Розділ ііі. Четверта влада в Америці.
Запорукою демократії є свобода слова. Ще демостен вважав, що найбільше лихо, яке тільки може спіткати народ, є «втрата свободи слова». Слова Евріпіда про те, що про справжню свободу можна говорити тільки тоді, коли вільно народжена людина може вільно висловлювати свої думки, навіть узяв за епіграф Джон Мільтон до свого знаманитого памфлету «Ареопагітика». Саме від нього, тобто з 1644 року на Заході утверджується принцип свободи преси, а від Французької революції кінця XVIII століття це поняття стає правовим. У міру розвитку демократії, формування правових держав, у результаті гострої боротьби думок, були узаконені приписи, що на практиці втілювали принципи теорії вільної преси.
Відомий американський футуролог Е. Тоффлер у книзі «Зміна влади» стверджує: «Знання проявляє себе не лише як джерело найнадійнішої влади, але й як важливий складник сили і благополуччя. Іншими словами, знання вже перестало бути придатком влади грошей і фізичної могутності, а стало самою їхньою суттю… І в цьому сенс зміни влади, перед лицем котрої ми знаходимося, у цьому також причина того, що у світі повсюдно загострюється боротьба за право контролювати знання та засоби його розповсюдження.»28 Саме передовсім через ЗМК, за оцінками фахівців за останні 30 років було вироблено більше інформації, ніж за п’ять попередніх тисячоліть. Щорічно у цей струмінь вливається близько мільярда друкованих сторінок.
Щодо телебачення, то «глобальне село», про яке писав Маршалл Макклюен, нарешті побудоване. Це, без сумніву, сприяє формуванню демократичного мислення, а, отже, падінню тоталітарних режимів, скажімо, у Східній Європі і колишньому СРСР. Але ось парадокс – телебачення зблизило світи, але віддалило один від одного індивідів. Майже уся інформація тут є інертною. Рукопис подає оточуючий світ як ідею, зображення – як предмет. Настала епоха тривіальної культури. Театралізлвані метафори спрощують картину світу, створюючи інтелектуальну мілизну. Телебачення диригує не лише нашими знаннями про світ, але й про засоби пізнання світу. Через технологічний «прогрес» 60 мільйонів людей у сША функціонально неграмотні, хоч у XVIII ст. американська нація за рівнем грамотності йшла в авангарді.
Тепер щодо дії телебачення на суспільну структуру. «Вивчення поширення телебачення показує, що телевізор є необхідним прдметом розкоші для бідних верств (про Америку). В той час як телебачення тбільш за все квітує у групах із середнім заробітком, його важливість у групах із низьким доходом набагато перевищує чисельність цих груп та їхню купівельну спроможність. У цьому можна переконатися, споглядаючи на силует дахів на тлі неба. У небагатьох кварталах можна віднайти найбільшу концентрацію телевізійних антен власне у районах, де люди живуть обмеженим життям, і економічно, й інтелектуально. Це стосується негритянських районів Нью-Йорка та Філадельфії, Детройтк й Чмкаго; це виникає скрізь, де етнічні групи втиснуті в гетто. У житлових кварталах для середніх прошарків, таких, як нові Левітоунзи і Парк-Форести, телевізори вмонтовуються разом із іншим домашнім устаткуванням й стали вже таким же безперечним елементом оселі,я к телефон і холодильник. Для того, хто протягом дня замкнутий у стінах фабрик, магазинів та офісів, чи для домогосподарок, що проводять свій час з маленькими дітьми, телебачення дає безпорівняльну можливість розслабитись як вдень, так і вночі.
Для тих, хто різною мірою відгороджений від безпосередніх контактів дискримінаційними перепонами, телебачення дає можливість порушувати ці перепони, й ці люди можуть бачити захоплюючих персонажів зі світу фантазії та статечних осіб зі світу влади. Для негра важливим фактором є те, що расисти не підглядають за ним і не підслуховують його, коли він дивиться телевізор у себе вдома. Він тягнеться до телевізора, щоб прилучитися до того, що недоступне йому у зовнішньому світі, на короткий проміжок часу він бачить це життя в реальності звуку і зображення, й там всі рівні. Іншим важливим фактором є те, що для радіо- й телеспонсорів купівельна здатність населення не має кольору шкіри. Звідси з’являються негри, відібрані за свою майстерність для участі у програмах із великими призами, таких, як «Запитання на 64000 доларах»», а це далекі наслідки у зміні раніше популярних стереотипів».29
Що ж до друкованих видань, то збільшення пропозиції цілком не гарантує адекватної якості продукції. Незліченна кількість повідомлень фактично створює інфляцію слова, бо більшість новин, дуже часто продубльованих у різних варіантах, прослизає повз увагу реципієнтів. Але найгірше те, що в журналістиці почав складатися культ випадку, себто надмірно переважає констатуюча, описова, інформативна, відображальна функція, що поруч із телебаченням, аж ніяк не сприяє підвищенню ціннісного «щабля» суспільності. З’явився тип журналіста-циніка, для якого дія важливіша від думки, конфлікт від гармонії, виняткове від нормального, енгативне від позитивного, в результаті розмиваються критерії, обивательське мислення витісняє елітарне, знижуються стандарти моралі, поведінки, респектабельності, за цим іде деградація.
У демократичних країнах, де на загал забезпечено свободу слова і мас-медіа сприймаються як «четверта влада», теоретики публіцистики і преси в цілому виходять із постулатів «вільного ринку ідей», участі у «відкритті правди», переведенні конфлкту «у план дискусії», поділу «новин» і «думок», соціальній відповідальності та ін. основу наукових досліджень становлять головним чином методи статистики, соціології психології, теорія стереотипів, розробка засобів, методів і напрямків – усе це має своєю метою уникнути антисистемних тенденцій і дезорганізучих явищ. При цьому слід врахувати дві обставини. Німецький вчений О. Грот свого часу доводив, що «будь-яка громадянська думка хоче бути керованою і дає собою керувати». 30 Про специфіку публіцистичного тексту багато міркує нинішнй учений ФРН Гайнц Пюрер, хоч застереження щодо вживання експресивних слів у коментарях, анголос на відповідальності часто не збігаються з практикою. Друга обставина стосується США: тьут теоретики і практики чомусь переконані, що у ХХІ столітті домінуватиме американська модель журналістики й англійська мова.31 Маємо вельми серйозні підстави сприймати цю апологетику американізму дуже скептично. Події розвиватимуться у протилежному напряиу: світ відчув загрозу примітивізму і негативізму.
Обслуговувати фахово матеріальний світ політики, економіки та ін. – ось переважно спрямування пошуків теоретиків обох систем мамонізму. Тут поле діяльності обмежене і стиснене інтересами, пристрастями дочасного існування. Разом із вірою втрачене усвідомлення взаємної відповідальності, яке, власне, й становить гідність і силу життя.
Християнська концепція журналістики, на відміну від двох попередніх, не обмежується лише прагнення зберегти чи упорядкувати систему, аморатизувати напруження, задати свідомості певний алгоритм у вигляді функції, трибуну машинерії ідеологізації чи виробництва – споживання.
Виступаючи 19 листопада 1980 р. у Мюнхені перед артистами і журналістами, папа Іван Павло ІІ мав усі підстави зробити такий висновок: «Чи не веде це до смакування зла, до радості знищення і занепаду, чи не веде це до цинізму і зневаження людини? Віддавна, потрясаючи душі людей, речники народів таким чином апелювали до людини: мусили змінити своє життя, мусиш почати віднову, мусиш протистояти злу, щоб воно не стало останнім словом, не стало кінцевою реальністю.»32 Себто, завданням публіцистики є заангажування у процес очищення, повернення сенсу життя, обнадіювання. Мовиться не про «додаткове і принагідне моральне обтяження», бо «нехтування етичними зобов’язаннями» приводить до нового «зневільнення, не гідного людини». Покладена у руки журналіста потуга «лише тоді не стане небезпечною, коли буде пов’язана із сумлінням і відповідальністю. Мірою досягнень журналістів не повинен бути зовнійшній ефект, але – правда і справедливість.»
Такі мотиви є домінуючими у всіх пастирських інструкціях стосовно ЗМК як «інструментів соціального зв’язку». У 1992 р. Ватикан через свої бюро із суспільних зв’язкув розіслав інтрукцію, яка аналізує негативні інавіть небезпечні аспекти діяльності «четвертої влади», яка деколи «може заглушувати сголос самого Євангелія…», призводити до «ідеологічного й політичного маніпулювання ». Безоглядна комерціоналізація і приватизація радіо та телебачення, гонитва за прибутком, меркантилізм спотворюють справжні потреби людей, створюють для них штучні норми і зв’язки поведінки.33
Відомий австрійський теоретик публіцистики М. Шмольке влучно помітив тенденцію розвитку масової комунікації на Заході: «За останню чверть століття у нас витворилася атмосфера, насичена не лише оманливим, але й насильницьким кодом.34 Християнська концепція журналістики теж розширює проблеми етики професії, надає їм вирміру не лише вузькопрофесійного, інструментального, але й – і то у першу чергу – найвищого морального обов’язку. Наведемо такий приклад:
«Зсадничо християнська сутність і журналістський хист у свідомості журналіста-християнина не розділені «світами», що випадково зустрілися в одній і тій же людині. Журналіст, який ставиться до своєї професії як справжній християнин (дотримуючись релігійних постулатів), безперечно, не керується такими ж правилами, які часом використовують його колеги нехристияни, атеїсти (останні, до того ж, часто не сприймають свого фаху як щось серйозне щодо свого сумління). Така пропзиція, передусім, спричинена зв’язками, які прямують і є відкриті до вищих ідей. Та це не означає, що католицький журналіст замикається у своїй діяльності на внутрішніх церковно-світських мотивах. Його місце в суспільстві слід розуміти і як своєрідний рупор, який має в обов’язку доносити інформацію до мирян.»35
У сучасному житті публіцистика є тим, чим колись для людей міст. Щодо науки, то її тотальний раціоналізм – лише малий фрагмент життя. Вдумаймося: «Світ і життя ширші і глибші за те, що вже схопила наука своїми поняттями.»36 Не втратили актуальності дослідження точок дотику між публіцистикою і політикою. Громадська думка створюється, кришталізується мас-медіа – це очевидно. Через зіставлення, конфронтацію думки експертів, взагалі, авторів публікацій стають щораз яснішими і набувають об’єктивної цінності. Для здорового функціонування сучасної держави вияв того, що можна назвати об’єктивним розумом народу, конечний. Принагідно згадаймо Ортегу-і-Гассета: закон публічної опінії є своєрідним гравітаційним законом історії. 37 Де настає порожнеча, і місце громадської думки займає брутальний диктат, там преса стає знаряддям отуманення суспільства, органом наказної пропаганди, агіткою, що має заступити правду. Погляд опонента має зборюватися яскравим і гострим поглядом, а не брутальною силою. До того ж: якщо талановитий публіцист виявляє раціональні думки загону, що творять ядро громадської думки, то істина від того виграє.
Як ніколи раніше, публіцистика повинна ставити найістотніші питання, яких не змиває хвиля часу, послідовно і наполегливо шукати живу істину, встановлювати реальну шкалу вартостей, пам’ятати про місіонерську функцію, бути тим «пророком», який пам’ятає себе, має абсолютну пам’ять, на майбутнє, бо знає минуле. Позаяк публіцистика займається не лише всіма аспектами людської діяльності, а й найрізноманітними розгалуженнями людського мислення, можна згодитися з Х. Боргесом, який робить наголос на «мистецтві упорядкування засадничих людських дилем.»38
Різні грані людської діяльності, зокрема моральної та утилітарної, що представлені у ціннісній свідомості «добро» і «користь», певним чином універсалізуються. Імператив моралі – ідея рівності між людьми. Імператив прагматизму – успіх і ефективність.
Апологей ідеології глобалізму з його торгашевським духом, знівельованою космополітичною бюрократією, побутовим цинізмом і синтетичною масовою культурою вибудовують хитромудрі інтелектуальні конструкції, висувають переважно прагматичні, раціональні аргументи. Вони звучать начебто модерно, урівень з часом, але насправді списують як «анахронізм» морально-філософську аргументацію, сповідальні молитви, тобто основоположні релігійно-національні цінності залишаються десь на периферії публіцистики.
У результаті тісного альянсу між ліберальними демократами і значною кількістю преси, схоже, з’явився новий вид зброї масового знищення – своєрідний ліберальний інформаційний терор. Софістика, як козел-відбувайло демократії, дозволяє маніпуляторам твердити про релятивність, умовність чи не усіх речей. «Рація сильнішого» виявляється у тому, що Уолтер Дюранті – московський кореспондент «Нью-Йорк Тамз» – пропагував сталінську колективізацію і заперечував голодомор в Україні («голод – це нісенітниця») 39, журнал «Шпігель» (ФРН) сфальшував факти щодо дивізії «Галичина», приписавши дивізійникам терор проти жидів і вклавши цю думку в уста професора Б. Білинського, який навіть не згадував про подібні факти, а коли професор вислав спростування – проігнорував цей принциповий епізод 40, Володимир Маленкович у програмі «После империи» постійно спотворював ситуацію в Україні, а його наступниця Олена Коломійченко добирає тільки такі факти, які компроментує українську політику (радіо «Свобода»), телекомпанія Сі-Бі-Ес (США) 23 жовтня 19994 року підготувала вкрай обурливу передачу, в якій звинуватила українців в антисемітизмі й фашизмі – це викликало загальне обурення; а коли українська преса, як на материку, так і в діаспорі, аргументовано спростовувала інсинуації передачі «Потворне обличчя свободи», вибачення не дочекалися. 41
Журнал «Шпігель» на початку 1993 р. вдався до поглибленого і всебічного аналізу програм на Заході. Стаття «Цей безсоромний, безсоромний світ» починається багатозначно: «Сучасне життя – це оранжерея, де виростають ниці інстинкти, і нові герої у мистецтві та засобах масової інформації не знають межі розпущеності, називаючи це самовираженям.» 42 Велика за розміром публікація оснащена добротною фактологічною аргументацією, на прикладі США, Німеччини. Тендннція до варварства виявляється у тому, що комерційні канали заповнюють ефірний час третьогатунковими «трілерами», фільмами у жанрі «action» про вбивства. Ходові програми – «секс-магазини», або «журнали для тих, хто любить сенсації». Ці оргії непристойності, які навіть викликали неприйняття газетою «Більд», що не визначається пуританськими звичаями, підтверджують думку тих, хто занепокоєний падінням культури, здичавінням мови. Адже в діалогах персонажів міцно вкоренився непристойний вокабуляр. Газета «Франкфуртер альгемайне» висловлює анафему «озвірінню суспільства» і вважає, що настав час «оголосити надзвичайний стан в галузі моралі.»
Журнал бере у свідки авторитетних експертів. Президент Німецької академії мистецтв Понтер Рюле опублікував есе «Спогади про культурну місію телебачення.» 41 відсоток телеглядачів однозначно пов’язує зниження культурного рівня телепередач із впливом приватних каналів. Федеральний канцлер Гельмут коль заявив, що у нього викликає жах програма телепередач, бо ж безсоромності і крайня жорстокість, що недавно засуджувалися, нині сприймаються як «розваги». Середній стан перетворився у «товариство сліпих інтересів» під назвою «Їжа та задоволення». Ці неподобства байдуже сприймає еліта.
Своєрідна екскурсія сторінками газе і журналів теж не обіцяє нічого кращого. «Шпігель» називає винуватця: панівну ідеологію споживання. Якщо на екранах за тиждень показано 60 злочинів із застосуванням насильства, якщо в суспільстві панують жорстокість і цинізм, то ЗМК «самі провокують людей на насильницькі дії».43 «…Для американської преси насправді не існує «священних корів». Будь-яка брехня, злочин можуть і повинні стати надбанням гласності, навіть якщо це суперечить інтересам держави та її керівників, які діють із найкращих намірів. Приховування брехні від громадськості нічим не можна виправдати. Завдання преси – донести правду до відома суспільства. Уряд, навіть найдемократичніший, не має монополії на істину, на правду, і не він має вирішувати, про що говорити людям, а про що змовчати. Інакше він не може вважати себе демократичним, і все інше – лише спроба маніпулювати пресою, суспільною думкою, тобто зазіхання на свободу слова. Ось що таке свобода слова, як її розуміють в Америці… Більше того, американці взагалі розуміють свободу журналіста навіть не мати рації, навіть бути безвідповідальним.»44
Нагадаємо Мільтона – його ідею «вільного ринку ідей» та саморегульованого процесу пошуку істини. Але він не міг урахувати усіх складнощів розвитку західних суспільств. Скажімо, знаменитий романіст Чарльз Діккенс 45 у своїх «Американських замітках» (1842 р.) переконливо доводить що американські газети являють собою паскудне явище і фатально впливають на моральний рівень американського народу. «Поки криве око цієї преси, – писав Діккенс, – проникає у кожну оселю, і вона умудряється прикласти свою брудну руку до кожного призначення на державний пост, починаючи від поста президента і закінчуючи посадою листоноші; поки непристойний наклеп є її єдиною зброєю, а сама вона залишається стандартною літературою для величезної маси людей, які читають лише одні газети і більше нічого, – доти на усій країні лежатиме ця ганьба і доти зло, що його спричиняє преса, буде позначатися в Республіці у всьому.»46
У західних країнах, зокрема у США, найчитабельніші розділи журналів «Таймс», «Ньюсвік», «Нація» і «Національні події», програми Сі-Бі-Ес, Ен-Бі-Сі зосереджують увагу на особистостях. Персоніфікація суспільно-політичних процесів часто спотворює картину. По-перше, левова частка журнальної площі відводиться діям «відомих», по-друге, увага доволі часто зосереджується не на суті і причинах гострих внутрішніх чи міжнародних конфліктів, а на часткових речах – усе зводиться до поведінки особистостей.47
З-поміж багатьох визнаних у світі експертів із проблем аргументації у публіцистиці, одночасно журналістів-практиків варто «пошпортатися » у думках американського газетяра Джозефа Пулітцера, ім’ям якого названо найпрестижнішу премію у США. Обравши гаслом своєї діяльності сформульований Гете знаменитий принцип «Той, хто втратив мужність, втрачає усе», пройшовши школу типового американського захоплення сенсаціями, він у поважному віці так визначив обов’язки, які повинні супроводжувати привілейоване становище преси: «Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою ти стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності.»48
За своєю сутністю, спрямованістю, способом уявлення мас-медіа породжують у людини трафаретні оцінки і реакції, уніфіковані уявлення, небачені раніше стандартизацію і нівелювання. Фальшиве і цинічне поняття «потреби ринку» призвело до того, що наприкінці століття люди втратили спроможність розрізняти і протиставляти один одному все те, що раніше було популярними протилежностями – у політиці «ліве» і «праве», у засобах комунікації – правда і брехня, у світі предметів – корисність і непотрібність, а природа і культура зливаються на рівні сигніфікації, великі гуманістичні критерії стерлися у нашій системі образів і знаків. Ідеологічні символи за допомогою ЗМК тиражуються до такого рівня, що втрачають свою привабливість. Ще таке: сама етимологія словосполучення «засоби масової комунікації» показує, що вони повинні об’єднувати, зближувати людей. Тим часом вперше маємо справу з таким типом моралі, зміст якої – схвильованість, обурення, заціпеніння, а не спонука до конкретної і негайної ідеї. І в даному разі не можемо апологетично сприймати повсюдну комп’ютеризацію ЗМК (скажімо, в Японії вранці з’являється до одинадцяти варіантів одного і того ж номера газети, а завдяки цифровому методу фотографія передається всього за 47 секунд). Це і добро, і зло одночасно. Найгірше – виникла загроза для моральної автономії людей, що є величезним завоюванням історії.
Журналістика може зробити багато, щоб зупинити небезпечну тенденцію – витіснення етичного абсолютизму релятивізмом. Завдання мас-медіа – не «засліплювати» глядача, слухача, читача, а допомагати йому прозріти. Мовиться не лише про оперативну, об’єктивну, ретельну інформацію, що очевидне. Коли ми повернемо в журналістику правдолюбство і правовий моральний пафос, то швидше знімемо тоталітарний шар свідомості загалу, принесемо людям, спільнотам гуманістичне світобачення. Немає жодного сумніву у тому, що нині гостро актуальними залишаються слова – заклики Франциска Ассізького: «Нести правду – туди, де панує брехня, віру – туди, де панує сумнів, злагоду – туди, де панує розбрат, надію – туди, де панує відчай.» Місія будителя людського в людині мусить неодмінно стати серцевиною журналістики.
1. С. 51
2. С. 51
3. Майор Федеріко. Заново відкриваючи 1492 рік // Кур’єр Юнеско. – 1992, липень. – С. 4
4. Южаков С. Н. и проф. Милюков П. Н. Большая энциклопедия. Т. 4. – С. –Петербург. – 1902. – С. 463.
5. Кухта Борис. Хто є хто в європейській та американській політології? // Малий політологічний словник. – Львів: вид-во «Кальварія» – 1995.
6. Борковський Р. Американська демократія. Ідеологічні основи американської політичної системи. – Вид-во «Сучасність». – 1990. – С. 77 – 79.
7. Кухта Борис. Хто є хто в європейській та американській політології? // Малий політологічний словник. – Львів: вид-во «Кальварія» – 1995.
8. Борковський Р. Американська демократія. Ідеологічні основи американської політичної системи. – Вид-во «Сучасність». – 1990. – С. 81 – 84.
9. Грей Пол. Чья Америка? // Америка. – 1992, июль. – С. 10.
10. Сверстюк Євген. На землі благословенній Апостолом. – Рим – Люблін. – 1990. – С. 10.
11. Ченчіні Амадео. Любитимеш ГОСПОДА БОГА ТВОГО. – Львів, вид-во оо. Василіан. – 1993. – С. 22
12. Онацький Євген. Українська мала енциклопедія. – С. 1970
13. Лернер Макс. Развитие цивилизации в Америке. Т. 2. – М.: изд-во «Радуга». – 1992. – С. 490-491.
14. Новий Завіт: Лука, 9, 25.
15. Сверстюк Євген. Виступ на Перших Зборах Руху // Літературна Україна. – 1989, 19 жовтня.
16. Коніші Акіюкі. Спадок Рейгана: два боки медалі // Новое время. – 1990. – Ч. 8. – С. 8.
17. Гавел Вацлав. Документ // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Ч. 8. – С. 8.
18. Америка. – 1993, Ч. 12. – С. 4.
19. Докладніше є: Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Ч. 9; 1992, Ч. 3.
20. Heilbroner Robert. Triumph of Capitalism // New Yorker. – 1989, 23 January.
21. Тенброк Кристиан. Американская модель // Цайт, Гамбург – За рубежом. – 1991, Ч. 40. – С. 12.
22. Лернер Макс. Развитие цивилизации в Америке. Т. 2. – М.: изд-во «Радуга». – 1992. – С. 520 – 521.
23. The Spirit of Liberty: Papers and Addresses of Leagned Hand. Ed. by I. Dilliard. – N.Y. – 1959. – P. 144.
24. Фоллоулз Джеймс. Американський дар неогранизованности // Диалог – США. – 1990, Ч. 44. – С. 8 – 9.
25. Дмитриева О., Цветков Н. «Тойотп» прорастает на рисовом поле // Комсосольская правда. – 1992, 6 января.
26. Алпатова В. «Японія: мова і міт про мову» // Иностранная литература. – 1993, Ч. 5. – С. 245 – 250.
27. Лернер Макс. Развитие цивилизации в Америке. Т. 2. – М.: изд-во «Радуга». – 1992. – С. 493.
28. Toffler A. The Pwershift. – N.Y. – 1990. P. 18.
29. Цит. за : Лернер Макс. Развитие цивилизации в Америке. Т. 2. – М.: изд-во «Радуга». – 1992. – С. 365 – 366.
30. Grot O. Die unerkannte Kulturmacht, Bd.S. – Berlin – 1963. – S. 95.
31. Stevenson RobertL. Global Communication in the Twenty-First Centuty. – New- York – London. – 1994.
32. Jan Pavel II. Wiara I kultura… – S. 88.
33. За рубужем. – 1992, Ч. 12. – С. 5.
34. Schmolke Michael. Kirchliche Kommunikation bei der entwickelten Kommunikationsgesellschaft. – Paterborn, Verlag Ferdinand Schoningh. – 1995, N. 1 – S. 31.
35. Roegele Otto B. Kirche und Publizistik. Ein Ruckblick auf Erfolge und Misserfolge in den letzten Jarhzehnten. – Mainz, Mattias – Grunewald – Verlag. – 1994, N. 2.
36. Шлемкевич М. Новочасна потуга // Верхи життя і творчості. – Нью-Йорк – Торонто. – 1958. – С. 116.
37. Шлемкевич М. Новочасна потуга // Верхи життя і творчості. – Нью-Йорк – Торонто. – 1958. – С. 128.
38. Tygodnik powczechny. – 1993, nr. 36.
39. Людина з «Нью-Йорк тамс» у Москві // Вісті з України. – 1994б Ч. 36.
40. Kraft der Vergangenheit // Der Spiegel. – 1992, Nr. 19 – S. 210.
41. Притуляк Любомир. Потворне обличчя «Сі-Бі-Ес» // За вільну Україну. – 1995, 21 – 26 березня.
42. Українське слово. – 1992, 25 листопада.
43. Этот бесстыжий, бесстыжий мир // Шпигель – За рубежом. – 1993, Ч. 7. – С. 15.
44. Война В. А. Американская печать, взгляд из дома Уолтера Липмана // США: ЭПИ. – 1991, Ч. 1. – С. 53.
45. Диккенс Чарльз. Собрание сочинений. Том первый. – М.: Художественная литература, 1982. – С. 5.
46. Там само. – С. 13.
47. Gans H. Deciding what’s a study of CBS evening news, NBC nightly news, Newsweek and Time. New York, Pantheon Books, 1979.
48. Pulitzer Joseph. The college of Jornalism. North American Review. May, 1904. – P. 658.