1. Визначення тексту у лінгвістиці і семіології. Текст - це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу документа, витвір, який складається із заголовка і ряду особливих одиниць (надфрізних єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність

Текст - певна з функціонально-смислового погляду упорядкована група речень або їх аналогів, які являють собою завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів завершену смислову єдність.

Найістотнішими текстовими ознаками є:

1) цілісність;

2) зв'язність;

3) структурна організованість;

4) завершеність.

Текст - це середній елемент схеми комунікації, яку можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) → текст → читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою специфіку у кодуванні і декодуванні. Щодо мовця (адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовец кодує певну інформацію. Для сприйняття вміщеної у тексті інформації читач повинен її декодувати

У семіології поняття тексту виступає як знакова єдність.

2. Науки про текст. Семіотика, риторика, герменевтика, лінгвістика, теорія дискурсу.

Семіотика — наука про знак, текст і механізми генерування значень — тривалий час розвивалася в універсалістському культурному ключі - у ролі основоположної філософії інтерпретативної діяльності. Вона парадигмально перепрограмувала низку дисциплін вужчої, а то й прикладної спрямованості - літературознавство, театрознавство, кінокритику, аналіз комунікативного дискурсу. Своєрідним поп-культурним відлунням семіологічної моди став перехід окремих понять семіотичного аналізу у поверхнево активний прошарок публіцистичних клішованих формул: зокрема, українські журналісти з готовністю підхопили ідеї "символічної мови" і "знаковості" ("знакова подія", "знакові опозиціонери" тощо).

Семіотику вважають похідною від двох концепцій - логічної теорії знака Ч. Пірса, відомої під назвою "прагматизм", і лінгво-центричної теорії знакових систем Ф. де Соссюра. Наука про знаки має двох батьків і, відповідно, дві назви:

• представлена Ч. Пірсом традиція з переважанням логіко-прагматичних інтересів найпослідовніше ототожнюється із назвою "семіотика ";

• європейська лінія аналізу знаків і значень, ближча долітературознавчо-риторичної традиції і пов'язана з іменем Ф. де Соссюра, частіше позначає свою  ідентичність терміном "семіологія ".

Риторика - теорія красномовства; наука про ораторське мистецтво; майстерність вживання мови для передачі інформації і для інтелектуального та емоційного переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Риторика складається  з 5 частин: знаходження матеріалу, розташування його, словесне вираження (вчення про  три стилі: високий, середній і низький, і про три засоби підвищення стилів: добір слів, поєднання слів і стилістичні  фігури), запам’ятовування і вимовляння.

У риториці існують  так звані фігури – особливі зафіксовані стилістичні звороти мови, що застосовуються для посилення експресивності (виразності) висловлювання, наприклад, анафора (єдинопочаток), епіфора (повторення), рими, асонанси і консонанси, симплока (сплетіння єдинопочатку і єдинозакінчення), ампліфікація (збільшування, прикрашування), антитеза, паралелізми, градація (посилення), інверсія (перестановка порядку слів) і замовчування. З цією метою застосовують і тропи (переносне значення слів), а також незвичні словопоєднання, звороти мови, що виходять за рамки мовної норми; солецизми (неправильні звороти).

Герменевтика - дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів.

1. Напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. 2. Допоміжна дисципліна тих гуманітарних (і насамперед історичних наук), які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.); у XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

У мистецтвознавстві – галузь знань про походження та історію художніх пам'яток, зміну їхніх значень, трактування сюжетів і символів у мистецтві; теоретична основа для іконографії, іконології, атрибуції художніх творів.

Лінгвістика – (мовознавство) наука про мову в усій складності її прояву; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників. Лінгвістика — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавстом і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки.Як окрема дисципліна лінгвістика оформилася в середині 19 століття.

Лінгвістика вивчає не лише існуючі (що існували або можливі  в майбутньому) мови, але і людську  мову взагалі. Мова не дана лінгвістові в прямому спостереженні; безпосередньо спостерігаються лише факти мови, або мовні явища, тобто мовні акти носіїв живої мови разом з їх результатами (текстами) або мовний матеріал (обмежене число письмових текстів на мертвій мові, якою вже ніхто не користується як основним засобом спілкування).

Будучи гуманітарною наукою, лінгвістика не завжди відокремлює  суб'єкт пізнання (тобто психіку  лінгвіста) від об'єкту пізнання (тобто  від мови, що вивчається), особливо якщо лінгвіст вивчає свою рідну мову. Лінгвістами часто стають люди, що поєднують тонку мовну інтуїцію (чуття мови) із загостреною мовною рефлексією (здатністю замислюватися над своїм мовним чуттям). Опора на рефлексію для здобуття мовних даних називається інтроспективною

Розділи лінгвістики: теоретична лінгвістика, прикладна  лінгвістика, історія лінгвістики, конкретна і загальна лінгвістика.

Теорія  дискурсу 

Теорія  дискурсу як прагматизованої форми  тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта,а,також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника”.

Усучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується  неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі  підходи можна звести до наступних.

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс  розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої  поведінки.

3. Дискурс  розглядається як послідовність  взаємозв’язаних висловлювань, об’єднаних  спільністю цільового завдання.

4. Дискурс  визначається як засіб бесіди  та мислення, які, як і жанри  можуть ставати ритуалізованими. 

5. Дискурс  тлумачиться як мовленнєве утворення,  одиниця вищого, ніж речення, рівня.

6. Дискурс  розглядається як форма мовленнєвого  спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.

7. Дискурс  розуміється як складна комунікативна  подія.

8. Дискурс  тлумачиться як соціолінгвістична  структура, яка твориться адресатом  у конкретних комунікативних, соціальних  та прагматичних ситуаціях.