Тема 4. Емоції
Види та функції емоцій, стереотипи емоційного реагування.
EQ, емоційний контакт та емоційне вигорання.
Стрес, воля і мотивація.
Ентузіазм та переконаність. Саморозвиток.
Невроз та контрфасцинація.
Дом. питання: Дайте приклади EQ, надмірної емоційної дистанції та емоційного контакту, проявів контрфасцинації та емоційного вигорання.
1. Емоції – це оціночні підсвідомі реакції людини на певні об’єкти чи події, що відображають їх значення в її ієрархії цінностей і схиляють її до надання переваги відповідним рішенням у ситуації вибору дії. Це означає, що в нормі емоції потрібні лише для дії і коли є вибір; цей вибір робиться швидко – на основі минулого досвіду, акумульованого у системі цінностей, і робиться підсвідомістю, а емоції – це просто її спосіб кодування інформації (її мова). Такі емоції називаються первинними, тобто такими, що виражають природні для людини потреби і забезпечені необхідними для їх реалізації здібностями. Первинні емоції завжди мотивують, дають відчуття піднесення і натхнення.
В усіх інших випадках емоції є вторинними, тобто виражають світоглядні стереотипи, нав’язані людині її соціальним середовищем (причому нав’язані репресивними методами, а значить – в обхід критичного мислення, через вторинні установки) і забезпечені прийнятими у ньому стереотипами поведінки. Ці світоглядні та поведінкові стереотипи конфліктують із первинними цінностями людини, що веде до її фрагментованості, – адже вторинні емоції підштовхують людину до непритаманних їй дій і зовнішніх конфліктів, яких вона зовсім не прагла і які не підтримуються власною мотивацією. Ось чому вторинні емоції завжди тяжко переживаються і дають відчуття безсилої, придушеної люті (образи) та відчаю, не спонукаючи до жодних дій, крім самодеструктивних адикцій (психологічних залежностей, що провокують шкідливі звички та пристрасті).
Варто зазначити, що емоції ніколи не бувають пасивним (і тому – точним) відображенням подій, на які вони, начебто реагують. Навпаки, у емоцій завжди є внутрішньо-особистісні причини: 1)система цінностей людини (через яку на одне і те ж люди реагують по-різному); 2)накопичені (через те, що невідредаговані, не пережиті вчасно) попередні емоції; 3)нереалізовані і тому – загострені потреби. Ось чому не варто вірити, що емоції є безпосередньою, а значить справедливою оцінкою подій. Крім того, емоції є певним стереотипом реагування, який відображає скоріше наші звички (до того ж нерідко – нав’язані оточенням), аніж реальність.
Потрібно також розрізняти позитивні та негативні емоції, а також – стенічні (ті, що потребують активного зовнішнього виходу, спонукають і посилюють активність людини) та астенічні (ті, що пригнічують або послаблюють зовнішню активність людини, демобілізують і зосереджують її сили і здібності на внутрішньому переживанні чи раціональному осмисленні ситуації). Усі названі види емоцій, якщо вони первинні, не тільки не шкідливі, а навпаки – виконують життєво необхідну функцію.
Дві основні функції емоцій: адаптивно-оцінююча (функція швидкого орієнтування у знайомій ситуації та негайного прийняття рішень на основі системи цінностей) та спонукальна (функція забезпечення виконання прийнятого рішення переконаністю у його правоті та мотиваційною енергією дії). Емоційні оцінки кращі за раціональні тим, що швидші, оперативніші, а також – більш чесні, адже раціональні думки людина нерідко формулює задля самовиправдання. Однак це стосується первинних емоцій, тоді як вторинні дають нещиру, навчену реакцію, наприклад, реакцію образи на когось, щоби не визнавати своєї провини; причому страх визнати свою помилку – це теж почуття, нав’язане репресивним вихованням. Тобто вторинні емоції теж можуть обманювати саму людину. Навіщо ж тоді вони потрібні, адже можна робити це свідомо і без емоцій?
Річ у тім, що емоції дають відчуття переконаності, якого не вистачає думкам. Скільки людина не переконує себе словами, сумніви залишаються; але навіть найслабша емоція миттєво розвіює і зайві думки, і сумніви. Ось чому люди, яким нелегко на щось зважитися, люблять робити це у запалі: скажімо, покарати дітей, коли не хочеться; тож для виконання цього, вигаданого кимось обов’язку вони самі себе «накручують», – замість того, щоби діяти за своїм первинним бажанням та емоцією. Отже вони отримують фальшиву переконаність замість справжньої, а значить використовують спонукальну функцію емоцій для виконання дії, яка їм не відповідає їх цінностям і сенсу якої вони не бачать, - хоча і вважають за потрібне зробити.
2. Емоційна сфера особистості має розвиватись, а відбувається це лише при наявності трьох чинників: досвіду відповідних ситуацій, соціалізуючого прикладу реагування на них, та індивідуальної сміливості й незалежності у формуванні власних оцінок. На практиці репресивне і безсистемне виховання пригнічує останню здатність, а крім того, ще й демонструє не потребуючий розвитку приклад найлегшого, примітивного реагування на будь-яку ситуацію, – реагування емоціями роздратування або байдужістю, тобто відсутністю емоцій, і майже ніколи – позитивним здивуванням, радістю, захопленням, захватом.
У сучасній психології запроваджено новий термін – «емоційний інтелект», а також – «коефіцієнт емоційної розвиненості EQ» (за зразком «коефіцієнта інтелектуального розвитку IQ»). Емоційна розвиненість, або високий EQ – це уміння розуміти і правильно трактувати почуття інших і свої власні, правильно їх виражати і досягати завдяки цьому емоційного контакту. Низький EQ – це не вроджена аномалія, він пов’язаний із звичкою вибудовувати вертикальні відносини із людьми (або підлабузничати, або ставитися зверхньо) в результаті згадуваного вже репресивного виховання, тобто такого, коли застосовуються переважно покарання, і застосовуються свавільно, непослідовно. Вихована так людина (а саме вона називається авторитарною особистістю) намагається вирішити все силою або грубим маніпулюванням, тобто докорами, знущанням, залякуванням чи шантажем, – що малоефективно і дає нетривалий ефект (на відміну від м’якого – похвал, надихання, заспокоювання інших, для чого, однак, потрібний високий EQ). Виявляється низький EQ і у схильності до образ, адже образа – це форма самопридушення власних емоцій і поривів (зокрема – гніву) під надуманим, невірним приводом і на шкоду власному здоров’ю.
Кожна людина потребує емоційного контакту, тобто відчуття взаєморозуміння та взаємообміну у сфері настроїв, емоцій, поривів, реакцій і переживань, що дозволяє людині утвердитись у правильності, а головне – цінності усіх цих, важливих для людини, проявів її особистості. Це відчуття називається іще «спорідненістю душ», проте якими би близькими не були мотиваційні сфери двох особистостей, але емоційний контакт між ними навряд чи буде постійним, адже він залежить від індивідуальної готовності кожного до відвертості та щирості, - а це можливо лише за умов, безпечних і затишних для найбільш прихованих, інтимних «куточків душі». Отже, більшість міжособистісних відносин неминуче повинні бути малоемоційними (і – невитратними з точки зору психічних сил). Але людина не може просто вимкнути емоції і не відчувати їх щодо когось або чогось. Насправді єдиною можливістю зменшити інтенсивність емоційного ставлення до якихось речей є вироблення раціонального ставлення до них, тобто створення особистих принципів. Принципи – це індивідуальні психологічні установки, що закладаються у підсвідомість шляхом тренування звички до певних емоційних і поведінкових реакцій (зокрема, і «нульових», беземоційних реакцій), доцільність і справедливість яких людина одного разу свідомо визначила для себе і вольовими зусиллями послідовно реалізує у своїй поведінці.
Завдяки принципам людина створює у собі правильну емоційну дистанцію (тобто водночас щиро співчуває і виявляє вимогливість) щодо тих об’єктів зовнішнього чи внутрішнього світу, які її надмірно, а головне – невиправдано хвилюють. Хвилювання є невиправданим тоді, коли людина об’єктивно не може змінити стан речей, що склався, і замість того, щоби змінити свою оцінку цього стану, продовжує сердитись чи засмучуватись, не скеровуючи ці емоції у жодну конструктивну діяльність, – фізичну чи інтелектуальну. В результаті виникає протиріччя між двома основними функціями емоцій, які мали б сприяти одна одній, - функцією оцінки явищ і функцією мобілізації сил на реалізацію такої оцінки. Інакше кажучи, кожна негативна емоція мала б спонукати людей на якісь дії, а коли цього не відбувається, вона починає сама себе живити енергією нереалізованої активності, що поводує ланцюгову реакцію самоескалації хвилювання, яка уже не залежить від зміни обставин, що її викликали, яку майже неможливо спинити і яка шкідливо позначається на психічному й фізичному здоров’ї людини.
Ця надмірність хвилювання спричинюється і неправильним вихованням, і запозиченням хибних настроїв через соціалізацію, а от метод подолання цих шкідливих звичок лише один – формування правильних звичок утримання емоційної дистанції щодо надмірно хвилюючих речей. У побуті необхідність утримання емоційної дистанції формулюють, як правило, словами «не приймати близько до серця», що, однак, розуміють як заклик до всеосяжної байдужості, - а це зовсім не вірно. Байдужість – це надмірна емоційна дистанція, що є результатом насильного зниження суб’єктивної цінності важливих попередньо речей, завдяки поширенню і посиленню в собі хибної скептично-нігілістичної установки щодо всього навколо. Така установка (а вона у психології називається контрфасцинацією) розвивається як ракова пухлина і пригнічує всі потреби та здібності людини, позбавляючи її інтересу до життя і сил для боротьби із труднощами, а відтак скорочує тривалість і якість життя людини. Ось чому в якості ліків від надмірного хвилювання байдужість є гіршою за саму хворобу.
Натомість правильна емоційна дистанція означає не сліпе й огульне нехтування емоціогенністю світу, а вибіркове і свідоме створення принципів, тобто – установок, що коректують похибки нашого світосприйняття. Ці похибки важко виправити не лише тому, що вони - вихованням чи соціалізацією - закладаються іще в дитинстві, але й тому, що ця надмірна стурбованість стає ерзац-замінником емоційного контакту, якого людині гостро бракує у житті через відсутність емоційної розвиненості у неї та її близьких. В результаті людина стає аж надто «відповідальною», невиправдано глибоко переймається своїми обов’язками, проблемами та невдачами і майже не здатна радіти із успіхів або відпочивати, тобто – емоційно переживати власні, особисті інтереси й робити щось приємне для себе за власною ініціативою. Така людина будь-які помилки оточуючих чи незгоду із нею сприймає як особисту образу (а інколи навіть підозрює їх у ворожості), а будь-яку власну невдачу розцінює як життєву катастрофу і тому панічно боїться помилок, працюючи із тією скрупульозністю, що зветься «перфекціонізмом». Навіть найменша робоча ціль або перешкода на шляху спонукає її до бурхливих емоцій мобілізації або гніву і забирає багато душевних сил. Людина, що називається, «не береже себе», – але це не від зайвої емоційності, як часто думають, а від емоційної нерозвиненості і нездатності до справжнього емоційного контакту. І ця нездатність є особливо помітною у ставленні такої людини до своїх близьких: вона і щодо них лише виконує сімейно-побутові обов’язки, не вміючи «поговорити по душах» і взагалі – спілкуватися на рівних, без докорів і повчань.
Емоційне вигорання – психічний стан, близький до апатії та депресії, що виявляється у кризовому рівні байдужості до своїх обов'язків та до всього, що відбувається на роботі, дегуманізації у формі зростаючого негативізму щодо клієнтів або співробітників, а також у відчутті власної професійної нездатності та безсмисленості своєї роботи, у проявах деперсоналізації тощо. В подальшому можуть розвиватись невротичні розлади та психосоматичні захворювання.10 ознак синдрому емоційного вигорання: 1)постійна втома і швидка стомлюваність; 2)зниження ініціативи, втрата інтересу до того, що раніше здавалося важливим; 3)притуплення здатності отримувати задоволення і переживати яскраві емоції; 4)порушення сну; 5)головні болі, болі в спині і в області грудей; 6)збільшення ваги; 7)аддикція, хвороблива тяга до їжі (сигарет, сексу, покупок, азартних ігор, алкоголю); 8)важкість управляння зі справами, які раніше добре вдавалися; 9)пригніченість, відчуженість, розчарованість, дратівливість; 10)почуття самотності і, разом з тим, відчуття, що будь-яке спілкування є нестерпним тягарем. Подібний стан розвивається у людей, які спершу схильні до екзальтованого співчуття та ідеалістичного ставлення до роботи, у неврівноважених мрійників та осіб, одержимих нав'язливими ідеями. У цьому випадку синдром емоційного вигорання може являти собою механізм психологічного захисту у формі часткового, або ж повного виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи (т.зв. ізоляція). Встановлено зв'язок між рольовою конфліктністю, рольовою невизначеністю та емоційним вигоранням. Але головною причиною цього явища є низький EQ (емоційна нерозвиненість) та невміння через це підтримувати правильну емоційну дистанцію при спілкуванні, перфекціонізм та психічне перенапруження.
3. Стрес – це стан психофізичної напруги внаслідок неочікуваних труднощів на шляху реалізації бажань. Стрес виконує дві функції: (1)вмикає резерви людини на подолання перешкод і тим самим розвиває її здібності (які без напруги не розвиваються) та (2)змушує адаптувати систему цінностей людини до її особистої реальності, підвищуючи реальну самооцінку в разі успіху та послаблюючи вторинні емоції і бажання при невдачах.
Стрес буває двох видів: позитивний стрес (який мобілізує сили і здібності) та негативний (або – дистрес, який демобілізує, гальмує більшість психофізичних процесів аж до стану заціпеніння та ступору задля економії сил і самозбереження в умовах безпосередньої та неуникної загрози життю). Обидва види призначені допомогти людині вирішувати життєві проблеми, і у придатних умовах обидва приносять користь. Однак якщо людина через вторинні емоції починає бачити загрозу життю там, де її нема, і надто тривожно налаштовує себе, то виникає недоречний дистрес (наприклад, на іспиті), який і справді є шкідливим для здоров’я. Фактично він означає конфлікт між двома видами природнього стресу: з одного боку процеси гальмуються як при дистресі, щоправда лише в розумовій та дієвій сфері, тоді як в емоційній наростає перезбудження, адже підсвідомість мобілізується, поскільки не бачить жодних справжніх загроз.
Мотивація – це соціалізована і майже некерована свідомо звичка користуватись одним набором мотивів (внутрішніх або зовнішніх спонукань до дії) у схожих ситуаціях (у навчанні, в сім’ї, із друзями). Мотивація завжди прив’язується до потреби у радості, хоча іноді і нелегко зрозуміти, чим насправді мотивується людина, тобто від чого вона отримує задоволення у тих обставинах, які неухильно собі створює (нерідко не зізнаючись собі у цьому). Основна мотивація сангвініка – пошук чуттєвої насолоди (радості), холерика – подолання індивідуального спротиву, флегматика – універсального осмислення процесів (досягнення гармонії), меланхоліка – «жаління» себе (уперте небажання і здаватися нещастям, і боротись із їх причинами). Авторитарній особистості характерна пасивна зовнішня мотивація «робити, коли налякають», а самоактуалізованій (цілісній) – активна і внутрішня: випробовувати свої здібності і діяти спонтанно, творчо і захоплено. Натомість звичайний український студент мотивується у навчанні двояким прагненням «уникати неприємностей»: доки можна – через ухиляння від роботи, а потім – через нерозумно тяжку роботу в останній момент, аби не вигнали. Тобто до буденної цілі здачі заліку студент докладає непропорційно великі вольові зусилля, надмірність яких показує, що це напруження і було підсвідомо бажаною ціллю: він прагнув задоволення від активної мотивації, але звик до зовнішніх стимулів у своїх діях і фактично їх і добивався.
Воля – це здатність свідомо примусити себе діяти у відповідності до поставленої цілі, використовуючи потребу у самозбереженні і психофізичні резерви людини. Воля компенсує брак мотивації, і в нормі має використовуватись дуже рідко, у найбільш екстремальних, критичних умовах, – а тому її перенапруження виснажує всі захисні сили організму. Зловживання волею відбувається через невміння організувати і розподілити свій час і свої сили у рамках якоїсь діяльності, а тому її першочерговість у житті не варто перебільшувати. Більше того, використання волі автоматично зменшує мотивацію людини, а постійне використання поступово вбиває здатність до самомотивування і людина, щоби почути смак власних бажань, тягнеться до забороненого, – не розуміючи, що це теж зовнішня мотивація, як і мотивація «робити, коли налякають» або «уникати неприємностей».
4. Ентузіазм – це поєднання волі і мотивації на основі особистих принципів людини, яке дозволяє керувати мотивацією і водночас не виснажувати себе самопримусом. Ентузіазм передбачає активну внутрішню мотивацію, тобто мотивацію самореалізації, а отже – високий рівень розвитку самосвідомості. Фактично ентузіазм – це робота із максимальною самовіддачею. Причому важливо, що це робота, планомірна діяльність по досягненню цілі, а отже не просто забава, яку можна полишити у будь-який момент. А водночас це сильно вмотивована діяльність, що нехарактерно для роботи, яка зазвичай вважається «нудною». Це парадоксальне поєднання можливе завдяки наявності у всіх людей найвищої потреби – захоплюватись, «вболівати», «фанатіти», жертвуючи усім заради чогось, важливішого, ніж він сам, - адже ця самовіддача, вкладення усіх сил і здібностей у якусь вищу ціль надає сенс його життю і перспективу його мріям, а головне – дозволяє йому рости, реалізуючи усі свої здібності.
Кожна дія людини спонукається окремим мотивом, який можна класифікувати по виду та рівню виявленої у ньому мотивації, але варто також розрізняти силу цього мотиву. Для оцінки даної сили використовується термін «рівень індивідуальної вмотивованості». Рівень індивідуальної вмотивованості на виконання певної дії чи діяльності виражається у моральній і фізичній готовності до неї, тобто у виді і ступені зосередженості уваги, а значить і здібностей людини, що визначає, зрештою, успішність докладених зусиль.
Можна виділити чотири рівні індивідуальної вмотивованості: 1) вищий рівень називається переконаністю, якщо він базується на внутрішній мотивації, і вірою, якщо – на зовнішній, і виявляється у максимальній зосередженості уваги і здібностей і у відсутності інших, конкуруючих мотивів, сумнівів та вагань; 2) дещо слабшою, але також енергійною вмотивованістю відзначаються два варіанта упевненості – впевненість у собі (внутрішня мотивація) і відмінна від неї самовпевненість (зовнішня мотивація), які виявляються у деякій роззосередженості уваги через відволікання на другорядні мотиви; 3) постійний брак первинної, природньої мотивації отримав назву «навченої безпомічності» або «комплексу меншовартості», що виявляються у відчутті індивідуальної (при внутрішній мотивації) або групової (при зовнішній мотивації) неповноцінності, а відтак і неготовності до виконання дій за власним бажанням, але готовності до чималої активності в умовах самопримусу або зовнішнього примусу (і навіть потребі у примусі, що характерно для авторитарних особистостей); 4) повна відсутність вмотивованості називається зневірою, розчаруванням, апатією (а також – депресією, «смисложиттєвим вакуумом» тощо) і виражається у необхідності вольового самопримусу для застосування будь-яких тривалих зусиль, які, втім, все одно виявляються марними.
Переконаність, тобто найбільша сила внутрішньої мотивації є результатом, по-перше, природної схильності до домінування, а по-друге, впевненості у своїх силах, накопиченої внаслідок постановки важких для себе завдань та здійснення вчинків. Переконаність – це не свідома, прорахована згода із певною думкою і не сліпа, неусвідомлена віра в неї, а результат поєднання першої та другої завдяки роботі самосвідомості. Переконаність – це справжня, не на словах упевненість у власних почуттях, поглядах і діях, яка робить людину не просто ефективною, а майстерною, здатною на дивовижні (принаймні, для неї) звершення, які лише і можуть привести до розвитку її здібностей. І якщо ентузіазм – це тимчасове явище, результат збігу обставин і самонастрою, то переконаність – явище стійке, притаманне структурі особистості, яке може змінюватись лише повільно і внаслідок регулярно повторюваних дій, що реалізують власні принципи і приводять до саморозвитку.
Переконаність у правоті будь-якої своєї дії тим більша, чим сильніше бажання, що мотивує цю дію. А бажання – це результат трансформації невиразної спершу потреби до стану усвідомлення її об'єкту, сили прагнення та шляхів задоволення. Інакше кажучи, в нормі переконаність виникає тоді, коли є усвідомлена потреба, і чим ця потреба важливіша для даної людини, тим сильнішими є бажання, мотивація і переконаність. Свідомість здебільшого апелює до потреби у самозбереженні (почуття страху за себе і все, що собі близько, зокрема і за свій статус і повагу до себе), підсвідомість – до потреби у радості (стабільності і спокої, гармонії із середовищем, безтурботному і ненапруженому задоволенні), а самосвідомість – до потреби в ентузіазмі (захваті, захопленні, «болінні» за когось або щось, співчутті та розумінні, особистісному рості та «самоактуалізації»). Саме ці потреби і дають мотиваційну енергію нашим діям, і щоб отримати цю енергію, ми – свідомо чи ні – прив’язуємось до цих трьох потреб, переконуючи себе, що якась дія нам дуже потрібна. А коли не вдається себе в цьому переконати, ми відчуваємо брак сил і бажань, апатію та відсутність цікавості до всього.
Саморозвиток – це результат здійснення обох функцій позитивного стресу, а також – поєднання волі та мотивації при вирішенні конкретного завдання, підчас якого людина виявляє внутрішній локус контролю і здатність до рефлексії, а головне - демонструє переконаність і пошукову активність, а не мотивацію ухиляння від труднощів. Крім того, саморозвиток реалізує вищу і тому найнеобхіднішу потребу людини, потребу у самореалізації, тобто у вияві і вдосконаленні своїх здібностей. Саме реалізація цієї потреби дає людині і сили, і здоров’я, і довголіття, а нереалізація, придушення її призводить до тілесних хвороб, психічних розладів і передчасного старіння й угасання. Дослідження показують, що схильність до наркоманії та азартних ігор прямо пов’язана із нездатністю до навчання, адже людина не вміє собою володіти і тому уникає замислюватися про причини своїх невдач (бо все одно не змогла б примусити себе діяти інакше). А от надмірна імпульсивність та нездатність до самоконтролю породжується (окрім генетичних особливостей людини) браком уваги і піклування з боку батьків у ранньому дитинстві.
5. Невроз – це психогенний тимчасовий розлад функцій, викликаний психофізичним перенапруженням через невдалі намагання досягти непритаманних для себе цілей, що були нав’язані репресивними методами, а тому не забезпечені ні сформованими потребами, ні природніми здібностями людини; тривалість цього перенапруження приводить до відмови підсвідомості забезпечувати енергією будь-які вольові зусилля і створює у людини відчуття перебільшеної недосяжності навіть найменших цілей та бажання уникнути труднощів (аж до «втечі у хворобу»).
Симптомами неврозу є: (1)нестабільність настроїв при безпідставній схильності до тривог, образ, паніки, відчаю і плаксивості, (2)зацикленість на невдачах, неможливість відключитися від проблем і розслабитися, (3)нерішучість, занижена реальна самооцінка, (4)дратівливість і постійне самостримування, (5)перебільшене відчуття обов’язку і квапливості («треба кудись спішити» і водночас – «немає сил»), (6)загострений егоцентризм та іпохондрія, (7)гіпертрофована реакція на стреси, утомлюваність, хвороблива чутливість до зорових чи слухових сигналів, (8)неврастенія, поганий сон при сонливості удень, (9)вегетативні розлади (пітливість, посилене серцебиття і понижений тиск, нетипові проблеми із шлунком, відчуття «то холодно, то гаряче»).
Контрфасцинація – явище, протилежне захопленню і цікавості, це несвідома установка не захоплюватись певними почуттями, намірами та діями, що виникла внаслідок покарань за спроби робити щось із інтересом і захватом. Із сказаного ясно, що це результат придушення індивідуальності людини невмілими вихователями, і перш за все – пригнічення вищої потреби у самореалізації та саморозвитку. Проте не слід недооцінювати і можливість людини протистояти такому придушенню: навіть найслабшу цікавість людини неможливо викорінити, якщо вона цього дійсно не хоче. Крім того, раз виникнувши, контрфасцинація починає жити своїм життям, розвивається, міцнішає, а головне – поширюється на всі захоплення й інтереси, що існували до неї, і поступово приводить до повної байдужості й апатії, депресії та «вакууму» у системі цінностей, значень і смислів людини (про це можна почитати в роботах Віктора Франкла, зокрема «Людина у пошуках сенсу»).