Розділ іі. Американський спосіб життя: мрії «батьків засновників» і сучасність
Спокійний в обмірковуванні справ і полум’яно-енергійний у виконанні, стійкий у невдачах а ще більше під час удач, хоробрий на полі бою, уважний у виборі співробітників, далекий від заздрощів та самолюбства, ніколи не збочував зі шляху права навіть під час партійної боротьби і нападів, вірний обов’язку, видатний і як людина, і як громадянин й, насамперед, всією душею відданий свободі, він є одним із найвеличніших діячів усіх часів.4 Таким залишився перший президент, засновник незалежності США Джордж Вашингтон (1732 – 1799) у душах своїх співгромадян. На засіданні американського Конгресу у зв’язку зі смертю Вашинґтона, його життя охарактеризовали таким чином: «Перший у війні, перший у мирі і перший у серцях своїх земляків».5
У 1775 році генеральний конгрес об’єднаних колоній Америки обирає Д. Вашингтона головнокомандувачем американською армією, яка під його керівництвом перемогла у війні за незалежність у 1775-1783 роках.
Д. Вашингтон сприяв відміні рабства в Америці та становленню її конституції (у 1789).
Після двох президентських каденцій Вашингтон 1796 року відмовився від висування своєї кандидатури і, відходячи у приватне життя, спрямував до американського народу окреме прощальне звернення, в якому робить підсумки свого досвіду на посаді провідника нації та дає поради її майбутнім керівникам.
«… Любов до волі настільки переплетена з усіма фібрами вашого серця, що мені не треба вихваляти її, щоб підсилити або ствердити це почуття.
Єдність уряду, яка творить із вас один народ, так само дорога вам. І справедливо, бо це головний стовп у будівлі вашої дійсної незалежності, підпора вашого спокою вдома, вашого миру закордоном, вашої безпеки, вашого процвітання, та тієї свободи, яку ви так високо цінуєте. Але, так як легко є передбачати, з різних причин і з різних боків буде вжито багато заходів, багато хитрощів, щоб послабити у вашій свідомості переконання в цій істині, бо це переконання є тим пунктом у вашій політичній фортеці, яке буде постійно й активно (хоч часто приховано й таємно) під обстрілом внутрішіх і зовнішніх ворогів. Тому безмежно важливо, щоб ви належно оцінювали все величезне значення вашої державної єдності для вашого колективного й особистого щастя, щоб ви сердешно, постійно й непохитно були віддані їй, щоб ви звикли думати й говорити про неї, як про охоронну гарантію вашої політичної безпеки та процвітання; щоб ви з ревною турботливістю зберігали її, обезцінювали все, що могло б викликати хоч підозру про можливість відкинути її будь-коли, та виявили своє обурення на перший прояв кожної спроби відокремити будь-яку частину нашої країни від решти або послабити та святі зв’язки, які єднають тепер її різні частини. … Між усіма нахилами та звичаями, які ведуть дор політичного розквіту, невід’ємною підпорою є релігія й моральність. Даремно вимагав би визнання свого патріотизму той, хто підкопує ці великі стовпи людського щастя – ці найміцніші підпори людських і громадських обов’язків. І звичайний собі політикан, і побожна людина мусять поважати і плекати їх. У найбільшій книжці не простежити всіх їхніх зв’язків із приватним і суспільним щастям. Спитаємо просто: де є запорука для добробуту, для доброї слави, для життя, коли свідомість релігійного обіту відкине присягу, яка є основою судових слідств? І спробуємо обережно припустити, що моральність можна зберегти без релігії. І як би ми не поступилися витонченому вихованню особливо розвиненого розуму, ніякі міркування, ні досвід не дозволять нам сподіватися, що виключивши релігійне вчення у державі переможе моральність.
Істиною є – чесність і моральність – необхідна пружина нашого уряду. Правило це поширюється більшою чи меншою мірою на кожний вид вільного уряду. Який щирий прихильник його може байдуже дивитися на намагання потрясати підвалини будівлі? Підтримуйте ж, як справу найпершої ваги, установи для загального поширення знання. Відповідно до того, як структура уряду дає силу громадській опінії, важливо, щоб ця опінія була освічена…
Відчувайте чесні наміри та справедливість до всіх народів. Плекайте мир і згоду з усіма. Релігія й моральність приписують цю поведінку. А чи ж може бути, щоб її не підказувала у рівній мірі і добра політика? Це буде гідне вільного, освіченого і – незабаром великого народу – дати людству великодушний і незвичайно новий приклад народу, який завжди керується високою справедливістю та доброзичливістю.»6
Ще один із найзаслуженіших «батьків республіки», головний ідеолог революції та нового порядку, третій президент США Томас Джефферсон (1743 – 1826). Т. Джефферсон підготував «Декларацію незалежності», ідею якої висунув Річард Лі. Запропонував змінити формулу Джона Локка «життя, свобода і власність» на «життя, свобода та припинення до щастя». Був прихильником рівності людей, критикував несправедливий розподіл багатства у суспільстві, був «вічним ворогом будь-якої тиранії над розумом людини». На його думку, народові належав верховний суверенітет і якщо уряд не сприяв щастю своїх громадян – він повинен бути повалений.7
У своїй першій інавгураційній промові Томас Джефферсон ще раз стверджує своє ідеологічне кредо, яке тісно перегукується і переплітається із гумінізмом, толерантністю і високою мораллю його попередника першого президента Америки Джорджа Вашингтона.
«… Хай нас, співгромадяни, об’єднує одне серце, одна думка. Відновімо ту гармонію й приязнь у суспільних стосунках, без яких воля і навіть саме життя – лише нудьга. І подумаймо, що прогнавши із нашої країни ту релігйну нетерпимість, під якою людський рід так довго спливав кров’ю й страждав, ми мало чого досягли, якщо підтримуємо політичну нетерпимість, так само деспотичну, неморальну і спроможну на такі найжорстокіші та криваві переслідування як і нетерпимість релігійна…
… не кожна різниця думки є різницею принципів. Ми називали різними іменами братів тієї самої ідеї. Ми всі – республіканці, ми всі – федералісти. Якщо є поміж нами хтось, хто хотів би розпустити федерацію або змінити її республіканську форму – нехай вони стоять спокійно, як підпори безпеки, помилкові погляди яких можна толерувати, коли є розум вільний боротися з ними …
Щасливо відділені на одній четвертині земної кулі природою і широким океаном від нищівного безладдя, надто горді, щоб терпіти приниження інших, володіючи вибраною країною, з простором достатнім для наших нащадків до тисячного й тисячного покоління, відчуваючи належне значення наших рівних прав для розвитку власних здібностей, працьовитості, заслужити на довір’я наших співгромадян, не на основі нашого походження, але наших вчинків і їхнього значення; просвічені великодушною релігією, яку справді відверто визнаємо, хоч у різних формах, всі вони проповідують чесність, правду, стриманість, вдячність і любов до людини; визнають і вклоняються Всемогутньому Провидінню, яке всіми своїми дарами доводить, що воно радіє щастям людини тут і ще більшим щастям її на тому світі – втішаючися усіма цими благодіяннями, чого ще потребуємо ми, щоб стати щасливим і квітучим народом? Ще одного, співгромадяни, – мудрого і щасливого уряду, який спинятиме людей від чинення собі взаємної шкоди, а в інших справах дасть їм волю розвивати свою працьовитість і самоудосконалення, та не відбиратиме хліба із рота робітника, який його заробив. У цьому полягає суть доброго уряду, цього ми потребуємо, щоб завершити перелік наших благ.
…що саме я вважаю за істотні принципи нашого уряду, які, відповідно, мусили б зформувати його адміністрацію. Я викладу їх дуже стисло, визначаючи лише загальні принципи, а не всі обмеження. Однакове й точне правосуддя для всіх людей, незалежно від статі та політичних або релігійних переконань; мир, торгівля та чесна дружба з усіма націями, з жодною не заплутуючись у союзи; підтримка урядів кожного штату в усіх їхніх правах, як найкомпетентніших адміністраторів наших домашніх справ і найпевніших твердинь проти антиреспубліканських тенденцій; збереження загального уряду в усій його конституційній силі як єдиної запоруки нашого миру вдома та безпеки закордоном; ревне дотримування виборчих прав народу – помірне і надійне виправлювання зловживань, підтриманих мечем революції там, де нема мирних заходів; абсолютна покірність рішенням більшості, що є життєво важливим принципом республіки, від якого немає відклику, хіба до сили – згубного принципу матері деспотизму… Ці принципи … повинні бути символом нашої політичної віри, підручником громадянського навчання, пробним каменем для тих, на чию службу ми покладаємося…
З досвідом праці на підлеглих посадах, достатнім, щоб бачити труднощі цієї найвищої посади, я знаю, що щастить недосконалій людині залишити цей пост, зберігаючи ту репутацію і ту громадську прихильність, які привели її туди… Я прошу лише стільки довір’я, скільки треба для твердості й ефективності в законному керівництві вашими справами. Я часто буду помилятися, через хибне міркування. Коли я буду правий, мені часто будуть приписувати помилки ті, чиє положення не дає їм достатньо широкого погляду на речі. Я прошу вашої поблажливості щодо моїх помилок, які ніколи не будуть навмисними, і прошу вашої підтримки супроти помилок інших людей, які можуть осуджувати те, чого вони не знають з усіх боків…
Отже, покладаючися на підтримку вашої доброї волі, я з покірністю приступаю до праці, готовий відійти від неї кожночасно, як ви усвідомите, що у вашій силі є зробити багато кращий вибір. І нехай Найвище Провидіння, яке править долею всесвіту, веде нашу адміністрацію найкращим шляхом і дасть їй сприятливі умови для вашого миру й добробуту.» (Із першої інавгураційної промови Томаса Джефферсона 4 березня 1801 року)8
Як стає із усього видно, «батьки Америки» плекали великі надії щодо свого народу і країни й хотіли її бачити сильною і процвітаючою, де не буде місця неприязні, нетерпимості, деспотизму, де буде панувати добра політика і висока моральність, чесні наміри і справедливсть, доброзичливість і толерантність. Якою ж зараз стала Америка, через два століття??
Історя світу значною міро являє собою історію перемішування народів. Сучасні засоби комунікації та транспорту пришвидшують масову міграцію із одного континенту на інший. Етнічна і расова різноманітність більше ніж будь-коли стала характерним явищем цього часу.
Що ж відбувається, коли люди різного походження, різної мови, різної релігії живуть разом в одній країні? Етнічні і расові конфлікти, набагато більшою мірою, ніж ідеологічні, стали вибухонебезпечною проблемою сьогодення. Чи ж існує хоч одна велика країна, де ці проблеми є вирішеними?
До недавнього часу відповідь на це питання була – Сполучені Штати. «Жодній іншій країні, – сказала Маргарет Тетчер, – не вдалося настільки успішно об’єднати людей різних рас і національностей у єдиній культурі». Жан де Кревкер, що приїхав у ХVІІІ столітті із Франції, дивувався вражаючій різноманітності поселенців, «цій суміші англійців, шотландців, ірландців, французів, німців і шведів. Що за різнородний люд?» І сам дав відповідь: «Тут окремі люди різних націй стоплені у нову людську расу.» «Epluribus unum» («Із багатьох – єдине») – таке гасло на Деожавній пресі Сполучених Штатів.
США намагалися вирішити національне питання шляхом утворення зовсім нової національної сутності. Метою Америки було не збереження старих культур, а формування нової, американської культури. «Змішуючись із нашим народом, – казав Президент Джордж Вашингтон (1789 – 1796) Віце-президенту Джону Адамсу, – імігранти будуть засвоювати наші звичаї, мірки й закони, в недалекому майбутньому перетворюючись у єдиний народ.» Це був той ідеал, який через століття виразив Ізраель Зангуїл у назві своєї популярної п’єси, написаної у 1908 році, – «Топильний казан» (?!) Жоден інститут не відіграв більшої ролі у перетворення «різного люду» Кревкера в «єдиний народ Вашингтона», ніж школа.
Нова американська нація безперечно стала англійською по мові, ідеях та інститутах. Але чи перетоплював «казан» все підряд?
У ХХ столітті нові іміграційні закони змінилисклад американського народу, й серед білих неанглосаксонського походження і небілих меншин виник культ етнічного самоусвідомлення. З часом американська культура починає визнавати досягнення груп, що знаходилися в підпорядкуванні й залежності в той період, коли панування англосаксонців було у самому зеніті; вона почала визнавати великий і динамічний світ за межами Європи.
Тисе все посилюється, культ етнічного самоусвідомлення веде до нездорових наслідків. І ось тепер, наприклад, він закріпив концепцію, за якою Сполучені Штати складаються вже не з окремих особистостей, що роблять свій власний вибір, а з недоторканих етнічних і расових груп. Ця концепція відкидає історичні цілі Америки – асиміляцію та ітреграцію. І, захоплені надлишковим поивом, люди намагаються перетворити американську систему освіти із засобу утворення «єдиного народу» у засіб прославлення та увіковічнення різноманітних етнічних наджоджень і самоусвідомлень.
Як і ветерани 60-х років, так і їхні більш молоді колеги, спостерігаючи за поступаючими в їзні класи учнями, помічали, що багато з них, а у деяких класах майже всі, зовсім не зв’язані з Європою. Як відзначив спеціальний уповноважений по освіті штату Нью-Йорк Томас Собол, «до 2000 року кожний третій учень громадських шкіл штату Нью-Йорк буде походити із груп меншин. А у самому Нью-Йорку кожна четверта дитина молодша 10 років походить із родини емігрантів, які не говорять англійською. Світ зараз не той, яким він був у 50-х роках. То чому ж тоді цих дітей змушувати учити історію, витоки якої лежать майже виключно у західних міркуваннях і західних моделях?»9
«Чисельні етнічні групи» починють у цих випадках переважати «єдине».
Власне це лежить в основі суперечок про «мультикультуралізм» і «політичну коректність», нападок на «євроцентристську» навчальну програму і намагання викладти історію і літературу не як дисципліни, а як терапію, головна функція якої прищепити меншинам самоповагу. Груповий сепаратизм наголошує на різниці, збільшує напругу, збільшує ворожість.
На порозі ери третього тисячоліття, ніби за покликом Провидіння, масово пробуджується самоусвідомлення окремих малих і великих націй і народностей. Чи ж устоїть перед цим фактором об’єднана Америка на своїх старих засадах «топильного казана», чи муситиме змиритися із якісно новими засадами, де універсальні цінності поступляться вічним, національним – покаже недалека історія. Глибше на глобальних проблемах самобутності у світі зупиняється директор Олінського інституту стратегічних досліджень у Гарвардському університеті (США) Семюел Хантингтон у своїй статті «Прийдешнє зіткнення цивілізацій, або Захід проти решти світу», опублікованій в американському часописі «Нью-Йорк тамз». «світова політика вступає у нову фазу, в якій головне джерело конфліктів уже не ідеологічне і не економічне. Великі чвари у світі будуть виникати через різність культур
Під час «холодної війни» світ був поділений на «перший», «другий» і «третій» світи. Цей поділ застарів. Набагато більший сенс групувати країни не за їхніми політичними та економічними системами чи рівнем господарчого розвитку, а за культурними особливостями у широкому розумінні цього слова, які, власне кажучи, і утворюють цивілізацію.
Західна цивілізація має два головних варіанти, європейський та північноамериканський, а іслам – арабський, тюркський і малайський. Хоча межі між цивілізаціями рідко бувають дуже виділеними, ці цивілізації – реальні. На Заході схильні вважати нації – держави дійовими особами глобальних явищ. Вони бувають такими лише протягом кількох століть. Велика частина історії являла собою історію цивілізацій. І світ навертається до цієї схеми.
Самобутність цивілізацій буде набувати все бульшого значення, а вираз світу дедалі більшою мірою визначатиметься взаємодією семи чи восьми головних цивілізацій. Серед них – західна, конфуціанська (мати на увазі, Китай, Корею і країни Південно-Східної Азії), японська, ісламська, індуїстська, слов’яно-православна, латиноамериканська й, напевно, африканська. Головні й найбільш кровопролитні конфлікти будуть виникати вздовж кордонів, що розділяють ці культури. Лініїї поділу між цивілізаціями стануть аренами боротьби майбутнього.
Чому? Справа в тому, що відмінності між цивілізаціями надзвичайно великі, вони пов’язані з історією, мовою, культурою, традиціями і, найголовніше, з релігією. У різних цивілізаціях у людей різні погляди на стосунки між Богом та людиною, громадянином і державою, батьками й дітьми, свободою і владою, рівністю й ієрархією. Ці різниці зникнуть не швидко.
– Світ стає тіснішим, взаємодія між народами різних цивілізацій поглиблюється. Ця взаємодія підсилює усвідомлення власної цивілізації: відчуття відмінності її від інших і спільноти всередині її…
– Ріст свідомості власної цивілізації підсилюється тією обставиною, що в момент, коли Захід знаходиться на вершині своєї могутності, починається повернення до свого коріння незахідних цивілізацій.
Намагання Заходу насаджувати свої вартості демократії і лібералізму як універсальні, зберігати свою військову перевагу й сприяти своїм економічним інтересам викликає відповідну реакцію інших цивілізацій.
Центральною віссю світової політики, швидше за все буде конфлікт між «Заходом і рештою світу», реакція незахідних цивілізацій на силу і цінності Заходу. Найочевиднішим прикладом антизахідного співробітництва є міцніючі зв’язки між конфуціанськими та ісламськими державами, які кидають виклик західним цінностям і силі.
– Культурні характерні риси та відмінності меншою мірою підлягають змінам і, відповідно, їх складніше усунути й вирішити, ніж політичні й економічні. У колишньому Радянському Союзі комуністи можуть стати демократами, багаті – бідними, а бідні – багатими, але росіяни не можуть стати естонцями. Людина може бути наполовину французом і наполовину арабом і навіть громадянином двох країн. Але набагато складніше бути напівкатоликом і напівмусульманином. І нарешті, росте економічний регіоналізм. Успішний економічний регіоналізм підсилить усвідомлення своєї цивілізації. З іншого боку, економічний регіоналізм може увінчатися успіхом, тільки якщо він проростає в загальній цивілізації.»
Семюел Хантінгтон робить висновки: «В наступні роки місцеві конфлікти будуть, швидше за все, переростати у великі війни, як у Боснії та Кавказі у тих випадках, коли ці конфлікти виходять на лініях розділу між цивілізаціями.
Західна цивілізація сучасна. Незахідні цивілізації далі намагатимуться придбати багатство, технологію, майстерність, машини та зброю, що є атрибутами сучасності. Вони намагатимуться примирити ці «сучасні атрибути» зі своїми традиційними культурними цінностями. Їхня економічна та військова сила стосовно Заходу буде зростати.
Тому Заходу доведеться все більше пристосовуватися до цих незахідних сучасних цивілізацій, сила яких буде наближатися до його сили. Для цього буде потрібно, щоб Захід набагато глибше осягнув головні релігійні та філософські передумови інших спільнот і звичаїв, у яких зацікавлені ці народи. Потрібно буде намагатися виділити елементи спільності у західних та інших цивілізаціях. В оглядному майбутньому не передбачається ніякої всесвітньої цивілізації, а буде існувати світ різноманітних цивілізацій, кожній із яких доведеться учитись співіснувати з іншими.»
Від питань самобутності націй Америки зокрема і цивілізацій в цілому спробуємо подивится на Американський світ крізь призму понять матеріалізм – духовність.
«ХХ вік вражений недугою моральної і духовної слабості, що дрібнить його розумові сили і спотворює наукові ідеї. Кажуть, що морально-етичний розвиток людства відстає від бурхливого науков-технічного прогресу… Якби-то так, що морально-етичний розвиток тільки відстає… Він заморожений. Мораль деградує в полоні засобів – без високих цілей. Страшна пошесть ХХ віку – насильство, породжене втратою віри і миру в душі, виплід занепаду і відчаю.»10
Поступово утверджується певність у тому, що це криза не лише соціалістичних диктатур чи капіталістичних систем. Це криза концепцій світу, яка в одній формі відлила два протилежних режими і започаткувала царство усередині людини – функції. За тоталітарних режимів маси стали політичним матеріалом для згубних експериментів, за ліберального влаштування життя – здебільшого виконують вузьку функцію в системі виробництва – споживання, відтак «результатом цієї абсурдної етики функції є збіднення особи.»11
Зміщення акцентів, абсолютизація матеріального чинника найповніше виявляється в американізмі. У США запанувала мораль рафінованого прагматизму, активності й гонитви за грошима не задля зростання й побільшення «слави Божої», як це визначали для себе пуритани, а для того, щоб насолоджуватися багатством, підпорядкувати світ. Бездуховний раціоналізм сприяє безкрилому антропологізмові, витворенню людини – функції, величезної маси міщанства із куцими запитами (для пристойності воно названо середнім класом, хоч у класичному європейському розумінні цей клас відзначався не лише майновою спроможністю, але й високою людською гідністю). Етичний матеріалізм – безпорадна гонитва за матеріальними благами без будь-якої міри, ціною відмови від благородних духовних вартостей, веде до духовного вичерпання, спідлення; навіть релігія за такої постави перетворюється на парапсихологію – чисто зовнішня «релігійність» в таких випадках маскує жахливу порожнечу душі, опанованої спокусами речей, грошей і влади. Чи ж можна дивуватися, що гуртова істерія, садизм, жорстокість, кричуща аморальність, несправедливість, наркоманія, крайній егоїзм у ставленні до до дійсності та неозбірливість у засобах стали пружинами життя у світі, де запанував матеріалізм?
Коли виплекана людьми надія на звершення найсміливіших сподівань у майбутньому через залучення своєї божественної природи раптом змінюється на розпачливий пошук задоволення потреб негайно і щомиті, у тому числі потреб в інформації (як товар вона у США вимірюється оперативністю і сенсаційністю, її сприймають сьогодні, щоб завтра забути), бажання людей може задовольнити лише шалене споживання сучасного. Ті Фуггери – Ротшільди середньовіччя, макіавеллі торгівлі і банківської справи, котрих проклинав ще Лютер (ідеями якого вони, до речі, лицемірно і підступно скористалися), викликали до життя не лише дикий капіталізм, майстерно змальований Ч. Діккенсом, але й матеріалістів – коміністів. Можемо дивуватися проникливості Д. Маціні, який писав, звертаючись до них: «Я знаю останнє слово всіх ваших доктрин… – користь… Ви не маєте моралі іншої від моралі інтересів: ваша релігія – культ матерії. Ви кажете: оздоровімо тіло, і воно буде сильне, грубе й добре нагодоване, в нього зійде душа. А я вам кажу: ні, лише шляхом душі можна оздоровити тіло, в ній джерело лиха, рани тіла – лише зовнішні вияви внутрішньої хвороби. Джерело сучасного лиха – брак спільної віри, спільної думки, що в’яже землю до неба, світ до Бога…»12
Мова тут іде не про близький занепад Америки, а про її життєздатність у довгій перспективі. Єдине, що ми можемо сказати про проблеми підйому і падіння цивілізацій із повною визначеністю, – це таке: в умовах сучасної економічної і військової могутності народ повинен володіти здібностями до творчості, щоб зберегти свою культуру протягом довгого періоду. Можна прикинути, що Америка буде відігравати провідну роль у світі в справі техніки й могутності як мінімум протягом життя кількох прийдешніх поколінь. Проте она справа заповнювати силовий вакуум у світі перехідним лідерством, і зовсім інше – запропонувати світу такі якості лідерства, які йому потрібні, співзвуччя і життя природного і життя духовного. Нажаль, американське лідерство к світових справах виявилося нездатним до цього: скрізь і всюди воно виявляло невмілість, коливання, нерішучасть, відсутність ясного уявлення про напрямок, в якому йому бажано просуватися, й про світдо якого йому потрібно намагатися йти, а також надмірну схильність до загрозливої демонстрації своєї воєнної сили і до використання американського багатства для придбання таких речей, які просто-напросто неможливо купити.»13
Освальд Шпенглер у знаменитій книзі «Занепад Європи» доводить, що культура – релігійна у своїй основі, цивілізація – антирелігійна. Культура національна, цивілізація космополітична. Ми втрачаємо космічний спосіб мислення людей села; місто – імперіаліст, космополітизм замість «вітчизни», холодне почуття дійсності замість пошанування традицій, наукова безбожність, яка паралізує досьогочасну культуру серця, «суспільство» замість держави.
Можливо, досягнуті у сфері матеріального виробництва і соціального захисту громадян успіхи, видатні наукові відкриття, зростання спроможностей людини у кількісному та просторовому відношеннях дають декому підстави моделювати постіндустріальне суспільство. Напевно, дехто й справді вражений могутністю і значимістю США. І вже цілком очевидно, що матеріальне багатство й технологія заступили для більшості цінності непроминальні. Варто, отже, нагадати: «Яка-бо користь людині, коли весь світ здобуде, себе ж саму погубить або занапастить?»14
Людство заблукало у бік речей, грошей і влади, науково-технічного прогресу, фетишизації науки, полишаючи самітною і беззахисною людину із плоті і крові. Культурна варваризація, війни, безжалісні диктатури, етноциди, геноциди і екоциди, голодомори й усі види кривавих руйнацій стали результатом того, що людина відчужена від своєї божественної суті, «змаліла і заплуьалась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї – і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця».15
Мамонізм, матеріалістичний нігілізм Заходу, вульгарний матеріалізм комунізму, що є запозиченням із світообразу зненавидженого «буржуа», різними шляхами привели до відчуження людини від її справдешньої суті, до дехристиянізації. Дивовижні форми імітації правди спричинили те, що людина моральна, цілісна, усе більше відступала перед людиною обмеженого завдання – політиком і комерсантом, у крайніх проявах – терористом. Поступово закладався фундамент під гігантські абстракції продуктивності, галасливої невизначеності космополітизму, бік людяності затемнювався бездушною організацією, на перший план вийшла сила і вигода.
Не дивлячись на гордість за свою країну, більшість американців залишаються байдужими до безпритульних, хворих та бідних. Тому у Буша було багато підстав для слів: «Я хочу зробити націю добрішою».16
Ми зосереджуємо увагу на американському варіанті лібералізму, бо американська культура не наснажена духом землі і тардицій. Власне це й визначало, що негдлярі, яких Христос виганяв із храму, облаштували тут свою головну базу. Другим форпостом матеріалізму був донедавна Радянський Союз, де ті ж мондіалісти експериментували з варіантом матеріалізму «аскетичного», але наскрізь ідеологічного, що в кінцевому підсумку перебачало масовий занепад генетично найсильніших европейських народів, провокування воєн, організацію голоморів і т. п. оюожнювання техніки, політична філософія «рефлексології» (павловської), тендеція до всеосяжної тотальної централізації,17 знеосіблення життя, його дегуманізація (жодна з ідей більшовизму на автохтонна російська, усе запозичене з атеїстичної несамовитості марксизму, який виконував маневру зажерливого буржуа, щоб «амортизувати» ситуацію і виявляти найактивніших, найталоновитіших; мета – аюо їх вербувати, або знищувати) – усе це ознаки абсолютизації матеріального чинника. Сповідники матеріалізму продовжують нав’язувати масовому споживачеві такі сентенції: «Найкращий моральний лікар – повний прилавок магазину» , «Середній американець із підозрою ставиться до невдах. Ким би ти не ьув – великим поетом, інтелектуалом, письменником, але якщо ти не досягнув фінансового успіху у своїй галузі, то це означає, що тобі чогось не вистачає, не дуже ти великий…» – як кажуть: «коментарі зайві».
Економічний деспотизм не може бути зведений у ранг найвищого закону суспільства. Настала пора вибирати моделі економічного розвитку, котрі не вимагали б такої високої ціни у сенсі людських страждань. Крім того, ринок повинен перестати диктувати, що вважати справжнім, прекрасним, корисним, справедливим.
Період голомору і Чорнобильської катастрофи мусили б допомогти усім остаточно збагнути, що там, де на першому плані – зиск, не може бути й мови про справедливість. Чи не забули можновладці США млі всвого великого реформатора Томаса Джефферсона про те, що «основна маса людей не народилася зі слідами на спинах, а привілейована меншість – у чоботях з острогами, готова їхати на них верхи?»18
Із майже шести мільярдів душ, які населяють Землю, більш-менш прийстойно живе якихось два мільярди. Ганьбою людства є голод: близько 190 мільйонів дітей віком до п’яти років потерпають від нестачі калорійної їжі, а два мільярди душ – від нестачі мікроелементів, що може призвести і призводить до сліпоти, розумового відставання, смерті. Три мільярди осіб не мають доступу до чистої питної води. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щовоку на планеті близько півмільйона помирає і стільки ж отруюється внаслідок вдихання пестицидів. 12 березня 1995 року у Копенгагені під егідою ООН відбулася всесвітня зустріч на найвищому рівні в інтересах соціального розвитку. Уперше в історії ООН представники світового співтовариства прийшли до єдиної думки – злидні не можна терпіти ні з моральної, ні з полятичної точки зору, соціальний розвиток важливіший, ніж усі інші аспекти життя суспільства. До названих вище цифр і фактів можна долучити такі: у стані абсолютних злиднів перебуває 1.300 мільйонів людей. Експерти ООН пояснюють: абсолютні злидні передбачають дохід, роміри котрого не покривають витрат на мінімальні норми харчувсання та інші потреби. Це річний дохід від 257 до 370 доларів. На всіх континентах понад 120 мільйонів осіб офіційно зареєстровані як безробітні. Півтора мільярди людей одержують потрібної медичної допомоги. Кожна п’ята людина живе в антисанітарних умовах. Мільярд осіб не вміє ні читати, ні писати.19
Один із найвидатніших американських економістів Роберт Хейлбронер у впливовому журналі «Нью-Йоркер» свій есей «Тріумф капіталізму» починає безапеляційно: «Змагання між капіталізмом і соціалізмом, що почалося менше ніж 75 років тому, закінчилося: капіталізм переміг. Радянський Союз, Китай, Східна Європа переконливо довели, що капітал організовує матеріальні справи людства краще, ніж соціалізм, що ринок – хоч нерівномірно і безвідповідально ділить добро – робит це краще, ніж черги у плановому господарстві, що комерційна культура, якою б вона не була безглуздою, є ефективнішрю, ніж державна моралістика, і якою б не була облудною ідеологія цивілізації бізнесу – є вона вірогідною від соціалістичної.»20
У 1987 році англієць Пол Кеннеді у 800-сторінковій книзі «Піднесення і падіння великих держав» передбачив такий варіант розвитку подій: США як велика країна загине від «імперської перенапруги сил». Річ навіть не в тому, що кнмга стала бестселлером, що її передрукував журнал «США: экономика, политика, идеология». Сполучені Штати наче гігантський магніт притягують до себе людей з усього світу; багато хто бачить у них зразок державного, політичного і суспільного устрою. Досягнення США у розвитку економіки, науки і техніки, у забезпеченні добробутунаселення незаперечні. Проте за останні роки американська модель все більше програє порівняно з деякими іншими. В економічному супереництві 90-х років, пише економіст і публіцист Роберт Кутнер у своїй книзі «Кінець невтручання», «ідея реалізації чисто ринкової економіки подібна до організації безнадійного і небезпечного хрестового походу». 21
Жодна економіка не може бути аотужнішою чи здоровішою суспільства, що генерує її і яке вона своєю чергою перетворює. Економічні вартості не відповідали неправдивим соціальним вартостям. Гучно підносячи товар, реклама знаходила своє місце серед пристрастей, що бушували на телеекрані. Люди, що керували економікою, забули про притаманну їм в попередні роки гордість і стали працювати вельми надбало. Досить часто використовуалися неякісні матеріали, контроль здійснювався неохайно і нікуди не годився, як у випадку із загибеллю «Челенджера»…
…Ті, хто робив в Америці кар’єру, вихвалялись волею, енергією і придбаним багатством, і це дуже нагадує ситуацію у 80-ті роки. Полиці супермаркетів проломлювалися від товарів, а економічна експансія стала історичним фактом. «Падаюче в очі споживання» знову ввійшло в силу, але на «падаюче в очі гультяйство» споглядали несхвально, оскільки одною із характерних особливостей нової етики, навіть для багатих, стало демонструвати свою заклопотаніст справою, професійну здатність і продуктивність…
… «Економічні» проблеми не були чисто економічними, вони були пов’язані з політикою, культурою, людськими вартощами та мораллю. Америка за своєю суттю, чи стовалось це спорту, права чи політики, була культурою суперечностей та індивідуалізму, в той час як Японія була культурою згоди. Вартощі економічної культури набули небаченої влади над суспільстсом в цілому.»22
Погодьмося із твердженням федерального судді США, знаного теоретика конституційногоправа Лерніда Хенда: «Свобода перебуває у серцях людей; коли вона вмирає у серці, жодна конституція, жоден закон, жоден суд не зможуть бодай якось допомогти їй. Поки свобода перебуває у серці, немає потреби ні в конституції, ні в законі, ні в суді спроможним її огородити.»23 Ненависть, корупція, демагогія не втілюють автентичної свободи, так само, як прагнення західної позитивістської психології все «раціонально» пояснити, не виражають, принаймні за нашої доби фінальної «траєкторії» думки, що спалахнула в середині ХІХ століття, внутрішнього знання речей. Найбільшим гріхом, переступом щодо заповіту любові є трактування іншої людини, а ще гірше – цілих націй або як засобу, або як перешкоди. Закон тільки тоді закон, якщо він обов’язковий для всіх. Без пріоритету моралі над економікою та політикою досягти цього неможливо.
За останні роки ряд американських економістів, журналістів і політичних діячів заявляли, що для того, щоб стати більш конкурентноздатною на світових ринках, Америці необхідно намагатися перевершити інші країни, особливо Японію. Нещодавно журналіст Джеймс Фоллоулз відбув у Токіо, а потім у Малайзію, щоб укласти літопис економічного буму країн Тихоокеанського узбережжя й порівняти культуру його рідної країни з культурою Далекого Сходу. Повернувся він із вражаючими висновками, які детально виклав у своїй книзі «Більше властиво нам». Фоллоуоз віддає належне сильним сторонам японців, але переконаний, що Сполученим Штатам не варто намагатись наслідувати їхній «дар організованості». Автор вважає, що унікальність Америки і її сподівання на майбутнє пов’язані з іншим комплексом вартостей: віра в людину, відкриття кордонів для честолюбних імігрантів і, найголовніше, географічна і соціальна мобільність – те, що Фоллоулз називає «чисто американською гідністю не знати, де твоє місце». Джеймс Фоллоулз зараз є редактором журналу «Атлантик».
Фоллоулз вважає: «Велична потенційна сила Америки полягає в її культурі. Щось, закладене в американських вартощах, дало можливість звичайним людям, що зібрались випадково тут із різних країн світу, побудувати величну, багату й найвільнішу в історії економіку й досягнути цього головним чином самостійно, а не під керівництвом держави. Суть цього відношення до справи, справжній американський геній – це дар американців бути неорганізованими.
Японія, наприклад, отримує максимум від звичайних людей, організуючи їх, щоб вони адаптувались і досягли успіху. Америка ж дозволяє їм досягти успіху, не плутаючись у них під ногами. Америка відчиняє двері й підносить світове безладдя. Вона переносить соціальні зміни, які виявляються непереносними для будь-якого іншого суспільства. Ця відкритість американцям досягати успіху в одиночку, а не групами.
Небагато знайдеться інших суспільств, які змогли б витриматитакі умови невпорядкованості,я к це завжди бкло типовим для Америки. Багатьох привела б у жах одна думка про значну імміграцію. Небагато західних суспільств стали свідками таких раптових змін в ролі жінок, як це було в Сполучених Штатах. В 1980 році одна родина із кожних тридцяти переїхала в інший штат (в Західний Німеччині – одна із вісімдесяти).
Америка не лише здатна перенести такі вибухи, вони їй необхідні. Безперервні внутрішні зміни корисні для країни. Пропонуючи своїм громадянам постйну перспективу змін у їхніх долях, в їхніх характерах, ролі, яку вони грають в житті, Америка змушує їх добровільно виявляти свої кращі якості. Американцям більш властиво старатись, пристосовуватись і досягати успіху тоді, коли вони вірять, що можуть змінити долю, що умови конкуренції більшою чи меншою мірою справедливі й що, якщо вони ризикнуть і впадуть це їх не зламає… У країні, склепаних із кількох рас і релігій, віра в те, що правил агри для всіх однакові є джерелом утворення такої «спільноти», яку мають американці…
Японія сильна тим, що там кожна людина знає своє місце. Америка сильна, коли люди не знають свого місця й почувають себе вільними, винаходить для себе нові ролі.» 24
Японці знають «своє місце». Вони вийшли із «рисової культури». Щоб виростити рис, треба мати пекельне терпіння; звідси характер японця – працелюбність, старанність, покірність долі, спроможність підпорядкувати своє «я» вимогам обов’язку і честі. Причому значимість поняття честі для японця зведена в абсолют. Ще одне принципове уточнення: високорозвинута цивілізація була в Японії вже у ХVI столітті, на той час за рівнем грамотності Японія не мала собі рівних.
Чи важко бути японцем? Справа в тому, що майбутнє дітей залежить тут не від гаманця родичів, а від їхньої репутації та моральних засад, найвища міра покарання у цій країні – суспільна догана, думка загалу; нетерпимість ссупільства до аморальності не залишає японцям іншого вибору, ніж бути бездоганно чесним, ключовим словом для японця в бізнесі є «сіньйо» – надійність. Меркантильність в Японії не стала пружиною суспільства, хизування багатством взагалі вважається тут непристойністю, кожен робітник у середньому на рік вносить 150 раціоналізаторських пропозицій, особливо вражає переконаність громадян, що любов до Вітчизни, свідоме ставлення до своїх обов’язків дозволяють зберігати репутацію найдисциплінованіших, найстаранніших робітників у світі. Система колективної відповідальності дозволяє випускати продукцію без браку. І, найсуттєвішим моментом є, що пересічні японські юнаки і дівчата розуміють західну мораль як розгнуздану і несприятливу.25
Якщо американська культура і суспільство атомарні, механістичні, індивідуалістичні, то японська – цілісна, спаяна і гармонійна. Японське суспільство переважає європейське і північноамериканське там, де мова йде про людські взаємовідносини, починаючи від економічних і закінчуючи вихованням дітей. Найміцнішим цементом тут виступає мова.26
«… Нація може навіть переборювати катастрофи й набувати в результаті нової глибини, якщо лишень не висозли джерела її творчої енергія. Найбільший ворог будь-якої цивілізації – це ворог внутрішній… Оскільки в Америці це відчуття трагедії властиве лише частково, цілком можна засумніватися у її здатності стійко витримати національний провал і біду…»27