91. Суттєва та змістовна характеристика видів ефективності виробництва.

Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу.

Існують різні класифікації ефективності. Виділяють наступні класифікації:

1.за наслідками

-економічний ефект (відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва).

-соціальний ефект (зводиться до скорочення робочого тиждня, збільшення нових робочих місць тощо)

2.за місцем одержання ефекту

-локальний (госпрозрахунковий) ефект (означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, внаслідок якої воно отримує зиск).

-народногосподарський ефект (спільний ефект у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)).

3.за ступенем збільшення ефекту-первісний ефект (внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів).

-мультиплікаційний ефект (повторення і примноження початкового ефекту)Має такі різновиди: дифузійний, стартового вибуху, супроводжувальних можливостей, акселерації, резонансний.

4.за метою визначення

-абсолютний ефект (характеризує загальну або питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу).

-порівняльний ефект (відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них).

105.моделі п-в.

Моделі: 1. класична – орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства. За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.2. інноваційна – передбачає активне використання переважно інновац. організац.-управлін.,техніко-технолог. і соц.-ек.рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Система дій при цій моделі: наувоко обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; усебічна оцінка зовн.ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації пропонованої підприємницької ідеї; неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і спрогнозованих можливостей; конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів; ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

1. Принципи: -підприємець має вільний вибір видів підприємницької діяльності. –підприємець самостійно формує програму діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції та залучає різні види ресурсів. –підприємець має право вільно наймати працівників. – підприємницька діяльність здійснюється на власний комерційний ринок. –підприємець має право вільно розпорядж.прибутком, який залишається в нього після сплати всіх податків і збоїв, які передбачені законодавством. –підприємець може самостійно здійснювати зовн.-ек. діяльність та використовувати належну йому частку валютної виручки на свій розсуд. Підприємство – це організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву – завод, фабрика, шахта тощо. Кожне підприємство є юридичною особою, має закінчену систему звітності та обліку, системний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак. Кожне підприємство має свою місію, або генеральну мету, тобто чітко окреслену причину його існування. У більшості випадків місією сучасного підприємства можна вважати виробництво продукції для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. На основі місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі.

4. Статут п-ва – певна сукупність правил, що регулюють діял-ть п-ва та його взаємовідносини з інш. суб”єктами госп-ня. Уньому мають бути чітко сформульовані: точне найм-ня і місцезнах-ня п-ва, власник(-и) або засновник(-и), місія та осн. цілі діял-ті, органи упр-ня і порядок їх формування, джерела і порядок формування майна, умови реорг-ції і припинення діял-ті.

Колективний договір – угода між труд. колективом в особі профспілки та адмін-єю п-ва (орг-ції), що викор-є найману працю. К.д. має укладатися щорічно. К. д-ром регул-ся вир-чі, ек. і труд. відносини прац-ків з власником п-ва; визначаються заходи із забезпечення належних умов та оплати праці, соц. захисту всіх категорій персоналу.

Будь-яку підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення власника(-ів) майна чи вповноваженого ним органу, організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через виокремлення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів з рішенням їхніх трудових колективів і за згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення і ін) з поточним й розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються Міністерству економіки і Держкомітету статистики, саме підприємство заноситься до держ.реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.

13., 21. Ринкове середовище функціонування підприємств.

Політекономічне поняття ринку Сфера виявлення економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну га споживання. Конкретно-економічне поняття ринку Сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, які виникає між виробни­ками (продавцями) та споживачами (покупцями) в процесі купівлі-продажу товарів. Роль ринку в забезпеченні життєдіяльності суспільства Ринок забезпечує органічний зв'язок між виробницт­вом і споживанням. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту і витраченої на його виготовлення праці, установлюється співвідношення між попитом і пропонуванням, яке формує певний рівень цій на товари та послуги. Основні функції ринку: спеціальна: забезпечується рух товарів від виробника до споживача; регулятивно-контрольна: через посередництво ринку визначається: що, скільки, коли, як і для кого виробляти; стимулююча: ініціюється виробництво тих товарів, які необхідні споживачам.

Структура ринку суб'єктний склад (види – 1 споживачів виробників проміжних 2 продавців державних установ міжнародні 3 установ продавців і посередників)

продуктово-ресурсне накопичення (види - 1 продовольчих і непродовольчих товарів 2 знаряддя і предметів праці 3 житла 4 землі і т д) елементно-технологічні зв'язки (види - 1 засобів виробництва 2 предметів споживання 3 інновацій та інформації 4 інвестицій 5 робочої сили 6 грошово-кредитний 7 валютний)територіально-просторова організація (види - 1 місцевий 2 регіональний 3 національний 4 транснаціональний 5 світовий) Типи ринків: ринок споживачів, тобто ринок окремих осіб і до­машніх господарств, які купують товари або послуги для особистого споживання; ринок виробників — сукупність осіб і підприємств, які купують товари для їх використання у виробництві інших товарів чи наданні послуг; ринок проміжних продавців (посередників) — сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів для їх перепродажу або здавання в оренду іншим споживачам та одержання прибутку; ринок державних і громадських установ, які ку­пують товари і одержують послуги для їх дальшого використання у вигляді комунальних послуг або для передавання тим, хто цих послуг потребує; міжнародний ринок — ринок іноземних покуп­ців, споживачів, виробників, проміжних продавців. Інфраструктура ринку — сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забез­печують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання.

Основні елементи ринкової інфраструктури: • комерційні інформаційні центри;• товарні, фондові і валютні біржі;• комерційно-кредитні та інші об'єкти;• транспортна і складська мережі; • комунікаційні системи.

8. Договірні взаємовідносини і партнерські зв’язки у бізнесі.

Договір (контракт, угода) — це форма документального закрі­плення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосеред­ковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.2 види договорів: установчий та підприємницький. Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприє­мницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно без­посереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі. Є кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності: купівлі-продажу, оренди, лізингу; підрядні послуги; трудові відносини; страхування; розрахунки і кредитування; зовнішньоекономічна діяльність; інші(доручення, комісія..).

Укладенню договорів (контрактів, угод) завжди пе­редують переговори, під час яких в усній або письмовій формі ви­словлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці – оферта(тверда,вільна).

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до догово­ру), основної і заключної частин. Преамбула: чітка назва договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів). Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (ха­рактерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов: 1) предмет договору й кількість товару; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або на­цінки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання-приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови - арбітражні приписи (застереження) і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'я­зань припиняється на час їхньої дії. Заключна частина: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні ад­реси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (парт­нерами) осіб.

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними, характеризують парт­нерські зв'язки. Спонукальним мотивом встанов­лення партнерських зв'язків є реальний порядок дій для практич­ної реалізації бізнес-проекту. Форму партнерських зв'язків завжди пропонує один з бізнесменів-партнерів, а конкретна форма таких зв'язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу.

9. Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв'язків)за напрямами: товарообмін: ♦Бартерні операції ♦Зустрічна поставка ♦ Комерційна тріангуляція; торгівля: Підприємницькі зв'язки, закріплені угодам • звичайними • форвардними; • про передачу інформації у вигляді "ноу-хау"; • про встановлення прямих зв'язків; • про експорт (реекспорт) товарів • про імпорт товарів; фінансові відносини: ♦Факторинг ♦ Комерційний трансферт; виробництво: ♦ Виробнича кооперація ♦Проектне фінансування ♦ Управління за контрактом ♦Підрядне виробництво ♦Спільне підприємництво. ПЕВНІ ВИДИ: Проектне фінансування — форма підприємницького спів­робітництва, коли: 1) один із партнерів зобов'язується фінан­сувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера або 2) партнер-розробник пропонує іншому партнеру здійсню­вати практичну його реалізацію і зобов'язується фінансувати усі необхідні роботи. При цьому в обох випадках одержаний кредит має бути повернутий у товарній формі (за рахунок ви­готовленої продукції після реалізації бізнес-проекту). Управління за контрактом — форма партнерських зв'яз­ків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру та забезпечення останнім інвестування процесу практичного його використання. Бартерні операції (бартер) — форма реалізації укладеної угоди про попередньо узгоджені номенклатуру і пропорції об­мінюваних товарів, а також строків обопільних поставок про­дукції. Комерційна тріангуляція — бартерні операції, у здійсненні яких беруть участь не дві, а три і більше сторін, якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару). Форвардна угода — документально оформлений договір, що потребує термінової практичної його реалізації. Угода про передачу інформації у вигляді «ноу-хау» — угода, яка реалізується обов'язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри котрої передбачено в такій угоді. Факторинг — фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше ба­нками), які беруть на себе дебіторську заборгованість або ку­пують вимоги (рахунки фактур) щодо сплати боргу. Комерційний трансферт — форма обопільного придбання партнерами капіталу в національній валюті в певних розмірах за договірною ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

19. Виробнича структура підприємства: поняття, види та чинники формування.

Виробнича структура – інтегрований склад підрозділів (цехів та обслуговуючих господарств), де відбуваються відповідні виробничі процеси.

Види: залежно від підрозділу, на основі якого формується структура: цехова (експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням но­вих виробів, розробкою нових технологій, проведенням різнома­нітних експериментальних робіт), безцехова (основа побудови є виробнича дільниця - сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція), корпусна(на великих підприємствах кілька однотипних цехів об‘єднуються в корпус, він стає основним структур­ним підрозділом підприємства), комбінатська(здійснюються багатостадійні процеси ви­робництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини); за формою спеціалізації основних цехів: технологічна(спеціалізація цехів підприємства на вико­нанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії ви­робничого процесу; одиничне і дрібносерійне виробництво з різноманітною і нестійкою номенклатурою), предметна(спеціалізація цехів на виго­товленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних проце­сів та операцій; великосерійне й масове виробництво з обме­женою номенклатурою та значними обсягами продукції), змішана(частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — пред­метно); залежно від наявності основних і допоміжних цехів: комплексна(мають усю сукупність основних та допоміжних цехів), спеціалізована(лише частину).

Види виробничих цехів: основні (заготівельні, обробні, складальні) – виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства; допоміжні (інструментальні, ремонтні, транспортні) – виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства; побічні (товарів широкого вжитку) - займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

Сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських структур (відділів, бюро, служб) із системою відповідальних зв‘язків, підпорядкованості та взаємодії, які характеризують внутрішню побудову підприємства (організації).

Чинники формування виробничої структури: виробничий профіль підприє­мства(характер та особли­вості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів); обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

25. Сутність, елементний склад та принципи здійснення товарної політики підприємства.

Товарна політика — це складова частина плану розвитку підприємства (бізнес-плану). Цей розділ плану розвитку буде згодом визначати всі інші. Вірніше сказати, що всі інші розділи плану розвитку підприємства будуть обґрунтовувати реалізацію товарної політики з позицій необхідної кількості різних видів ресурсів (технічних, технологічних, виробничих, матеріальних, трудових, фінансових і ін.). Розробка товарної політики передбачає виконання наступного переліку робіт: • комплексний аналіз можливостей діючих ринків з позиції забезпечення успішної реалізації попередньої номенклатури продукції, тобто оцінка ринків збуту; • оцінка рівня конкурентноздатності власного товару й аналогічного товару, виробленого конкурентами; • вибір найбільш сприятливих ринків і встановлення для кожного з них відповідної номенклатури продукції, обсягу реалізації, ціни; • аналіз зміни виторгу, визначення її оптимальних обсягів і відповідних їм цін, а також розробка плану перспективної номенклатури продукції з урахуванням її конкурентноздатності. По кожній товарній одиниці, включеній в асортиментний портфель в рамках проведеної товарної політики, приймається рішення про марочне найменування: використовувати єдину марочну назву для всіх товарів, чи назва фірми в сполученні з індивідуальними марками товарів, чи застосувати багатомарочний підхід (дві і більш марки для однієї товарної категорії). Елементом товарної політики в рамках товарної одиниці є також ухвалення рішення про упакування товару, що сприймається як складова частина якості товару, що формує його образ, а також і образ підприємства; про маркірування товару; ухвалення рішення про сервісне обслуговування покупця. Під сервісним обслуговуванням розуміється надання безкоштовних послуг, зв'язаних із самим реалізованим товаром. Прикладами сервісного обслуговування можуть служити навантаження товару, доставка в межах визначеної відстані, оформлення кредиту, гарантії, консультації, інструктаж і ін. Характерною рисою сервісних послуг є те, що ціна товару не зміниться в залежності від того, скористається ними чи покупець відхилить їх. Вибір підприємством каналу поширення товару також є елементом товарної політики. Традиційний ланцюжок поширення товару: виробник — оптовик — роздрібний торговець — споживач. Але можуть бути й інші можливості поширення товару. Основою для вибору того чи іншого каналу є властивості самого товару, а також додаткові вимоги, пов'язані з порядком продажу, збереження й обслуговування даного товару. Таким чином, товарна політика — багатомірна, складна сфера діяльності, що вимагає прийняття рішень про конкретні особливості товарної номенклатури, товарного асортименту, використання марочних назв, упакування, сервісних послуг, каналах розподілу товару.

29. Поняття, призначення та типові розділи бізнес-плану підприємства.

Бізнес-план (БП) під-ва - це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінан­сові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. У ринковій системі господарювання БП виконує 2 функції: зовнішню (ознайомлення заінтересованих) і внутрішню (розробка системи управління реалізацією підприємницького проекту). Цілі: налагодження комунікацій, проектування системи управління започатковуваним бізнесом у конкретній сфері діяльності, своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху, формування та розвиток управлінських здібностей підприємця, перевірка переконливості власної підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: почат­кову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов'язковою за умови започаткування нової справи; вона передбачає опрацюван­ня концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП. Типові розділи БП: 1. РЕЗЮМЕ короткий огляд бізнес-проекту, його ключових аспектів, повідомлення про наміри 2.ГАЛУЗЬ, ФІРМА ТА ЇЇ ПРОДУКЦІЯ (ПОСЛУГИ):поточна ситуація і тенденції розвитку галузі;опис продукту;стратегія фірми; права власності 3. ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ: характеристика ринку продукту; цільовий ринок бізнесу; місцезнаходження фірми; оцінка впливу зовнішніх чинників 4 МАРКЕТИНГ-ПЛАН: стратегія маркетингу; очікувані обсяги продажу продукту 5 ВИРОБНИЧИЙ ПЛАН: основні виробничі операції; машини та устаткування; приміщення; сировина, матеріали, комплектуючі вироби 6 ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ПЛАН: форма організації бізнесу; потреба в персоналі; власники і менеджери бізнесу; організація управління; кадрова політика 7 ОЦІНКА РИЗИКІВ: типи можливих ризиків; способи реагування на загрози для бізнесу 8 ФІНАНСОВИЙ ПЛАН: прибуток і збитки; план руху готівки; плановий баланс; фінансові коефіцієнти. Загальновживана логіка розробки БП під-ва передбачає послідовне здійснення таких дій: 1) вибір продукції (послуг) для ринку;2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка впер­ше розпочинає свою діяльність; 4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надан­ня послуг);5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;6) розробка цінової та збутової політики;7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;

8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;10) узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

33. 34. Виробнича програма підприємства: сутність, зміст та технологія розробки.

Виробнича програма (план виробництва продукції) підприємства – конкретна сукупність завдань з обсягу виробництва продукції певних номенклатури та асортименту і належної якості на встановлений календарний період (місяць, квартал, рік, кілька років). Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній формах, то виробнича програма підприємства має дві складові: перша – обсяг виробництва в натуральних вимірниках, друга – вартість обсягу виробництва продукції

Кожне підприємство розробляє свою в.п. самостійно , використовуючи: вихідні дані про виявлений у процесі вивчення ринку попит; портфель замовлень на продукцію та послуги інших споживачів, що відображає його постійні прямі господарські зв‘язки; державні контракти (держзамовлення), які передбачають не лише конкретну їхню величину, а й гарантоване державою забезпечення оплати поставок і необхідних бюджетних асигнувань. Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних контрактів на виготовлення і продаж суспільно важливих видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в процеси господарювання, що базуються на ринкових відносинах, є недопустимим.

Ресурсне обґрунтування в.п. полягає в її узгодженні (визначенні можливості виконання) з необхідними виробничими потужностями, трудовими, матеріальними та інвестиційними ресурсами. Головне завдання полягає в тому, щоб правильно визначити максимально можливий випуск конкретних видів продукції з діючих виробничих потужностей та необхідне їх додаткове введення в дію в розрахунковий період.

37. Методичні підходи при плануванні чисельності окремих категорій працівників підприємства.

Метод коректування базової чисельності , де Ч — чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для забезпечення планового обсягу виробництва, осіб; Ч— базова (очікувана) чисельність, осіб; ДV—плановий темп зростання обсягу виробництва продукції,%; ДЧ — сумарна зміна чисельності за пофакторним розрахунком можливого зростання продуктивності праці, осіб. Точнішим є метод розрахунку планової чисельності на підставі повної трудомісткості виготовлення продукції Чпл=(t)/Трп*Квн де t— повна трудомісткість виробничої програми планового року (включає технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління виробництвом), нормо-годин; Трп— розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин; Квн — очікуваний коефіцієнт виконання норм.

Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які нормуються( Чнр), розраховується за формулою n – кількість видів виготовлюваних виробів, де ti- планова трудомісткість одиниці і-того виду виробу, нормо-годин, mi – кількість виробів і-того виду , одиниць, n кількість видів виготовлюваних одиниць. Чисельність основних робітників, зайнятих на ненормованих роботах Чннр =(m0*nрз)Ноб ,де m0- кількість об’єктів, що обслуговуються, nрз - кількість змін роботи на добу, Ноб – норма обслуговування одного агрегату, кількість об‘єктів у розрахунку на одного робітника.

Чисельність допоміжних робітників для яких неможливо встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт Чдр=nрм*nрз, nрм - кількість робочих місць. Чисельність керівників, спеціалістів і службовці розраховуються згідно з типовими штатами. Дозволяється застосування методу прямого нормування, якщо дані про трудомісткість управління є вірогідними, або методу нормування управлінського персоналу з використанням кореляційної залежності.

39.40. Оплати праці на підприємстві: сутність, державна політика загальна організація.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Основна залежить від результатів і його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну. Відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації. Стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу. Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави. Механізм державного регулювання: 1. ОПЛАТИ ПРАЦІ через встановлення: - мінімальної заробітної плати, - інших державних норм і гарантій щодо оплати праці (за роботу в надурочний час, святкові та вихідні дні та за час виконання державних обов'язків тощо), - умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці, - міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, - умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, - максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств, - рівня оподаткування підприємств і доходів працівників. 2. СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ з допомогою: - бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів охорони здоров'я і фізичної культури (на базовому рівні надання послуг), - участі у формуванні фондів соціального страхування (пенсійного, медичної допомоги, допомоги на випадок безробіття тощо), - обмеженого дотування цін на товари (послуги), що перебувають під державним контролем, - запровадження допомоги сім'ям з низькими доходами, - застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш вразливих верств населення) та обмеженої індексації, - забезпечення функціонування дійової системи працевлаштування та допомоги безробітним. Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях: міжгалузевому (генеральна тарифна угода); галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода); виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору). Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій. Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних суб'єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка.

Сутнісно-видова характеристика форм і систем оплати праці персоналу.

Організація оплати праці на підприємстві здійснюється на основі розподілу функцій і робіт, нормування, тарифної системи, форм і систем оплати праці.

Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов’язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення у оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона являє собою сукупність тарифних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Проте встановлені тарифні ставки, коефіцієнти та розряди самі по собі не дають можливості розрахувати заробітну плату. Необхідно ув’язати їх з фактичними результатами праці. Це виконують форми та системи оплати праці. Існують дві форми оплати праці, які базуються на тарифній системі: відрядна (оплата праці проводиться за нормами та розцінками, встановленими, виходячи з розряду виконуваних робіт.) Системи:

-пряма відрядна (За прямої відрядної системи заробіток працівника (Dпвс) розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції (V) та розцінки за одиницю продукції (р0):Dпвс = p0v). -непряма відрядна (Dпвс = s t kвн, де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; kвн — середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що ним обслуговуються). -відрядно-преміальна (складається з відрядного заробітку (р0v) та премії (m) за досягнення певних результатів: Dвпс = р0 v +m) -відрядно-прогресивна (передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (nо) за звичайними відрядними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (n1), — за підвищеними розцінками (p1) залежно від ступеня виконання завдання, Dвпр = p n0 +pi ni) -акордна (розцінки встановлюються не за окремими операціями, а на весь комплекс робіт з визначенням кінцевого строку виконання). Почасова (здійснюється за годинними тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або місячними окладами). Системи: -проста почасова оплата (розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):Dпп=s t). -почасово-преміальна (окрім тарифного заробітку (s • t) працівник одержує премію (m) за досягнення певних кількісних або якісних показників, Dпрем = s t + m). -за посадовими окладами (застосовується для оплати працівників, робота яких має стабільний характер).

43. Інтелектуальна власність: поняття, значення та процес її трансформації.

Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. Відмітними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їхнього використання.

Поняття «нематеріальні ресурси» використовується для харак­теристики сукупності об'єктів інтелектуальної власності. Інтелек­туальна власність у широкому розумінні — це юридична катего­рія, яка застосовується для: — визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки, мистецтва та інших видів діяльності); — позначення належності таких результатів творчої праці відпо­відним суб'єктам творчої діяльності; —закріплення за цими суб'єктами особистих немайнових і май­нових прав, пов'язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.

У складі об'єктів інтелектуальної власності виокремлюють:

1) об’єкти промислової власності, з-поміж об‘єктів промисло­вої власності окремо також виділяють так звані засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обороту і виготовлюваної ними про­дукції, робіт, послуг (знаки для товарів і послуг, фірмове наймену­вання, зазначення походження товарів); 2) об'єкти, що охороняються авторськими та суміжними правами; 3) інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності.

1. 42. Поняття, характерні риси, елементний склад та значення нематеріальних ресурсів підприємства.

Крім матеріальних ресурсів підприємства (фірми), до яких належать основні виробничі фонди та оборотні засоби, на ефективність його діяльності впливають такі чинники, як наявність та ступінь використання нематеріальних ресурсів.

До нематеріальних ресурсів входять ресурси, які не мають матеріальної основи, але здатні давати прибутки або користь підприємству впродовж досить тривалого періоду. Головною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості визначення загального конкретного розміру користі, вигоди, яку вони дають підприємству. Усі нематеріальні ресурси поділяються на об'єкти промислової, об‘єкти, які охороняються авторським правом і суміжними правами та інші об‘єкти інтелектуальної власності.

До об'єктів промислової власності належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, позначення та походження товару, фірмове найменування, способи захисту від недобросовісної конкуренції. До об‘єктів, які охороняються авторським правом і суміжними правами – твори в галузі науки, літератури та мистецтва, комп‘ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем, права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. До інших - раціоналізаторські пропозиції, ноу-хау, комерційні таємниці.

Винаходом називається принципово нове технічне вирішення існуючої виробничої проблеми, що дає позитивний ефект для народного господарства. Промисловий зразок — це розроблена автором або авторським колективом модель виробу, який буде випускатися на даному підприємстві. Промисловий зразок буває об'ємним, плоским (малюнок) або комбінованим і застосовується для демонстрації продукції на презентаціях та виставках. Він вважається новим, якщо сукупність властивостей нового виробу не відома в жодній з країн до фіксації його пріоритету. Раціоналізаторська пропозиція являє собою корисну рекомендацію, що стосується техніки та технології, які використовуються на даному підприємстві.. Ноу-хау втілює певний досвід підприємства у якій-небудь сфері його діяльності: науково-технічній, виробничій, управлінській, комерційній, фінансовій та ін. Ноу-хау не захищається охоронними документами, але і не оприлюднюється. Вони мають конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобуття яких підприємство витрачає значні кошти. У буквальному перекладі "ноу-хау" означає "знати, як зробити". Товарні знаки та товарні марки — це оригінальні символи, якими товар даної фірми відрізняється від товарів конкурентів. Гудвіл означає сформований імідж фірми, складовими якого є досвід, ділові зв'язки, престиж товарних знаків, стала клієнтура, доброзичливість та прихильність споживачів тощо. Комерційна таємниця фірми – відомості, що безпосередньо зв‘язані з її діяльністю і розголошення яких може зашкодити суб‘єкту господарювання.

2. 44. Нематеріальні активи підприємства та їх вартісна оцінка.

Права на використання об'єктів, промислової та інтелектуальної власності називаються нематеріальними активами підприємства. Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких відносять патент та авторське право.

Патентом називається документ, яким держава (державний орган) надає особі або підприємству виключне право використання зазначеного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник володіє монопольним правом на промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і за необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без певного дозволу.

Авторське право являє собою систему правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці.

Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їх власник, або довірена особа чи підприємство. Дозвіл па використання таких ресурсів називається ліцензією(добровільна\примусова, звичайна\виключна\повна, патентна\безпатентна). Він передбачає, що користувач (ліцензіат) використовуватиме об'єкти промислової або інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару).Така винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних відсоткових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування (паушальна виплата). Фактично паушальна виплата є платою за ліцензію.

45. Методи оцінки вартості: 1) витратний: метод початкових витрат (визначення вартості н.а. за даними бухгалтерської звітності підприємства за кілька останніх років), метод вартості заміщення(максимальна вартість певного нематеріального активу ви­значається як мінімальна ціна аналогічного елемента нематеріа­льних активів), метод відновної вартості (сума витрат, необхідних для відтворення точної копії оцінюваного активу з урахуванням су­часних цін) 2) прибутковий: метод капіталізації прибутку(• виявлення джерел і розмірів чистого прибутку від викори­стання відповідного активу; •визначення ставки капіталізації чистого прибутку; • розрахунок вартості активу способом ділення чистого прибу­тку на ставку капіталізації), метод дисконтування майбутніх грошових потоків (•оцінкою майбутніх грошових потоків, що включають чистий прибуток від використання об'єкта інтелектуальної власності та величину амортизації цього об'єкта; • визначенням ставки дисконтування; •розрахунками сумарної поточної вартості майбутнього при­бутку; •складанням одержаних результатів та приведеної до пото­чного періоду вартості об'єкта інтелектуальної власності.)3) ринковий: метод порівняльного аналізу продажу(порівнян­ня об'єкта оцінюваної інтелектуальної власності з вартістю ана­логічних об'єктів, що продані на ринку), метод звільнення від роялті(вартість активу визна­чається на основі умовного припущення, що вся інтелектуаль­на власність не належить підприємству. Тоді останнє частину виторгу мало було б виплатити у вигляді роялті).

49. Сутність, класифікація та структура основного капіталу підприємства.

Основний капітал — це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) та обертається протягом кількох періодів виробництва. Вона переносить свою вартість на готовий продукт частинами.Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість виготовленої продукції частинами в міру споживання. Найбільше значення на практиці має видова класифікація основних фондів. Так на її основі розрізняють такі види основних фондів: будівлі, споруди, передавальні пристрої, машини і устаткування, транспортні засоби, інструменти, виробничий інвентар та приладдя, господарський інвентар, інші основні фонди. Укрупнена класифікація – 1 – будівлі споруди, їхні структурні компоненти і передавальні пристрої, 2 – автотранспорт, меблі, побут електронні, оптич., електромеханічні прилади та інструменти, у т.ч. ЕОМ, інші машини для автомат. обробки інформації, телефони, ін. офісне обладнання, 3 – інші основні фонди що не включені до 1 і 2 групи. Існує також поділ основних фондів на дві частини:

-активну (яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі)

-пасивну (що створює умови для здійснення процесу виробництва).

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову структуру основних фондів. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів основними серед яких є:

-виробничо-технологічні особливості підприємства

-НТП

-ступінь розвитку різних форм організації виробництва

-відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових О.Ф.

-вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне устаткування

-територіальне розміщення підприємства

3. 56. Поняття, значення, функціонально-елементний склад та класифікація інвестицій.

Інвестиції— це довгострокові вкладення капіта­лу (грошей) у під-ку діяльність (для одер­жання прибутку).Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту чи іншу комерційну справу, називається інвестором, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням (довгостроковим фінансуванням).Класифікація інвестицій за об’єктами вкладання коштів: реальні та фінансові, за характером участі інвесторів : прямі і непрямі , за періодом інвестування: короткотермінові та довгострокові, за формою власності інвестиційних ресурсів приватні державні іноземні , спільні, за регіональною ознакою: внутрішні, закордонні. Фінансові інвестиції означають використання на­явного капіталу для придбання (купівлі) акцій, об­лігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробницт­ва) з метою оновлення існуючих і створення нових “капітальних” (матеріальних) благ, а як наслідок — одержання набагато більшо­го прибутку. Зовнішні прямі інвестиції — це вкладення капіталу за кордо­ном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10% вар­тості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, нази­ваються портфельними. Прямі - це безпосередня участь інвестора у процесі вибору об’єктів інвестування, вкладання коштів у ці об’єкти. Непрямі це процес інвестування який, здійснюється іншими особами, якими можуть бути інвестиційні чи фінансові посередники.

Капітальні вкладення - періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів (матеріальних активів) та об‘єктів соціальної інфраструктури підприємства.. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й розши­рене відтворення виробничих основних фондів та об'єктів соціаль­ної інфраструктури, а чисті — витрати лише на розширене відтво­рення. Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна під-ва. Елементний склад капітальних вкладень: 1) вартість будівель­но-монтажних робіт; 2) вартість усіх видів вир-го устатку­вання, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю; 3) інші капітальні роботи й витрати.

В інвестиційній політиці під-в та їхніх добровільних об'єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення що­до відтворювальної структури капітальних вкладень, котра ві­дображає співвідношення довгострокових витрат на просте й роз­ширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове буд-во) відтворення основних фондів. Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає в значному збільшенні частки витрат на технічне переобладнання та реконструкцію діючих під-в у більшості галузей вир-ої сфери.

4. 62. Сутність, значення та класифікація інновацій.

Інноваційні процеси — сукупність прогресивних, якіс­но нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі. Новини — результат інноваційних процесів. Нововведення — впроваджені в господарську практику (діяльність) новини.

Класифікація інноваційних процесів: глобальні, технічні, організаційні, економічні, соціальні, юридичні, локальні. Технічні —виявляються у формі нових продуктів (виро­бів), технологій їх виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів); організаційні —охоплюють нові методи і форми органі­зації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сфе­рами науки і виробництва, форми організації різних типів ви­робництва та колективної праці тощо); економічні — методи господарського управління наукою і виробництвом з реалізацією функцій прогнозування та плану­вання, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності; соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу; стимулювання його творчої діяльності; поліпшення умов праці; охорона здоров'я людини та навколишнього природного сере­довища; створення комфортних умов життя); юридичні – нові та змінені закони, різні нормативно-пра­вові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств; локальні — внутрішньовиробничі чи внутрішньорегіональні новини, які зумовлюють переважно еволюційні пере­творення у сфері діяльності і тому не справляють особливо помітного впливу на ефективність функціонування та розвит­ку підприємств; глобальні —великомасштабні (загальнодержавні, міжна­родні) новини, що є у більшості своїй революційними, та які здатні кардинально підвищувати організаційно-технічний рі­вень виробництва.

Взаємозв'язок між окремими видами новин (нововве­день). Технічні новини зумовлюють передовсім відповідні ор­ганізаційні нововведення, а останні потребують, як правило, певних змін в економічному механізмі діяльності підприємств.

Усі локальні й глобальні нововведення можуть забез­печувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво, якщо вони використовуються підприємства­ми постійно та комплексно. Найбільший вплив на результа­тивність господарювання справляють технічні й організаційні нововведення.

63. 64. Науково-технічний і організаційний прогрес: поняття, роль та основні тенденції.

Науково-технічний прогрес (НТП) — це безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки, тобто постійний процес створення нових і вдосконалення застосо­вуваних технологій, засобів виробництва та кінцевої продукції з використанням досягнень науки. НТП властиві такі класичні форми: 1) еволюційна -> постійне поліпшення окремих техніко-експлуатаційних параметрів виробів або технології їхнього виготовлення, модернізація чи створення нових мо­делей машин, обладнання, приладів і матеріалів у межах того самого покоління техніки; 2)революційна -> зміна поколінь техніки й кінцевої про­дукції, виникнення принципово нових науково-технічних ідей, науково-технічні революції, у процесі яких здійсню­ється масовий перехід до нових поколінь техніки в провід­них галузях виробництва.

Науково-технічна революція (НТР) — докорінна якісна трансформація суспільного розвитку на основі но­вітніх наукових відкриттів (винаходів), що справляють революціонізуючий вплив на зміну знарядь і способів техно­логії, організації та управління виробництвом, на характер трудової діяльності людей.

Визначальні особливості сучасної НТР:

• перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;

• новий етап суспільного поділу праці, пов'язаний з пе­ретворенням науки на провідну рушійну силу економічної і соціальної діяльності;

• прискорення темпів розвитку сучасної науки г техні­ки; інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з вироб­ництвом;

• якісне перетворення всіх елементів процесу виробни­цтва — знарядь і предметів праці, самої праці (революція в робочих машинах, створення матеріалів з наперед зада­ними властивостями, збільшення частки творчості у праці).

Поняття організаційного прогресу виступає як уза­гальнена характеристика процесу використання органі­заційних чинників розвитку та підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удосконаленні існуючих й застосуванні нових методів і форм організації виробни­цтва та праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організаційному прогресу властиві певні особли­вості, що відрізняють його від НТП.

По-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростання продуктивності (ефективності) виробництва, а організаційний прогрес лише забезпечує реалізацію нових потенційних можливостей інтенсифікації виробничо-тру­дових процесів.

По-друге, створення і впровадження нової техніки й тех­нології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів приводять до зниження трудоміст­кості їхнього виготовлення, а вдосконалення організації ви­робництва і праці дає змогу зменшити втрати робочого часу і простої устаткування.

По-третє, практична реалізація напрямків НТП, як правило, потребує великих витрат суспільної праці, мате­ріальних і фінансових ресурсів; здійснення ж заходів орга­нізаційного характеру здебільшого або зовсім не потребує нових витрат, або ці витрати є незначними. Виокремлюють два основні напрямки організацій­ного прогресу — загальносистемний і внутрішньовиробничий, кожний з яких охоплює ті самі об’єкти.

Сучасні тенденції: 1. прискорення темпів розвитку окремих і посилення взаємозв'язків усіх суспіль­них форм організацій вироб­ництва, що забезпечують конкуренцію на ринку та мультиплікаційну ефектив­ність діяльності 2. Посилення безперервності й гнучкості виробництва з допомогою ширшого за­стосування автоматичних роторних ліній, робототехнічних комплексів і гнуч­ких виробничих систем 3. Розвиток колективної (бригадної) форми орга­нізації та оплати праці, що за умов прискорення НТП, ускладнення тех­нічної бази виробництва стає об'єктивно необ­хідним 4. Раціоналізація організації' потоку і використання за­собів виробництва та кін­цевої продукції на всіх стадіях відтворювального, процесу, переміщення частини операцій з підго­товки виробництва у сфе­ру його матеріального забезпечення 5. Формування нових типів суспільної комбінації еле­ментів сфери «наука—ви­робництво — споживан­ня» у вигляді спільних під­приємств, науково-техніч­них комплексів, інже­нерних і сервісних центрів 6. Удосконалення організа­ції функціонування гос­подарського механізму підприємств, перехід останніх на ринкові від­носини з державою та іншими контрагентами 7. Активізація людського чинника здійсненням пра­вильної кадрової політи­ки, забезпеченням належ­ної організованості та виконавської дисципліни

65. Техніко-технологічна база виробництва та забезпечення її розвитку.

Техніко-технологічна база виробництва – системна сукупність найактивніших елементів виробництва, яка відображає техніку і технологію одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), тобто сукупність машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих в технологічні системи (комплекси) в складі цехів, технологічних переділів і підприємства в цілому.

ТТБ кількісно та якісно відрізняється від основних виробничих фондів підприємства. До складу її технологічної компоненти входять лише ті види знарядь і засобів праці, які безпосередньо беруть участь у реалізації виробничих технологій. Це дає змогу: !)виділити особливі сукупні характеристики, що випливають з органічного техніко-технологічного розвитку виробництва; 2) виявити взаємозв‘язки, пріоритети, чинники та способи оновлення і підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів і виробничої техніки.

Структурні складові: технологічна складова (операції видобутку, обробки, контролю та інших складових частин виробничого процесу; сукупність способів і прийомів переробки ресурсів та одержання готової продукції; комплекс технологічної документації загального і спеціального призначення), технічна (енергетична база, виробничі машини устаткування, технічна база інформаційних процесів).

Тенденції розвитку ТТБ: 1. підвищення наукомісткості засобів праці, фундаментальності втілюваних у них знань 2. зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування 3. перетворення засобів праці в технічну цілісність вищого порядку 4. трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи 5. поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та організаційно-управлінських компонентів 6. підвищення рівня автоматиці технічних систем, поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва.

Технічний розвиток підприємства – процес формування і вдосконалення його ТТБ.

Форми: модернізація, технічне переозброєння, реконструкція, розширення, нове будівництво; капремонт устаткування, заміна спрацьованого устаткування новим такого самого технічного рівня, технічне доозброєння підприємства.

5. 66. 67. 68. Поняття, види, методичні основи визначення обсягу та ступеню використання виробничої потужності підприємства.

Виробнича потужність підприємства характери­зує максимально можливий річний випуск продукції (ви­конання робіт, надання послуг) з урахуванням попиту ринку, необхідних номенклатури, асортименту та якості за умови якнайповнішого використання устаткування виробничих площ, застосування прогресивної технології та організації виробництва.

Одиниці вимірювання виробничої потужності підприємства. Звичайно потужність підприємства вимі­рюється в тих самих одиницях, в яких планується та об­ліковується виробництво продукції (послуг). У багатономенклатурному виробництві виробнича потужність ви­значається у вартісному виразі. На підприємствах окре­мих галузей (наприклад у цукровій, молочній та хлібо­булочній промисловості) потужність характеризується кі­лькістю перероблюваної сировини чи випуском продукції за добу.

Види виробничої потужності підприємства

• Проектна потужність — потужність, що визна­чається в процесі проектування реконструкції (розширен­ня) діючого або будівництва нового підприємства. Вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості проектної номенклатури продукції, яка має бути досяг­нута протягом нормативного строку освоєння.

• Поточна (фактично досягнута) виробнича потуж­ність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і трудомісткості виробів) або перевищенням проектних показників. При цьому розраховують вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.

• Резервна потужність підприємства має постійно передбачатися в певних галузях: електроенергетиці та га­зовій промисловості — для покриття пікових наванта­жень в електро- і газових мережах, надійного забезпе­чення енергоресурсами на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії—для переробки збі­льшеного обсягу сільськогосподарської сировини у ви­соковрожайні роки; на транспорті — для перевезення більшої кількості пасажирів у літні місяці; ітд.

Чинники, що впливають на величину ВП: 1. номенклатура, асортимент, якість продукції. 2. кількість установленого устаткування, розмір і характеристика виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання виробничих площ протягом року. 3. прогресивні техніко-економічні норми продуктивності та використання технологічного устаткування, знімання продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу і трудомісткості продукції.

Показники ліпшого використання ВП: 1. коефіцієнт освоєння проектної потужності (відношення факт.випуску продукції до проектної) 2. коефіцієнт використання поточної ВП (відношення Овп та факт.ВП) 3. середньорічний коефіцієнт використання резервної потужності (відношення використання в часі до річного календарного фонду часу)

Способи ліпшого використання ВП в цілому такі самі, як і основних виробничих фондів підприємства. Проте пріоритетними тут є: збільшення коефіцієнта змінності роботи устаткування, а також обсягу планового випуску продукції згідно з величиною потужності і попитом ринку на продукцію даного підприємства.

6. 69. Характеристика основних форм організації виробництва.

Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження робочої сили, засобів виробництва і випуску продукції на все більш великих підприємствах (інтеграційних структурах). Види: агрегатна, технологічна, заводська.

Деконцентрація виробництва як форма його організації та пріоритетний зворотний процес стає об‘єктивно необхідною в період формування і розвитку ринкових відносин між виробниками та споживачами. Такий сучасний процес здійснюється з допомогою створення широкої мережі малих і середніх підприємств, розукрупнення існуючих великих підприємств. Як свідчить світовий досвід, заново створювані малі підприєм­ства (фірми) є технічно передовими, спеціалізованими, мобі­льними та економічно ефективними.

Спеціалізація виробництва відображає процес зосе­редження діяльності підприємства (фірми) на виготовленні пев­ної продукції (виконанні окремих видів робіт, наданні платних послуг).

Види спеціалізації підприємств: предметно спеціалізовані; подетально; технологічно (стадійно) спеціалізовані;функціонально спеціалізовані.

Конверсія виробництва характеризує істотне (інколи повне) перепрофілювання частини (усього) виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої продукції під впли­вом докорінної зміни ринкового середовища чи глобальних чин­ників розвитку економіки. Види: предметно-функціональна.

Коперування є формою виробничих зв'язків між під­приємствами різних галузей, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно пов'язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною постій­ністю зв'язків між продуцентами та обов'язковим дотриман­ням підприємствами-суміжниками техніко-технологічних ви­мог головних підприємств, що випускають готові до спожи­вання (використання, експлуатації вироби). Види: предметне, галузеве, регіональне, міждержавне.

Комбінування виробництва — процес органічного по­єднання в одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, які належать до різних галузей промисловості або народного господарства в цілому. Види: вертикальне, горизонтальне, змішане.

Диверсифікація виробництва – одночасний розвиток кількох (багатьох) технологічно не пов‘язаних видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту продукції підприємства. Види: різногалузева технологічно не зв‘язана.