирішення проблеми на майбутнє з урахуванням мотивів поведінки учня.

Слід пам'ятати, що учні - це генератори ідей. Їхні неординарні судження можуть бути цікавими та мудрими. Під розумним і пильним керівництвом учителя вони можуть зайнятися власним самовихованням. Тому потрібно сміливіше залучати їх до пошуку спільних рішень. Учні люблять, коли вчитель дослухається до їхньої думки. Урахування вчителем думки учнів підвищує їхню самооцінку та бажання дотримуватися прийнятих правил і норм поведінки. У результаті учні вчаться визнавати свої помилки та дотримуватися даних ними обіцянок.

Іноді вчитель забуває про свою фасилітативну роль (допомогти учню виразити себе, те позитивне, що в ньому є, виявити зацікавленість в успіху учня) і виступає в ролі карателя, перетворюючи спосіб покарання на розплату за гріхи. Наприклад: "Так тобі й треба!", "Нехай тебе це навчить", "Тепер сядь і подумай, що ти наробив". Тобто, замість того, щоб допомогти учню стати кращим, вчитель дає зрозуміти, який він негідник. Щоб знівелірувати почуття "негідника", можна запропонувати учню пошук спільних способів рішення проблеми. Наприклад: "Що можна зробити, щоб ти більше не травмував себе (не отримував незадовільних оцінок, не забував зошит, не спізнювався на уроки, каліграфічно писав тощо)".

Часто під час уроку деякі учні дуже докучають вчителю своєю надто збудженою поведінкою. Для того, щоб покарати такого учня, не принижуючи його гідності, можна тихенько (не на весь клас) попросити його вийти і трошки заспокоїтися. Наприклад: "Пробач, але ти мені заважаєш проводити урок. Чи не міг би ти вийти, заспокоїтися, а потім повернутися до нас чемним учнем?".

Спонукати учня до негативних вчинків може власна поведінка вчителя, коли вчитель під час уроку звертається тільки до учнів-"фаворитів". Обділений увагою вчителя учень, щоб привернути її може вдатися до непопулярних заходів (щось навмання вигукувати з місця, жбурляти папірці, стукати, чіплятися до товаришів по парті тощо). Покарання учня в такому разі недоречне, оскільки явно прослідковується провина вчителя. Кожному властиве і є надто важливим відчуття потрібності, власновартості. Тому вчитель, спілкуючись з класом учнів, просто зобов'язаний пам'ятати про особистість кожного учня окремо.

У цілому варто було б започаткувати індивідуальні обговорення поведінки, вчинків, проблем кожного учня (хоч би на п'ять хвилин). Це сприяло б зближенню вчителя й учнів, налагодженню взаєморозуміння, розвитку взаємоповаги та ефективного педагогічного спілкування.

Необхідно пам'ятати! Проблеми, зрештою, коли-небудь минуться. Але радість від спільно проведеного з учителем часу залишиться в пам'яті учнів назавжди.

Різновидом покарання є тимчасове ухилення від контакту (перепочинок). Такий спосіб покарання застосовують тоді, коли хочуть дати учню можливість самостійно усвідомити свій вчинок, коли спілкування утруднюється і потрібен час, щоб емоції вчителя й учня вляглися, а потім знову спробувати обговорити поведінку учня. Тимчасове ухилення від контакту з учнем дає можливість на деякий час зняти напругу, обміркувати ситуацію, що сталася та перейти до розумних дій. Це ніби то тимчасовий відступ перед серйозним нападом. Такий спосіб є ефективним тоді, коли думають про кінцевий результат, а не про моментальне усунення неслухняності. Проте ефективність цього способу залежить від пояснення вчителем того, чого він від учнів домагаються. Наприклад, ситуація, коли учні своєю неадекватною поведінкою зірвали урок вчителю-початківцю: "Ваша поведінка не відповідає логіці і розуму. Її нестерпність дає мені право залишити вас на деякий час, щоб ви змогли заспокоїтися. Коли ваш стан покращиться, дайте мені знати, щоб продовжити наш урок". Після уроку обговорення поведінки учнів можна продовжити. Цей спосіб спрямований на пробудження в учнів почуття провини, сорому, совісті, які б вплинули на покращення їхньої поведінки. Головна мета цього способу - показати учням, що вчитель їх любить і готовий пробачити їм огидну поведінку, якщо вони навчаться поводитися гарно.

Оскільки емоції, знання, вчинки - взаємозв'язані, то впливаючи на будь-які з них, можна, водночас, впливати на особистість у цілому.

Педагогічна вимога. Може бути спрямована на:

- дотримування учнем правил і норм поведінки;

- вирішення учнем конкретного завдання;

- стимулювання чи гальмування початку чи кінця роботи, переходу до нових дій, надання допомоги, завершення дій;

- допомогу учневі в усвідомленні смислу, користі та необхідності дії, вчинку.

Педагогічна вимога може бути представлена в прямій (у вигляді наказу, вказівки, діловим, рішучим тоном, інструктивного характеру) чи опосередкованій формі (що здійснюються за допомогою поради, просьби, натяку, з метою викликати в учня відповідне переживання, інтерес, мотив дії чи вчинку).

Таким чином, у результаті застосування вчителем емоційних, когнітивних, поведінкових методів виховного впливу зміни в дитини спочатку відбувається на внутрішньо особистісному рівні і лише потім проектується нею на поведінку.