Тема 5. Пізнавальні процеси
Властивості сприйняття. Види та об’єм уваги.
Види та етапи роботи пам’яті. Уява.
Види та рівні здібностей.
Види інтелекту. Установки та упередження.
Види мислення. Інтуїція.
Дом. питання: 1)Опишіть на прикладах 3 основні дефекти уваги, їх причини та засоби подолання. 2)Опишіть на прикладах, у якій ситуації і що саме розраховують кожним із 5 видів інтелекту. 3)Поясніть на прикладах і за визначенням, що таке «пусті абстракції».
1. Сприйняття – це результат активного формування психікою людини із сигналів органів чуття цілісного образу її навколишнього та внутрішнього середовища, доповненого і перетвореного для найбільш зручного оперування ним її свідомістю. Сприйняття спирається на виокремлення увагою потрібних людині елементів світу і здійснює миттєве та досвідоме розпізнання їх за суб’єктивною класифікацією (у чому виявляється її навченість і розумність), а також – структуроване, контекстне узагальнення вражень. Описана розумність сприйняття має на меті полегшити прийняття рішень мисленням, вивільнивши його від простих операцій упізнавання об’єкта та оцінки його часово-просторових якостей, руху, змін тощо.
(Матеріал про властивості сприйняття та зорові ілюзії, які виникають якраз внаслідок розумності сприйняття студенти мають самостійно знайти і розібратись, а також бути готовими відповісти на це питання на 5 семінарському занятті).
Увага - це здатність виокремлювати потрібний людині елемент зовнішнього та внутрішнього середовища і зосереджувати на ньому необхідну кількість своїх психофізичних процесів та мобілізувати додаткові здібності для роботи із ним. Є три основні функції, які увага виконує почергово і в тій мірі, наскільки це необхідно: 1)вибірковості – структурування сприйнятої картини середовища (яка сама по собі не має структури, а є суцільним потоком різноманітної інформації) за важливими для людини ознаками через гальмування, «пригашення» фону і «підсвічування» об’єктів, які потрібно знайти; 2)концентрації – зосередження на обраному об’єкті необхідної кількості своїх психофізичних процесів (емоційної, інтелектуальної або рухової активності) для виконання наміченої дії; 3)мобілізації – спрямування на об’єкт тієї кількості індивідуальних здібностей (в тому числі прихованих, резервних), яка відповідає силі наявного щодо нього бажання діяти.
Відбувається це таким чином: коли людина відчуває потребу когось знайти, вона самим цим відчуттям дає підсвідомості установку «затушувати» усе, що не є людьми даної статі; але це не надто допомагає, якщо останніх багато, тому так само несвідомо людина конкретизує, скажімо, колір одягу або волосся, і увага починає відбирати і робити суб’єктивно більш яскравими саме такі об’єкти; але якщо останніх виявляється багато і після цього, то людина автоматично починає уявляти іще більш докладні подробиці фігури, одягу, ходи пошукуваного об’єкту, і увага в результаті зосереджується до потрібного максимуму, при якому людина може помічати найдрібніші деталі із тих, що її цікавлять і проминати увагою все зайве на даний момент. Варто додати, що сила зосередження прямо залежить від сили бажання знайти указаний об’єкт.
У даному прикладі, як бачимо, певна концентрація уваги відбулася вже на етапі диференціації, але як правило дія не закінчується лише пошуком, а отже зосередження поширюється від зору і сприйняття (а це вже обробка інформації підсвідомістю) до інтелектуального планування і фізичного виконання дій, емоційного аналізу реакції на них тощо. І зрештою, якщо власна оцінка цієї взаємодії виявляється не настільки доброю, як хотілося, то для досягнення потрібного результату людина залучає додаткові здібності, кількість яких, знов-таки, прямо залежить від сили бажання досягти цього насправді (або лише заспокоїти сумління тим, що я, мовляв, спробував, але нічого не вийшло; хоча слабкість бажання у цій спробі ясно доказує, що негативний результат і був ціллю).
Таким чином, механізм уваги складається із двох паралельно виконуваних дій: збудження всіх процесів, скерованих на її об’єкт і гальмування решти процесів. Цей механізм дозволяє зосередити рівно стільки сил, скільки їх треба для поставленої мети, не розкидаючись на дріб’язкові цілі і не застосовуючи при цьому надмірні зусилля (що неекономно і шкідливо). Тобто у будь-якій ситуації людина може діяти цілісно, із повною самовіддачею (що неможливо, коли водночас вирішується багато завдань) і, головне, ефективно. Адже природою в нас закладена така закономірність: у кожної людини хватить сил і здібностей зробити те, чого вона дуже хоче, – а якби цих здібностей об’єктивно бракувало, то і справжнього бажання не було б. А значить, якщо воно є, – не нав’язане ззовні, сильне бажання, – то і сил вистачить, і результат буде.
Однак багато людей, докладаючи нібито усіх сил, ніяк не можуть досягти омріяного результату, і це тому, що, по-перше, їх мрія повністю або частково нав’язана і не викликає справжнього бажання, а по-друге, у людей є поряд із нею інші численні цілі, на які вони розпорошуються, тобто їхня увага не виконує функції концентрації і цілісності дії. Річ у тім, що увага – це не один якійсь «промінь», який не можна розділити, а багато автономних «променів», які ще треба зосередити. Деякі з них усвідомлюються, деякі невиразно відчуваються (і можна зрозуміти їх направленість), а всі інші – не простежуються і не контролюються; а тому немає інакшого способу сконцентруватись повністю, як тільки сильно чогось захотіти. Іншими словами, увагу не можна зосередити прямим наказом і примусом, – її можна стимулювати через природні механізми її розвитку.
Ці механізми різні у кожного з трьох видів уваги: 1)мимовільна увага зосереджується на індивідуально цікавому (такому, що відповідає вищим первинним цінностям) або неочікуваному, незвичайному (що знов-таки збуджує природну цікавість) і триває довго й успішно, принаймні доки є ця пасивна внутрішня мотивація, але нею неможливо керувати примусово; 2)довільна увага зосереджується на всьому загрозливому, важливому й обов’язковому (а це фактично синоніми з точки зору нашої психіки), а отже добре керується свідомістю, але тримається не більше 30-35 хвилин, після чого відволікається і втрачає ефективність; 3)післядовільна увага зосереджується на свідомо поставлених цілях, які завжди породжуються побоюваннями, а отже мають зовнішню мотивацію, однак щодо яких створюється активна внутрішня мотивація, внаслідок чого увага стає цілком керованою, але її концентрація триває необмежено довго.
Отже, післядовільна увага позбавлена недоліків двох інших видів і пробуджує виняткові здібності, але тільки тому, що відповідає найвищий потребі людини – потребі в ентузіазмі й особистісному рості (самоактуалізації). Внутрішня мотивація в цьому випадку означає не прагнення до покою і стабільності, а пошукову активність, прагнення випробовувати себе, виходити за звичні межі, жертвувати комфортом і ризикувати статусом ради якоїсь вищої мети і власного зростання. Саме така потреба, мотивація і увага активізують в людині нові здібності, дозволяють по-справжньому творити, робити відкриття і винаходи, отримувати спалахи осяяння та просвітління, які й називаються у мистецьких колах натхненням.
Зазвичай сильна концентрація уваги суперечить хорошому її розподілу, адже гальмується фон ради зосередження на об’єкті. Проте післядовільна увага, роблячи більш яскравим обране, не пригашує зайве, а залишає його виразним, і тому здатне без проблем перемикатись із одного об’єкту на інший в рамках усього поля уваги. Саме хороший розподіл, а значить швидке перемикання уваги дозволяє талановитим людям успішно робити декілька справ водночас (таке розповідали про Юлія Цезаря та Наполеона). Увага взагалі є не природним автоматизмом, а навченою і, значить, тренованою здатністю, яка залежить і від мотивації, і від кількості та якості знань людини, – що дає в сумі бажання й уміння помічати «невидимі» іншим деталі.
Три основні дефекти уваги такі: 1)схильність відволікатись (порушення вибірковості уваги) – слабка зосереджуваність через брак мотивації (і переважання довільної уваги) та звичку працювати упівсили або через силу; 2)неуважність (порушення концентрації уваги), що виявляється або у нездатності зосереджуватись хоч на чомусь тривалий час внаслідок перевантаженості уваги декількома процесами воднораз, або у нездатності зосереджуватися на всьому, крім одної, надцінної діяльності (це так звана «професорська» неуважність); 3)поганий розподіл уваги (порушення темпу уваги), тобто її гіперрухливість, безперервне і неконтрольоване переміщення уваги внаслідок надмірної тривожності, а також – інертність уваги, її патологічна фіксація на обмеженому колі об’єктів (аж до нав’язливих ідей та станів) через неадекватну, непропорційну мобілізацію психічних сил.
Як бачимо, на ділі описані дефекти характеризують не стільки увагу як нейрофізіологічну здатність, скільки морально-психологічні проблеми самої людини. Сама ж, наприклад, схильність уваги відволікатись – це не дефект, а корисний захисний механізм, який не дозволяє мобілізувати надмірні ресурси там, де ситуація насправді не є аж такою загрозливою, як людина себе лякає. А значить, людина мусить або відволіктися від надуманої небезпеки, або сформувати внутрішню мотивацію щодо даної діяльності.
Важливою якістю уваги є її об'єм, тобто можливість охопити кілька об'єктів одночасно. Об’єм уваги у більшості людей визначається кількістю сім плюс/мінус два об’єкти. Але насправді люди помічають набагато більше, але за рахунок швидкого перемикання уваги. Втім, об’єкти уваги нерівноцінні: деякі з них люди взагалі не хочуть бачити, а на інших надто зосереджені. Тому хороший розподіл уваги, тобто її здатність охоплювати велику кількість об’єктів завдяки швидкому перемиканню між ними, залежить від світоглядно-психологічного уміння позитивно ставитись до всіх об’єктів свого середовища, не намагаючись одні ігнорувати, а інші вважати надцінними. Брак такого уміння обмежує широту поля уваги, яка до того ж тимчасово звужується при кожному стресі, і все це є надійною ознакою психологічних проблем людини.
Звужене поле уваги виявляється в тому, що людина нікого і нічого не помічає, наштовхується на перешкоди, не чує звернутих до неї слів тощо. Помітивши за собою незвично велику незграбність, людині варто взяти перепочинок, виспатися, а ще краще – замислитися і вирішити для себе ті питання, які вона витісняє із свідомості, хоча вони й не перестають її турбувати. Якщо цього не зробити, то витіснені питання відкладаються, але не зникають: навпаки, якась частина уваги постійно тримає їх у своєму полі як незавершені процеси, яких неможливо ні позбутися, ні завершити (адже свідомість «не визнає» їх існування) і це робить зосередженість уваги хронічною. Саме наявність острівців хронічної уваги звужує її поле і робить її інертною.
2. Саме увага забезпечує використання або невикористання усіх наших здібностей. Тому будь-які проблеми із пам’яттю – це насправді дефекти уваги. Пам’яттю ми називаємо всі ті слова, óбрази та емоції, із якими стикались у минулому і які можемо відтворити у потрібній деталізації. Проте всі вони, і ще багато інших (ідеї, способи дії, зовнішні реакції на щось та манери поведінки, стереотипи мислення тощо) зберігаються у маловивчених ще сховищах душі у повному обсязі і без жодного винятку: ми пам’ятаємо все і забути щось неможливо. А те, що ми не можемо їх звідти витягти, означає, що ми не дуже на це вмотивовані і даємо нашій підсвідомості суперечливі вказівки. Це і є прояв розпорошеності уваги і слабкості бажань.
А головне, пам'ять – це не сховище інформації, а систематизований набір навичок та стереотипів думки, емоційного реагування, способів дії та манер поведінки. Ось чому буває важко змусити пам'ять завчити і відтворити маленький віршик і цілком легко пригадати в найменших деталях, як розвивались події, яким ми так сильно співчували, ніби самі брали участь. Річ у тім, що ми запам’ятовуємо власну дію: фізичний рух, кінестетичне відчуття, логіку думки, чуттєві реакції, – і запам’ятовуєм їх із певною емоційно-ціннісною оцінкою, що в майбутньому має нам допомогти у подібних ситуаціях уникнути невірних кроків і рішуче обрати ті, що вже приносили успіх. Якщо ми робимо якусь дію, причому із внутрішньою мотивацією, то запам’ятовуємо все, що з нею зв’язано: людей, приміщення, слова тощо. А віршик – це не дія (принаймні поки ми не починаємо вдумуватись у нього), а отже він запам’ятовується як фон, як щось малоістотне.
Цінностями визначається, яким почуттям, думкам, рішенням і вчинкам людина надає перевагу, і саме цими розумовими діями вона протоптує у пам'яті «стежини», навколо яких групується уся інша інформація, що організовано зберігається. Решта ж інформації (як і той віршик, зокрема) зберігається набагато глибше, у скарбничці інтуїтивного досвіду, а тому скористатися нею можна лише для інтуїтивних рішень, осяянь, інсайтів (а не для нудного бубоніння завчених слів).
Виділяють такі види пам'яті за змістом інформації: емоційна; образна; зорова (візуальна); словесно-логічна; ситуативна пам’ять – на важливі події та їх обставини; моторна – пам'ять на рухи та їх комбінації; процедурна пам’ять – на послідовність дій; смислова (семантична); топографічна – на просторове співвідношення об’єктів даної місцевості. Говорять також про види пам’яті за часом зберігання, але тут правильніше говорити про різні завдання, які вона виконує на різних етапах запам’ятовування. Зокрема, оперативна пам'ять (миттєва, сенсорна) триває декілька секунд, утримуючи інформацію лише для того, щоби людина могла слідкувати за розвитком подій. Короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування ситуативно значимої, але одноразової інформації на короткий проміжок часу - до 15-20 хвилин, і якщо до неї не повертаються впродовж цього терміну, то вона відсіюється як непотрібна. Нарешті, довготривала пам'ять включається через дві години і через вісім годин після першої зустрічі із інформацією, причому із її загального обсягу на цих двох етапах невідсіяною залишається лише справді цінна, щодо котрої людина проводить певні розумові дії – переживає, обмислює, обговорює. Ця робота в інакшій формі продовжується і уві сні, а тому найкращі результати довготривала пам'ять демонструє уже на ранок.
Як бачимо, в процесі запам'ятовування відбувається не якесь шкідливе забування, а несвідоме, але розумне відсіювання через сито оперативної, короткочасної та довготривалої пам'яті всієї інформації, що поступає до людини, після якого залишається тільки важлива і цінна. А якщо вона і далі певним чином упорядковується інтелектом (логічно або образно-емоційно, або кінестетично), то перетворюється на систему, що дозволяє мислити найбільш продуктивно і швидко.
Етапи роботи пам’яті: (1)запам'ятовування (на якому увага і уява допомагають роботі), (2)збереження та (3)відтворення (на якому уява шкодить роботі).
Уява – це здатність психіки доповнювати забраклу в процесі напруженої діяльності інформацію найбільш імовірними прогнозами подій або можливими фрагментами картини, що найкраще пасують до видимих її частин, а також робити перебір варіантів доповнюваної таким чином інформації і оцінку їх придатності для зазначених цілей. Уява дозволяє, наприклад, упізнавати знайому людину навіть тоді, коли її видно лише зі спини і не повністю, а також передбачати розвиток типової ситуації за першими її ознаками.
3. Ознаки здібностей мають відносний характер. Здібності – це здатність тривалий час виконувати певну роботу на визнано високому рівні. Вони є проявом набагато ширших природних задатків у тій конкретній формі, у якій людина спромоглася їх реалізувати при наявних соціальних можливостях та власній силі бажань. Задатки у людей різні, але здібності суспільство значною мірою «вирівнює», уніфікує, – як системою навчання та виховання, так і стандартними вимогами та популяризованими моделями успіху, а також – загальною нелюбов’ю до надто «розумних» і надто «тупих».
Здібності діляться на загальні та спеціальні (які ще називаються видами інтелекту: художнім, вербальним, музико-ритмічним, математичним, логічним, візуально-просторовим, тілесно-кінестетичним, соціальним, емоційним, смисловим, мовним, концептуальним). Із двох видів здібностей розглянемо лише перший. До загальних здібностей відносяться інтелект, креативність та научуваність, і кожну з них можна оцінювати за рівнем розвитку (низький та високий рівні).
Низький рівень загальних здібностей використовує лише найпростіші задатки, які за своєю природою призначені для імпровізаційного уникнення неочікуваних небезпек, а тому виявляються в імпульсивній та короткочасній дії. Натомість високий рівень загальних здібностей застосовує задатки для більш тривалої та планомірної діяльності, а отже й розвиває їх вирішенням складних завдань (адже розвиток здібностей можливий лише при систематичній роботі на межі кращих своїх результатів). Тому бездарність породжується не браком задатків, а навченим і водночас добровільно обраним пошуком найлегших шляхів вирішення проблем, що провокує атрофію вищих здібностей. І навпаки, талант – це тривала тяжка праця, яка можлива лише завдяки захопленню процесом, тобто індивідуальній силі бажань і активній внутрішній мотивації.
Низький рівень всіх трьох здібностей – це не їх слабкість від природи, а прояв пасивної мотивації, тобто звички уникання труднощів. Те, що ця мотивація не дає на практиці жодної економії сил, відомо ще з прислів’я «Лінивий робить двічі!», але звичка ця непереборна (принаймні поки її носій отримує «кайф» і від ліні, і від тяжкої праці в останній момент). А в результаті така людина використовує інтелект лише для того, щоб ухилитися від роботи, обманюючи себе та інших, а креативність – для заколисуючої сумління мрійливості і научуваність – для механічного заучування, тобто виконання завдань без справжніх розумових зусиль, найлегшим, хоча і найменш ефективним способом. Це і є пасивна мотивація, а отже – «навчена бездарність».
Інтелект – це здатність до абстрактно-раціонального аналізу, порівняння й систематизації, перебору варіантів та розрахування вигод, постановки і досягнення цілей, виявлення причинно-наслідкових зв’язків та планомірної діяльності, а також – уміння оформляти життєвий досвід у зв’язні, зрозумілі історії. Простіше кажучи, інтелект – це здатність до упорядкування світу та світосприйняття з метою його спрощення та перетворення на більш безпечний та комфортний для людини, – упорядкування за допомогою абстрактних символів (слів та чисел), використання яких дозволяє приймати рішення без емоцій. Інтелект пов'язаний із свідомістю, самоконтролем і вольовим напруженням, а на високому рівні – із норадреналіновими реакціями (ось чому всі ліки, покликані покращити увагу, покращують і інтелект; а ще його стимулюють фізичні вправи і релаксація, які знімають статичну напругу). Найточніша ознака хорошого інтелекту – це не IQ, а соціальна адаптованість, тобто ефективність дій людини у конкретних суспільних умовах (на роботі, в сім’ї, у спілкуванні тощо).
Низький інтелект – це випадковий перебір і комбінування варіантів (угадування й «хитрість») для найшвидшого, імпровізаційного прийняття рішення в умовах невизначеності (менеджерський інтелект). Високий інтелект – це послідовно раціональне виявлення причинно-наслідкових зв’язків і стратегічне планування із дисциплінованим виконанням задуманого (здатність до самоорганізації, лідерський інтелект). Серед спеціальних здібностей до інтелекту у точному смислі слова відносяться вербальний, математичний, логічний та соціальний.
Креативність – це здатність уявити об’єкт в цілому, в усіх його зв’язках і в будь-яких обставинах, навіть при відсутності повної інформації, уміння зіставити план і наявну ситуацію та передбачити наслідки, зрозуміти прихований підтекст слів і дій і вкладати його у власні слова і дії. Креативність прямо залежить від позитивних астенічних емоцій, тобто розкутості і розслабленості, але на високому рівні вимагає адреналінових реакцій мобілізації (захоплення й ентузіазму). Найточніша ознака хорошої креативності – це швидке розуміння ідей і емоційних реакцій оточуючих, уміння знаходити «спільну мову» і досягати згоди у взаємодії з іншими (така людина не поводиться нетактично й недоречно і вірно розуміє, як її сприймають інші).
Низька креативність – це безплідне фантазування («мрійливість»), формальне оригінальничання без емоційної наповненості та внутрішньої єдності образів. Висока креативність – це емпатія (або високий EQ), уміння «поставити себе на місце іншого» і відчути його в комплексі його думок і почуттів, знайти «спільну мову», уявити чужі ідеї та власні плани і чесними засобами досягти взаєморозуміння та хороших стосунків. Серед спеціальних здібностей до креативності у точному смислі слова відносяться художній, музико-ритмічний, візуально-просторовий та емоційний інтелект.
Научуваність – це активна цікавість до нового (орієнтувально-дослідницький інстинкт) та здатність робити висновки із своїх успіхів і невдач, уміння добре організувати в пам’яті потрібну інформацію та оперувати нею. Научуваність прямо залежить від наявності у людини принципів розумного ставлення до навколишнього світу та подій у ньому, а отже - від розвитку самосвідомості та рефлексії. Найточніша ознака хорошої научуваності – це зростання показників майстерності індивіда.
Низька научуваність – це механічне заучування інформації, оперування якою можливе лише в тому випадку, якщо вона дає прості, недвозначні інструкції (технократична освіта). Висока научуваність – це осмислення власних дій з точки зору індивідуальних принципів (рефлексія) та виявлення механізмів взаємодії всіх об’єктів свого середовища заради ефективного їх використання. Серед спеціальних здібностей до научуваності у точному смислі слова відносяться тілесно-кінестетичний, смисловий, мовний, концептуальний інтелект.
Взаємодія між трьома основними здібностями людини досить складна. Якщо інтелект - це робота за певними загальними правилами і підпорядкування ним своїх інтересів, то креативність – навпаки, вихід за будь-які рамки, невизнання правил та авторитетів, егоцентризм інтересів і творча свобода. Очевидно, що обидві крайності є непродуктивними, і саме тому научуваність дозволяє знайти і постійно коректувати міру свободи та дисциплінованості нашого мислення у процесі реальної діяльності. В результаті високий рівень научуваності із часом забезпечує ефективне поєднання високого інтелекту із високою креативністю, а от брак научуваності сприяє перекосу у цих здібностях.
Низький рівень научуваності (використання лише пам'яті) і низький інтелект перешкоджають розвитку креативності (оскільки не потребують її, досягаючи успіху через виконавську ретельність). Типовий набір якостей «відмінника» протилежний характеристикам творчої особистості: першим потрібні дисциплінованість, самоконтроль, довіра до авторитетів, а другій – імпульсивність, незалежність оцінок, багата уява й емоційність. Ось чому креативні професіонали рідко бувають «відмінниками» у ВНЗ (які, у свою чергу, надають перевагу адміністративній та виконавській роботі), оскільки добре вчилися по тих предметах, на які мали сильну внутрішню мотивацію. Взагалі, високий рівень загального інтелекту сприяє лише результатам навчання із математичних дисциплін.
Поєднання низького інтелекту із високою креативністю приводить людину до надмірної тривожності та поганої соціальної адаптованості, замкнутості та схильності до образ, ізольованості у колективі (де їх нерідко вважають «тупими») та невротизму; такі люди виявляють себе у своїх хобі, але не в офіційній роботі (адже не можуть змиритися із власним соціальним статусом). Навпаки, високий інтелект та низька креативність формує прагнення до шкільних успіхів у вигляді відмінних оцінок, надмірну старанність у виконанні завдань і таку ж боязнь невдач, намагання уникнути ризику (зокрема, неучасть у будь-яких змаганнях, успіх у яких їм не гарантували) і залежність від похвал (при небажанні хвалити інших).
І як не дивно, але низький інтелект та низька креативність – зовсім не найгірше сполучення: у таких людей немає боязні помилок і є адекватна самооцінка, тримання у «середняках» і задоволеність цим статусом, непогана соціальна адаптованість із компенсацією слабких здібностей «соціальним інтелектом», тобто вміннями втиратись у довіру і грати на слабкостях інших, знаходити всюди «друзів» і «хороших знайомих», «домовлятись» і плести інтриги, а відтак і досягати кар’єрних успіхів, особливо в умовах кризи та відсутності формальної системи у роботі. (Див. про це: Дружинин В.Н. Психология общих способностей. – М., 1995. – 151с., Гл.8).
4. Установка – це психофізична готовність до стереотипного реагування на визначені сигнали. Первинні установки створюються в результаті усвідомлення способів вирішення типових проблем і тривалому зосередженому контролю їх застосування аж до вироблення звички. Головну роль у цьому процесі грає самосвідомість, принципи якої і конкретизують первинні установки.
Вторинні установки створюються репресивним вихованням і вторинним емоціями, що приписують вітальне значення нав’язуваним ідейно-поведінковим стереотипам, які закладаються у підсвідомість і реалізуються в обхід критичного мислення. Вторинні установки називаються іще упередженнями, передсудами, забобонами, догмами і хибними звичками, які тим важче змінити, що вони свідомістю не визнаються, але і підсвідомість не уявляє, в чому тут проблема. А фактично ці упередження замінюють собою принципи (а отже – і первинні установки), створення яких вимагало би тяжкої праці інтелекту, креативності та научуваності. Проте якщо принципи мають універсальний характер, тобто можуть застосовуватися для швидкого вирішення усіх схожих ситуацій (хоча здібності треба активувати, щоби помітити цю схожість), то вторинні установки обходяться без жодних роздумів і здібностей, але можуть застосовуватися виключно для тих ситуацій, у яких були створені. Вторинною установкою є і контрфасцинація, тобто несвідома установка не захоплюватись певними почуттями, намірами та діями, що виникла внаслідок гіркого досвіду розчарувань після покараних спроб робити щось із захватом і щирою цікавістю.
5. Будь-яке мислення – це здійснення вибору між декількома варіантами рішення у проблемній ситуації, тобто такій, що не дозволяє використовувати стереотипні способи (зокрема – установки і упередження). Отже мислення «вмикається» тоді, коли не вистачає напрацьованих у даній діяльності автоматизмів, а людина продовжує посилено шукати виходу, тобто задіює стенічні емоції та активну внутрішню мотивацію. На практиці така неготовність психіки «ввімкнути» відразу усі здібності, це, з одного боку, захисний механізм (що несправедливо називається «лінню»), котрий уберігає їх від надуживання, оскільки ігнорує всі цілі, крім значимих, що породжують велику силу бажань, а з іншого боку, це у багатьох людей хибна звичка, яка не дозволяє їм реалізувати свої здібності навіть там, де це справді потрібно.
Абстрактно-логічне мислення – це здійснення вибору між загально сформульованими цілями або найбільш принциповими варіантами їх досягнення, вибору, що можливий у ситуації, коли небезпека (із якою кожна ціль пов’язана за визначенням) є достатньо віддаленою, а тому способи запобігання їй можна планувати заздалегідь. Абстрактно-логічне, як і інші види мислення варто відрізняти від інтелекту та решти загальних здібностей: перші – це розумова дія по вирішенню наявних теоретичних чи практичних проблем, тоді як останні – це здатність виконати таку дію, здатність, що визначається силою бажання та навичками це робити.
На жаль, ці навички можуть бути і хибними, особливо якщо здібності використовуються у найпростішій формі (на низькому їх рівні). Зокрема, абстрактно-логічне мислення може користуватись ярликами «винуватець», «ледар», «ворог», які збирають під одною назвою масу різних, не пов’язаних між собою чинників, дій і намірів, а в результаті заважають зрозуміти справжні причини подій. А поскільки за цими безпідставними термінами криються ще й хибні теорії та стереотипи мислення, емоційного реагування та поведінки, то подібні ярлики є зовсім не безневинними помилками, а злочинами проти розуму, особливо неприпустимими в діях можновладців, у яких вони призводять до катастрофічних наслідків. Ці хибні, безпредметні терміни називаються «пустими абстракціями» (і найважливішою ціллю навчання у ВНЗ є розвіювання цих стереотипів та зрозуміння справжніх механізмів функціонування досліджуваних явищ). (Див. про це: Плотинский Ю.М. Математическое моделирование динамики социальных процессов. – М., 1992. – 133с.).
Образно-емоційне мислення – це здійснення вибору між конкретно уявленими варіантами досягнення цілей у ситуації, що безпосередньо передує виконанню даного рішення. Це мислення меншою мірою залежить від розумності або помилковості якихось ідей чи термінів, оскільки вони тут узагалі не використовуються, а наочність розгляду варіантів начебто убезпечує людину від хибних висновків. Проте і тут можливі помилки, викликані вторинними емоціями, тобто нав’язаними стереотипами емоційного реагування, що спотворюють індивідуальні оцінки ситуації і вибір найбільш природних для себе, а тому ефективних способів її вирішення.
Нарешті, конкретно-дієве мислення – це здійснення вибору між відчутними на моторному рівні варіантами рухової поведінки у ситуації виконання дії (якщо заплановану образним мисленням дію стає неможливо виконати). Часу на розмірковування при цьому не залишається зовсім, але навіть у такому випадку мислення виконує свою функцію: видає людині (її свідомості) варіанти із прорахованими перевагами у кожному і дозволяє своєчасно вибрати і реалізувати той із них, який видається людині найбільш прийнятним. А якщо людина обирає все ж таки гірший варіант (і потім про нього жалкує), то це не через вади мислення, а через обмеженість варіантів вибору у її пам’яті, тобто через брак досвіду вирішення подібних, кінестетичних (конкретно-дієвих проблем).
Нерозвинутих у цьому сенсі людей досить легко помітити: вони незграбні і вайлуваті, – але чомусь вважається, що цей недолік цілком простимий і навіть природний для розумних людей. Насправді ж конкретно-дієве мислення – не просто найшвидше з усіх, воно є основою для усіх видів. Інша річ, що розвивається воно не фізичними вправами самими по собі, не їх кількістю і не об’ємом мускулів, а прагненням у ході фізичних дій обрати найефективніше рішення і виконати його найбільш елегантним способом, - тобто підійти до занять творчо. Саме цієї творчої самостійності (або – креативності), а значить – активної внутрішньої мотивації і не вистачає тим спортсменам, із поведінки яких люди роблять висновок про некорисність фізичних вправ для розуму. Тоді як «винуваті» тут не вправи, а відсутність справжньої креативності та научуваності у таких спортсменів; а якби ці здібності застосовувались ними на високому рівні, то це розвинуло б і їх інтелектуальні навички (і ми це легко можемо побачити у справді видатних спортсменів).
Інтуїція визначається як здатність безпосередньо, без жодних розмірковувань знайти вірне рішення. На ділі ж «розмірковувань» людина взагалі не потребує: рішення підсвідомість приймає миттєво, а логічний аналіз (розмірковування) застосовуються лише для пояснення свого висновку іншим. Якщо ж сам вибір робиться довго, то це вже проблема фрагментованості системи цінностей, невротичного стану або ще якихось відхилень. Тому правильніше буде сказати, що інтуїція – це здебільшого прояв «згорнутого», прихованого від свідомості протікання розумових процесів, особливо процесів образно-емоційного та конкретно-дієвого мислення. Крім того, це прояв спалахів осяяння (інсайтів) та натхнення (післядовільної уваги), які, однак, завжди спираються на попередній, прижиттєвий досвід людини, навіть якщо деякі його елементи неповністю усвідомлюються, а рішення приймаються по зовсім неочевидній аналогії із цим досвідом.
Популярна ідея про «таємничі здібності» інтуїції породжене подивом перед насправді непересічними можливостями людської психіки, а також хибним уявленням, що мислення – це свідомий, раціональний процес, тоді як на ділі абстрактно-логічне мислення – найповільніше з усіх і тому майже не використовується підчас безпосередньої дії. І навпаки, лише в дії і працює інтуїція (розраховуючи наявні тенденції), і то – тільки тоді, коли є активна внутрішня мотивація. Ось чому не варто розраховувати на інтуїцію тим, хто знаходиться під владою пасивної мотивації ухиляння від роботи і мріє про чудо.
Втім, інтуїцію можна розглядати і як прояв одної з двох систем мислення, перша з яких називається «оборотно-поступове (дискурсивне) мислення», а друга – «необоротне (нелінійне) мислення». Оборотно-поступове (дискурсивне) мислення означає послідовну обробку інформації і почергове здійснення операцій вибору з урахуванням попередніх результатів такого вибору. Натомість, необоротне (нелінійне) мислення має, нібито, очевидну ваду: воно оперує лише наявним результатом, не порівнюючи його з попередніми і «не помічаючи» тенденції змін, а тому людина – носій цього мислення виявляє нездатність тримати у полі уваги вихідний пункт своїх роздумів і логіку подальших аргументів, унаслідок чого відволікається від теми й цілі розмови, забуває доказані вже висновки і користується завченими колись догмами. Однак є в цього мислення і переваги: обробляючи інформацію не послідовно, а паралельно й одночасно (саме таким чином має діяти майбутній квантовий комп’ютер), воно здатне приходити до парадоксальних, але вірних висновків попри явну недостатність необхідних для цього даних. Таке, інтуїтивне мислення притаманне сангвінікам і холерикам, тоді як оборотно-поступове мислення характерне для флегматиків та меланхоліків.