67.Відлига 50-60 х рр. Хх ст в Україні та її наслідки

Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.) Його характерними рисами був певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпо-чався новий період радянської історії. Гостро постало питання про ста-лінську спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Ви-рішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Вій-ськові на чолі з маршалом Г. Жуковим, який після смерті Сталіна по-вернувся до Москви, заарештували Л. Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому числі й надуманих, злочи-нах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у правлячій вер-хівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не пре-тендував на головну роль у керівництві.

Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закру-чування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небез-пеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком ста-ли повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політично-го життя. Почався період так званої «відлиги».

Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'яз-неним на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службов-ців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поваж-ної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ по-літв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських конц-таборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабі-літацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реа-білітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагну-ло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці-алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК - інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре-жимом.

Переважна більшість радянського суспільства вітала критику ста-лінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторіч-ною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зуст-рів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи всту-пили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хру-щова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опо-зиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.

Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено і на XXII з'їзді КПРС (1961 р.) прийнято нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму».

у зовнішній політиці відбився суперечливий ха-рактер керівництва М. Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідува-ли приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична система» трима-лася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними правилами.

Кремль поводився у країнах-сателітах як господар. Коли у червні 1953 р. вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок». Радянський Союз використав вступ ФРН до НАТО як привід для створення у травні 1955 р. воєнно-полі-тичного блоку - Організації Варшавського Договору під власним ке-рівництвом. До нього увійшли всі комуністичні країни Централь-ної та Східної Європи, за винятком Югославії. Восени 1956 р. ра-дянські війська потопили у крові революцію в Угорщині.

Критику сталінізму в СРСР схвально зустрів комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати у своїй кра-їні соціалізм за власним планом. Відносини між СРСР і Югославією, розірвані за часів Сталіна через небажання маршала Тіто виконува-ти накази з Москви, починаючи з 1954--1955 рр. нормалізувалися. Однак нові спроби Москви втягнути Югославію до комуністичного табору призвели до нової напруженості між країнами.

68. Правозахисний рух в Україні в 60-80 рр.(дисидентський рух).У 50-х роках виникає рух дисидентів(незгодних). Це був перший великий сусп.-пол. рух у РС, учасники якого виступали проти існуючого пол.. режиму. Дисидентами найчастіше були представники інтелігенції, хоча серед них було багато і представників інших соціальних груп.Дисиденти ніколи не ставили за мету організацію збройної боротьби прроти режиму, їх головним завданням була боротьба за права людини та за національні права укр.народу. Дис. Прагнули діяти виключно констит. Шляхом. Їхніми головними методами були агітація і проведення громад. заходів. Дис. рух в україні мав три напрямки: загльнодемократ. релігійний, і національний. Дис. Ніколи не мали єдиної партії. Вони діяли в невеликих гуртках,що підтримували між собою зв'язок.У50-70х р. групи дис. існували у всіх великих містах україни. Уряд СРСР переслідував усіх дис. Оскільки убачав у їхній діяльності загрозу існуючому ладу.Вони послабляли комуніс. режим, допомагали своїм співгромадянинам самостійно оцінювати дії влади, активно захощали права людини.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись правозахисний рух та громодянський опір правлячому режиму. Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 українські політичні в'язні з таборів у Мордовії.

Молоде покоління українських інтелектуалів, які щиро повірили в оголошений Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (УНК), Український націо-нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд. За даними КДБ, протягом 1954-1959 в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань", за "анти-радянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу. Створена у 1958 на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР.Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою». Передбачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та "завоюванням демократичних прав». Спілка мала намір перетворитися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС. Лук'яненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням. На початку 60х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донецька, Зопоріжжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва. На Україні в пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін. Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар.

69. Характерною рисою XX cтоліття є динамічне поєднання двох антагоністичних таборів,комуністичного і капіталістичного, що стало феноменом утримання влади, а також інтегративне регламентування двох моделей режиму - демократії та тоталітаризму. Власне ці моделі і створювали ідеал політичної стабільності, як такої, що відіграє першочергову роль на внутрішньому подіумі держави, але набагато важливішою була її місія у міжнародній системі відносин. У світовому просторі мілітарна держава прагне бути головним лідером і адміністратором світового порядку, надаючи цьому явищу стійкого розвитку. Проте комплекс питань внутрішнього характеру, так званої “домашньої політики” (“domestic politic”), залишався довгий час лише в кулуарах бюрократичного апарату. Діячі державної влади відчували себе головними творцями політики, як всередині країни, так і поза її межами. Події,які спричинили крах тоталітарно-комуністичної системи були не випадковим явищем. Адже політичний бар’єр, що виник на межі 80-их і 90-их років, можна назвати “панацеєю демократизації” для країн колишнього соціалістичного табору, включаючи Центрально-Східну Європу і республіки СРСР, які опинилися на роздоріжжі переходу від соціалістичного до постсоціалістичного управління. Соціальні і політичні очікування населення на те, що дана система комуністичного самоуправління “як норма тоталітаризму”, де стабільність була ознакою економічного забезпечення, впевненості у майбутньому, були надто високими чи навіть гіперболізованими, тому крах ідеалізованої системи “щасливого життя” зумовив жорсткий перехід до нового устрою внутрішнього керування країною.

Щодо позиції тоталітаризму української системи можна стверджувати, що Україна на даному етапі займає лише фазу вступу у трансформаційних процесів. І ціла низка стереотипів тоталітарного режиму ще займає провідні позиції у менталітеті значної кількості громадян України. Насамперед, дане явище стосується бюрократичного апарату, поліції, правових органів. Вихід з ситуації один - вчасно змінити позиції для побудови громадського суспільства і досягнення політичної стабільності як гаранту розвитку особистості в держав.

Оскільки політична стабільність – явище багатопланове і його можна роглядати в контексті демократичного , авторитарного і тоталітарних режимів.Досягнення стабільності в різних сферах життєдіяльності суспільства – економічної, політичної, правової, соціальної супроводжується різними чинниками і методами.

Досвід ХХ століття показує, що еволюційні тенденції тоталітаризму, які мали місце в країнах Західної та Центральної Європи а зоокрема в Німеччині, Італії, СРСР. Даному явищу сприяли й психологічні чинники – депресивний стан, масове безробіття , невпевненість у завтрашньому дні. І тому не дивно, що коли немає загальних збалансованих важелів щодо зміцнення держави і політичного режиму, що сприяє виникненню політичній стабільності .

Натомість тоталітарна система бере під свою опіку усі галузі виробництва і загальний контроль над державою. Проте політична стабільність у такій системі відіграє місію загального блага і ілюзорного добробуту, що набирає характеру стагнації і веде до послаблення позиції державної влади та деформаціїгромадянського суспільства. У такій системі тоталітаризм набирає свого нового неототалітарного характеру, що спричинює політичні колізії, втрата довіри населення до дій уряду.Стабільність, як необхідна ознака розвитку політичної системи, набуває рис теоретичного характеру і вияву зовнішності.