63. Характер діяльності та юрисдикція Європейського суду з прав людини.

Новий Суд створено як постійно діючий двопалатний судовий орган. На сьогоднішній день Суд складається загалом з сорока суддів - по одному судді від кожної держави-учасниці Конвенції.[2] Рішення про прийнятність скарг розглядається на попередньому етапі Комітетом з трьох суддів і є остаточним у випадку, якщо воно прийняте одноголосно. Якщо суддя-доповідач Комітету вважатиме, що справа має ранг великої важливості, і при цьому скарга є прийнятною чи, якщо Комітет не може одноголосно прийняти рішення про відхилення скарги (визнання її неприйнятною), справа направляється в палату.

Скаргу, визнану прийнятною, може бути розглянуто або палатою, або Великою палатою.

Основна маса справ повинна розглядатися палатою, що складається з семи суддів (може бути створено декілька таких палат). Палата приймає рішення про свою компетенцію по цій справі і виносить рішення по суті розглянутої справи. В палаті для підготовки справи до розгляду призначається суддя-доповідач, який встановлює контакти зі сторонами. Сторони можуть представити до Суду свої думки у письмовому вигляді. Можлива також дача свідчень у палаті. Якщо сторони не приходять до дружнього врегулювання, то палата виносить рішення по суті. Таким чином, палата є першою інстанцією Європейського суду з прав людини. Якщо рішення палати у встановлені терміни і за визначеними у Конвенції підставами не оскаржено у Велику палату, то воно вважається остаточним і у відповідності з Конвенцією обов’язковим до виконання.

Якщо жодна зі сторін у справі не заперечує, то в будь-який час до винесення рішення по суті, палата може відмовитися від своєї юрисдикції на користь Великої палати. Конвенція встановлює вичерпний перелік підстав поступлення юрисдикцією: це можливе у випадках, якщо розгляд справи піднімає серйозні питання тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, або існує ймовірність того, що відповідь на питання, яке стоїть перед палатою, не буде відповідати раніше винесеному рішенню.

Велика палата складається з сімнадцяти суддів. Окрім можливості бути судом першої інстанції, Велика палата є судом другої інстанції. Після винесення рішення палатою, сторони у виключних випадках мають право звернутися в тримісячний строк про передачу справи на розгляд Великої палати. Клопотання може бути задоволене лише у випадку, "якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї, або важливе питання загального значення" (ст.43). Рішення Великої палати є остаточними і, у відповідності до Конвенції, обов’язковими до виконання.

Контроль за виконанням рішень Європейського суду з прав людини здійснює Комітет міністрів Ради Європи.

2. Юрисдикція європейського суду з прав людини

Зазвичай під юрисдикцією розуміють юридично закріплені повноваження органів з розгляду і вирішення справ у відповідності до їхньої компетенції. Юрисдикцію Європейського суду з прав людини визначено в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод. Причому, якщо раніше юрисдикцію Суду іноді називали "похідною від юрисдикції Комісії" (розгляд справи в Суді був можливий тільки після завершення процедури в Комісії)[3], то після набрання чинності змін до Конвенцій Суд є єдиним судовим органом і його юрисдикція не обмежена повноваженнями інших органів Ради Європи.

У відповідності до ч.1 ст.32 Конвенції "юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47".

По суті, під юрисдикцію Європейського Суду підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов’язань за Конвенцією і протоколами до неї у випадках, коли Суд розглядає скарги, визнані прийнятними у відповідності до Конвенції. Тому заява до Європейського суду з прав людини може бути подана лише у відношенні дії чи бездіяльності держави (в особі її органів і посадових осіб, які зобов’язані забезпечити дотримання норм Конвенції), а не по відношенню до будь-яких фізичних чи юридичних осіб, які, можливо, з точки зору заявника, не дотримували Конвенцію. Таким чином, відповідачем у Європейському суді з прав людини може бути лише держава-учасник Конвенції, яка звинувачується в порушенні норм самої Конвенції і (чи) тих протоколів до неї, в яких дана держава бере участь. Не випадково найменування справ, що розглядаються Судом, будується за єдиною схемою: заявник (ім’я (найменування) чи псевдонім)[4] vs (проти) відповідач (назва держави).

Саме держава-учасниця Конвенції в особі її органів і посадових осіб, використовуючи зі всією повнотою силу державної влади, зобов’язана забезпечити в межах своєї юрисдикції права і свободи, закріплені в Конвенції і в протоколах до неї. Суд ставиться до цього вкрай жорстко, що знайшло відображення у все більш широкому звертанні до концепції позитивних і негативних зобов’язань держав.

З точки зору позитивних зобов’язань держава повинна не лише мати законодавство, яке найбільш повною мірою забезпечує дотримання конвенційних прав і свобод, але й застосовувати всі необхідні заходи для того, щоб воно реально діяло, а не залишалось на папері. Тобто, права повинні бути забезпечені не лише de jure, але і de facto.[5] Однією з останніх справ такого роду стала справа Сидиропоулус та інші проти Греції, в якому Судом було підтверджене позитивне зобов’язання держави забезпечити асоціаціям право набути статусу юридичної особи.[6]

Негативні зобов’язання ставлять державу перед необхідністю утримуватися від будь-яких дій, які могли б привести до порушення прав і свобод. Це може бути пов’язане, наприклад, з неприпустимістю втручання держави в ту область реалізації права чи свободи, яка Конвенцією не обмежена. Іншими словами, держава повинна виходити з примату проголошених прав і свобод: ніщо не чинить перешкод користуванню такими правами і свободами за виключенням обмежень, суворо обумовлених в Конвенції і національних законах, що їй відповідають. До негативних зобов’язань відноситься також неприпустимість чинних повноважень державних органів і їх посадових осіб у випадку захисту права на повагу особистого і сімейного життя або неприпустимість надання виконавчій владі необмежених дискреційних повноважень при здійсненні збору інформації про осіб.[7]

Таким чином, можна стверджувати, що Суд має достатньо широкі повноваження в галузі контролю за дотриманням державами-учасницями Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод і протоколів до неї.

У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір, у відповідності з ч.2 ст.32, вирішується самим Судом.

На основі ст.47 Конвенції Суд "...може, на запит Комітету міністрів, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї". Суд на основі ст.48 Конвенції самостійно приймає рішення про те, чи входить в його компетенцію запит Комітету міністрів про надання консультативного висновку.

В юрисдикцію Суду входить розгляд заяв, поданих прийнятними суб’єктами, і у відповідності з встановленою процедурою. Конвенція визначила круг суб’єктів, які мають право звертатися з заявами в Суд.