52.Проблеми росту та зміни наукового знання (на прикладі концепцій т. Куна та п. Фейєрабенда).

Методологію анархізму П.Фейєрабенд конкретизує в двох принципах: проліферації теорій (розмноження) та неспіввимірності теорій. В основі принципу проліферації, за П.Фейєрабендом, лежить той факт, що одна і та ж множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно несумісними теоріями. Іншими словами факти надають дослідникам значну свободу в побудові наукових теорій. Обмеження ж носять суб`єктивний характер. Створення альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. на думку П.Фейєрабенда сумісність новостворених теорій слід розглядати як сигнал небезпеки, що засвідчує відсутність нових ідей в науці та тупцювання її на місці. Якщо принцип проліферації характеризує нелінійність розвитку науки, то принцип неспіввимірності  некумулятивність. За П.Фейєрабенд, теорії неспіввимірні в тому сенсі, що між ними не можна встановити жодного із звичних логічних відношень: включення, виключення, перетин. Запропонована методологія дає обґрунтування та пояснення поділу наук. Так, фізика ядра неспіввимірна з фізикою класичної механіки, хоча обидві ці науки є результатом проліферації єдиної фізики. Отже, згідно П.Фейєрабенда єдина наука можлива лише у вигляді соціальної інституції. Представник критичного раціоналізму Т.Кун (19271996) запропонував нелінійну некумулятивну модель розвитку науки. В Під нормальною наукою Т.Кун розуміє період досліджень, коли науковці опираються на визнану теорію, ігноруючи альтернативні. В цей період уточняються факти, поповнюється емпірична база науки, співсталяються факти з теорією, розвивається теорія в рамках заданої парадиґми. Нові факти, які несумісні з теорією, сприяють прогресу науки, тоді як альтернативні гіпотези заважають йому. Отже, нормальна наука є кумулятивним етапом її розвитку, суть якого полягає в постійному розширенні знання та його уточненні на основі емпіричних фактів. Доки парадиґма дозволяє успішно розв'язувати проблеми, наука розвивається нормально. За Т. Куном вона є необхідною передумовою революції. Під науковою революцією Т.Кун розуміє некумулятивний епізод розвитку науки, в процесі якого стара парадиґма замінюється новою несумісною з попередньою. Безперечно нова парадиґма народжується із старої, і зазвичай вбирає в себе значну частину як концептуальних, так і експериментальних принципів, термінів, прийомів. Але в рамках нової парадиґми, старі терміни, поняття та експерименти виявляються в нових відношенням, що веде до перебудови наукового знання. За періодом наукової революції знову настає період нормальної науки. На роль парадиґми наукове співтовариство вибирає таку теорію, яка забезпечує “нормальне” фукціонування науки. Труднощі у визнанні нової парадиґми зумовлені тим, що вона суперечить усталеним науковим традиціям. Визнання нової парадиґми  проблема часу. З цього приводу відомий фізик М.Планк у своїй науковій біоґрафії з сумом писав, що наукова істина прокладає дорогу до тріумфу не завдяки переконанням опонентів і примусу їх бачити світ в новому світлі, а скоріше тому, що її опоненти рано чи пізно вмирають і виростає нове покоління, яке звикло до неї. Оскільки, за Т.Куном, парадиґми несумісні, то не можна встановити жодної логіки між фундаментальними теоріями, що змінюють одна одну. Тому не існує спадкоємності в еволюції науки, а отже звідси слідує нелінійна модель розвитку наукової теорії, яка означає, що нова теорія проростає з лона старої, але позбавлена спадкоємності. Парадигма у Куна − це в загальному вигляді основна одиниця виміру процесу розвитку науки. Кунівську концепцію розвитку науки можна сформулювати таким чином: -допарадигмальна стадія розвитку науки, яка характеризується наявністю різних точок зору, фундаментальних теорій, загальнопринятих методів і цінностей; -створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукового товариства;-на основі цієї парадигми відбувається нормальний розвиток науки, накопичуються факти, вдосконалюються теорії і методи;-у процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім до наукової революції; -наукова революція − період руйнування парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами й утвердження нової парадигми.

Принцип методологічного плюралізму вказує на те, що можна створювати теорії, які не відповідають загальноприйнятим поглядам. Феєрабенд висуває ідею не тільки методологічного плюралізму, а й ідею методологічного анархізму, стверджуючи, що в пізнанні не може бути універсального методу. У науці взагалі можна робити все що завгодно, ніяких раціональних критеріїв відбору теорій немає. Кожний учений може створювати і розробляти свої власні теорії, не звертаючи уваги на суперечності та критику.

Антична філософія: загальна характеристика (періодизація, школи, представники, еволюція проблематики).

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм. Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі: — наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів; — присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини. Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».

( Платон, Сократ, Арістотель)