1. Типологія держав.

2. Форми держави:

а) форма правління;

б) форма державного устрою;

в) форма державного режиму.

1.Особливості історичних періодів у розвитку державно-організованого суспільства у різних народів у різний історичний час дозволяють виявити суттєві спільні риси, характерні для всіх держав даного періоду. Перші спроби такого узагальнення, не дивлячись на відсутність історичного досвіду державного будівництва, були здійснені Аристотелем та Полібієм.

Аристотель вважав, що основними критеріями розмежування держав є: 1) кількість владних осіб у державі; 2) здійснювана державою мета. За першою ознакою він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості. За другою ознакою всі держави поділялись на правильні (в них досягається загальне благо) та неправильні (в них переслідуються приватні інтереси). Відвертаючи увагу від конкретних умов того часу, Аристотель основну різницю держав бачив у тому, яке місце займає в них людина, в якій мірі держава забезпечує свободу та приватні інтереси кожного.

Полібій казав, що держава розвивається по замкненому колу, яке включає фази зародження, становлення, розквіт, занепад та зникнення. Ці фази переходять одна в іншу, та цикл повторюється знов. Історія підтверджує, що циклічність у розвитку державно-організованого суспільства – закономірний процес. Багато держав об’єктивно проходили всі фази розвитку, але потім відроджувались у вигляді нової, більш досконалої державності, інші ж випали з замкненого кола розвитку та стали надбанням історії (Вавилон, Урарту, Афіни, Рим, Спарта та інші).

Марксистсько-ленінська типологія держави і права базується на категорії суспільно-економічної формації. Формація – це історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Формаційний критерій виділяє три основні типи експлуататорської держави: рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична.

Однією з найбільш поширених підстав типової класифікації держав є поняття „цивілізації”. Представник цивілізаційного підходу Г.Єллінек з точки зору характеру держави та положення, яке займає в ній індивід, розрізняє наступні основні історичні типи держави: держава Стародавнього Сходу, грецька, римська, середньовічна та сучасна.

Англійський історик А.Тойнбі розвив та конкретизував поняття цивілізації, під яким розумів відносно замкнений та локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших факторів. Кожна цивілізація надає стійку спільність всім державам, що існують в її межах.

2. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається перш за все ступенем зрілості суспільного та державного життя, задачами та цілями, які ставить перед собою держава. Серйозний вплив на форму держави здійснюють культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних поглядів, національні особливості, природні умови та інші фактори.

Форма держави – складне суспільне явище, яке включає в себе три взаємопов’язаних елементи: форму правління, форму державного устрою та форму державного режиму.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної владами, порядок їх створення та розподілення компетенції між ними.

Форма державного правління дає можливість зрозуміти:

• як створюються вищі органи держави та яка їх будова;

• який принцип лежить в основі взаємовідносин між вищими та іншими державними органами;

• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою та населенням країни;

• в якій мірі організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права та свободи громадянина.

Згідно вказаних ознак форми державного правління поділяють на монархічні (одноособові, спадкові) та республіканські (колегіальні, виборні).

Основними ознаками класичної монархічної форми правління є:

• існування одноособової голови держави, яка користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);

• спадковий порядок наступності верховної влади;

• представництво держави монархом на свій розсуд;

• відсутність юридичної відповідальності монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного правління.

Різновиди монархічної форми правління.

Монархія Стародавнього Сходу. Організацію державної влади у країнах Стародавнього Сходу (Єгипті, Вавилоні, Ассирії, Китаї та інших) називають східною деспотією. Під деспотією розуміють таку форму правління, при якій деспот користується необмеженою спадковою владою по відношенню до своїх підданих, спираючись на силу військово-бюрократичного апарату.

Разом з тим історико-правові пам’ятки свідчать , що деспотичне правління у чистому вигляді існувало далеко не у всіх країнах Стародавнього Сходу та не на всіх етапах їх тривалого розвитку. У державах Стародавнього Шумеру влада правителя була значно обмежена елементами республіканського правління. Правителі обиралися радою старійшин. Діяльність правителів контролювалась радою знаті або народним зібранням. Таким чином, влада носила виборний та обмежений характер.

У Стародавній Індії навіть у період найвищого зміцнення центральної влади значну роль відігравала Рада царських чиновників., що свідчить про обмеженість ве5рховної влади монарха. Більш того, поряд із монархіями у стародавній Індії існували держави й з республіканською формою правління (демократичні „гани” та аристократичні – „сингхи”).

Деякі відомі представники історико-правової науки приходять до висновку, що під східною деспотією слід розуміти таку форму правління, при якій піддані повністю залежать від свавілля влад. Дійсно, такий устрій існував у багатьох стародавніх азіатських державах, однак влада в них належала, як правило, не одноособовому правителю, а багаточисельному правлячому групуванню.

Давньоримська монархія виступала у формі імперії (І – ІІІ ст.ст. н.е.). Епоха Римської імперії поділяється на два періоди – період принципату та період домінату.

При принципаті формально ще зберігаються елементи республіканської форми правління та основні установи республіки. Діють народні збори та сенат. Обираються консули, претори та народні трибуни, однак суттєвої ролі у вирішенні державних справ вони не відіграють. Всі основні функції зосереджуються в руках імператора. В залежності від конкретних умов він виконує повноваження будь-якої посадової особи: командує армією, здійснює судочинство по цивільних справах, на свій розсуд комплектує сенат, скасовує рішення будь-якого органу влади, арештовує громадян та т.п.

У ІІІ сторіччі н.е. у Римі встановлюється необмежена монархія (домінат). У цей період повністю зникають республіканські установи. Управління державою зосереджується виключно в руках імператора, який призначає виконавців – сановників. Імператор відкрито проголошував своє божественне походження. Порядок у Римській імперії підтримувався за допомогою багато чисельного адміністративно-судового та військового апарату.

Державні форми, властиві Римській імперії, особливо на пізній її стадії, стали зразком для наслідування у середньовіччя. Вони у значній мірі отримали реальне відображення у державності Франції, Німеччини, Іспанії, Італії.

Феодальна (середньовічна) монархія послідовно проходить три періоди свого розвитку: ранньофеодальної, станово-представницької та абсолютної монархій.

Ранньофеодальна монархія як форма державного правління виростає безпосередньо з родоплемінних відносин у значної частини народів Європи, які не знали рабства (Франкська, Германська, Англосаксонська держави, Київська Русь). Ранньофеодальна держава характеризується роздробленістю території та слабкою центральною владою. Феодальна військова та чиновна знать у цій період вимушена була уживатися з залишками родового самоуправління. По мірі розвитку феодальних відносин громадські землі підпадали відчуженню, та раніш вільні селяни потрапляли у залежність від феодалів.

Ранньофеодальна монархія носила децентралізований характер: практично не була зв’язана центральною владою. Своїм господарством феодал управляв і як землевласник, і як носій верховної влади на своїй території. Конкретними виконавцями волі феодала були слуги, які призначались та замінялись за його розсудом. У феодала був свій суд, поліція, військо, збиральники податків, за допомогою яких він здійснював особисте володарювання на своїй території та захищався від нападу зовні.

Одночасно формується апарат центральної влади. Особливість даного апарату полягала в тому, що загальні органи державної влади були злиті з апаратом приватної влади крупних феодалів. Ці органи ще повністю не відокремились від органів управління королівськими маєтками, княжими вотчинами. Як військові, так і господарські слуги короля, князя виконували судові функції по відношенню до підвладного населення. Така структура державного апарату забезпечувала специфічно феодальний принцип безпосередньої та невід’ємної приналежності політичної влади земельному власникові.

Різновидом ранньофеодальної держави є ранньофеодальна імперія, яка виникла як результат завоювань войовничими феодальними державними утвореннями багато чисельних, слабо організованих народів, між якими не було міцних економічних, військових та культурних зв’язків (так, наприклад, створились імперії Карла Великого, Чингисхана). Імперії очолювались одним володарем – королем, великим князем, халіфом або ханом. У центрі створювалась сильна влада, яка підтримувалась військовою дружиною та народним ополченням. Місце й значимість у структурі влади визначались не розміром земельних пожалувань, а їх положенням, якому відповідала доля військової здобичі.

Ранньофеодальні монархії були неміцними державними утвореннями. Захват все нових земель та підкорення їх населення об’єктивно сприяли феодалізації суспільного життя. Створювались крупні феодальні землеволодіння, які ставали суперниками центральній владі. Феодали у більшій мірі були зацікавлені використати державну владу у своїх власних економічних інтересах. Вони поступово відсторонюються від військових походів під стягами короля, оскільки їм вигідніше займатися власним господарством та не ділитися з володарем стійкими прибутками, які вони отримують від своїх селян.

Отже, з розвитком крупного землеволодіння поступово підриваються коріння ранньофеодальної імперії – вона розпадається на окремі ізольовані держави.

Станово-представницька монархія – це така централізована форма державного правління, при якій влада монарха обмежена станово-представницьким органом (зборами). Такі станово-представницькі збори виникають внаслідок подолання феодальної роздробленості в результаті розвитку товарно-грошових відносин та створення централізованої монархії. У Франції - це Генеральні штати, в Англії – парламент, в Іспанії – кортеси, в Росії – Земський собор.

Станово-представницькі збори складалися з духовенства, дворянства та представників так званого третього стану (купців, ремісників, середніх землевласників). Це були, як правило, дорадчі органи при монарху, що займаються законодавчою діяльністю та контролем за фінансами. Поряд з центральними органами станового представництва створювались і місцеві ставно-представницькі органи (провінціальні штати у Франції, ландтаги окремих земель у Німеччині, губські та земські хати у Росії).

Поряд з станово-представницькими органами функціонував суворо централізований, розгалужений апарат центральної та місцевої виконавчої влади, цілком підлеглий монарху.

В умовах селянських хвилювань та частих війн з іншими феодальними державами у розпорядженні монарха знаходилась постійна армія, щоб придушувати виступи кріпосного селянства та вирішувати питання оборони країни від нападу зовні.

Абсолютна монархія – це така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілковито належить одній особі – царю, королю, імператору. Основною ознакою абсолютної монархічної форми правління є відсутність будь-яких державних органів, що обмежують компетенцію монарха.

Виникнення абсолютизму пов’язано з процесом зародження буржуазних відносин та початковим процесом розпаду феодалізму та старих феодальних станів. До найбільш суттєвих рис абсолютної монархії відносяться ліквідація або повний занепад станово-представницьких установ, юридично не обмежена влада монарха, наявність в його безпосередньому підпорядкуванні та розпорядженні постійної армії, поліції та розвинутого бюрократичного апарату.

Влада в центрі та на місцях при абсолютизмі належить вже не крупним феодалам, а чиновникам, які призначаються та звільняються монархом. В Англії, наприклад, феодальна курія у цей період замінюється Таємною Радою, у склад якої входить вищі державні посадовці. Центральна бюрократія відсторонює феодалів від безпосереднього здійснення влади і на місцях.

Державне втручання у приватне життя в епоху абсолютизму набуває більш цивілізовані форми, отримує юридичне закріплення, хоча як і раніш має примусову спрямованість.

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Зазвичай це обмеження визначається конституцією, що затверджується парламентом. Монарх же не має права вносити зміни до конституції.

Як форма правління, конституційна монархія виникає у період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи та Азії й до теперішнього часу (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Японія та інші).

Конституційна монархія буває парламентарною та дуалістичною. Остання як форма державного правління практично відживає своє.

Парламентарна монархія характеризується наступними ознаками:

• уряд формується з представників певної партії (або партій), що отримали більшість голосів на виборах у парламент;

• лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць, стає головою держави;

• у законодавчій, виконавчій та судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;

• законодавчі акти приймаються парламент ота формально підписуються монархом;

• уряд відповідно конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

При дуалістичній монархії державна влада носить двоякий характер. Юридично та фактично влада розподілена між урядом, що формується монархом, та парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу у парламенті та не відповідальний перед ним. Монарх при цьому виражає переважно інтереси феодалів, а парламент представляє інтереси буржуазії та інших прошарків населення. Подібна форма правління існувала у кайзерівській Німеччині (1871-1918).

Республіка – це така форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк. Загальними ознаками республіканської форми правління є:

• існування одноособового та колегіального голови держави;

• виборність на певний строк голови держави та інших верховних органів державної влади;

• здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

• юридична відповідальність голови держави у випадках, передбачених законом;

• обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших державних органів;

• переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність особи та держави.

Афінська демократична республіка (V-IV ст. до н. е.). Її особливості та значний демократизм обумовлювались соціальною структурою афінського суспільства, характером рабовласництва, яке не визнає перетворення свобод них афінян у рабів, а також наявністю колективного рабовласництва. У структурі афінської республіки проглядаються елементи майбутнього розподілу влади. Народні збори приймали закони, а також здійснювали адміністративну та судову діяльність. Рада п’ятисот – це орган виконавчої влади. Ареопаг – контрольно-наглядовий орган, який у 462 році перетворився у суто судовий орган. Правління в Афінах будувалось на основі демократичних принципів: виборність, достроковість повноважень, колегіальність, відсутність ієрархічної підлеглості; сплачуваність за виконання державних функцій; підзвітність.

Спартанська аристократична республіка (V-IV ст. до н. е.). Формально верховна влада у державі належала двом царям, фактично ж вона була обмежена на користь аристократії. Царі були військово начальниками, у військовий час їм належала судова влада, вони відали справами культу. Законодавчу владу здійснювала рада старійшин (герусія). Герусія складалася з двох царів та 28 членів ради, обраних з представників аристократії довічно. Виконавчу владу здійснювала колегія ефорів, яких щорічно обирали з числа заслужених аристократів. Ефори також здійснювали контроль за діяльністю всіх державних органів та посадових осіб, в тому числі й царів. Вони розглядали найважливіші кримінальні та цивільні справи, вирішували питання зовнішньої політики, здійснювали набір військ. У Спарті народні збори великої ролі не відігравало.

Римська аристократична республіка (V-IІ ст.ст. до н. е.). Верховною державною владою у республіканському Римі був сенат. Члени сенату призначались уповноваженими особами (цензорами), які у свою чергу призначались народними зборами. Всі питання, що вирішувались у місцевих органах (центуріях), заздалегідь обговорювались у сенаті. Формально сенат був підлеглий рішенням народних зборів, однак, якщо рішення останнього не відповідали „інтересам Риму”, він оголошував їх недійсними або пропонував посадовим особам, відповідальним за ці рішення, відмовитись від своїх посад. Сенат розпоряджався казною та державним майном, вирішував питання війни та миру, призначав головнокомандуючих військами та судові колегії. Не дивлячись на пануюче положення сенату, державне життя республіки забезпечувало строковість повноважень посадових осіб, їх підзвітність народним зборам, колегіальний устрій державних установ.

Міста-республіки (феодальні республіки). Така форма державного правління складається в результаті зміцнення могутності та самостійності крупних міст, за якими визнавалось право обирати власні органи управління, видавати закони, здійснювати суд над громадянами. По відношенню до центральної влади (сеньйора) місто було зобов’язане вносити певні внески, виділяти громадян для військової служби. Виникнення такої форми є результатом переростання міського самоуправління у суверенітет. Управління містом здійснювалося міською радою, яка складалася з представників аристократії та обраного радою міського голови (мера).

Ярко вираженими містами-республіками були Флоренція, Венеція, Генуя – в Італії; Новгород та Псков. Вільні міста складалися також у Німеччині, Франції, Англії, де основну роль відігравали не землероби, а купці та ремісники.

Найбільш суттєвою рисою багатьох міст-республік було визнання свободи громадян та свободи ринкових відносин. Якщо кріпак, відмічалось у грамотах, проживає рік та один день у стінах міста та якщо за цей час пан не пред’явить на нього права, то він назавжди отримує свободу.

Парламентарна республіка – різновид сучасної форми правління, при якій верховна роль в організації державного життя належить парламенту.

Як правило, голова держави у подібних республіках обирається парламентом або спеціально створеною парламентською колегією. Процедура обрання голови держави у сучасних парламентських республіках неоднакова. В Італії, наприклад, президент республіки обирається членами обох палат на їх спільному засіданні, але при цьому у виборах приймає участь також по три делегати від кожної області, які обрані обласною радою. У федеративних державах участь парламентів у обранні голови держави також розділяється з представниками членів федерації. Так, у Федеративній Республіці Німеччини президент обирається Федеральними зборами, які складаються з членів Бундестагу та такого ж числа осіб, обраних ландтагами земель на основах пропорційного представництва. Вибори голови держави у парламентській республіці можуть здійснюватись й на основі всезагального виборчого права, що характерно, наприклад, для Австрії, де президент обирається населенням строком на шість років.

Голова держави у парламентарній республіці має досить широкі повноваження. Він обнародує закони, видає декрети, має право розпуску парламенту, призначає голову уряду, є головнокомандуючим збройними силами і т.д.

Голова уряду (прем’єр-міністр, голова ради міністрів) призначається, як правило, президентом. Він формує очолюваний ним уряд, який здійснює верховну виконавчу владу та відповідає за свою діяльність перед парламентом.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність та контроль за виконавчою владою. Парламент наділений важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розроблює та приймає державний бюджет, визначає перспективи соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики.

Президентська республіка. Основні ознаки:

• позапарламентський метод обрання президента та формування уряду;

• відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

• більш широкі, ніж у парламентарній республіці, повноваження голови держави.

Класичною президентською республікою є США. У відповідності до Конституції США, в основі якої лежить принцип розподілу влад, чітко визначено, що законодавча влада належить парламенту, виконавча – президенту, судова - Верховному суду. Президент США обирається населенням країни шляхом непрямих виборів – через колегію виборців. Кількість виборців має відповідати числу представників кожного штату у парламенті (Конгресі). Уряд формується перемігшим на виборах президентом з осіб, що належать до його партії.

Президентська форма правління у різних країнах має свої особливості. У Франції президент обирається всезагальним голосуванням. Обраним вважається той кандидат, який отримує абсолютну більшість голосів. Такий же порядок обрання президента встановлений у Росії з 1991 року.

Характерним для всіх президентських республік, не дивлячись на їх розмаїття, є те, що президент або суміщає повноваження голови держави та голови уряду в одній особі (США), або безпосередньо призначає голову уряду та приймає участь у формуванні кабінету або ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, нерідко головує в уряді, призначає членів Верховного суду, здійснює право помилування.

Форма державного устрою – це національний та адміністративно-територіальний устрій держави, який розкриває характер взаємовідносин між його складовими частинами, між центральним та місцевими органами та державної влади.

Форма державного устрою показує:

• з яких частин складається внутрішня структура держави;

• яке правове положення цих частин та які взаємовідносини їх органів;

• як будуються відносини між центральними та місцевими державними органами;

• в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території даної держави.

За формою державного устрою всі держави можна поділити на три основні групи: унітарні, федеративні та конфедеративні.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

По-перше, унітарний устрій передбачає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними місцевими органами. У Франції, наприклад, вищим та єдиним законодавчим органом державної влади є двопалатний парламент, який складається з Національних зборів та Сенату. Верховна виконавча влада на всій території Франції належить президенту; вищу судову владу у державі здійснює Касаційний суд.

По-друге, на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, єдине громадянство. В ньому функціонує єдина грошова система, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова та кредитна політика.

В-третіх, складові частини унітарної держави (області, округи, провінції, графства) державного суверенітету не мають. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють значною самостійністю. За ступенем їх залежності від центральних органів унітарний державний устрій може бути централізованим і децентралізованим. Прийнято вважати державу централізованою, якщо на чолі місцевих органів державної влади стоять призначені з центру чиновники, яким підлеглі місцеві органи управління. Так, у Фінляндії місцеве самоуправління (ляні) очолюється губернатором, який призначається президентом. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи державної влади обираються населенням та користуються значною самостійністю у вирішенні питань місцевого життя.

Є і змішані системи місцевого державного устрою, в яких присутні ознаки централізації і децентралізації. Наприклад, в Японії, Турції.

По-четверте, унітарна держава, на території якої проживають невеличкі по чисельності нації, широко допускає національну та законодавчу автономію. В Монголії, наприклад, автономним державним утворенням є Баян-Улегейський аймак, на території якого в основному проживають особи казахської національності. Самостійні автономні утворення є у складі України, Азербайджану, Таджикистану, Грузії, Судану та інших державах.

По-п’яте, в унітарній державі всі зовнішні міждержавні відн6осини здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені.

В-шостих, унітарна держава має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.

Федерація являє собою добровільне об’єднання декількох раніш самостійних державних утворень в одну союзну державу.

Федеративний державний устрій в різних країнах має свої особливості, які визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації та перш за все національним складом населення країни, своєрідністю культури та побуту народів, які входять до складу союзної держави. Разом з тим можна виділити найбільш загальні риси, які характерні для більшості федеративних держав.

1. Територія федерації складається з територій її окремих суб’єктів: штатів, кантонів, земель, республік.

2. У союзній державі верховна законодавча, виконавча та судова влада належить федеральним державним органам. Компетенція між федерацією та її суб’єктами розмежовується союзною (федеральною) конституцією.

3. Суб’єкти федерації мають право приймати власні конституції, мають свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи. Так, у Федеративній Республіці Німеччини землі мають свої законодавчі органи: однопалатні ландтаги (в Баварії – двопалатний), уряди на чолі з прем’єр-міністром та земельні суди.

4. У більшості федерацій існує єдине союзне громадянство та громадянство федеральних одиниць.

5. При федеральному державному устрої у парламенті є палата, яка представляє інтереси членів федерації.

6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні державні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, Росія та інші).

Федерації складаються за територіальною та національною ознаками, які у значній мірі визначають характер, зміст та структуру державного устрою. Територіальна федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб’єктів федерації.

По-перше, державні утворення, що складають територіальну федерацію, не є суверенними державами, оскільки їх діяльність у сфері внутрішніх та зовнішніх відносин залежить від власних повноважень загальнофедеральних (союзних) державних органів. Юридичне та фактичне розмежування компетенції між союзом та його суб’єктами визначається конституційними нормами: вони встановлюють перелік питань, по яких лише союз може видавати нормативно-правові акти. Всі інші питання, не зазначені у конституції, знаходяться у віданні законодавчих органів суб’єктів федерації. У США у виключній компетенції союзу знаходяться питання регулювання між штатної та зовнішньої торгівлі, чеканка монети, встановлення стандартів та терези, оголошення війни, набір та утримання армії, скликання поліції. Всі інші питання відносяться до компетенції штатів. Конституція ФРН встановлює, що виключна законодавча компетенція належить федерації, землі ж мають право законотворчості лише тоді, коли вони спеціально уповноважені на це федеральним законом.

По-друге, суб’єкти територіальної федерації конституційно позбавлені права прямого представництва у міжнародних відносинах.

По-третє, у територіальних федераціях конституційне законодавство не передбачає, а іноді й забороняє односторонній вихід з союзу. Це положення випливає із змісту конституцій США, ФРН, Бразилії та інших країн.

По-четверте, управління збройними силами у територіальних федераціях безпосередньо здійснюється союзними державними органами. Головнокомандуючим збройними силами є голова федеральної держави. Суб’єктам федерації у мірний час забороняється тримати професійні збройні утворення.

Національна федерація. Її особливості обумовлені багатонаціональним складом населення, яке більш або менш компактно проживає на території окремих держав, що створюють федерацію.

Національна федерація характеризується наступними основними ознаками:

1. Суб’єктами такої федерації є національні держави та національно-державні утворення, які відрізняються одна від одної національним складом населення, його особливою культурою, побутом, традиціями, звичаями, релігією.

2. Національна федерація будується на принципі добровільного об’єднання складових її суб’єктів. Вона служить одним з найважливіших факторів здійснення націями права на самовизначення. Незалежно від економічного потенціалу, розміру території, чисельності населення всі суб’єкти національної федерації користуються однаковими правами та мають однакову можливість впливати на рішення задач суспільства та держави.

3. Національна федерація забезпечує державний суверенітет великих та малих націй, їх вільний та самостійний розвиток. Сучасні національні федерації стають за своєю суттю такими державними об’єднаннями, в яких всі їх суб’єкти мають ознаки державного суверенітету. Вони мають свої вищі представницькі органи державної влади (парламент), самостійну виконавчу владу (в особі президента, кабінету або ради міністрів), незалежну національну судову систему. Національні держави, що об’єдналися у федерацію, встановлюють своє громадянство, кордони державної території, мають свої представництва у міжнародних організаціях, самостійно здійснюють зовнішньополітичну та економічну діяльність.

4. Виші державні органи національної федерації формуються з представників суб’єктів федерації. Депутати, які працюють у парламентах національних федерацій представляють всі нації та народності країни.

5. Правове положення суб’єктів національної федерації пов’язане з таким загальнодемократичним інститутом, як право націй на самовизначення, тобто право будь-якої нації самостійно вирішувати питання про свою державність. Кожний суб’єкт національної федерації має право відокремитись від союзу та створити свою самостійну державу, якщо він не бажає вступати з іншими націями у федеральні державні відносини, або перейти зі складу однієї багатонаціональної держави в іншу, зберігаючи свій суверенітет.

Отже, треба розрізняти союзну державу, що складається в умовах територіальної федерації, та союз держав, які об’єднуються за національною ознакою.

Є приклади сполучення ознак і територіальної, і національної федерації, а саме Російська Федерація.

Конфедерація – це сучасний юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів. При конфедеративному устрої держави (члени конфедерації) зберігають свої суверенні права як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.

Ознаки конфедерації.

1. Конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих та судових органів. Конфедеративні органи вирішують проблеми економічної, оборонної співпраці.

2. Конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків та єдиного державного бюджету.

3. Конфедерація зберігає громадянство тих держав, які знаходяться у тимчасовому союзі.

4. Конфедеративні державні органи можуть домовитись про єдину грошову систему, єдині митні правила, а також єдину міждержавну кредитну політику на період існування даного державного утворення.

5. Конфедеративні держави недовговічні. Вони або розпадаються по досягненню загальних цілей, або перетворюються у федерації. Історія знає й ті, й інші приклади: Німецький союз (1815-1867 рр.), Швейцарський союз (1815-1848 рр.), Австро-Угорщина (1867-1918 рр.). Та – класичний приклад – США. З конфедерації, яка була законодавчо затверджена у 1781 році статтями конфедерації), у 1787 році утворилася федерація, закріплена Конституцією США, яка діє й сьогодні.

Конфедеративний державний устрій може служити основою для утворення суверенних унітарних або федеративних держав.

Форма державного режиму являє собою сукупність способів і методів здійснення влади державою. Державний режим - найважливіша складова політичного режиму, що існує у суспільстві. Політичний режим – поняття більш широке, оскільки воно включає в себе не лише методи державної влади, але й характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, клубів, союзів).

Державні режими можуть бути демократичними та антидемократичними (тоталітарними, авторитарними, расистськими). Тому основним критерієм класифікації держав за даною ознакою є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія, і демократія; для феодалізму – і необмежена влада феодалу, монарха, і народні збори; для сучасної держави – і тоталітаризм, і правова демократія.

Ідеальних демократичних форм державного режиму у реальній дійсності не існує.

Антидемократичні режими характеризуються наступними ознаками:

1. Головне, що визначає характер державної влади, - це співвідношення держави і особистості. Якщо держава в особі свої різноманітних органів подавляє особистість, обмежує її права, створює перепони її вільному розвитку, то такий режим є антидемократичним.

2. Антидемократичний режим характеризується суцільним (тотальним) контролем держави над всіма сферами суспільного життя: економікою, політикою, ідеологією, соціальним, культурним та національним будівництвом. У такій державі встановлюється диктатура однієї партії, яка фактично здійснює всі державні функції, володіючи повноваженнями, необмеженими ніякими законами.

3. Антидемократичним режимам властиве одержавлення всіх суспільних організацій (профспілок, молодіжних, жіночих та творчих об’єднань, технічних, спортивних та інших спільнот).

4. Особистість в антидемократичній державі фактично позбавлена будь-яких суб’єктивних прав, хоча формально вони можуть проголошуватись навіть у конституційних актах. До інакодумців та прогресивних сил застосовуються жорстокі репресивні міри.

5. При антидемократичних режимах реально діє примат держави над правом, що є наслідком свавілля, порушення законності, ліквідації правових основ у суспільному житті.

6. Характерна ознака антидемократичної держави – всеохоплююча мілітаризація суспільного життя, наявність величезного військово-бюрократичного апарату, військово-промислового комплексу, який переважає над мирною економікою.

7. Антидемократичні режими ігнорують інтереси національних державних утворень, особливо національних меншин.

8. Антидемократична держава у всіх її різновидах не враховує особливостей релігійних переконань населення. Воно повністю заперечує релігійний світогляд або віддає перевагу одній з релігій, забороняючи та подавляючи всі неугодні релігійні течії.

Демократичні режими складаються у правових державах. Вона характеризується такими методами здійснення державної влади, які реально забезпечують вільний розвиток особистості, фактичний захист її законних прав та інтересів. Конкретно режим демократичної держави виражається у наступному:

1.Такий режим надає свободу особистості у сфері економічної діяльності.

2.Реальна гарантованість особистих прав і свобод громадянина.

3.Демократичний режим створює ефективні механізми прямого впливу населення країни на характер державної влади (за допомогою виборчої системи, контролю виборців за діяльністю державних органів).

4.У демократичній державі особистість захищена від свавілля, беззаконня, оскільки її права знаходяться під постійною охороною органів правосуддя.

5.Демократичний режим є наслідком реального розподілу влад.

6.Демократична влада в однаковій мірі враховує інтереси більшості і меншості, індивідуальні та національні особливості населення.

7.Демократичні методи дозволяють долати соціальні протиріччя, забезпечують компроміс між державними органами та громадянами, між різними соціальним групами населення.

8. Основним принципом діяльності демократичної держави є плюралізм.

9.Демократичний режим базується на законах, які відображають об’єктивні потреби розвитку особистості та суспільства, тому він забезпечує стабільний правопорядок, низький рівень злочинності, сприяє більш спокійному вирішенню конфліктів між державою та особистістю, між різними соціальними та національними групами населення.