6. Культурогенез українського народу. Автохтонна та міграційна теорії походження українців

В умовах сьогодення актуалізується інтерес до історичних коренів свого народу, його культурних здобутків, ролі та місця у загальноісторичному процесі. Так, особливої уваги заслуговує розгляд проблеми культурогенезу українського народу, який передбачає аналіз культурних процесів, які відбувалися на теренах України, вивчення культурно-історичних періодів української культури, а також дає змогу прослідкувати динаміку та розвиток культурного поступу українського народу, осягнути спадкоємність традицій тощо.

Теоретичне підґрунтя культурного поступу складають дві основні теорії походження українського народу: 1). Автохтонна теорія (В.Хвойка, М.Грушевський, Д.Дорошенко, та ін.) – передбачає ствердження гіпотези, що український народ споконвічно жив на теренах України, створюючи численні духовно-матеріальні культурні надбання. Вважається, що існують спільні ознаки на користь автохтонного походження українців: спільний фізично-етнічний тип; спорідненість мови, археологічні пам’ятки та мистецькі твори (зокрема, кераміка), що мають спільні риси, характерні виключно для однієї території; основні види господарської діяльності – землеробство та скотарство, що теж були спільними для прадавнього населення; світоглядно-обрядова система. Це дає підстави стверджувати, що на території України спостерігалася монолітна єдність культурних процесів, територіальне поширення культурних надбань.

2). Міграційна теорія (переважала у наукових колах проросійської орієнтації) стверджує, що праукраїнський народ оселився на території сучасної України внаслідок міграційних процесів. Рух, за цією теорією, визнається головною засадою етно- та культурогенезу. Так, слов’янство, зародилося у Прибалтиці – прабатьківщині слов’ян, згодом вони вирушили на південь, у басейн Вісли, а пізніше – на Схід, у басейн середнього Дніпра. Проте останнім часом автентичність цієї теорії ставиться під сумнів, стверджуючи, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, що створило, трансформувало, окреслило тенденції розвитку культурних процесів, які мають особливості, притаманні лише території України.

7.Витоки української культури.

Історія української культури вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали та проживають на території сучасної України. Так, найдавніші сліди перебування людини на території України датуються приблизно 1 млн. – 150 тис. років до н.е. Це були люди неандертальського типу, які ще не володіли членороздільною мовою та не вміли приручати свійських тварин, однак вже споруджували перші житлові землянки. У с. Лука Врублівецька над Дністром виявлено 50 кам’яних виробів і частин скелету людини, що проживала тут приблизно 300 тис. років тому. За антропологічними даними вона належала до типу кроманьйонця ,який вже керувався не тільки інстинктами, а першими соціальними правилами.

У епоху палеоліту – стародавнього кам’яного віку (1 млн. – 10 тис. років до н.е.) люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь, удосконалюють знаряддя праці, житло будується з дерева, кісток; з’являються зачатки релігійних вірувань: анімізм – віра в існування в тілі людини її двійника; магія – сукупність обрядів та уявлень, в основі яких – віра у можливість впливу на навколишній світ через надприродне; тотемізм – віра у надприродну спорідненість груп людей з певними видами тварин, рослин, явищами природи; фетишизм – віра у існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей.

Найдавніші пам'ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту (25–10 тис. р. до н.е.). :житла стародавніх людей, крем'яних знарядь, скульптури фігурок птахів, фігурок у формі невеличких жіночих статуеток, музичний інструмент на взірець флейти.

В добу мезоліту – середнього кам’яного віку (10 – 7 тис. до н.е.) спостерігається значне потепління клімату. У цей час були винайдені лук та стріла, виготовляються– ножиці, кинджали, списи з ріжучими кам’яними пластинами тощо. У добу мезоліту формується парна сім’я. У господарській діяльності для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло; приручення тварин, розвиваються рибальство, збиральництво, мисливство.

Доба неоліту – нового кам’яного віку (6 – 4 тис. до н.е.) характеризується появою нових способів господарювання – скотарства та землеробства. Перехід до форми свідомого продукування продуктів харчування вчені називають «неолітичною революцією». Серед знарядь праці удосконалюються кам’яні сокири, ножі, тесла, виникають нові способи обробки каменю – шліфування, розпилювання, свердління; починає виготовлятися керамічний посуд. Розквіту родового ладу, зростанням значення сім’ї.. Найрепрезентативнішою пам’яткою культури доби раннього неоліту вважається пагорб Кам'яна Могила – тут відкрито 65 гротів і печер.