3. Мовознавство синхронічне і діахронічне

Для дослідника мови важливі обидва аспекти — синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідо­мити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історич­ний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мо­ви розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використову­ють для створення описових граматик різних мов, норма­тивних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її роз­витку, він це може зробити лише за діахронічного підхо­ду до вивчення мови.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змі­шувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовозна­вець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка — змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існува­ли у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визна­чити морфемний склад слова подушка, то з погляду су­часного стану мови в ньому можна виділити корінь по-душ-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членува­лося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: "те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується живими словотвірними зв'язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.

Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.

Висновки

Отже, синхронія (грец. одночасся) – вимога брати для порівняння явища, які відносяться до одного часового зрізу мови.

Діахронія (грец. різночасся) – поняття про розвиток і зміну мови по часу. Діахронічний аспект відслідковує, як і коли змінювалися певні мовні структури.

Застосування концепції синхронії і діахронії: мова ділиться на синхронні зрізи, кожний з яких розглядається в цілісності, а від одного зрізу до іншого слід уже діахронічний розвиток.

Запитання 12

Запитання 13

3. Мова як знакова система. Мовні знаки.

Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об'єктивізації думки. У зв'язку з тим, що міркування звичайно виражається за допомогою мови, у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знаків до сфери її вивчення не належать.

Мова — це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).

Усі мови поділяються наприродні (розмовні) таштучні (формалізовані).

Природні (розмовні) мовивиникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. Природні мови називають щенаціональними мовами.

У природній мові розрізняютьалфавіт і граматику.

Алфавіт — це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення.

Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою(гр. - слово).

Граматика — це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то:мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т.д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.

Штучні (формалізовані) мови — це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.

До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов — їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.

Запитання 18

Поняття літературної мови

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники. В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: -- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку; -- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо. Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння синтетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді) Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. 

ЗАПИТАННЯ 19

Фонетика (від. гр. Fonetikos — звуковий, голосний) — це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови, його фонетичну систему. Фонетика вивчає звуки людської мови, їх фізичні властивості, способи творення звуків і їх функціонування, звукові зміни в мові й закономірності цих змін.

Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мови та різноманітні звукові зміни, що відбуваються у мовленнєвому потоці. (Караман Станіслав Олександрович)

Усі мовні значення — і лексичні, і граматичні — виражаються за допомогою звуків і поза звуковою формою не існують. Послідовне розміщення звуків передає конкретні лексичні значення. При порушенні звичайної послідовності розміщення звуків, створюється беззмістовне звучання.

Об'єктом вивчення фонетики є:

1) фонетичні одиниці;

2. фонетичні засоби;

3. фонетичні процеси;

4. закони сполучуваності фонетичних одиниць;

5. членування мовного потоку.

Звуки мовлення характеризуються:

1. Явище акустичне (фізичне) — виникають у результаті коливання повітря і розрізняються за: тембром, силою. висотою, довготою.

2. Явище артикуляційне (анатомо-фізіологічне) — оскільки творяться мовними органами людини за участю центральної нервової системи (ЦНС).

3. Явище функціональне (лінгвістичне) -на основі аналізу мовленнєвого потоку можна переконатися: людина вимовляє величезну кількість звуків, однак людина усвідомлює ті, які служать для побудови й розрізнення слів.

Для об'єднаня найменших фонетичних одиниць у більші, служать фонетичні засоби:

1. наголос

2. інтонація

Афоризми про мову:

1. Кордони моєї мови означають кордони мого світу. (Людвіг Вітгенштайн)

2. Потворних мов не існує. Я слухаю кожну мову так, наче вона - єдина, а коли  я чую про мову, що зникає, це спустошує менет так само, наче йдеться про загибель Землі. (Еліас Канетті)

3. Раби — це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе. (О. Пахльовська)

Предметом фонетики слугує вся фонетична теорія, теоретичне трактування фонетичних одиниць, засобів, процесів, їхніх функції, особливостей та закономірностей.

Зв'язок фонетики з іншими дисциплінами:

1. Орфоепія (правила вимови звуків);

2. Лексикою (звук є будівельним матеріалом для слова);

3. Графіки (написання);

4. Морфеміка і словотвір (будова слова);

5. Орфографія (написання слова);

6. Морфологія (частини мови);

7. Синтаксис

8. Система стилістичних прийомів (орієнтована на передачу змістового та емоційного стану)

Зв'язок фонетики з не мовознавчими дисциплінами:

1. Фізика (акустика);

2. Анатомія, фізіологія (творення звуків, будова мовленнєвого апарату);

3. Психологією

Галузі фонетики як науки:

1. Загальна фонетика — вивчає загальні особливості, харакиерні для звуків усіх мов;

2. Конкретна фонетика — вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

3. Зіставна фонетика — виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах мови та просодичних засобах двох чи більше мов.

4. Описова фонетика (дискретична, статична) — вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку і функціонування, тобто в синхронії.

5. Історична фонетика — встановлює формування звукової системи упродовж кількох століть та періодів.

Методи дослідження описової фонетики:

Експериментальні методи: а) суб'єктивний (спостереженн та самоспостереження); б) об'єктивних (за допомогою приладів). Експериментальна фонетика — спеціальна мовознавча дисципліна.

В екпериментальній фонетиці виділяють такі методи дослідження:

1. Палатографія - визначає місце контактування язика з піднебінням при звукоутворюванні.

2. Тензопалатографія — вимірювання сил артикуляції

3. Рентгенографія — визначається положення органів мовлення у їх динаміці.

4. Осцилографія — тривалість, висота, інтенсивність звука.

5. Спектографія — здійснюється розкладання відрізка мовлення на складові звукові коливання.

1. Фонетика як наука  Фонетика - розділ мовознавства, що вивчає звуки мови і звукове будова мови (склади, звукосполучення, закономірності з'єднання звуків в мовну ланцюжок).  Предмет фонетики - тісний зв'язок між усною, внутрішньої і письмовою мовою. Фонетика досліджує не тільки мовну функцію, а й матеріальну сторону свого об'єкта: роботу произносительного апарату, а також акустичну характеристику звукових явищ і сприйняття їх носіями мови. Фонетика розглядає звукові явища як елементи мовної системи, службовці для втілення слів і пропозицій в матеріальну звукову форму, без чого спілкування неможливо.  Три аспекти фонетики:  1) анатомо-фізіологічний (артикуляційний). Досліджує звук мови з точки зору його створення: Які органи мови беруть участь в його вимові; Активні або пасивні голосові зв'язки. Витягнуті чи губи вперед і т. д.  2) акустичний (фізичний). Розглядає звук як коливання повітря і фіксує його фізичні характеристики: частоту (висоту), силу (амплітуду), тривалість.  3) функціональний аспект (фонологічний). Вивчає функції звуків у мові, оперує фонемами.  Основні фонетичні одиниці і засоби:  Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний.  Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми).  Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами.  Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно.  Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом.  Склад - найменша одиниця мовної ланцюжка.  Звук - мінімальна фонетична одиниця.  Суперсегментний одиниці (інтонаційні засоби) - одиниці, які накладаються на сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темп або тривалість).  Наголос - виділення у мові певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою інтенсивності (енергії) звуку.  Тон - ритміко-мелодійний малюнок промови, який визначається зміною частоти звукового сигналу.  Темп - швидкість мови, яка визначається кількістю сегментних одиниць, виголошених за одиницю часу.  Тривалість - час звучання сегмента мови.  Розділи фонетики  Фонетика ділиться на загальну, порівняльну, історичну і описову.  Загальна фонетика розглядає закономірності, характерні для звукового ладу всіх світових мов. Загальна фонетика досліджує будову мовного апарату людини і використання його в різних мовах при утворенні звуків мови, розглядає закономірності зміни звуків у мовному потоці, встановлює класифікацію звуків, співвідношення звуків і абстрактних фонетичних одиниць - фонем, встановлює загальні принципи членування звукового потоку на звуки, склади і більші одиниці.  Порівняльна фонетика зіставляє звуковий лад мови з іншими мовами. Зіставлення чужого і рідної мов в першу чергу потрібно для того, щоб побачити і засвоїти особливості чужої мови. Але таке зіставлення проливає світло і на закономірності рідної мови. Іноді порівняння споріднених мов допомагає проникнути в глиб їх історії.  Історична фонетика простежує розвиток мови протягом досить тривалого періоду часу (іноді з часу появи однієї конкретної мови - його відділення від прамови).  Описова фонетика розглядає звуковий лад конкретної мови на певному етапі (найчастіше фонетичний лад сучасної мови).  2. Класифікація звуків мови в залежності від їх акустичних характеристик  Артикуляційна класифікація звуків мови потрібна всім, хто займається вивченням вимови, без неї не обійтися впедагогічній практиці. Однак вона досить громіздка. Виявилося, що можна створити більш струнку та економну класифікацію звуків, якщо виходити з їх акустичної природи. Це і було зроблено, коли у фонетичних лабораторіях з'явилися прилади для аналізу акустичних характеристик звуків, тобто їх спектрів, - спектрометри.  На формі спектру звуку і заснована акустична класифікація. У ній послідовно проводиться двійкове (бінарне, дихотомічне) протиставлення звуків мовлення за кожною ознакою: низькі - високі звуки, різкі - нерізкі і т. д.  Що ж таке спектр звуку?  Всі звуки поділяються на тони і шуми. Звуки з періодичними, гармонійними коливаннями - тони. Звуки, що виникають в результаті ряду неперіодичних коливань, називаються шумами. У промові тонові звуки утворюються за участю голосових зв'язок. Шуми утворюються при виникненні будь-яких перешкод в порожнині рота. Голосні - тонові звуки, глухі приголосні - шумові. Сонорні приголосні - тонові зі слабкою домішкою шуму, дзвінкі шумні - шумові за участю тону.  Всякий тоновий звук мови складається з багатьох простих коливань, тобто коливань певної частоти (їх називають гармоніками). Якщо ми відкладемо на графіку по горизонтальній осі частоти цих гармонік в герцах, а по вертикальній осі - значення інтенсивності в децибелах, то вийде спектр цього звуку.  При різних положеннях мовних органів порожнину рота являє собою як би систему акустичних резонаторів - вона "налаштована" на кілька гармонік відразу. На малюнку показана схема дії такої системи: видно, що резонатори налаштовані на частоти 500 Гц і 1000 Гц.  Складний звук, потрапляючи в систему резонаторів з такою частотною характеристикою, перетвориться: в ньому посилюються частоти, які збігаються з резонансними, і гасяться інші частоти. Спектр звуку набуває такий вид  3. Класифікація голосних звуків за їх артикуляційним особливостям  Голосні класифікуються за такими основними артикуляційним ознаками:  1. Ряд, тобто в залежності від того, яка частина мови підводиться при вимові. При підйомі передньої частини мовиутворюються передні голосні (і, е.), середньої - середні (и), задній - задні голосні (о, у).  2. Підйом, тобто в залежності від того, як високо піднята спинка мови, утворюючи резонаторні порожнини різного обсягу. Розрізняються голосні відкриті, або, інакше кажучи, широкі (а) і закриті, тобто вузькі (і, у).  3. Лабиализация тобто в залежності від того, чи супроводжується артикуляція звуків округленням витягнутих вперед губ чи ні.  Розрізняються огубленим (губні, лабиализованного), напр., [⊃], [υ] і неогубленние голосні, напр., [I], [ε].  4. Назалізація тобто в залежності від того, опущена піднебінна завіска, дозволяючи струмені повітря проходити одночасно через рот і ніс, чи ні. Носові (назалізованний) голосні, напр., [Õ], [ã], вимовляються з особливим "носовим" тембром.  5. Довгота. У ряді мов (англ., нім., Лат., Старогрецьку, чеська, угорська, фінська) при однаковій або близькою артикуляції голосні утворюють пари, члени яких протиставляються за тривалістю проголошення, тобто розрізняються, напр., короткі голосні: [а], [i], [⊃], [υ] і довгі голосні: [а:], [i:], [⊃:], [u:].  6. Дифтонгізація  У багатьох мовах голосні поділяються на монофтонги і дифтонги. Монофтонги - це артикуляційно і акустично однорідний гласний.  Дифтонг - складний голосний звук, що складається з двох звуків, вимовних в один склад. Це особливий звук мови, у якого артикуляція починається інакше, чим закінчується. Один елемент дифтонга завжди сильніше іншого елемента. Дифтонги бувають двох видів - низхідні і висхідні.  У спадного дифтонга перший елемент сильний, а другий слабкіше. Такі дифтонги характерні для анг. та нім. яз.: time [ai], Zeit [ai]. У висхідного дифтонга перший елемент слабкіше другого. Такі дифтонги типові для французької, іспанської та італійської мов: pied [je], bueno [we], chiaro [ja]. У рос. яз. дифтонгів немає.  4. Класифікація приголосних звуків за способом артикуляції  Класифікація приголосних будується на протиставленні одних ознак іншим. У сучасній російській мові приголосні звуки поділяються за кількома класифікаційними ознаками (акустичним і артикуляційним):  1) за участі голосу і шуму;  2) за місцем утворення;  3) за способом утворення;  4) за наявністю або відсутністю палаталізації ("пом'якшення", від лат. Palatum - небо).  За артикуляційним ознаками вихідними є спосіб освіти і місце освіти.  1. За місцем утворення шуму, по тому, які органи мови беруть участь у вимові, звуки поділяються на губні і язичние.а) Губні приголосні, при яких перешкода утворюється за допомогою губ або нижньої губи і верхніх зубів. У російській мові губні діляться на губно-губні ([б], [п], [м], [б '], [п'], [м ']) і губно-зубні ([в], [в'] , [ф], [ф ']).  При утворенні губних звуків активним органом є нижня губа, а пасивним - або верхня губа (губно-губні звуки), або верхні зуби (губно-зубні звуки).  б) Залежно від того, яка частина мови створює перешкоду, язичні приголосні діляться на передньоязикові, среднеязичних і задньоязикові.  У російській мові до передньоязикові належать [д], [т], [н], [з], [з], [л] і відповідні їм м'які звуки [д '], [т'], [н '], [ з '], [з'], [л '], а також [ц], [ч'], [ш], [ш̅ '], [ж̅'].  У складі переднеязичних виділяються:  1) зубні: [т], [т '], [д], [д'], [з], [з '], [з], [з'], [ц], [н], [н '], [л], [л'];  2) піднебінно-зубні: [ш], [ш̅ '], [ж], [ж̅'], [р], [р '], [ч'].  Язичні звуки складають більшість всіх приголосних звуків: передньоязикові утворюються за участю передньої частини спинки язика; среднеязичних - за участю середній частині спинки мови; задньоязикові - за участю задньої частини спинки язика.  До среднеязичних звуку відноситься тільки [j].  Задньоязикові звуки - це [р], [к], [х], [г '], [к'], [х '].  2. За способом утворення шуму приголосні поділяються на:  А) Вибухові (смичние), при вимові яких виникає повне змикання органів мови, з силою подоланої повітряної струменем. Це [б], [п], [д], [т], [р], [к] і відповідні їм м'які варіанти [б '], [п'], [д '], [т'], [ г '], [к'].  Б) Щілинні (фрикативні), при вимові яких органи мови змикаються не повністю, в результаті чого утворюється щілина, через яку проходить повітря. Щілинні приголосні інакше називають спіранти (від латинського spiro - дихаю). У російській мові це - [в], [в '], [ф], [ф'], [з], [з '], [з], [з'], [ж], [ж̅ '], [ш], [ш̅ '], [х].  В) Африкат при вимові цих приголосних органи мови змикаються, утворюючи перешкоду, яка потім розривається повітрям, у результаті чого утворюється щілину. При цьому змикання і розрив миттєві. Це звуки [ч '] і [ц].  Г) Тремтячі приголосні, або вібруючі, при утворенні яких активні органи мови вібрують. У російській мові це звуки [р] і [р '].  Д) смично-прохідні приголосні, при вимові яких органи мови повністю змикаються, але не перериваються повітрям, так як повітря проходить через ніс або рот. Це звуки [л], [л '], [м], [м'], [н], [н '].  3. Більшість приголосних звуків російської мови протиставлені один одному за ознакою твердості-м'якості: [б] - [б '], [п] - [п'], та ін  5. Класифікація приголосних звуків за місцем утворення і активного органу  Місце освіти приголосних звуків визначається за тим, де в артикуляторно тракті при виробництві цього звуку утворюється перешкода на  шляху проходження повітряного струменя. Для утворення перепони у різних місцях артикуляторного апарату використовуються можливості його рухомих органів-мови і губ. Вони називаються активними органами. Це або нижня губа, або будь-яка частина мови (задня, середня, передня). За активного органу промови все приголосні звуки поділяються на губні і мовні.  Орган, який залишається нерухомим при виробництві звуку, називається пасивним. Це або верхня губа, або верхні зуби, або яка-небудь частина неба (задня, середня, передня). За пасивному органу промови все приголосні звуки поділяються на зубні, піднебінно-зубні, середньо-піднебінні і задньо-піднебінні. Тому, визначаючи місце освіти перепони, звуку дається не одна, а дві характеристики: по активному органу і по пасивному, наприклад, [п] - губно-(активний орган - нижня губа) губної (пасивний орган - верхня губа) звук.  Отже, по тому, який активний орган бере участь в утворенні звуку, російські приголосні звуки поділяються на губні [п], [п '], [б], [б'], [м], [м '], [ф], [ф '], [в], [в'] і язичні [т], [т '], [з], [з'], [з], [з '], [ц], [л], [л '], [н], [н'], [ш], [ш ':] [ж], [ж':], [р], [р '], [j], [к], [до '], [р], [г'], [х], [х ']. Ці відмінності активно використовуються в російській мові для смислоразліченія.  Язичні звуки поділяються ще на три групи залежно від того, яка частина мови (органу масивного і рухомого) найбільш активно бере участь у виробництві звуку: мовні, передньоязикові - [т], [т '], [з], [з'], [з], [з '], [ц], [л], [л'], [н], [н '], мовний, среднеязичних - [j] і язичні, задньоязикові - [к], [к' ], [р], [г '], [х], [х']. Ці відмінності активно використовуються в російській мові для смислоразліченія.  До характеристики звуку з активного органу додається його характеристика по пасивному органу, до яких, як уже було сказано, відносяться верхня губа, зуби і небо. Так виділяються наступні групи звуків:  губно-губні звуки [п], [п '], [б], [б'], [м], [м '];  губно-зубні звуки [ф], [ф '], [в], [в'];  язичні, передньоязикові, зубні звуки [т], [т '], [з], [з'], [з], [з '], [ц], [л], [л'], [н], [н '];  язичні, передньоязикові, піднебінно-зубні звуки [ш], [ш ':] [ж], [ж':], [р], [р '], [ч'];  мовний, среднеязичних, средненебний звук [j];  язичні, задньоязикові, задненебного звуки [к], [к '], [р], [г'], [х], [х '].  Класифікація російських приголосних звуків за місцем утворення може бути представлена ​​в графічному вигляді так. Відмінність за місцем утворення може грати визначальну смислоразлічітельную роль тоді, коли всі інші характеристики звуків збігаються. Наприклад, звуки [з] і [х] тверді, глухі, щілинні, але перший - мовний, переднеязичних, зубний, а другий - мовний, задньоязиковий, задненебного. Або звуки [з] і [ш] тверді, глухі, щілинні, але перший - мовний, переднеязичних, зубний, а другий - мовний, переднеязичних, піднебінно-зубний. Завдяки тому, що при їх виробництві повітря долає перешкоди, утворені різними органами артикуляції в різних місцях артикуляторного тракту, ми легко чуємо різницю в їх звучанні і не можемо сприймати як однакові, наприклад, слова хам і сам.  6. Роль органів мовлення в звукоутворення  Мовний апарат складається з двох відділів: центрального і периферичного. До центрального відділу відноситьсяголовний мозок з його корою, підкірковими вузлами, провідними шляхами і ядрами відповідних нервів. До периферичному відділу мовного апарат; відноситься вся сукупність виконавчих органів мови, що складається з кісток, хрящів, м'язів і зв'язок, а також периферичних чуттєвих і рухових нервів, за допомогою яких здійснюєтьсяуправління роботою зазначених органів.  Периферичний мовний апарат складається з трьох основних відділів, які діють сукупно.  1-й відділ - апарат, який утворює дихання, в який входить грудна клітка з легкими, бронхами і трахеєю.  2-й відділ - апарат, який утворює голос. Він складається з гортані з розташованими в ній голосовими зв'язками.  3-й відділ - звуковідтворювальне, або артикуляційний, апарат, який складається з глотки, носоглотки, ротової і носової порожнини.  Перший відділ периферичного мовного апарату служить для подачі струменя повітря, другий - для освіти голоси, третій є резонатором, що дає звуку силу і забарвлення і таким чином створює характерні звуки нашої мови, які виникають в результаті діяльності окремих активних частин артикуляційного апарату. До останніх відносяться нижня щелепа, язик, губи і м'яке піднебіння.  Нижня щелепа опускається і піднімається; м'яке піднебіння піднімається і опускається, таким чином, закриваючи і відкриваючи прохід в носову порожнину; мову і губи можуть приймати самі різноманітні положення. Зміна положення мовних органів тягне за собою утворення затворів і звужень в різних частинах артикуляційного апарату, завдяки чому і визначається той чи інший характер звуку.  Найбільш важливими частинами артикуляційного апарату, що утворюють виразну мову, є ковтка, мова, піднебінна фіранка і нижня щелепа - органи рухливі, тобто змінюють своє положення в процесі мовлення. Глотка розташована над гортанню і зверху переходить в носоглотку (порожнина, що лежить вище піднебінної завіски). У мові ми розрізняємо такі частини: передній край (передня частина), спинку (середня частина), краї (по обидва боки) і корінь (задня частина, що стикається з надгортанником).  Мова багатий м'язами, що роблять його дуже рухомим: він може збільшуватися й зменшуватися, робитися вузьким і широким, плоским і вигнутим.  М'яке піднебіння, або піднебінна завіска, закінчується маленьким язичком, лежить вгорі ротової порожнини і є продовженням твердого неба, що починається у верхніх зубів альвеолами. Піднебінна фіранка має здатність опускатися і підніматися і таким чином відокремлювати глотку від носоглотки. При проголошенні всіх звуків, крім м і н, піднебінна завіска піднята. Якщо піднебінна завіска чому-небудь не діє і не піднята, то звук виходить носової (гугнявий), так як при опущеному піднебінної завіски звукові хвилі проходять переважно через носову порожнину.  Нижня щелепа завдяки її рухливості є досить важливим органом артикуляційного (звукопроизносительного) апарату, так як сприяє повному розвиткові ударних голосних  звуків (а, о, у, е, і, и).  Хворобливий стан окремих частин артикуляційного апарату відбивається на правильності резонірованія і чіткості вимовних звуків. Тому для виховання необхідної артикуляції всі органи, які беруть участь в утворенні звуків мови, повинні працювати правильно та злагоджено. 

Запитання 20

Фізичний аспект вивчення мовних звуків

За акустичними ознаками: тони і шуми. У чистому вигляді тони і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди прилучається шум, а до шуму – незначний елемент тону.

Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон.

Приголосні – звуки, в основі яких – шум.

 

Як уже зазначалося, з акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за:

1.Силою 2.Висотою 3.Тривалістю 4.Тембром

 

Сила залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, яка в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука. Так, найбільшу інтенсивність мають [а] , [е], найменшу  [у], [і] у позиції, коли легко переходять в [в], [j]: ішов – йшов, учора – вчора.

 

Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є Герц (Гц), який дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 тис. герц.

 

Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами.

Тембр. У звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

Лінгвістичний аспект

1.1. Поняття та функції фонеми

Термін “фонема” (від грецького phonema - `звук') уперше вжив французький фонетист А. Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (`звуком мовлення') та “phoneme” (фонемою) [5, c. 446], а М. Крушевський, учень Я. Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”.

Фізичних зву-ків, які використовує мова, є безліч. У цьому легко перекона-тися, вимовивши по-різному, наприклад, слово так -- радісно або крізь зуби, протяжно або швидко, пискляво або басом і т. д. [8, c. 72]

Як би воно не звучало, ми завжди його сприймаємо як те саме слово, тобто розрізняємо в ньому три звукотипи т, а, к і ніколи не сплутуємо його з іншими словами: тук, тик; там, таз; мак, рак, лак, гак, бак.

Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, що є в ній.

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології -- це звукотип, або фонема, -- найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.

Виділення фонем із мовленнєво-го потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів.

Слова різняться між собою звучанням [4, c. 77-78]. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, -- основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам -- дим -- дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їх значення. Опозиція [у] -- [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] -- [гол].

Тож, фонема -- мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць -- морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них -- і для розпізнання та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг -- ліг -- ніг -- ріг -- фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] -- [л'іг] --[н'іг] -- [р'іг] -- [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] -- стал [стал] -- стул [стул], англ. bet [bet] "битися об заклад" -- but [bAt] "але" -- bit [bit] "кусок" -- beat [bi:t] "бити", "удар" -- bought [bo:t] "past відbuy "купувати" -- bat [baet] "кажан" -- boot [bu:t] "черевик" засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській -- <е>, <^>, <і>, <і:>, <ае>, <u:>.

Окремі звуки, виділені з слова, із будь-яким значенням безпосередньо не зв'язані, крім тих випадків, коли ціле слово складається з одного звука (У Китаї живе народність і) [3, с. 94-96] . Але в слові мовний звук до значення не індиферентний; у цих умовах він виступає як значуща одиниця мови. Наприклад, звуки [б], [м], [р], [c], вжиті ізольовано, поза словом, не служать засобом спілкування, інакше кажучи, ніякого значення не мають. Однак у словах била, мила, рила, сила вони виступають носіями певних значень, бо всі названі слова означають різні поняття, що передається заміною звука[б] звуком [м], [р] чи [с] при збереженні звукової спільності решти слова.

У словах слла і сuла, неоднакових своїм значенням, три звуки спільні, і лише [е] та [и] -- різні. Отже, [е]та [и] є тими звуками, що розрізняють значення цих слів і виступають як значущі одиниці мови. Словосила вживається в українській мові не в одній формі, а в декількох: сuла -- сuли -- сuлі -- сuлу...Розрізнення цих форм також зв'язане з уживанням різних звуків для виражання цих форм, в даному разі звуків [а], [и], [і], [у]. Таким чином, звуки можуть вносити нове значення не тільки в слова, а й у форми їх.

Тож, для спілкування мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв'язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема -- це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняються значення слів та морфем.

Кожна фонема, як певна мовна одиниця, відрізняється від інших своїми самостійними властивостями, якісно й функціонально протиставляється іншим фонемам. Усі ж фонеми мови творять єдину систему, в якій кожен член протистоїть усім іншим, відрізняється від них. У цій системі виділити будь-яку фонему можна саме тому, що їй якісно й функціонально протистоять інші фонеми.

Наприклад, в українській мові виділяється фонема /а/, бо їй протистоять фонеми /е/, /і/, /и/, /о/, /у/, які відрізняються від неї і артикуляційно, і функціонально: /мала/ -- /мела'/, /рак/ -- /р'ік/, /рука'/ -- /руки'/, /ма'ма/ -- /ма'мо/, /сад/ -- /суд/. Звук [н] твердий в українській мові якісно і функціонально відрізняється від [н'] м'якого і з цього погляду протистоїть йому, отже, приголосні [н] і [н'] становлять в ній окремі фонеми: /стан/ -- /стан'/, /лан/-- /лан'/, /заго'ну/ -- /заго'н'у/. Слово везти з дзвінким зубним [з] відрізняється своїм значенням від вести з глухим зубним [с]; таким чином, артикуляційно різні приголосні --дзвінкий [з] і глухий [с] -- протистоять один одному й функціонально, тому вони також є окремими фонемами і т. д.

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, називається головним.

Однак фонема реально існує в мові не тільки із своїми якісно самостійними ознаками, а і з тими, які залежать від різних фонетичних умов артикуляції мовного звука. Залежні, тобто несамостійні, елементи мовного звука творять варіанти, або відтінки, фонеми. Наприклад, в українській мові голосна фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується також як

и и

[е] або [и]. Реально існуючі в ній ненаголошені звуки [е] й [и], які в наголошеній позиції відповідають голосному [е], і є варіантами фонеми /е/:

и

[ве'сни], [весни'], [висна']. Фонема /о/ в українській мові реалізується не тільки в звукові [о]

у у о о о

(сон, ро'ку, во'рон), але й в [о] (кожу'х), [у] (діалектно туб'і', кужу'х) та в [о] середнього ряду (л'он). Усі вони становлять варіанти фонеми /о/. Фонема /г/ у позиції перед глухим приголосним може реалізуватися в звукові [х], який виступає як один з її варіантів (н'і'гот'--н'і'хт'і, орфогр. нігті) і який акустично є глухим відповідником до дзвінкового фарингального [г]. В інших позиціях приголосний [х]становить самостійну фонему, яка протистоїть своїм значенням фонемі /г/: (хай-- гай, хо'лод -- го'лод).

Крім головного вияву, який можна назвати основним варіантом фонеми, розрізняють три додаткові її варіанти: позиційний, комбінаторний і факультативний. Під позиційним варіантом розуміють звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад, вияв у ненаголошеній позиції фонеми

и е и е

/е/ у звуках [е], [и] або [и]: [село'], [ниси'] [ниси']. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /в/ як [у]після голосного перед приголосним або на кінці слова: [воyк], [стаy].

Комбінаторним варіантом фонеми називають її звуковий вияв, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад, твердий вияв фонеми /б/ перед /и/ напівпом'якшений перед /і/: [бак], [б'ік]. Комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т'/ у звукові [д'] під впливом наступного дзвінкого приголосного:[молод'ба] та ін.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/ (н'іс), хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [н] [ніс]. Це і є факультативний варіант фонеми /н'/.

З усіх варіантів найтиповішим для даної фонеми є основний. Він вимовляється і тоді, коли звук твориться ізольовано від інших мовних звуків. Так, з усіх варіантів фонеми /о/ в українській мові найтиповішим, або основним, варіантом є лабіалізований голосний середнього підняття заднього ряду, який звичайно спостерігається в ізольованій вимові та під наголосом після твердого приголосного, а в ненаголошеній позиції -- не перед складом з [у]: [мох], [гора'] 3 усіх варіантів фонеми /е/ основним є той, який твориться в ізольованій вимові та в наголошеній позиції (день, се'стри).

Основний варіант фонеми звичайно й сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. [4, c. 77-78]. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну (розрізнювальну) функції фонем. Перша з них полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці -- морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною (від лат. слова constituere -- складати, утворювати). Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна -- з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна (від лат. слова distinguere -- розрізнювати, розпізнавати) полягає в тому, що фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної -- відношенням опозиції.

Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [?] в англійській -- сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській -- алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [?].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.

Усі ці функції фонеми взаємопов'язані і взаємозумовлені. [3, с. 97].

1.2. Теорія фонеми та фонологічні школи

Складовими елементами фонеми, реально існуючої та відтворюваної одиниці мовленнєвого мислення, є кінема (мiнiмальний фонацiйний елемент), акусма (мiнiмальний акустичний, або аудиційний елемент) та кінакема (цiлiсне уявлення про кінему й акусму в тих випадках, коли їх утворення взаємно обумовлене). Психофонетика, що її учений видiлив як окрему галузь фонології, вивчає фонеми й оцiнює фонетичнi явища з точки зору психології. Термін “звук” є природничо-науковим терміном, звук вивчається, зокрема, у межах антропофонiки i тлумачиться як акустичний результат миттєвої iдентифiкацiї фонеми, яка існує у психіці окремого iндивiда.

Як зазначалося вище, Ян Бодуен де Куртене вперше провів чітке розмежування між звуком та фонемою, визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми, запропонованій Яном Бодуеном де Куртене, психологічний підхід є домінантним. 

Теорія фонеми Я. Бодуена де Кутене стала відомою в середовищі європейських та американських лінгвістів. [1, c. 146]

У межах кожної лінгвістичної школи її тлумачили згідно з провідною концепцією відповідної школи, відтак протягом ХХ ст. теорію фонеми було розглянуто у широкому спектрі підходів - від психологічного і семіотичного до структурного й операціоналістичного. У концепціях провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст., що інтерпретували теорію фонеми, для виділення фонеми застосовувався психологічний, семантичний, морфологічний, фізичний і логічний критерії.  

Ще одним джерелом інтерпретації теорії фонеми стала теорія мовного знака Фердінана де Сосюра. Сформульовані Ф. де Сосюром дихотомія “мова / мовлення” і положення про фонему як тип у системі протиставлень з іншими типами дали поштовх до структурних інтерпретацій теорії фонеми і створили передумови для визначення фонеми як лінгвістичної одиниці. 

У плюралістичній концепції "трьох фонем" С.І. Бернштейна, учня Я. Бодуена де Куртене, здійснено спробу синтезу інтерпретацій теорії фонеми, які розроблялися Московською та Петербурзькою фонологічними школами.

Системність і функціональність - основні підходи до інтерпретації теорії фонеми в межах Празького лінгвістичного гуртка, проте на початковому етапі досліджень актуальним був і психологічний підхід. М.С. Трубецькой розмежував фонетику як науку про звуки мовлення (область якої лежить у сфері психічного) та фонологію як вчення про звуки мови. Такий поділ був логічним продовженням запропонованого Ф. де Сосюром розрізнення між мовою і мовленням та позначенням і позначеним, а також протиставлення антропофоніки і психофонетики у теорії фонеми Я. Бодуена де Куртене. В концепції М.С. Трубецького фонологія вивчає відношення та опозиції. Фонема є сукупністю фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню. Звук мови (і, відповідно, звук мовлення) є сукупністю фонологічно суттєвих і фонологічно несуттєвих ознак, які проявляються у тій точці звукового потоку, де реалізується фонема. Фонологічний зміст фонеми є сукупністю усіх спільних для певної фонеми ознак, що відрізняють її від інших фонем певної мови. У фонології провідну роль відіграють не фонеми, а диференційні опозицiї. М.С. Трубецькой запропонував розгалужену логічну класифікацію опозицій, виділивши багатомірні та одномірні, ізольовані та пропорційні опозиції; привативні, градуальні та еквіполентні опозиції; постійні та нейтралізовувані опозиції. З останніми пов'язане поняття нейтралізації, позиції нейтралізації та архіфонеми, яку вчений тлумачив як сукупнiсть спільних для двох фонем диференційних ознак. М.С. Трубецькой уточнив поняття кореляції і запровадив поняття багаточленного пасма кореляцій, корелятивної пари, корелятивної ознаки.

Таким чином, у межах Празького лінгвістичного гуртка було структурно прокоментовано метафору Я. Бодуена де Куртене про те, що фонеми подібні не до нот, а до акордів, які складаються з кількох елементів (наприклад,  Р. Якобсон (1927 р.) визначає фонему як пасмо диференційних ознак).

У 50-х рр. ХХ ст. Р. Якобсон, М. Гале та Г.М. Фант запропонували модель акустичних диференційних ознак, на які можна розкласти фонеми; ці ознаки є найменшими дискретними сигналами і утворюють 12 бінарних опозицій. [5 c. 358]

Провідний представник Лондонської фонетичної школи Д. Джоунз сформував фізичну концепцію, розвиваючи ідею “широкого” і “вузького” типів фонетичної транскрипції основоположника британської фонетики Г. Світа, а також залучаючи елементи психофонетики й антропофоніки Я. Бодуена де Куртене. Д. Джоунз застосував поняття фонеми для аналізу фонологічної системи певної кількості мов, котрі з цієї точки зору ще не розглядали, що дало можливість визначити фонему як сім'ю споріднених звуків конкретної мови, використовуваних так, що кожен звук зустрічається в певному, чітко визначеному фонетичному контексті. Звуки - “члени сім'ї” перебувають у відношенні комплементарної дистрибуції. У концепції Д. Джоунза, орієнтованій на аналіз фонологічної системи мов, викладання їхньої вимови, а також на опрацювання фонетичної транскрипції та орфографії, психологічний підхід був допоміжним.

Згідно з А. Мартіне, представником “структурно-функціональної фонетики”, фонема (операційна одиниця) збігається з певною психофізіологічною реальністю. У запропонованій ученим теорії подвійного членування мови фонеми є одиницями другого членування. 

У сформованій представниками Копенгаґенського лінгвістичного гуртка глосематиці провідним був логічний підхід. Фонеми та їх розрізнювальні ознаки було описано як члени функцій, саме поняття “фонема” розглядали лише дотично, у контексті інтерпретації понять, розроблених у межах цього напрямку структуралізму.

С.К. Шаумян створив операційну теорію фонеми, залучивши до інтерпретації фонеми засоби символічної логіки і семіотичну теорію.

Як уже зазначалося, найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І.О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимсь чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні "мовний звук". Уважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 p., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Ф. де Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, однак осмислив його по-своєму, тобто надав йому нового змісту. Він, зокрема, звернувши увагу на незбіг фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як "минуще фізично-акустичне явище" і фонему як стійке уявлення про звук, "психічний еквівалент звука". Як бачимо, фонема Бодуеном де Куртене розглядалася не як носій певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, які виконують у мові тотожні функції.

Учень Бодуена де^-Куртене Л.В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднує з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план. Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі і різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділянки -- типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.

Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторську працю "Основи фонології" (вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, російською мовою в Москві в 1960 p.), у якій виклав свою струнку теорію фонем. Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. [7, c. 10]

У фонології розрізняють 2 рівні -- сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії -- силабема.

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми [4, c. 86-88]. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І.О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір -- концепції психологічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев -- концепції семіотичної реальності (фонема -- фігура, що служить для побудови знаків), то У.Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фонеми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтуються на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходяться в розумінні деяких суттєвих питань. Так, зокрема, в Росії, як вже зазначалося вище існує дві фонологічні школи -- Московська і Санкт-Петєрбурзька, концепції фонеми яких багато в чому не збігаються.

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник Л.В. Щерба, представники Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, О.М. Гвоздєв, Л.Л. Буланін, С.Б. Бернштейн, Л.В. Бондарко) розглядають фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи --- розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [вoды] і вода [в^дa] є різними фонемами, а звук [т] в словах сад [сат] і том [том] -- одна фонема. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї ж морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи -- прагнення пов'язати лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально досліджують їх Вважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р.І. Аванесов, П.С. Кузнецов, О.О. Реформатський, В.М. Сидоров, О.М. Сухотін, Н.Ф. Яковлєв, Г.О. Винокур, А.Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовують морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема-- це сукупність звуків, що чергуються позиційно. Сюди можуть входити різні звуки -- близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, але й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М.В. Панова "Русская фонетика" (М., 1967). З інших фонологічних шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Американська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фонологія (праці Є.Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне).

Термін “фонема” до української лінгвістики запровадив  М.Г. Йогансен (1924 р.). Характеризуючи особливості вимови однієї української говірки (“Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв'язку з літературною вимовою)”, 1927 р.) - учений застосував увесь комплекс наявних на той час методів фонетичного аналізу. В Україні зародження фонології також пов'язане з іменами Є.К. Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н. Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І.З. Петличний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, B.C. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін. Концепції теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької (М.Ф. Наконечний, Н.І. Тоцька) і Московської (П.П. Коструба, Ю.О. Карпенко) фонологічних шкіл.

Так, у першому роздiлi “Поняття про фонему” розглянуто мінімальну одиницю звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць -- фонему.

Також визначено основнi етапи становлення i розвитку теорiї фонеми у свiтовому мовознавствi, здійснено аналіз фонологічних концепцій провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст. Викладено аналiз теорiї фонеми, сформульованої наприкінці ХІХ ст. Яном Бодуеном де Куртене. Науковець запропонував розмежувати поняття “звук”, що позначає найпростішу одиницю вимови, та “фонему” як психiчний еквiвалент звука, комплексне фонетичне уявлення, котре є результатом об'єднання вражень від вимови певного звука.

Відкриття фонеми внесло корінну зміну в науку про мовні звуки, спрямувало увагу вчених на дослідження семантичних функцій звуків як значущих одиниць мови, а не тільки акустичних і фізіологічних властивостей їх.

3.Лінгвістичний аспект мовних звуків. Поняття фонеми

Лінгвістичний аспект мовних звуків ще називається фонологічним, іноді – соціальним. У процесі спілкування звуки виконують певні функції, отже, вони становлять функціональні одиниці мови. Аналіз звуків як функціональних одиниць – найважливіше завдання лінгвістичного аспекту.

Для назви звука як функціональної одиниці існує термін фонема, а наука, що досліджує систему фонем, називається фонологією.

Фонема – мінімальна одиниці звукової будови мови, функція якої полягає в розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць морфем і слів.

До складу морфем і слів фонеми входять як мінімальні, неподільні компоненти, які служать для вираження відповідних значущих одиниць, але самі значення позбавлені. Поєднуючись за певними закономірностями, фонеми служать будівельним матеріалом для морфем і слів, виконуючи 1) формуючу функцію. Розрізнення морфем і слів можливе тільки через відмінності в їх фонемному складі. Так, слова кіт, кит, кут сприймаються як слова різної семантики завдяки вживанню трьох різних фонем: /і/, /и/, /у/. Цей приклад демонструє 2)смислорозрізнювальну функцію фонем.

Призначення фонем полягає і в тому, що вони сприяють ототожненню одних і тих же фонем і слів. Фонеми, що входять до складу слова кіт, у подібній комбінації для всіх мовців позначають одне й те ж. Така функція називається 3) перцептивною .

Кожна фонема – абстрактне поняття, що існує у свідомості мовців, як узагальнення ряду значень. У живому мовленні фонема реалізується у вигляді конкретних звуків. /к/ [к] [к’] [к]

Запитання 23

1 Різниця між звуками і фонемами

Звуки в мовленні зливаються в один суцільний потік [8, c.77-78]. Це особливо помітно, коли вперше слухаємо незнайому іноземну мову (про таку мову кажуть: джерготіння, белькотання). Проте шо довше вслухаємося, то починаємо помічати, що суцільний мовленнєвий потік розпадається на окремі частини. При цьому спочатку виділяємо великі уривки, а потім дедалі менші і нарешті, коли освоїмо мову, відчуваємо в ній уже окремі звуки.

Різниця між звуками й фонемами така:

1) звуки -- фізичне явище (це коливання повітря), фоне-ми -- ідеальне (існують у нашій уяві як еталони, з яки-ми кожен раз зіставляємо почуті звуки мови);

звуки -- індивідуальне явише (кожен мовець звуки в тому самому слові промовляє по-своєму, залежно від особливостей голосу, індивідуального тембру, манери говоріння тошо), фонеми -- соціальне (їх усі сприймають однаково);

звуків -- безліч, фонем -- обмежена кількість;

звук -- величина залежна (він звучить по-різному залежно від оточення, позиції в слові), фонема -- величина стала (вона сприймається так само незалежно від оточення і навіть звучання: у формах книжка і в книжці [книз'ц'і] ми однаково виділяємо фонему ж, хоч у другому випадку чується звук з');

один звук може передавати дві фонеми (наприклад, довгі звуки с': і иґ: у словах вчишся [учйс':а], вчиться [учйц':а]);

звук може не вимовлятися, випасти, але фонему ми домислюємо (слово усний, у якому випав звук т, ми всетаки сприймаємо як похідне від уста, а не від ус).

Запитання 24

2.1 Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Предмети навколишньої дійсності людина впізнає за пев-ними ознаками, прикметами, а не за цілісним образом. Так само за певними ознаками ми впізнаємо в мовленнєвому по-тоці й окремі фонеми (звукотипи), незалежно від їхнього кон-кретного фізичного звучання. При цьому закладені в нашій пам'яті еталони фонем накладаються на звуковий потік, і та-ким чином за основними ознаками ми вихоплюємо з нього окремі фонеми, а відтак і слова.

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чо-тири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких буду-ються фонеми української мови, є 20. [8, с. 74]

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом -- передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика -- низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом -- наголошений чи ненаголошений (2 ознаки) Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму -- сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);   

за місцем перепони -- губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення -- зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю -- твердий чи м'який (2 ознаки).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фо-немам, називаються диференційними (розрізнювальними). Оз-наки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвін-ка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протистав-ляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) -- зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зім-кнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) -- ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фо-неми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише од-нією диференційною ознакою, то вони перебувають у напру-женій опозиції: б -- п, д -- т, з -- с, з -- ж, з -- з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми від-різняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б -- т, д -- ж, з -- ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю -- глухістю: б -- п, д -- т, дз -- ц, з -- с і т. д.;

2) за твердістю -- м'якістю: н -- н', д -- д', т -- т', з -- з' і т. д.;

за місцем творення: б -- д -- г, п -- т -- к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц -- с, ч -- ш, дз -- з, дж -- ж;

за характерним шумом (шиплячі -- свистячі): ж -- з, ш -- с, дж -- дз, ч-- ц.

Хоча фонема -- найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). [4, с. 78-79] Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему 1). Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої фонеми -- це передньоязико-вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої -- задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар -- бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом -- том), твердість <д> протиставляється м'якості <д*> (дома -- Ц'ема [д'омт,]), а проривність -- фрикативним, африкатам тощо (дам -- зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки -- задньоязиковість (гор -- бор) і дзвінкість (гол --кол). Усі перелічені тут ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за цими ознаками фонеми <д> і <г> протистав ляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з>, і <б> та <к>.

Схема 1.

Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного г [гъл^ва] на фрикативний [?ъл^ва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пop.: укр. грати і ґрати, гніт "гноблення" іґніт "шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах"; нім. Hans "власне ім'я Ганс" і Gans "гуска"). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак -- лак, рама -- лама, рай -- лай, рук -- лук, ром -- лом та ін.), тоді як для японської мови -- інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пop. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак. Отже, фонему можна операціонально представити як пучок диференційних та інтегральних ознак.

Запитання 25-26

2.2 Позиції фонем, варіанти та варіації фонем

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. [8, с. 76] У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій -- фонема втрачає якусь диференційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом -- у слабкій: весело -- веселий, клен -- кленовий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с {розсада вимовляється як [росада]) і перед ж (безжурний [бежжурний]), але перед голос-ними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно {за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), на-приклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо.

Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок).

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні-стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

- не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а (Олександр, Олексій, огірок -- з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є (Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо;

- не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву-косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) -- це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло-ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під-ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації -- це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо-нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими [4, c. 80-81].

Cильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Так, наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою - ненаголошена позиція. Порівняти; укр. слла [слла] і селa [се^илa]; рос. вол і воловой[въл^вoі]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (голос, колос, зной, сниться), слабкою -- перед іншими приголосними (укр. просьба [прoз'ба], боротьба [бород'бa], рос.сдать [здат'], легко [л'е^ихкo]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації -- це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, картавлення тощо).

Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный -- безыдейный, Я с Ирой [йа сыроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'?н'?], рос. мял [м'ал], мять [м'?т'] тощо).

На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad іRat, Bund і bunt та ін.), варіації -- це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння. Якщо варіанти -- це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації -- це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні.

Висновки

Графічні й орфографічні системи, якими користуються в наш час розвинені літературні мови з давньою писемною традицією, значно розходяться з їх фонологічними системами. Якщо, наприклад, фонологічна система сучасної української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних фонем, то для їх вираження в українському алфавіті існує 32 букви -- 10 для голосних та 21 для приголосних, і крім того, ще так званий м'який знак. По-різному передаються в українському письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох або навіть трьох знаків. Різні фонеми в українській графіці можуть позначатися однією буквою і т. д.

Фонеми виділяються у мовленнєвому мисленні як окремі елементи, оскільки вони можуть збігатися з синтагмою, становити морфему у слові, бути головною складовою частиною морфеми. Семасіологізація і морфологізація є тими чинниками, які підтримують розрізнення фонем в історії окремої мови. Сукупнiсть фонем певної конкретної мови утворює систему фонематичних уявлень мовцiв. Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою.

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській -- 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській -- 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій -- 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій -- 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру самих позицій; варіантів та варіацій фонем.

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін -- виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зумовлені та спонтанні. Також слід зазначити, що теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької і Московської фонологічних шкіл. А розвиток загальнолінгвістичної теорії фонеми відбувався в Україні у контексті актуальних пошуків та інтерпретацій світових лінгвістичних шкіл. Аналіз інтерпретацій теорії фонеми на сучасному етапі дає підстави твердити, що наприкінці ХХ ст. теорія фонеми стала невіддільним i обов'язковим складником опису фонологічної системи мови.

У даній курсовій ргоботі здійснено аналіз становлення і розвитку загальнолінгвістичної теорії фонеми протягом століття її існування та застосування для наукового опису фонологічної системи мови.

Також проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

- дослідження підтвердило провідну роль Я. Бодуена де Куртене у закладанні фундаменту теорії фонеми, визначенні супровідної номенклатури та окресленні принципів і методів подальших фонологічних досліджень.

- у межах концепцій, які утворюють фундамент загальнолінгвістичної теорії фонеми, протягом ХХ ст. було подано лінгвістичну характеристику основного об'єкта теорії, визначено місце фонеми у системі мови, відкрито закономірності функціонування системи фонем, створено класифікації фонем.

При написанні роботи було використано та опрацьовано більше 8 літературних джерел.

В процесі написання отримано грунтовні, системні знання.

Запитання 21-22

Класифікація звуків З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні - це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.  Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в другому ті, які служать для закривання рота. Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція голосних полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто складотворчими. Правда, ця ознака не є абсолютною. У деяких мовах складотворчими є й сонорні приголосні. Однак загалом голосні мають більшу складотворчу силу. Голосні звуки Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією голосних є артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення. Таблиця 1.  Класифікація голосних Більшість голосних - це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало. За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс.  Приголосні звуки За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в]; англ. [w], [?]; нім. [?]. У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать [б], [г], [ґ], [д], [ж], [з], [дж ], [дз]; англ. [ ]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать [к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ц], [ч], [ш]; англ. [ ]; нім. [ ], [h]. З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення. За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні. Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні, або білабіальні (лат. bi від bis - "двічі"), до яких належать [б], [п], [м], англ. [w] (при творенні цих звуків нижня губа змикається з верхньою) і губно-зубні, або лабіодентальні (лат. dentalis від dens - "зуб"), як, наприклад, [ф] і [в] (нижня губа змикається з верхніми зубами).

Запитання 27

Типи опозицій фонем у системі можна представити наступною схемою: корелятивних називаються такі опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, за всім же іншим - збігаються; при цьому протиставлення може вичерпуватися двома членами (утворюючи замкнену пару, наприклад, глуха дзвінка: [п] [ б], [т] [д]; тверда м'які: [п] [п '], [т] [т']; неогубленная сгубленная: [i:] [у:]; задня передня: [о:] [0 :]; коротка довга: [е] [е:] і т. п.) або ж складатися більш ніж з двох членів, які можуть посилювати який-небудь ознака, наприклад [и] [і] [і] в норвезькому: заднє , середня (більше переднє, вище на слух) і переднє (ще більш переднє і ще вище на слух); тут ознака висоти тону "зліва направо" збільшується, а "справа наліво" зменшується, це ступінчасті (градуальние) кореляції. Коли ж ні наростання, ні убування якого-небудь однієї ознаки немає, а у трьох і більше членів змінюється одна з ознак, наприклад [п] (губна), [т] (переднеязичное) та [к] (заднеязичное), [p] [t] [c] в давньогрецькому - те ж співвідношення - це "ланцюжка"; аналогічне співвідношення в "пучках", які, проте, не утворюють послідовного ряду, наприклад [ц] (Co-art), [т] (вибухова), [ с] (фрікатівная) або [д] (вибухова), [н] (носова), [л] (бічна) або [к] (сильна вибухова), [р.] (слабка вибухова) і [СР] (прідихательная вибухова) в грецькому - це "пучки".

Одні протиставлення супроводжуються паралельно іншими, наприклад в російських приголосних: [п] [[б] - [т] [д] - [к] [р];

Своєрідність кожної мови стосується і загальної кількості фонем, і пропорції приголосних і голосних, і розподілу їх по позиціях, і характеру самих позицій (роль наголосу, типи складів, початок і кінець слова і т. п.), і що виходять в слабких позиціях варіацій і варіантів.

Для визначення кількості фонем в мові необхідне розуміння позицій, тому що підрахунок фонем може бути здійснено тільки на підставі порівняння сильних позицій, причому треба брати морфеми, а не слова та визначати склад фонем кожної морфеми незалежно від тих позиційних умов, в які вони потрапляють в слові ', наприклад, в слові дитячий [д'ецкеі] спочатку визначається склад фонем кореня, [д'], [е] - прямо, а замикає згодна - із зіставлення з діток, дитинко; складу фонем суфікса визначається зіставленням з аналогічно утвореними прикметниками, де суфікс не слід за т, д, наприклад кінський, морський, дамський; складу фонем флексій визначається зіставленням з прикметниками, що мають наголос на закінченні: морський, худий, у результаті виявлено весь фонемний склад слова: [д'ет-ск-oj] .

У межах кожної морфеми кількість фонем встановлюється мінімальним числом замін, що дають реально іншу морфему; наприклад, в морфеми [злодій-] три фонеми, тому що заміна в на м дає мор-, заміна о на а дає вар-, заміна р на л дає віл-.

У тих випадках, коли встановлюється, що дані звуки не можуть бути однаково в сильних позиціях, але замінюють звучання сильної позиції в слабких шляхом чергування в тих же морфемах на тих же місцях, ми маємо справу з варіаціями тієї ж фонеми; тоді потрібно встановити основний вид фонеми, що вже було пояснено вище (див. § 39).

Загальна кількість фонем і співвідношення голосних і приголосних в мовах дуже різне, що показує невелика табличка.

Ця таблиця ще нічого не говорить про характер звукової ланцюга в даних мовах, що залежить від типу складів, характеру початку та кінця слова, можливості або неможливості скупчення приголосних і зяяння, типу наголосу, наявності або відсутності редукції і т. п., що визначає в Зрештою частоту зустрічальності тих чи інших звуків в мові.

Як вже говорилося вище, фонеми в кожній мові організовані в систему опозицій з тих чи інших їх ознаками.

Запитання 29

Позиційні модифікації

Позиційні зміни звуків виникають під впливом загальних умов вимови. Особливо важливим фактором видозмін цього типу є наголос. Артикуляція звуків залежить також від їх положення на початку чи в кінці слова і речення, від характеру складу тощо.

При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані “фонетичні слова”, до складу яких входить самостійне слово разом із службовим і групи слів, що складаються з двох повнозначних слів, які становлять у вимові нерозривну єдність.

Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядкованості одному наголосу зливаються в єдине ціле, наприклад: без тебе, як же, сказав би.

Для злито вимовленої групи слів з двох самостійних слів, навпаки, характерне збереження обох наголосів, наприклад: робітник допоміг. На межі таких слів також можуть виникати певні звукові зміни, яки називають староіндійським терміном “санді”.

До найголовніших видозмін (модифікацій) українських звуків у мовному потоці в системі вокалізму належить акомодація (пристосування голосних до сусідніх приголосних), редукція (зміни ненаголошених голосних щодо тривалості, інтенсивності, якості), вокальна асиміляція (інакше -  вокальна гармонія, або гармонійна асиміляція); у консонантизмі – акомодація (пристосування приголосних до сусідніх приголосних) і асиміляція (уподібнення) приголосних у групах приголосних.

Позиційні модифікації голосних

Усі голосні фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв’язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості, зазнають значних і кількісних, і якісних змін. Ці зміни невеликі в повному стилі і можуть заходити далеко в розмовному.

Характерною особливістю ненаголошених алофонів є те, що короткий стаціонарний сегмент наявний у ненаголошених голосних, як правило, тільки в повному стилі. У розмовному він звичайно буває відсутній зовсім.

Тверде чи м’яке консонантне оточення позначається на артикуляційно-акустичних особливостях ненаголошених голосних ще більше, ніж наголошених, оскільки воно відбивається не тільки на перехідній, а й на умовно стаціонарних сегментах.

Ненаголошені голосні, крім усього, приблизно втричі коротші за наголошені.

Всі ненаголошені голосні порівняно з наголошеними прагнуть зайняти центральне (тобто нейтральне) положення. При цьому задні голосні більше чи менше просуваються наперед, передні – назад, високі – вниз, низькі – вгору.

За загальним спрямуванням язикового тіла, що має визначити ряд, ненаголошений [о] відноситься до заднього ряду [у] й [а] – до середнього ряду, причому [у] зближений із заднім рядом, а [а] – з переднім. Ненаголошені [і], [и], [е] – переднього ряду.

Диференціація ненаголошених алофонів щодо підняття спинки язика зберігається, причому виділяється чотири ступені підняття, як і в наголошених, але, порівняно з ними, є деякі зрушення:  [у] пересувається до високо-середнього підняття. Алофон [и] виступає в двох варіантах: високо-середній, зближений з середнім або з високим; [е] – середнього підняття; [а] – на межі середнього й низького підняття.

На слух зміни [а], [у], [і] майже непомітні. Вимова [е] більше чи менше наближається до вимови звука [и]. З другого боку, вимова ненаголошеного [и] розширюється й наближається до вимови [е]. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголошеним [і], а особливо перед складом з [у] звужується й більше чи менше наближається своїм звучанням до голосного [у].

Ненаголошені алофони між м’якими приголосними – закриті звуки, помітно просунені всією артикуляцією наперед. Голосні [а], [о], [у] в цій позиції є всі підстави віднести до голосних середнього ряду.

На слух ненаголошені голосні між м’якими приголосними, коли вони вимовляються чітко й виразно, опізнаються добре. При переході до розмовного стилю окремі ненаголошені алофони виступають як звуки різноманітної якості. Наприклад, ненаголошений [а] між м’якими приголосними опізнається як [а], або [е], або [і]; [е] – як [е], або [і]; [о]- як [о] й под.

Але, незважаючи на цілком закономірні деякі і якісні, і кількісні зміни, головна особливість українського вокалізму полягає в тому, що ненаголошені голосні різко не відрізняються  своєю вимовою від наголошених.

Асиміляція голосних (гармонійна асиміляція)

Випадків суміжної асиміляцій голосних в українській літературній мові звичайно не буває, оскільки всередині морфем немає їх збігу. Зате характерна особливість українського ненаголошеного вокалізму – гармонійна асиміляція (інакше – дистантна асиміляція, або вокальна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляція голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше або менше уподібнюється до наступного голосного. В результаті вокальної гармонії відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми. Зміни відбуваються в артикуляційному аспекті за ознаками підняття, ряду й лабіалізації.

Гармонійної асиміляції зазнають передусім ненаголошені голосні в позиції перед наступним наголошеним. В інших ненаголошених позиціях вона виявляється менш послідовно або не на всьому відрізку голосного, а тільки в кінцевому сегменті перед приголосним.

Гармонійної асиміляції – властивість усіх голосних, проте в суцільному мовному потоці на слух сприймаються тільки зміни, що загрожують змішуванню фонем, як-то: е  и; и  е; о  у.

Гармонійна асиміляція тісно переплітається з редукцією голосних, накладаючись на неї й посилюючи її або послаблюючи, коли напрям дії обох явищ виявляється протилежним. Так, ненаголошений алофон  [е] перед наступним складом з голосним високого підняття [і], [и], [у] більше наближається до [и]; натомість більше ненаголошений алофон [е] перед наголошеним складом з голосним [у] наближається до [у]. Ненаголошений алофон [е] після м’якого приголосного перед [і], [и] наближається до [і].

Повнота вияву гармонійної асиміляції залежить від багатьох факторів: передусім від стилю мовлення, а також місця ненаголошеного голосного у фонетичній структурі слова, впливу діалектного субстрату.

Гармонійна асиміляція займає важливе положення в ряду інших типів змін голосних. З одного боку, вона зближує з комбінаторними змінами, зберігаючи свою своєрідність. З другого боку, як правило, гармонійна асиміляції якнайчастіше поєднана з ненаголошеним вокалізмом, тобто з позиційними змінами.

Позиційні модифікації приголосних

До позиційних модифікацій приголосних, які залежать від їх позиці щодо місця в слові і складі, належать зміни приголосних [в], [j], на [у], [і]. Тут спостерігається така залежність: на початку складу перед голосним виступають звуки [в], [j]. У кінці складу після голосного або на початку складу перед дальшим приголосним – нескладові голосні [у], [і] як позиційні алофони фонем [в], [j].

У кінці слова перед паузою зімкнені носові сонорні, як тверді, так і м’які, вимовляються без вибуху, тобто вони імплозивні, наприклад: дім, сім, сон, чин, день.

Усі розглянуті тут зміни голосних і приголосних фонем мають своїм наслідком тільки модифікацію фонем, або, інакше, чергування алофонів фонем.

Запитання 30-29

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін — виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем.

Зміни у звучанні фонем зумовлюються нашими мовними органами. Переходячи від артикуляції одного звука до арти­куляції наступного, ми або не встигаємо перевести мовні орга­ни з одного положення в інше, або, навпаки, робимо це з ви­передженням. 1 кожного разу фонеми так чи інакше деформу­ються: якісь ознаки у них слабшають або й зовсім зникають, а якісь — з'являються.

Іноді причину зміни у звучанні фонем важко, а то й неможливо встановити, оскільки ця причина діяла лише в далекому минулому й від неї залишилися тільки наслідки як традиція, як фонетичний закон. Усі фонетичні зміни, як правило, зумовлені прагненням, з одного боку, полег­шити вимовляння звуків, а з іншого — чіткіше донести їх до слухача.

Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зу­мовлені та спонтанні.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків.  

Взаємодія звуків буває контактна, коли впливають один на одного суміжні звуки, і дистантна, коли звуки впливають один на одного на відстані. За напрямом вона буває прогресив­на (попередній звук впливає на наступний) і регресивна (на­ступний звук впливає на попередній).

Наприклад, зміна глухого с' на дзвінкий з' під впливом наступного дзвінкого б у слові просьба |проз'ба] має регресив­ний контактний характер (наступний звук вплинув на сусідній попередній). А зміна р на л під впливом попереднього р у слові срібло, шо походить від давнього сьребро, має прогресивний дистантний характер (попередній звук вплинув на віддалений наступний).

Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні — асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (роз-подібнювальні — дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія).

Асиміляція — часткове або повне уподібнення приголос­них звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо.

Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом на­ступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо- ротьба [бород'ба] тошо — це регресивна контактна часткова асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській мові — це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції: було [стат'йа] — є стаття [стат'т'а], було [л'йу] — є ллю [л'л'у].

Акомодація — пристосування артикуляції суміжних приго­лосного і голосного.

Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) — землею |землейу] (звук л перед є став твердим); а голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний був м'який: імла (звук л перед а твердий) — в імлі [імл'і] (звук л перед і став м'яким).

Субституція — підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних.

Наприклад, англійське слово meeting ['mi:tirj] в українській мові звучить як мітинг, французьке costume — костюм, ні­мецьке Fliigel «крило» — флігель. Грецький звук ф у багатьох словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома, Тадей, квасоля.

Дисиміляція — розподібнення приголосних унаслідок за­міни одного звука іншим.

Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса -ник за законами української мови мало б утворитися слово ручник\ тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох при­голосних із зімкненнями чн за допомогою заміни зімкнено-щілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна диси­міляція). І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння дуж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомо­гою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч — дужчий (прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять від німецьких Fltigel, Ritter (пор. рицар), Маигег (пор. мурува­ти), у яких усунено збіги двох однакових приголосних в од­ному слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних словах.

Епентеза — вставляння звука для роз'єднання двох подібних. 

Наприклад, у слові павук, що походить від давнього паякь, між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут вставлено j: pqjak); у слові ідея, що походить від грецького idea, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о: весна — весен, вікно — вікон, буква — буквений (букв + ний), церква — церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-дер тощо.

Дієреза — викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків.

Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т, д під час збігу трьох зубних приголосних: піст — пісний, честь — чесний, проїзд — проїзний, мастити — масло.

Гаплологія — викидання одного з двох однакових складів.

Наприклад, під час творення складного слова з двох еле­ментів мінерал + логія закономірно мало б виникнути слово *мінералологія, тим часом маємо мінералогія (випав один склад ло). В імені по батькові Якович випав склад во (за правилами мало б бути *Яковович). У запозиченому з латинської мови слові piper (або з грецької ререгі) з двох подібних залишився тільки один склад — перець. Гаплологія трапляється рідко — не відбулася вона і в самому названому тут терміні, у якому Двічі повторено склад ло.

Позиційні зміни залежать від місця звука в слові. В Українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як позиційне чергування і протеза.

Позиційне чергування — регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові.

Наприклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і в закритому: коня — кінь, хмелю — хміль; чергування г — з' — ж у позиції перед і та є: друг — друзі — друже; чергування у — в, і — й залежно від звукового оточення: був удома — була вдома, він іде — вона йде тощо.

Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають причини, називаються історичними. Наприклад, порівнюючи сучасні форми дієслів водиш — воджу, ведеш — веду, не мож­на пояснити, чому в першому випадку відбулося чергування д — дж, а в другому — такого не сталося. Це пояснюється тільки історично: колись у першому випадку до основи дода­валося закінчення -йу (д + йу = джу), а в другому — лише -у. Нині така відмінність у закінченнях зовні не помітна.

Протеза — приєднання на початку слова додаткового  = звука.

Наприклад, в українській мові перед голосними з'являють­ся звуки в, г: око — вічі, осі — вісь, вулиця від давнього улиця, гострий від давнього острий (пор. латинське асег). Слова, які починалися на голосний а, є, у ше в давньоукраїнській мові дістали протетичний й: яблуко (пор. німецьке Apfel), ягня (пор. старослов'янське агньць), Європа (пор. грецьке Еигора), юшка (пор. російське уха). Поява початкового (протетичного) і в та­ких словах, як імла, іржа, зумовлена прагненням усунути збіг приголосних в одному складі (ім-ла, ір-жа).

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються незалежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Сюди можна зарахувати зміни за аналогією, гіперизми та метатези.            

Зміни звуків за аналогією слугують для вирівнювання різ­них форм того самого слова. Наприклад, у непрямих відмінках слів кінця, візка, гребінця закономірно на місці давніх о та є в закритому складі виступає звук і, але цей звук за аналогією залишається і в називному відмінку однини, хоч тут склад став відкритим: кінець, візок, гребінець.

Гіперизми (гіперкоректності) — неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше запозичених. Наприклад, під час запозичення в українську мову російського слова ноготки (по­ходить від ноготь «ніготь») було «виправлено» звук т на д: нагідки (адже в російській мові дзвінкий д перед глухим к ог­лушується: походка [пахоткъ).

Метатези — нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах. Наприклад, переставлено місцями склади в українському слові ведмідь (пор. російське медведь — букв.: медоїд). Можуть мінятися місцями й окремі звуки: бодня — бондар. Переставлено звуки в запозичених із німецької мови словах тарілка (der Teller), футляр (das Futteral, пор. україн­ське, теж запозичене з німецької мови хутро).

Спонтанні зміни— історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома.

Наприклад, давній звук і в українській мові повсюдно перейшов в і (тінь — тінь, д-кпо — діло), і цей перехід не пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ь та ь в українській мові або змінилися відповідно на о та є (сьнь — сон, дьнь — день), або зовсім зникли.

Регулярні звукові зміни називають звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі явища, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епентеза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зарахувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються нерегулярно.          

Звукові закони:

у кожній мові свої, притаманні лише їй; поширення звукових законів однієї мови на іншу порушує лад мови, спотворює її;

обмежені в часі (колись в українській мові звук о в закритому складі переходив в і навіть у запозичених словах: дріт із німецького Draht, шріт із німецького Schrvt, колір із латинського color; нині таких змін не відбувається: протокол, мотор, бутерброд);

прагнуть бути всеохоплюючими у своїй мові, хоча нерідко залишаються й винятки (наприклад, в усіх словах української мови "Ь перейшов в і; чергування ж о, є у відкритому складі з і в закритому відбулося не так послідовно).

Знання звукових законів допомагає глибше зрозуміти вну­трішній лад мови, полегшує її засвоєння й користування нею. На основі знання звукових законів будується правопис мови, визначаються правила орфоепії, встановлюється спорідненість м, розробляються етимологічні словники.

Орфоепія — це система правил літературної вимови. Орфоепія українського літературного мовлення склалася історично відповідно до традиції та звуко­вих законів. У її основі лежить вимова більшості звуків і зву­косполучень, властива середньонаддніпрянським говорам. Вод­ночас вона ввібрала в себе й деякі особливості вимови інших діалектів української мови.

У поняття літературної вимови входять правила вимовлян­ня голосних та приголосних у різних позиціях, сполучень звуків у мовленнєвому потоці, а також наголошування слів та інтонування речень.

Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона, забезпечуючи адекватне сприйняття сказаного, полегшує про­цес спілкування, порозуміння між людьми й сприяє невпин­ному поступовому вдосконаленню літературної мови.

Запитання 60

Розділ мовознавства, який вивчає лексику мови, називається лексикологією. Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія).

Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей їхнє походження й первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Це менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія).

Основний предмет лексикологічних досліджень -- слова та фразеологічні одиниці.

Запитання 61

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним зна-ченням. Для позначення всіх різновидів терміна слова недо-статньо. Тому в лексикології використовують ще поняття “лексема” й “словоформа”. Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах Напри-клад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма її значен-нями (“частина тіла”, “керівник установи”, “передня частина колони” і т. ін.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття. Конкретні форми й зна-чення цієї лексеми прийнято називати алолексами (або лекса-ми). Словоформа — це окреме слово в певній граматичній формі (наприклад: чорнобривці, землею, квітнуть). Кожне слово має одне чи більше значень або набуває пев-ного значення в контексті (як, наприклад, займенники). Слів без значення не існує. Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену в свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем. У нашій свідомості існує ідеальне (недзеркальне) відобра-ження світу. Ми можемо уявити будь-який предмет чи явище, тобто вичленити його з суцільної картини, зосередити на ньо-му увагу (наприклад, яблуко). І ось коли цим образом рефлек-торно з’єднується звуковий комплекс (набір звуків [йаблуко]) і цей зв’язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам’яті утворюється стійкий образ цього звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в нашій уяві образ того са-мого предмета реальної дійсності. Реальний предмет (чи явище) як об’єкт найменування на-зивається денотатом. Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат. Сигніфікат, пов’язуючись з об-разом слова, стає його лексичним значенням. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові, рефлек-торно з’єднаному в нашій пам’яті з образом слова, пригадуємо його назву. І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова ак-тивізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище). Значення та поняття — категорії не тотожні. Поняття — категорія мислення. Воно знаходить матеріальний вираз у слові, складає основу його лексичного значення. Всі слова відображають поняття, але не всі вони мають лексичне значен-ня (наприклад, службові слова). Поняття — результат узагальнення суттєвих ознак об’єкта чи ряду однорідних об’єктів дійсності. Поняття в нашій свідо-мості пов’язане із сигніфікатом. Поняття про предмет впливає на сигніфікат. Таким чином і такою мірою поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не тільки окремих лю-дей, а й усього суспільства).

Запитання 63