Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
247002_5BA34_konspekt_dlya_sdachi_ekzamena_kons....doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
24.04.2019
Размер:
1.1 Mб
Скачать

24. Прекращение гражданства.

Гражданство прекращается вследствие таких причин, как отказ от гражданства (выход из гражданства), утрата гражданства, лишение гражданства, оптация другого гражданства, а также по некоторым другим причинам.

Отказ от гражданства или выход из него имеет место по заявлению заинтересованного гражданина и с согласия компетентных органов государства. Основания для отклонения заявления обычно устанавливаются законодательно.

Утрата гражданства как особый случай прекращения гражданства носит автоматический характер вследствие совершения лицом определенных запрещенных действий, например, поступление на иностранную государственную службу, использование фальшивых документов при приобретении гражданства. В США, например, автоматически (т. е. без обязательного акта волеизъявления лица) гражданство утрачивает лицо, присягнувшее или особым образом заявившее о верности иностранному государству или его политико-территориальному подразделению.

Лишение гражданства является санкцией государства в отношении лица, допускающего недозволенное поведение. Обычно такая мера применяется только к натурализованным гражданам в течение небольшого срока после натурализации.

25. Личные (гражданские) права, свободы и обязанности.

Особисті (громадянські) права і свободи часто відкривають перелік прав і свобод людини і громадянина, складають підвалини правового статусу і закріплені у найбільшій кількості статей конституції. Цей блок прав надає можливість індивіду за допомогою правових засобів захистити себе від незаконного втручання держави у сферу його приватного життя (за термінологією американської юриспруденції охоплюється терміном "прайвесі". Ним у США позначають усі аспекти приватного життя громадянина: інтимні сторони життя, соціальні зв’язки, коло інтересів і потреб, ведення листування, щоденників, висловлення думки, суджень). Водночас, з нашої точки зору, дуже важливим є доповнення відомого німецького конституціоналіста К.Хессе, який зауважує, що ці права формують життя кожної особи вільною, морально відповідальною перед суспільством, дозволяючи їй брати участь у вирішенні всіх питань суспільного життя.

Аналіз змісту особистих прав і свобод, закріпленого в текстах низки конституцій країн світу, дозволяє зробити вис­новок про те, що вони сприйняли відповідні положення Загальної декларації прав людини 1948 р. (ст. 3 — право на життя, свободу й особисту недоторканність; ст. 4 — заборона рабства, работоргівлі і підневільного стану; ст. 5 — заборона тортур і жорсткого поводження і покарань).

Звичайно, у текстах конституцій можна зустріти різноманітні формулювання особистих прав і свобод, але вони, як правило, піддаються узагальненням.

Наріжним каменем цього блоку прав є гідність (достоїнство) людини, яка проголошується недоторканною. Їх можна умовно поділити на дві групи: перша, найбільш загальна, містить такі права, як право на життя, право на свободу особи, право на фізичну цілісність; друга підгрупа охоплює права, які конкретизують ті, що містяться у першій — право на свободу думки і совісті, свобода приватного життя і комунікацій, на недоторканність житла, а також свободу пересування та поселення і кримінально-правові та процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

У сучасних конституціях фіксуються і деякі нові права громадян (право на екологічно чисте природне середовище та ін.).

Право на життя закріплено, наприклад, в Конституції Болгарії таким чином: "Кожен має право на життя. Посягання на людське життя карається як найтяжчий злочин" (ст. 28). "У Республіці Угорщина кожен має невід’ємне право на життя і людську гідність, ніхто не може бути безпідставно позбавлений цих прав" — записано в ч. 1 ст. 54 Конституції Угорщини. Конституція Венесуели 1961 р., проголошуючи право на життя, закріплює положення про те, що "жодний закон не може встановлювати смертну кару або повноваження на виконання вироку". Смертна кара заборонена в Основному законі ФРН (ст. 102). Нарешті, чи не найглибше регламентується це право в Конституції Словаччини, де у ст. 15 фіксуються норми: "1. Кожен має право на життя. Життя людини охороняється ще до її народження (курсив наш — А.Г.). 2. Нікого не може бути позбавлено життя. 3. Смертну кару заборонено".

Конституційне право на життя, проголошене в текстах основних законів зарубіжних країн, розвивається в таких його положеннях, як заборона тортур, жорстокого, негуманного поводження з людиною, заборона проведення на людині без її згоди медичних і наукових експериментів (ст. 54, 55 Конституції Угорщини, ст. 26 Конституції Португалії, ст. 17 Конституції Туреччини, 8-а поправка до Конституції США).

Водночас чималу проблему в цій сфері складає питання про поєднання права на життя і смертної кари. Прихильники скасування смертної кари вважають: якщо держава визнала право на життя, то вона повинна відмовитись і від застосування смертної кари. Це питання, мабуть назавжди залишиться спірним – злочини здійснюють люди, але, здійснюючи їх, злочинці ставлять себе в особливе становище і не можуть розраховувати на звичайний захист своїх свобод. Так, у США, де раніше смертна кара була скасована, у 1976 р. вона узаконена знову. Тільки за період з 1994 по 1998 рр. було страчено 274 осіб (для порівняння: у Китаї було страчено 12338 осіб; в Ірані – 505; Саудівській Аравії – 465; в Україні – в 1994-1997 було страчено 389 осіб). Деякі країни, зокрема Австралія, встановили повну заборону смертної кари. На сьогодні у світі таких 74 держави. Разом з тим виступають за збереження смертної кари, як виняткової міри покарання, 71 країна.

У світі дискутується і питання про право людини на смерть. Мабуть, проблема полягає не в тому, щоб дозволити самогубство. Право на самогубство хоча і не закріплено законом, є природним, і заперечували його лише Петро І і католицька церква, які засуджували самогубців. Під "правом на смерть" розуміють евтаназію, тобто можливість піти із життя за допомогою третьої особи. Людина, яка виявила бажання покінчити з життям, не завжди здатна здійснити самогубство. У США, наприклад, використовується апарат для самогубства (ін’єкцій). Навіть існує рух за професійну допомогу в здійсненні права на "гідну смерть". У Нідерландах суди виробили ряд умов, за яких надання допомоги самовбивцям виправдано: хворий повинен неодноразово й однозначно виражати бажання померти; рішення про смерть повинно бути прийнято самостійно, на підставі повної інформації; він повинен відчувати сильну фізичну або душевну біль без надії на полегшення; усі засоби лікування вже вичерпані або особа відмовилась від них; умертвіння виконано професійним лікарем, який проконсультувався хоча ще з одним фахівцем; лікар повинен повідомити про це місцеві органи влади.

Право на свободу думки і совісті є нібито продовженням викладених вище прав, але у духовному житті. Воно передбачає передусім свободу від будь-якого ідеологічного контролю. Людина сама має вирішити, яких цінностей їй дотримуватися. В якості прикладів конституційного закріплення цих прав можна посилатися на демократичні положення, зафіксовані в основних законах деяких країн. Так, ст. 16 Конституції Іспанії гарантує індивідам та їх спільнотам свободу ідеології, релігії та культів без обмежень в їх проявах, окрім тих, які необхідні для підтримання суспільного ладу, який оберігається законом. Досить повно право на свободу думки, совісті та віросповідання визначено в ст. 37 Конституції Болгарії: "1. Свобода совісті, свобода думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів є недоторканими. Держава сприяє підтриманню терпимості й поваги між віруючими різних віросповідань і між віруючими та невіруючими".

Конкретизацією права на свободу совісті та віросповідання слугує визнання низкою сучасних конституцій права на відмову від військової служби за релігійними переконаннями (наприклад, ст. 41 Конституції Португалії, ч. 3 ст. 59 Конституції Російської Федерації, ст. 52 Конституції Узбекистану).

До змісту поняття особистих прав і свобод входять т.зв. свободи приватного життя – таємниця приватного життя, недоторканність житла тощо. Давня англійська приказка промовляє: "Мій дім – моя фортеця". Відомий державний діяч Великобританії ХVІІІ ст. В.Пітт-старший, виступаючи в парламенті у 1763 р., так тлумачив її: "Найбідніша людина може оголосити про непокору владі корони, знаходячись у стінах своєї хатини. Вона може бути розвалюхою…, до неї можуть вриватися буря і дощ, але король Англії до неї вриватися не може. Уся його сила закінчується біля порога старої оселі".

Ця думка, висловлена понад двох століть тому, актуальна й сьогодні. Адже свободи приватного життя є об’єктом постійних посягань з боку каральних органів практично в кожній країні. У такому контексті чи не найважливіше значення мають конституційні гарантії недоторканності житла і всіх видів приватної комунікації громадян. Наведемо декілька прикладів. "Житло недоторканне" – зафіксовано в ст. 33 Конституції Естонії, ст. 33 Конституції Болгарії, ст. 29 Конституції Молдови, ст. 34 Конституції Португалії.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації є те, що в основних законах захистом забезпечується широкий спектр прав і свобод, які становлять зміст поняття "приватне життя". В абз. 2 ст. 27 Конституції Узбекистану 1991 р., наприклад, міститься таке формулювання: "ніхто не має права зайти до помешкання, проводити обшук або огляд, порушувати таємницю листування і телефонних переговорів інакше як у випадку та порядку, передбачених законом". Аналогічні положення можна знайти у конституціях Македонії (ст.ст. 25, 26), Словенії (ст. 36), Російської Федерації (ст. 25) та інших країн.

Зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод право приватної власності, яке сприймається не тільки як одне з прав індивіда, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності його прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Характеристика конституційних особистих прав і свобод людини і громадянина не буде повною, якщо не звернути при цьому увагу на правове регулювання процедури затримання та арешту особи, на правила "хобеас корпус акт" і процедури ампаро в країнах Латинської Америки та Іспанії (звернення до Конституційного суду зі скаргою на порушення конституційних прав громадянина); правила про доступ до житла сторонніх осіб, прав обшуку, гарантії таємниці листування, норм про свободу інформації, захист гідності особи (включаючи порядок судових позовів). Якщо ці гарантії не дотримуються, то людина має право апелювати до найвищої справедливості. Це означає, що у більшості випадків при порушенні цих основних гарантій особа буде виправдана і звільнена від звинувачень та з-під варти. Зішлемося на приклад з американського конституційного права, на т.зв. "правило Міронди" (отримало назву від прізвища підозрюваного, який був затриманий у 1966 р.). Зміст його полягає у ритуальній фразі, що проголошується поліцейськими при затриманні особи, про те, що арештована особа має право зберігати мовчання, має право мати захисника тощо. Без цих слів затриманий буде звільнений, оскільки порушені його права. Але особисті свободи громадян також підлягають обмеженню у законодавчому порядку, адже свобода особи – це зовсім не вседозволеність.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.