Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Психологiя особистостi(Лекцiї5тем).doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
08.09.2019
Размер:
365.06 Кб
Скачать

Тема 1. Індивідуальні відмінності

  1. Типи темпераментів та характерів.

  2. Самооцінка та рівень домагань.

  3. Ролі та ігри. Типи груп.

  4. Стилі управління, види і тактики спілкування.

  5. Вплив, лідерство та маніпулювання.

Дом. питання: Опишіть свої вроджені та навчені індивідуальні особливості за таблицею темпераментів по всіх 16 пунктах.

Додаткові питання (на вибір): а)чинники привабливості; б)методи впливу (як практично застосувати НЛП, гіпноз, сугестію).

1. Темперамент – вроджена (тобто запрограмована генетично і, як правило, пов’язана не тільки із певними здібностями та інтересами, але і з особливостями тілобудови та поведінки) і незмінна властивість людської психіки, що визначає весь комплекс її проявів. Слідом за І.П.Павловим, що на початку двадцятого століття вивчав фізіологічні основи темпераменту, у психології по сьогодні залишилось розуміння темпераменту як набору фізіологічних рис (швидкості та сили збудження або гальмування та інерції реакцій), рис, що сприймаються надто механічно, – тобто як недоліки (недостатня швидкість, надмірна чутливість, незбалансованість тощо). Проте знаходити недоліки неважко і не є ціллю справжньої науки, – адже куди складніше і цінніше зрозуміти призначення кожного, навіть зовні не вражаючого елементу системи, а темперамент є саме системою, в якій жодна «слабкість» не є випадковою, але виконує важливу і позитивну для системи функцію, у котрій нам і слід розібратись.

Отже, кожен тип темпераменту є своєрідною, але цілком «розумною», ефективною системою поведінки, хоча і розвинутою по-різному у кожного окремого носія цього типу. Чотири типи темпераменту добре доповнюють одне одного, але це не означає, що їх носії залежать на практиці від наявності людей інших типів. Важливо зазначити, що темперамент – це не діагноз, який щось забороняє людині, а щось – приписує. Навпаки, сформована особистість із кожним типом темпераменту може успішно займатися будь-якою професією та будь-яким видом роботи, навіть якщо ця професія чи робота дається їй важче, ніж людині іншого темпераменту. Навіть більше, за статистикою ті, кому робота дається нелегко, дуже часто перевершують у досягненнях більш здібних, і вже напевно вони не обмежені своїм темпераментом у масштабі можливих успіхів. А значить будь-які пояснення, що «мені цього не дано» є самозаспокійливими, але фальшивими виправданнями: люди як вид настільки пластичні у своїх здібностях, так легко адаптуються і розвиваються у будь-якому напрямку, що жалітися можна лише на лінь, боягузтво і слабкодухість, – а це вже не вроджені риси, а набуті звички, яких з тим же успіхом можна і позбутись.

Однак не всіх звичок слід позбуватись, адже характер – це і є комплекс набутих (внаслідок виховання, соціалізації та саморозвитку) звичок поведінки, мислення та емоційного реагування. Вирази «сильний характер» чи «слабкий характер» не є науковими і відображають скоріше особливості взаємодії із різними людьми, а якщо і мають якийсь сенс, то лише в тому, що підкреслюють змінюваність характеру (на противагу темпераменту). Інакше кажучи, люди із «слабким характером» помітно залежать від впливу оточення, а «сильні люди» - ні; проте лише півтора відсотка природжених лідерів насправді не залежать від думок і, що важливіше, від настроїв оточуючих, тоді як решта ведуть себе непослідовно: буваючи «сильними» й самостійними у компанії людей, до яких вони ставляться зверхньо (наприклад, у сім’ї), але стають нерішучими й покірними загальній думці там, де не мають змоги піднятися над іншими (це близько до поняття авторитарної особистості). Втім, навіть та, рідкісна незалежність справжніх лідерів також може бути проявом хворобливого егоцентризму та соціопатії, тим часом як зневажувана у пригодницькій літературі поступливість є не слабкістю, а необхідною умовою людського співіснування.

Характер – результат двостороннього впливу на формування особистості: впливу оточення (який полягає у вихованні та соціалізації і має найбільшу питому вагу у складі характеру, хоча найчастіше пригнічує природні задатки індивіда через свою недиференційовану, уніфікуючу дію на нього) та впливу саморозвитку людини (який полягає якраз у вивільненні свого темпераменту від обмежуючих впливів і формуванні забраклих якостей). Тому характер правильніше оцінювати за двома параметрами: 1)ступінь вираженості основних рис темпераменту (яка виявляється не просто у відкритому, нестримуваному прояві свого темпераменту, але й у рівні самоприйняття та самоповаги, і яка є наслідком подолання обмежуючих зовнішніх впливів і власних страхів та «комплексів» за допомогою чесного самоаналізу – рефлексії); 2)ступінь компенсованості природніх «нездатностей» свого темпераменту, тобто тих його недоліків, які є продовженням і атрибутом його переваг (ця ступінь виявляється у натренованому вмінні робити те, що не наважуються робити або невдало роблять інші представники цього темпераменту; вона надає людині свободу від внутрішніх обмежень, а визначається кількістю вчинків людини у ситуації морально складного вибору, тобто – співвідношенням дій подолання труднощів та ухиляння від них).

За ступенем вираженості темпераменту можливі два крайніх типи характеру: відкритий (коли людина виявляє кращі риси, закладені в її темпераменті, оскільки не починає їх соромитись під впливом глузування ззовні) та закритий (при якому людина не схожа на себе, бо тяжко і марно намагається бути якоюсь іншою, боячись, що такою, як вона є люди її не приймуть). В останньому випадку меланхолік здебільшого намагається походити на сангвініка, а холерик – на флегматика, і це їм почасти вдається, але тільки зовні, бо здібностей інших темпераментів їм не дано. Щоправда, холерик, скажімо, може компенсувати свою природну «нездатність» до систематизації та планування своїх дій настирливим тренуванням відповідних звичок, тим більше, що настирливість – це ледь не головний «козир» холерика. Однак це потребує чималих зусиль, на які багато хто не наважується, заспокоюючи себе думкою, що він і так молодець, а його невдачі – то «нефарт». Ось чому за ступенем компенсованості природніх недоліків характери поділяються по наближенню до одного з двох крайніх типів: цілісний (самоактуалізована особистість, що долає «комплекси» і психологічну скутість не розв’язністю й агресивністю, а справді рішучими вчинками та принципіальністю) та пристосовницький (схильна до ескапізму особистість, що ухиляється від ризику і труднощів у напрямку все більшого самообману і поглиблення наявних «комплексів»).

2. Самооцінка буває зовнішня (така, що прямо залежить від оцінок людини її оточенням) і внутрішня (що залежить лише від власної думки про себе), і у переважної більшості людей обидві вони існують одночасно, із одною лише відмінністю – у пропорціях. Інакше кажучи, загальна самооцінка особи – це здебільшого змінне співвідношення зовнішньої та внутрішньої самооцінки: в умовах успіхів людина, як правило, більш самовпевнена і не зважає на критику (тобто у неї переважає внутрішня самооцінка), а при невдачах стає більш вразливою до оцінки ззовні. В останньому випадку людина виглядає так, ніби у неї «слабкий характер», але якраз тут і стає очевидним, чому ми назвали цей вираз ненауковим: коли кінчається «смуга невдач» або депресія, та сама людина виявляється абсолютно інакшою, «сильною» і впевненою. Але ж характер її насправді не міг змінитись, а значить те, що люди називають «слабким характером», є в дійсності тимчасовим станом, а не постійною рисою особистості, тобто не характером у точному смислі цього слова.

Внутрішня (конститутивна) самооцінка – стабільна оцінка себе як особистості, яка буває позитивна (тобто примирення із собою, прийняття себе таким як є і загальне позитивне ставлення до себе, самоповага та почуття власної гідності) або негативна (тобто переважання критичного ставлення до себе, переконання, що недоліки серйозні і перевершують нечисельні достоїнства, зневіра у цінності себе як особистості й готовність принижуватись і жертвувати собою). Зовнішня (актуальна) самооцінка – результат успіхів та невдач у міжособистісній взаємодії, яка залежить насамперед від оцінки тих людей, із якими індивід себе ідентифікує, а почасти й від оцінки усіх інших людей у безлічі конкретних ситуацій (зокрема, оцінки за виконання тимчасових або постійних групових ролей у відповідності із рольовими очікуваннями, а також – за уміння «подати себе» із виграшної сторони, тобто за майстерність самопрезентації, оригінальність іміджу та послідовність стилю). Зовнішня самооцінка коливається у межах від завищеної («комплекс вищості») до заниженої («комплекс меншовартості») і потребує постійного підтвердження, що в юному віці ще може стимулювати позитивні кар’єрні досягнення (хоча частіше виражається у перфекціонізмі та боязні помилок), але з часом неминуче приводить до некритичності й потуранню підлабузникам.

Рівень домагань – це бажаний рівень самооцінки особистості, що визначає ступінь важкості тих завдань, які особистість перед собою ставить. Вивчення рівня домагань німецькими психологами К. Левіним та К. Хоппе у 1920-х роках показало, що вибір завдання певної важкості залежить від успіху чи невдачі у вирішенні попередніх завдань: успіх сприяє вибору більш складних завдань (це підвищення актуального рівня домагань), невдачі - навпаки, більш легких (це зниження актуального рівня домагань). З'ясувалося також, що серед випробуваних завжди є особи, які у ситуації ризику націлені на те, щоби добитись успіху (конститутивно високий рівень домагань, притаманний природженим лідерам, що складають не більше 2% у будь-якій спільноті), і такі, що понад усе намагаються уникнути невдачі (конститутивно низький рівень домагань), і цю поведінку вони демонструють завжди, тобто вона є проявом стабільної, фундаментальної риси особистості. Це означає, що рівень домагань, як і самооцінка має два види: конститутивний (стабільний) та актуальний (залежний від наявних успіхів), але якщо загальна самооцінка особи поєднує обидва її види у певній індивідуальній пропорції, то конститутивний і актуальний рівень домагань зазвичай не поєднуються в одній особі. Тобто природжені лідери і постійні невдахи (люди із «навченою безпомічністю», яких 10-15% у будь-якій спільноті) мають конститутивний рівень домагань, а всі решта – актуальний рівень домагань.

3. Групова динаміка – це процес формування малої неформальної групи (а тільки вони формуються стихійно, без керуючого впливу), який відбувається у такі три етапи: 1)роз’єднаність – стан тимчасової або сталої несформованості групи, при якому люди виявляють цікавість лише до всього дивного та нестандартного, а тому лідерами стають особи із девіантною поведінкою; 2)згуртованість – стан емоційної об’єднаності, при якому люди виявляють «дружність», тобто активну схильність до взаємодопомоги, - а тому лідерами стають особи, орієнтовані на покращення взаємовідносин (емоційні лідери); 3)спрацьованість – стан функціональної взаємодії, при якому люди виявляють «професійність», тобто помірну взаємну емоційність (але не байдужість), вимогливість і активну орієнтованість на загальну справу, а лідерами стають особи із найбільшою вираженістю цих якостей (ділові лідери).

На другому і третьому етапі групової динаміки присутній і забезпечує результат загальногрупових зусиль соціальний контроль, тобто активне відслідковування і санкціонування групою процесу дотримання її традицій (норм та цінностей) кожним її членом. Як наслідок соціального контролю у групі формується два варіанти поведінки: конформна і девіантна. Конформність – це поведінка, що повністю відповідає груповим нормам та цінностям (і отримує позитивну санкцію групи); а девіантність – поведінка, що помітно відхиляється від групових традицій (і отримує негативну санкцію групи, крім винятків для ділового лідера та аутсайдера).

У процесі групової динаміки складаються такі типи малих неформальних груп (тобто товариських і сімейних): 1)асоціація – група, об’єднана спілкуванням, а не діяльністю (має спільні цінності, але не має структури); 2)дифузна група – група, об’єднана випадковою та короткочасною колективною діяльністю, тобто тією, яку неможливо виконати поодинці (має структуру, але спільні цінності не встигають сформуватись); 3)корпорація – згуртована група, об’єднана асоціальними (не такими, як у всіх) нормами та цінностями, відгородженістю від середовища та жорсткою (незмінною) і однолінійною структурою (з одним лише діловим лідером); 4)колектив – спрацьована група, об’єднана просоціальними (такими, як у всіх) нормами та цінностями, відкритістю та гнучкою, багатолінійною структурою (змінною і з багатьма діловими лідерами у різних сферах).

Структура малої неформальної групи – це збалансований набір соціальних ролей, необхідний групі для виконання її функції як елемента ще більшої системи (великої соціальної групи). Ця функція визначає групові норми та цінності, які, у свою чергу, визначають особливості поведінки, приписані кожній ролі (рольові очікування), що автоматично розподіляються (а при відсутності основних виконавців – перерозподіляються) у групі, чим і підтримується її рольовий баланс. Структура малої неформальної групи складається із особистостей, що виконують такі основні ролі: 1)діловий лідер – особа, визнана найкращою за найважливішими цінностями групи; має беззаперечне право наказувати й карати; виконує функцію демонстрації еволюційно нових зразків поведінки; 2)емоційний лідер – член групи, що найкраще вміє підтримувати взаємовідносини в ній; 3)аутсайдер – особа, визнана найгіршою за найважливішими цінностями групи; критикує або смішить усіх, виконуючи функцію демонстрації зневажуваних зразків поведінки; 4)решта членів групи теж обов’язково мають свої ролі (які тут не перелічуються, але без одної з яких людина не стає членом групи), а також виконують функцію демонстрації схвалюваних у групі зразків поведінки. Ідеологія групи – сукупність міфів, що ілюструють найважливіші зразки конформної та девіантної поведінки у даній групі і, тим самим, передають у словесній формі її основні норми та цінності.

Швейцарський психолог Ерік Берн виявив три різні, але внутрішньо взаємозалежних набори почуттів, думок і поводжень кожної людини, які він назвав «его-станами», або, можна сказати, трьома «субособистостями» всередині однієї, підкреслимо, здорової людини. Дитячий его-стан (або просто –"Дитина") є слідами дитинства індивіда і відтворює його поведінку і психічний стан у той, найбільш приємний, за спогадами, період життя (безтурботність, капризи, егоцентризм), використовуючи проте зрослі можливості, наявні у розпорядженні дорослої людини. Батьківський его-стан (субособистість "Батько") запозичений у своїх батьків і відтворює їх, здебільшого критичні й суворі, наказово-дисциплінарні почуття, установки, поведінку й реакції. Дорослий его-стан (субособистість "Дорослий") – це найвищий рівень розвитку особистості, зачатки якого є у кожної людини, але переважання його у структурі особистості рідко вдається людям, що виховані репресивним методом і не зуміли досягти самоприйняття і самоповаги шляхом рефлексії.

Виконання кожної із перелічених та неназваних тут ролей або реалізація кожної із субособистостей, копіювання поведінки інших людей або намагання сподобатись їм чи викликати якусь іншу емоцію є певною грою, удаванням із себе того, ким людина не є, і ця непродуктивна гра з часом перетворюється на цілий ритуал, який робить її поведінку нещирою та неприродною, обтяжливою для неї самої та відразливою для інших, джерело внутрішніх та зовнішніх конфліктів. Наприклад, люди мимовільно, але – небезкорисливо (і часто – перейнявши у когось) демонструють непродуктивну ігрову поведінку, яку можна назвати: «Не чіпайте мене, я втомився на дуже відповідальній роботі», або гру «У мене абсолютно немає часу замислитись», «Я не маю вибору», «Я це не вмію (зробіть за мене)», «Не виходить, бо всі проти мене (адже заздрять моїй геніальності)», «Всі навколо невдячні (жадібні, підступні)», «Я такий нещасний, всіма забутий, ніхто не допоможе», «Я ображений (вибачайтесь і жалійте мене)!» тощо. А це не тільки не допомагає розібратися у причинах своїх поразок, а навпаки – якраз потребує невдач і несвідомо приводить людину саме до того результату, якого вона, начебто, боїться.

4. Стилі управління в формальній (тобто службовій, а не товариській) групі можуть бути такі: 1)авторитарний – використовування лише наказів та негативних стимулів (покарань за невиконання), але у суворій відповідності із заздалегідь сповіщеними правилами (ефективний для індивідуальної фізичної праці); 2)ліберальний – використовування лише похвал та винагород (позитивних стимулів за ініціативу) без будь-якої критики за помилки (ефективний для індивідуальної розумової праці); 3)демократичний – використовування погоджених із підлеглими правил роботи та стимулювання, за виконанням яких вони слідкують самостійно, усім колективом (ефективний для скоординованої колективної праці, тобто тієї, яку неможливо виконати поодинці).

Для ефективного застосування кожного стилю управління слід використовувати належний вид спілкування, і тим паче – не змішувати ці види (як ми звикли це робити у неофіційній розмові). Нелогічність і навіть хаотичність нашої побутової розмови притаманна усім на Сході, адже тут люди розраховують, і не дарма, на бажання співрозмовників їх зрозуміти, взяти на себе нелегкий труд вникнути в чужі слова і збагнути хід думок, навіть якщо вони невдало висловлені. Річ у тім, що в країнах Сходу люди уміють не просто демонструвати співчуття, а на ділі відчувати емоції, настрої, бажання іншого як свої власні, уявляти себе на його місці і розуміти хід його думок, іноді навіть краще за нього (ця здатність називається емпатією). Саме ця, розвинута практикою здібність «читати поміж строк», забезпечує в цих країнах (і, зокрема, у нас) «комунікацію мінімального повідомлення», при якій важливо не те, що сказав, а те, що мав на увазі, але промовчав (що виявляється у «езопівській мові» сатиричних творів, притч, байок і двозначних висловів). Натомість у країнах Заходу звички не довіряти і не співчувати давно вже освячені суспільними традиціями, які ще й доповнюють, компенсують нездатність цих людей до емпатії звичаями формулювати свою думку точно і повністю (так звана «комунікація максимального повідомлення»). Власне ці два види комунікації і є найбільш яскравими прикладами формального і неформального спілкування, які треба розрізняти, щоби досягати потрібного ефекту від розмови.

Отже, формальне спілкування характеризується надмірною емоційною дистанцією («стіною байдужості»), логічною правильністю і недвозначністю висловлювань, монологічністю і передачею насамперед словесної інформації, причому в докладному, вичерпному обсязі («комунікація максимального повідомлення», яка не потребує від слухача розумових зусиль). Неформальне спілкування характеризується довірою і відвертістю, тобто – емоційним контактом, уривчастим і непослідовним викладом думок, діалогічністю і передачею насамперед образно-емоційної, а отже – невербальної інформації (яка вимагає активного розшифрування і вникання в те, що стоїть за неповним, «мінімальним повідомленням»). Очевидно, що формальне спілкування застосовується у ділових стосунках, а неформальне – у розмовах із близькими; а непорозуміння виникають, коли будь-які елементи формального спілкування трапляються у взаємодії із людиною, що чекає співчуття, або навпаки, у діловій співбесіді хтось починає «фамільярничати».

Можливі три тактики індивідуального спілкування: 1)прилаштування «зверху» - тактика перехоплення і утримання ініціативи у розмові, рішуче і безжальне подолання будь-яких спроб сперечатись і намагання змусити співрозмовника почуватися слабшим, розгубленим і більш напруженим, щоби нав’язати йому свої настрої та думки; 2)прилаштування «знизу» - пасивна, конформістська тактика, віддання ініціативи і намагання знайти можливість погодитись та догодити смакам і настроям співрозмовника, повторюючи його інтонації і угадуючи його думки; 3)прилаштування «на рівних» - тактика спілкування без нав’язування якихось емоційних оцінок та думок, розрахунків та очікувань, але із готовністю до партнерства та емоційного контакту.

Перша тактика є проявом (або імітацією) лідерської агресивності у взаємодії, і якщо вона підкріплюється очевидною перевагою над співрозмовником у важливих уміннях і здібностях, то гарантує ефективний вплив на нього (або – грубе маніпулювання). Друга тактика дозволяє залагодити конфлікт, образу чи якусь іншу форму переривання емоційного контакту, а отже і відновити його (ця тактика у тварин називається «позою покірності», а у людей найчастіше є інфантильною спробою м’якого маніпулювання через «натиск на жалість» до себе). Третя тактика мало кому вдається, але забезпечує вплив, який називається харизмою і який набагато перевершує всі інші види і методи впливу.

5. Види керуючого впливу: 1)управління - це примусове і відкрите (у тому числі і м’якими, ненасильницькими засобами) скерування окремих аспектів поведінки людини (уважності, дисциплінованості, старанності у роботі) у потрібне керівнику русло без намагань її перевиховати (максимум – навчити). В управлінні важливо використовувати домінуючу мотивацію підлеглих, знаходячи відповідні стимули і формулюючи завдання у максимально простому, інструктивному вигляді, а потім контролюючи його виконання послідовно і без виключень (тобто не жаліючи нікого і не підміняючи їх собою); 2)маніпулювання - це неочевидне у своїх цілях намагання вивести людину із звичного для неї емоційного стану і тим самим увести її у стан деякої розгубленості (у якому не діють згадувані автоматизми, а тому людина легко підпадає під вплив), а потім використовувати його, доки він зберігається. Втім, критичність жертви маніпулювання відновлюється, як правило, досить швидко (а якщо вона здатна до рефлексії, то ще й виробляє певний імунітет проти такого впливу); 3)харизма - здатність установити емоційний контакт без формування і підтримання афективної емоційності стосунків (без надмірного співчуття і сліпої відданості, без очікувань і образ, без зайвої формальності або фамільярності), із лідерською агресивністю і водночас – із емпатією та надиханням на лідерство своїх партнерів. Харизма як вид керуючого впливу має настільки сильний і стійкий ефект, що фактично може вважатися формуючим впливом (до видів якого відносяться виховання та соціалізація), але вона рідко використовується задля довготривалих, перспективних цілей, а більше – для лідерства у складних психологічних умовах і для досягнення найбільшої старанності від підлеглих.

Агресивність буває двох видів:1)лідерська (природня) – намагання підпорядкувати собі емоції інших людей заради здійснення загальної справи; вимагає великої здатності до самовладання і самоорганізації, рефлексії і переконаності у власній правоті (схильності до домінування); 2)патологічна – намагання захистити себе від власних, невирішених психологічних проблем фізичним та моральним насиллям щодо інших людей. Патологічна агресивність пов’язана із механізмом заміщення (вид психологічного захисту), який, у свою чергу, породжується репресивним вихованням, що формує у людини надмірну імпульсивність та нездатність до самоконтролю (а відтак і невміння вчитися на власних помилках і схильність до наркоманії та азартних ігор).

Конформність буває двох видів: 1)природня – намагання підпорядкуватись загальним нормам та цінностям, якщо вони радикально не суперечать власним; 2)патологічна – повне підпорядкування власних норм та цінностей – загальним (спільним для якоїсь групи) або нормам та цінностям окремої людини, із пригніченням своїх інтересів та здібностей і психологічним захистом проти зниження самооцінки підсвідомістю. Психологічна залежність – це «симбіотичний» зв’язок із кимось або чимось, що слугує людині компенсацією недостатньої природньої агресивності та природньої конформності і підкріплюється вторинними емоціями та установками, які здебільшого реалізуються у беззастережній відданості якійсь групі та ідеології.