20. Релігійне життя, роль та організація церкви на Русі наприкінці х - на початку XIV ст.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близь¬ко 988 р.) на Русі християнство як державну релігію- Дохристиян¬ська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прий¬няло князівське оточення, а вже потім — народ. Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації*.Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кі¬лькість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви. Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з фео¬дальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку зв'язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією.

21. Джерела давньоруського права: класифікація, зміст і характеристика.

В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями**. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і пові¬домленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східносло¬в'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначав, що ці племена "имяху обьічаи свои, й закон отец своих, й преданья, каждо свой нрав"***.У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родово¬го ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звича¬євого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкці¬онованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуаль¬них дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін.* Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального. У IX—Х ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включенню до неї більшо¬сті норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією Х ст. Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свід¬чать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київсь¬кої Русі. Це мЬкнародно-правові акти, в яких відбиті норми візан¬тійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Піз¬ніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство гос¬подарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті 21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, зна¬чна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїми коріння¬ми сягає в глубочінь століть).У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: "Так судив Ярослав, так вирішували і його сини", у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.