- •1.Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу і його історіографія
- •3.Організація системи влади Київської Русі.
- •4.Зовнішня політика князів Київської Русі
- •5.Внутрішня політика князів Київської Русі
- •6.Причини та наслідки прийняття християнства на Русі.
- •7.Соціальна структура населення Київської Русі
- •8. Економічний розвиток Київської Русі
- •9.Причини розпаду Київської Русі. Відокремлення князівств від Києва
- •11.Відновлення Галицько-волинської держави. Політика д.Галицького.
- •12.Галицько-Волинська держава за наступниців д.Галицького.
- •13. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського
- •14.Польсько-литовські унії кінця 14-початку 16ст : передумави суть та наслідки
- •15.Люблінська унія і її політичні наслідки для України
- •16. Релігійні відносини в Україні.Брестська унія.
- •17. Теорії походження та причини виникненння українського козацтва.Формування Запорожської Січі.
- •18.Запорізька Січ як військова і адміністративно-тереторіальна одиниця.
- •19.Організація реєстрового козацтва.
- •20.Причини, характер, періодизація та рушійні сили Визвольної війни українського народу середини 17ст.
- •21. Хід і основні події Визвольної війни під приводом б.Хмельницького.
- •22.Входження України під протекторат Московського царства. «Березневі статті» 1654р.
- •23. Боротьба за вплив на Україну в 1654-1657 рр.
- •24. Основні напрямки державної політики гетьмана і.Виговського. Причини громадянської війни.
- •25.Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби «Руїна»
- •30. К. Розумовський. Ліквідація автономії українських земель: передумови, наслідки.
- •31. Соціально-економічний та політичний розвиток Західноукраїнських земель у кінці 18-19 століть.
- •58.Політичний і соціально-економічний розвиток України на шляху розбудови демократичного суспільства(1991-і994)
12.Галицько-Волинська держава за наступниців д.Галицького.
Після смерті Данила Галицького його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович, у Луцьку - Мстислав Данилович.
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства.
У 1308-1323 рр. в Галицько-волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення.
13.Утворення Великого князівства Литовського і поширення влади литовських князів на українські землі.
В ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Під проводом великого князя Гедиміна вони рушили на Білорусію. А під час правління його сина Ольгерда, вони вступили на українські землі. Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а згодом зайняв і Київ. Литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. Для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями, дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. На відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».
Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва.