25. Критична філософія і. Канта (головні питання філософії, види суджень, апріорні форми пізнання)

Майже всі різновиди сучасної філософії так чи інакше звертаються до Канта. Його ідеї зазнали змін, але продовжують жити. Знайомство з вченням Канта – добра нагода для початку вивчення філософії взагалі. Він привчає мислити самостійно.

Канта порівнюють із Сократом. Оскільки його філософія людяна. Сократ вперше відволікся від космосу і зайнявся людиною. Для Канта проблема людини стоїть на першому місці, він не забуває і про всесвіт, але головне для нього – людина. Кант роздумував про закони буття і свідомості з лише одною метою: щоб людина стала людянішою. Щоб її свідомості не заважали утопії та ілюзії.

Кант пройшов два періоди у своїй творчості – докритичний і критичний. Для першого характерний матеріалізм і діалектичний підхід до розв’язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період – це дослідження нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини.

Перша з “критик” Канта – “Критика чистого розуму” вийшла в 1781 р. Вона розпочинається з роздумів про чисте та емпіричне пізнання. Кант вводить поняття апоріорних знань – незалежних від всякого досвіду, та протилежні до них емпіричні, можливі тільки a posteriori, через досвід. Серід апріорних знань вирізняються “чисті” знання – до яких не домішано нічого емпіричного.

Кант приділяв велику увагу аналізові антиномій, стверджуючи, що людський розум неминуче впадає в антиномії, в суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ, як ціле. Кант налічує чотири антиномії: 1) світ має початок у часі й просторі – світ безконечний; 2) Всяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3) У світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи; 4) Інування Бога, як першопричини світу. Ці антиномії – важливий елемент кантівського агностицизму.

Дані з досвіду, що надходять до нас ззовні, не дають адекватного знання про оточуючий світ. Апріорні форми забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципову відмінність. “Спостереження і аналіз явищ, – говориться в “Критиці чистого розуму”, – проникають всередину природи, і невідомо, як далеко з часом просунемося в цьому”. Границі досвіду постійно розширюються. Та скільки б збільшувались наші знання, ці межі не можуть зникнути, як не може зникнути горизонт, скільки б ми не йшли вперед.

Теорія пізнання Канта ставить собі завдання показати, що саме людина отримує з досвіду і що, навпаки, дає йому чистий розум. Явища є лише відчуття, що виникають у людині внаслідок дії зовнішніх предметів, вони не мають в собі нічого загального і необхідного. Відчуття не можуть відкрити причинного зв’язку в рядах явищ, які нам відкриваються. Загальне і необхідне відкривається лише з допомогою розуму. Таким чином, досвід дає людині матеріал пізнання у вигляді різноманітних розрізнених явищ, а розум вносить в них зв’язок та єдинство у визначених формах пізнання.

З допомогою форм споглядання, тобто простору і часу, з одного боку, та категорій розсудку, – з іншого, людина і створює з чуттєвого матеріалу той світ явищ, з яким йому приходитться мати справу. Лише цей світ явищ людина і здатна пізнавати. За межами цього світу лежить світ речей у собі, недосяжний для пізнання. Цей світ явищ не несе в собі закономірності, закономірність вносить в нього людина. У природі немає законів; розум вносить в неї свої закони.

Простір — апріорна форма чуттєвого споглядання. Саме апріорність надає спогляданням просторових форм форму загальності та необхідності. Час — апріорна форма чуттєвого споглядання змін, яка надає послідовностям подій загальності та необхідності. Беззастережна загальність і необхідність істин у математиці не відноситься до предметів навколишнього світу: вона має значення для нашого мислення, вона спрямовує мислення до істинного результату.

Емпірична та сенсуалістична традиція у філософії Нового часу (Бекон, Лок, Берклі, Г’юм).

Філософія Нового часу. Емпіризм та раціоналізм.

Філ. Ренесансу переходить у філ. Нового Часу. Розвиток виробництва і підйом буржуазії. Екон. діяльність, інтереси реального практичного життя ведуть до орієнтації на пізнання світу, природи, яке б спиралося на практичний досвід. Формування природознавства в цей період пов'язано з тенденцією пізнання не поодиноких ізольованих фактів, а певних визначених систем, цілісностей. Прагнення до систематизації, кількісного зростання, а також прискорена диференціація пізнання викликають розвиток теоретичного мислення, яке не тільки шукає причинно-наслідкові зв'язки, але й будує цілісний образ світу і спирається на нову науку та її дані. Родоначальниками новой науки и философии считаются Бэкон и Декарт.

Бэкон делает упор на эмпирические исследования, на познание природы. Он отвергает философию как созерцание и представляет ее как науку о реальном мире, основанную на опытном познании.

Бэкон приверженец концепции двойственности истины – истины познания (истины философии) и истины «откровения» (истины о Боге).

Бэкона часто называют основателем эмпиризма – направления, которое относит свои гносеологические посылки на чувственном познании и опыте. Эмпирия – опыт, опирающийся на эксперимент, а не на изолированное чувственное восприятие, является для Бэкона исходным пунктом нового научного метода. Всякое познание должно опираться на опыт, т.е. должно двигаться от изучения частных фактов к общим положениям (индукции). При этом необходимо искать не только факты, подтверждающие определенный вывод, но и факты, отвергающие его.

Значительными препятствиями в развитии действительного познания служат предрассудки, представления и фикции (идолы).

Идолы пещеры – врожденные недостатки человеческого разума индивидуального характера.

Идолы рынка – ложные представления из-за несоответствия слов и реальности, которую они означают.

Идолы театра – недостатки, вызванные старыми методами получения знаний, преклонение перед авторитетами.

Разум, очищенный от заблуждений, опираясь на экпирименты, используя правила индуктивного вывода, способен дать полную и практически полезную картину мира.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму , розсудку та інтелектуальної інтуїції,а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.Ідеалом знання вважали математику ,а основними рисами істинного знання- всезагальність, необхідність, суттєвість.методологія будується на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент - як передумова пізнання. Пізнання залежить від розуму. У 17-18 ст. філософами - раціоналістами були Ренe Де Карт(Des Cartes), Бенедикт Спіноза, Блез Паскаль. Однієї з центральних тез ф. 17 ст є розумність світу.

Декарт разрабатывает дедуктивный (рационалистический) метод. Декарт исходит из того, что познание должно начинаться с разума, а не с чувства. Первое правило его метода гласит: «Начинай с того, что кажется ясным разуму и не вызывает никаких сомнений». Все сомнительное, т.е. то, что может быть, а может и не быть, должно отбрасываться.

Истина устанавливается интуитивно и логическим анализом. Интуиция и дедукция – это два пути к знанию. Опыт играет вспомогательную роль.

Декарт полагал, что подлинной наукой является математика. Наука, по его мнению, должна опираться на аксиомы.

"Початки ф."- виклад ф. поглядів Декарта у систематизованій формі. Проголошує дуалізм душі і тіла, припускає два незалежні один від одного начала -матеріальна і нематеріальну( Бог) субстанції.Властивістю нематеріальної субст. є мислення, а матеріальної - протяжність. Існування мислення є більш достовірне, ніж існування тіла та матерії: "cogito ergo sum". Вважав , що якості предметів, які ми сприймаємо чуттями, самі по собі не існують. Висунув гіпотезу про природний розвиток планетної системи.