Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Istoria_Otvety_na_ekzamen_41-75.docx
Скачиваний:
19
Добавлен:
27.04.2019
Размер:
166.97 Кб
Скачать

56. Громадянська війна в Україні 1919-1921 рр. Здобутки та наслідки національно-демократичної революції

Громадя́нська війна́ — боротьба за владу між громадянами одного суспільства, країни.

одна з форм вияву характерних особливостей перебігу української революції 1917–1921. Була пов’язана насамперед зі специфічними військ. способами боротьби за владу в Україні та суперечливими діями з відстоювання влади різними внутр. та зовн. політ. силами. Її проявами були: заходи з організовування та протидія на тер. України ворожих армій, утворення й переміщення воєн. фронтів та пов’язані з цим численні зміни влади, а також безперервні мобілізації місц. екон. і людських ресурсів для ведення війни. Все це спричинило величезні втрати, насамперед серед цивільного нас., мало тотальний негативний вплив на всі сфери сусп. життя, в т. ч. матеріальне виробництво, к-ру, мист-во та побут.

Г.в. в У. була боротьбою українців за консолідацію своїх етнічних тер. в модерну нац. д-ву;

Міжетнічний та ідеологічний характер Г.в. в У. робив її надзвичайно жорстокою й кровопролитною, спрямованою не лише на знищення політ. супротивника, а і його ймовірної соціальної опори. Для цього широко застосовувалося ідеологічне чи політ. насилля, найвідомішим проявом якого був т. зв. червоний терор, піднесений до принципу виправданої необхідності. Характерною особливістю Г.в. в У. було поширення погромів, коли захоплені у ворога міста, м-ка й села віддавалися військам на грабежі, в результаті яких гол. жертвами ставало мирне нас., особливо його етнічно неспоріднена військам частина. За роки громадян. війни Україною не раз прокочувалися хвилі єврейс. погромів, ініціаторами яких виступали військ. підрозділи Червоної армії (див. Радянська армія), Білого руху та Армії Української Народної Республіки. Політично не санкціоновані єврейс. погроми були, однак, свідченням того, що міжетнічні форми боротьби набули в роки громадян. війни значного поширення.

Переважно селянська структура та політ. недозрілість нації української не тільки створили непереборні труднощі на шляху становлення укр. державності, а й породили специфічну форму ведення громадян. війни – масовий повстанський рух, який став наскрізною ознакою Г.в. в У., а після остаточної поразки Армії УНР та Російської армії ген.-лейтенанта П.Врангеля – своєрідною формою продовження масового опору більшовицькому режимові. Повстанський рух – це стрижневе явище Г.в. в У., її найістотніша риса, яскравий вияв укр. нац. стихії. Він займає чільне місце в історії нац.-визвол. рухів 20 ст.

На специфіці Г.в. в У. позначилася також присутність на укр. тер. та участь у воєн. діях армій Німеччини й Австро-Угорщини (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), а також обмеженого франц. військ. контингенту (груд. 1918 – квіт. 1919)

У перебігу Г.в. в У. можна виділити кілька періодів та локальних конфліктів.

Початок Г.в. в У. слід датувати війною Радянської України за підтримки РСФРР проти УНР 1917–1918. Помітне місце в громадян. війні займає протигетьманське повстання 1918, очолене Директорією УНР, проти режиму П.Скоропадського (листоп.–груд. 1918). Практично одразу ж після завершення повстання Директорії УНР довелося вступити у воєн. конфлікт із більшовицьким режимом (січ.–серп. 1919; див. Війна РСФРР і УНР 1918–1919), восени 1919 Армія УНР вела бої зі Збройними силами Півдня Росії ген.-лейтенанта А.Денікіна. Самостійне значення й вагомі політ. наслідки мало протистояння весною–літом 1919 на пд. Лівобережної України білих та червоних. Воно закінчилося падінням рад. влади в Україні у серп. 1919. Окреме місце в історії громадян. війни належить українсько-польській війні 1918–1919 на тер. Східної Галичини та Зх. Волині, в ході якої Українська Галицька армія намагалася відстояти Західноукраїнську Народну Республіку, але зазнала поразки. 1920 хід Г.в. в У. визначався двома військ. кампаніями: насамперед, спільним походом Армії УНР та армії 2-ї Речі Посполитої проти більшовиків і спробою Рос. армії продовжити опір більшовикам і переламати хід громадян. війни на тер. колиш. Рос. імперії (черв.–листоп. 1920). Затухання повстанського руху восени 1921 та мовчазний компроміс між селянством України й рад. владою (зовн. виявом останнього були, з одного боку, припинення масового сел. опору владі, з ін. – відмова більшовиків від політики «воєнного комунізму» й збереження укр. державності у формі «квазі-держави» – УСРР; можна розглядати як завершення Г.в. в У.

Наприкінці 1921, коли між більшовизмом і селянством – принаймні зовні – зникла гострота протистояння, з’ясувалося, що обидві ці антагоністичні сили, хоч із різних ідеологічних міркувань, але вирішували спільне завдання: нищили ті нові бурж.-капіталіст. відносини, які повільно набирали сили в економіці Рос. імперії після 1861. Більшовики насамперед громили паростки демократ. політ. системи та великий капітал у містах. Селяни викорінювали капіталізм у с. госп-ві, віддавши перевагу зрівняльному поділові землі. Вони брали в облогу міста, оголосили справжню війну залізницям, спиртовим та цукровим з-дам, практично знищивши їх.

У цьому сенсі Г.в. в У. може розглядатись як соціальний протест проти надзвичайно жорстких форм капіталіст. модернізації села. Тотальне заперечення капіталістичних реформ супроводжувалося руйнаціями, хвилями жорстокості та морального занепаду, на які 1921 наклався масовий голод. Завершення Г.в. в У. було тимчасовим вимушеним компромісом між укр. сусп-вом і більшовицькою владою, зумовленим їхнім крайнім знесиленням. Розв’язання суперечностей було відкладене: спочатку до 1929–33 (див. Колективізація сільського господарства), а потім до 1990-х років.

Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періо­ду русифікації, національного та соціального гноблення упер­ше в XX ст. український народ створив свою незалежну дер­жаву і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створен­ня та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як захід­них, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес на­ціонального будівництва зробив величезний крок уперед.

Проте на шляху українського державотворення постали мо­гутні зовнішні сили.

Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали ук­раїнській революції новий історичний шанс. УНР відродила­ся, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно під­тримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у між­народну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася пораз­кою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася краї­на з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголо­шення державної незалежності у 1991 р.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]