14. Виконавча влада у сша за Конституцією 1787 р. Президент (порядок обрання та

компетенція)

Главою держави та главою виконавчої влади, за Конституцією, був Президент. Він обирався двоступеневими виборами, терміном на чотири роки й наділявся величезними повноваженнями -призначав міністрів (секретарів), які відповідали тільки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здійснював представницькі функції; призначав членів Верховного суду США та суддів федераті ьі Іої системи; здійснював помилування тощо. Президентом могла бути особа віком від 35 років, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше від 14 років.

Згідно з Конституцією, Президентом Сполучених Штатів ставала особа, яка

отримала найбільшу кількість голосів і ця кількість повинна перевищувати

половину голосів всього числа вибірників. Якщо ніхто із кандидатів не

отримає абсолютної більшості голосів вибірників, президент обирається

палатою представників. Але у випадку не обрання його й таким способом,

функції президента приймає на себе віце-президент, який отримав

більшість голосів вибірників. Якщо ж останні не віддадуть перевагу

жодному із кандидатів, то питання про обрання президента вирішується у

палаті представників, члени якої голосують за одного з трьох кандидатів,

які отримали більшість голосів вибірників. Обраний президент займає свою

посаду на протязі чотирьох років, так, як і обраний разом з ним на такий

же термін віце-президент.

15 H Судова влада за Конституцією сша (порядок утворення та компетенція).

Судова система США мала два рівні: 1) федеральний (Верховний суд, апеляційні суди (їх 11), окружні суди (89); 2) судові системи кожного штату (Верховний суд штату, суди першої інстанції та місцеві суди).

Верховний суд є найвищою судовою інстанцією США, єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Його членів призначає Президент "за порадою і згодою Сенату" на довічно, але тільки «поки їх поведінка є бездоганною».

Членам Верховного Суду не можна зменшувати заробітну плату. Згі¬дно із Законом про судовлаштування (1789 p.), питання про неконсти¬туційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цейзакон порушує якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав позивача. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції в жодному іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість суддів Верховного суду та в певних межах вирішувати, які справи підлягають розглядові в ньому, але він не може змінити прав, наданих Верховному судові Конституцією.

Конституція 1787 р. врегулювала питання про федеральні повно-важення та компетенцію штатів. Так, податки, бюджет, міжнародні договори та безпека Сполучених Штатів, питання зовнішньої торгівлі та торгівля між штатами є прерогативою федерального конгресу. Кон-гресу заборонено вводити подушний податок, призупиняти Habeas Corpus Act, крім випадків відкритого заколоту, вводити дворянсь¬кі титули, встановлювати закони зі зворотною дією.

В компетенції окремих штатів перебуває організація власного уряду, усі місцеві справи, включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне за¬конодавство, торгівля в кордонах штату, робітниче законодавство і навіть невеликі збройні сили. Федеральному уряду втручання у внут¬рішні справи штатів дозволене виключно для придушення заколотів і безпорядків.

26.3-тя Республіка у Франці,держ. устрій та політ. режим.

Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції. Її поява була пов'язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні.Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку.Початок республіки був дуже складним. Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18.03 1871 р. Паризька Комуна, яка визнавала республіку і підтримувала її, зазнала поразки. Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим.Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції-наступний державний лад країни. Зразу ж після загибелі Комуни вона стала об'єктом гострої боротьби буржуазних партій;найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на 3 фракції: легітимістів, прихильники Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів. Фактично Франція з 4.09.1870 р.- республіка. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював уряд, діяли Національні збори. До монархістів належали тимчасовий президент,міністри,члени Нац-их зборів,які були противниками республіки.Але ліквідувати республіканський лад було неможливо. Цьому заважали:серйозні розбіжності в таборі монархістів,республіканські настрої більшості буржуазії,побоювання опору робітничого класу. Державний лад 3-ої республіки за Конституційними законами 1875 р.базувався на принципі розподілу влади. Законодавча влада- Національні збори(2 палати:палата депутатів і сенат). Палата депутатів обиралася населенням Франції терміном на 4 р. В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Діяла мажоритарна система виборів у два тури. В першому турі обраним вважався кандидат, який зібрав абсолютну більшість голосів. Якщо ніхто із кандидатів не отримував її, провадився другий тур,де треба було зібрати відносну більшість голосів. Верхня палата- сенат,який складався з 300 сенаторів; був постійнодіючою установою, не можна було розпустити,кожні три роки оновлювався на 1/3. Тому він мав не тільки рівні права з палатою депутатів, а отримав і деякі переваги. За згодою сенату президент мав право розпустити палату депутатів.Сенат міг перетворюватися на найвищий суд Франції. Сенат і палата депутатів збиралися щороку.Президент міг відстрочити засідання палат, але не більше, як на місяць. Глава д-ви-президент, який обирався Національними зборами на 7 р.,міг бути переобраним. Президент мав широкі повноваження,право законодавчої ініціативи.Згодом-суттєве обмеження влади президента. Він втратив деякі конституційні повноваження (розпуск палати, відстрочка сесій і т.д.).Конст.і закони 1875 року передбачали утвор. Ради міністрів, але не давали детального визначення її правового статусу.У ст.6 Закону від 25.02.1875 р. було закріплено відповідальність уряду перед палатами. Повноваження уряду зростали;було право закон. ініціативи.Кожен акт презид. скріплювався відповідним міністром. Зберігалася в 3-ій республіці Державна рада.Місцеве управління навіть не згадувалося в Констит.законах 1875 р. Адмін. поділ зберігався з часів 1-оїї імперії: департамент, округ, кантон, комуна.Голова департаменту- префект,призначався президентом. Префект був представником уряду, концентрував у себе всю повноту влади. Представницькі органи на місцях вирішували другорядні питання,виконували всі розпорядження префектів і супрефектів. Не згадували Конституційні закони 1875 р. і про судову владу.Зберігалася сувора ієрархічність відомства юстиції, призначення магістратів, фактична залежність від уряду.Специфічною рисою політичної структури 3-ї республіки була багатопартійність. Було багато спроб державного перевороту(1877,1889, справа Дрейфуса) але 3-я республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 р. була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду»

22.Встановлення якобінської диктатури у Франції.Соц.-ек. і політична діяльність якобінців. Улітку 1793 р. республіка опинилась на краю загибелі, її армія відступала, багато генералів зрадили їй, у деяких місцях спалахнули роялістські заколоти. Народ голодував, зростала інфляція, англійці наповнили країну фальшивими асигнаціями.  Авторитет жирондистів став падати. У цій складній обстановці якобінці проявили себе як революційна партія. 31 травня і 2 червня 1793 р. народ Парижа піднявся на повстання. Частина депутатів-жирондистів була заарештована. Провідною силою Конвенту стали якобінці. Вони заявили, що врятувати республіку може лише єдність нації і повне викорінення залишків феодалізму.  10 червня було прийнято декрет, який поклав початок скасуванню феодальних порядків на селі. 17 липня Конвент остаточно скасував усі сеньйоріальні платежі та феодальні права без будь-якого викупу. Общинні землі підлягали негайному розподілу між селянами. Відтоді дрібне землеволодіння у Франції стало основною формою землекористування. Зберігання феодальних актів на землю, утаємничення їх від спалювання карались каторгою.  Жирондисти звинуватили якобінців в узурпації влади. У відповідь на це якобінці підготували проект нової Конституції Франції. 24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив її текст і поставив на всенародне обговорення.  Конституція закріпила республіканський режим. Вона містила більш радикальне тлумачення принципу суверенітету народу, ніж Конституція 1791 р. Колишнє абстрактне поняття верховенства нації було замінено конкретнішим змістом: «Суверенний народ — це сукупність усіх громадян» (ст. 7). Для прийняття закону або важливого загальнодержавного рішення голосування в Законодавчому корпусі було недостатньо. Потрібне було ще схвалення громадян, принаймні очевидної більшості їх. Таким чином якобінці прагнули реалізувати вчення Ж. Ж. Руссо про народний суверенітет і безпосередню, пряму демократію.  Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 року. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони. Якщо проект закону діставав схвалення 1/10 первинних зборів більшості департаментів країни протягом сорока днів, він ставав законом. Декрети не потребували санкції народу і набували чинності негайно.  Функції державного управління покладались на Виконавчу раду з двадцяти чотирьох чоловік. До її обрання залучались виборці з департаментів. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу. Наприкінці кожної сесії Виконавчий комітет треба було наполовину обновляти. В ст. 30 Декларації зазначалося, що державні посади, по суті, тимчасові, їх слід розглядати не як відзнаки чи нагороди, а як обов'язок.  Якобінська Конституція була радикальним по духу й за формою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після того, як збереться новий Законодавчий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту. Складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

23.Період директорії та консульства. Конституції 1795 та 1799 рр. У серпні 1795 року конвент прийняв нову конституцію Франції, відому, як Конституція III року Республіки, яка налічувала 372 статті. Цей Основний Закон був консервативним за своїм змістом, він втрачав колишню буржуазну революційність. Такий характер мала і Декларація прав людини і громадянина 1795 року.  Законодавчий корпус за Конституцією 1795 року складався з двох палат: Ради старійшин, яка налічувала двісті п'ятдесят членів, і Ради п'ятисот. Нижня палата обговорювала законопроекти, а Рада старійшин або приймала їх, або відхиляла.  Конституція скасувала загальне виборче право і відновила майновий ценз. Для членів Ради старійшин був встановлений віковий ценз — не менше сорока років, для членів Ради п'ятисот — не менше тридцяти.  Виконавча влада вручалася Директорії, особливому комітету з п'яти членів, які обиралися Законодавчим корпусом. Щорічно мінявся один з директорів. Головували тут по черзі всі члени протягом трьох місяців. Директорії були підпорядковані міністри, військове командування і т.д.  На цей вузький орган — Директорію покладала надії буржуазія в боротьбі проти «лівих» та «правих». Але, як показало життя, Директорія була не в змозі виконати таке завдання. У 1795 році двічі виступають народні маси, в 1796 році уряду довелося зіткнутися з організацією, створеною Гракхом Бабефом, — «Змовою рівних». Виступають у цей час і роялісти. Наприкінці 1795 року спалахує роялістський заколот у Парижі. Член Директорії Баррас, призначений диктатором, звернувся за допомогою до генерала Наполеона Бонапарта, який на той час перебував у Парижі. Генерал за допомогою гренадерів швидко розгромив заколотників.  За таких умов директорія розгубилася. Вона спрямовувала свої удари то проти народних мас, то проти дворян-емігрантів, різко змінюючи свою політику, яка отримала назву політики гойдалки.  Отже, Директорія змушена була боротися на два фронти — проти народу і проти роялістів — і виявилася неспроможною надійно захистити інтереси термідоріанської буржуазії. Вона стала лише сходинкою до режиму військової диктатури.

30. Утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії у 1867 р. Конституційні закони  1867 р. Державний устрій та політичний режим Австро-Угорської монархії  (1867 – 1918 рр.)  У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна. В липні австрійські війська були розбиті при Садовій. 26 липня було підписано перемир'я з Пруссією. Військова поразка ослабила Габсбургів та загострила політичну кризу в Австрії. В травні 1867 р. австрійський рейхсрат обговорив і схвалив умови австро-угорської угоди, в червні того ж року до неї приєднався і угорський парламент. На основі цього пакту Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію -Австро-Угорщину. Обидві частини повинні були мати власний парламент,що обирався і незалежний уряд,власну систему держ. адміністрації,суду та юстиції. Вона надалі була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою - Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія, Словенія та Трансільванія. На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який одночасно носив титул угорського короля. Його владні повноваження та спадкові права були закріплені у Прагматичній санкції і так званими «спільними справами» - іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів.Монарх також залишався головнкомандувачем єдиної А-У армії. Угода встановила загальні принципи управління обох частин держави.Угорський парламент видавав закони які були обов*язковими для угорської частини.Австрійські закони тут свою чинність втрачали.ло. Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська конституція розширила повноваження рейхсрату, вводила загальну військову повинність, юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором зберігалося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14 конституції"). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і пожиттєвих членів, нижня - обиралася на основі реакційної куріальної системи та високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.Уряди Австрії та Угорщини ставали відповідальними перед відповідними парламентами.Голови урядів призначав монарх. Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для вирішення загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в Будапешті та Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів Угорщини та Австрії - по 60 чоловік від кожного. З незначними змінами ця дуалістична монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

21. Перший етап революції у Франції (1789 – 1792 рр.). Конституція 1791 р.  Проголошення республіки. Діяльність жірондистів.  9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто органом, який має утвердити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. Король починає стягувати до Парижу і до Версалю вірні війська. 12 липня він звільняє міністра Неккера, який мав репутацію єдиного прихильника реформ в уряді. 13 липня народ оволодів містом, захопив арсенали. 14 липня повсталі захопили 8 башт фортеці-в'язниці Бастилії. Комендант був вбитий і гарнізон здався. По всій країні прокотилися селянські повстання, селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового періоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р. На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена національним майном і підлягала продажу з торгів. Відповідно до нового адміністративного поділу Франція мала 83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун. Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі. Скасовувався становий поділ громадян, усі дворянські титули й звання, середньовічні цехи. 21 жовтня 1789р. було прийнято декрет, згідно з яким дозволялось застосовувати збройні сили для придушення народних виступів. 14 червня 1791 р. набрав чинності закон Ле-Шапел'є, що заборонив під страхом великого штрафу або тюремного ув'язнення створення профспілок, проведення страйків. Після спроби короля втекти за кордон позиції прихильників конституційної монархії ослабли. Дедалі сильнішим ставав рух за встановлення республіки.  Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша частина— Декларація прав людини і громадянина 1789 р.— стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади. За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних. Активними вважались французи, що досягли 25-річного віку, проживають у даній місцевості не менше року, сплачують прямий податок, не наймитують, занесені до списків Національної гвардії. Тільки вони користувались виборчим правом. Пасивні громадяни не допускались до участі у виборах. Вибори були двоступеневими, виборщиками могли бути лише актив-  ні громадяни, що відповідали вимогам майнового цензу.  Виконавча, адміністративна влада надавалась королю і відповідальним перед ним міністрам. Король міг накласти вето на прийняті закони, яке однак мало лише відкладальний характер. Король був главою армії і флоту, йому доручалось піклуватись про підтримання громадського порядку тощо. Судову владу здійснювали виборні і в принципі незмінювані особи. Перед розпуском у вересні 1791 р. Установчі збори ухвалили, що жоден депутат їх не може бути обраний до Законодавчого корпусу, створеного на основі Конституції..  10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в результаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Законодавчі збори дали згоду на арешт короля. Було видано декрет про скликання Національного Конвенту. Вибори його депутатів треба було проводити без поділу громадян на активних і пасивних. Із страху перед повсталим народом жирондисти погодились провести поділ общинних земель, здати в оренду або продати землі емігрантів. Скасовувалась власність на землю тих, хто не міг довести законність свого володіння. Серпневі декрети задовольнили багато які вимоги селян, хоч їх здійснення натрапило на стійкий опір великих власників. Обраний на основі загального виборчого права Національний Конвент 21 вересня оголосив про скасування монархії. Франція стала республікою.

20. Причини, етапи, значення Великої французької революції ХVІІІ ст. Декларація прав  людини і громадянина 1789 р. у Франції. Причинами революції були: 1. конфлікт між продуктивними силами та феодальними відносинами; 2. більшість населення через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Не задоволення викликала юр. нерівність і станові привілеї; 3. загальна криза абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці, постійно збільшувалися податки, знецінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби; 4. ідеологія французького Просвітництва У 1788-1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах. Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі, а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану. Дворян¬ство, духовенство та король обстоювали станове голосування, сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Третій стан відхилив цей принцип та 17 червня 1789 р. проголо¬сив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції. В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи: 14липня 1789р. - 10 серпня 1792р. - перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуа¬ зія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах; 10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. - утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія; 2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобінців, за¬ вершується ліквідація феодальної системи, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація. 26 серпня 1789 р. Установчі збори під тиском народного революційного піднесення прийняли Декларацію прав людини та громадянина - програмний документ французької буржуазної революції. Вона складалася із 17 статей, базувалася на положеннях теорії природного права і, на противагу королівському само¬державству, проголошувала: 1. принцип національного верховенства, згідно з яким нація це єдине джерело влади; 2. непорушність невід'ємних природних прав людини (свободи, власності, безпеки, опору гнобленню та ін.); 3. рівність людей перед законом; 4. принцип поділу влади (на законодавчу, виконавчу та судову); 5. відповідальність і підзвітність посадових осіб; 6. принцип презумпції невинуватості; 7. свободу слова, совісті та преси; 8. рівномірний розподіл податків між усіма громадянами відповідно до їхнього матеріального становища.

24.Проголошення імперії Наполеона Бонапарта у Франції.Державний устрій і законодавство імперії. Нова Конституція була затверджена 13 грудня 1799 р.Основою всієї конституційної системи була урядова влада, яка формально належала колегії з трьох консулів, а фактично була сконцентрована в руках першого консула.Стаття 39 Конституції спочатку стверджувала, що консули обираються на десять років, а потім заявляла, що «Конституція призначає першим консулом громадянина Бонапарта». Перший консул наділявся особливими функціями і повноваженнями.Реальна влада належала одній людині — Наполеону Бонапарту. сенатус-консульт 18 травня 1804 року надав Наполеону «титул імператора французів» і заявив, що «імператорський сан передається спадково по висхідній лінії кровному і законному потомству Наполеона Бонапарта по чоловічій лінії» .Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціально викликали з Італії. Створюється імператорський двір, найближчому оточенню імператора даруються титули князів, графів і т.д. Вищі сановники входили у Високу раду імператора, з них формується і Таємна рада. У Франції остаточно завершується процес відновлення централізованого і бюрократично організованого державного апарату. До складу уряду входило дванадцять міністерств. Насаджується сувора централізація, самоврядування скасовується. В департаментах уряд призначав префектів, в округах і общинах — супрефектів і мерів. Виборним місцевим радам залишаються лише дорадчі функції. У 1801 році Наполеон підписав конкордат з Папою Римським. Католицизм було проголошено релігією «переважної більшості французького народу», а Католицьку Церкву було включено в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.Подальший розвиток в імперії Наполеона І отримала військова організація. Змінився характер французької армії: вона стала кастовою, професійною.Особливу увагу Наполеон приділяв зміцненню поліції. Важлива роль відводилася воєнізованому поліцейському з'єднанню — корпусу жандармів, який був підпорядкований військовому міністру. У разі потреби загони жандармів передавалися у розпорядження міністра внутрішніх справ.Наполеон добре розумів, що потрібно буржуазії. Він намагався знищити якобінство. Була введена сувора цензура, закриті незалежні газети. Піклувався він про розвиток промисловості: давав державні замовлення підприємцям, виділяв їм субсидії, захищав від конкуренції.Наполеон також наполягав, щоб усі робітники були забезпечені роботою.Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З'явилися Цивільний кодекс 1804 року, Торговий кодекс 1807 року, Кримінально-процесуальний кодекс 1808 року, Кримінальний кодекс 1810 року. Така форма правління у вигляді бонапартизму, який зобов'язувався захищати приватну власність, певний час мала підтримку як великої буржуазії, так і заможного селянства. Але з 1811 року імперія Наполеона вступає в смугу кризи. Поразка в Росії, вступ 1814 року англійських, прусських, російських військ до Парижу примусили Наполеона зректися престолу і вирушити на острів Ельбу.

25.Революція 1848 р.у Франції.Проголошення республіки(другої).Конституція 1848 р. Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу.Політично активнішим став пролетаріат.Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка гарантувала б їм на тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку”.Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку. Двадцять другого лютого 1848 року в Парижі відбулася демонстрація на підтримку виборчої реформи, яка перетворилася на зіткнення з поліцією, під час яких загинуло декілька демонстрантів. Революція перемогла. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів.Під тиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 року проголошує Францію республікою. Це була буржуазна республіка, що дуже скоро виявилося у взаєминах між урядом і робітничим класом. Робітники вимагають від уряду видання декрету про право на працю. Такий декрет був виданий 25 лютого 1848 року. В ньому було сказано: «Уряд Французької республіки зобов'язується гарантувати робітникові його існування працею, він зобов'язується забезпечити роботу для всіх громадян». Щоб заспокоїти народні маси, Тимчасовий уряд йде на незначні поступки: звільнення політичних в'язнів, зниження цін на хліб, скорочення робочого дня на одну годину, скасування рабства в колоніях, проголошення свободи слова, зборів.Намагаючись посилити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішають провести вибори до Установчих зборів, покликаних розробити конституцію республіки. Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою.Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.Франція проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а основами — сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція обіцяла недоторканність особи, житла.Система державних органів, за Конституцією, базувалася на принципі розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам,майновий ценз було скасовано.Центральне місце в державі Конституція відводила незалежному від парламенту президенту.Президент отримав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, право вето, право помилування і т.д.У країні була утворена також Державна рада.До її компетенції належав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, муніципалітети.

16.Перший цикл поправок до Конституції США: причини видання,зміст та оцінка. Конгрес1789р. прийняв 10 поправок до Конституції, запропонованих штатами. У 1791р. вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права». Перша поправка проголошувала, що конгрес не повинен ухвалювати законів, що встановлювали будь-яку релігію чи забороняли «відправлення релігійних обрядів»- тобто встановлювалась свободі віросповідання. У цій самій поправці проголошено свободу слова, преси та «право народу мирно збиратися й звертатися до властей з петиціями про відшкодування збитків». Друга поправка давала змогу «народові зберігати й носити зброю», оскільки «для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція». Третя поправка забороняла в мирний час поселяти солдатів у будинках мешканців без їх згоди, а під час війни це дозволялось лише у випадках, передбачених законом. Четверта поправка закріплювала «право народу на охорону особи, житла, паперів та власності від необґрунтованих обшуків чи затримань» , а ордери на обшуки і затримання « не можуть видаватися без достатніх підстав». Пята поправка запровадила суд присяжних у кримінальних справах, заборонила двічі переслідувати особу за один і той самий злочин. У кримінальній справі заборонялось кого-небудь примушувати свідчити проти себе. Позбавлення життя, волі і власності могли мати тільки за рішенням суду.Шоста поправка зазначала « у всіх випадках карного переслідування звинувачуваний має право на швидкий і прилюдний суд безсторонніх присяжних того штату й округу, де скоєно злочин», звинувачений мав право вимагати , щоб його повідомили « про характер і мотиви звинувачення й дали очну ставку із свідками ,які свідчать проти нього» .Він міг скористатися допомогою адвоката для свого захисту. Сьома поправка зазначала « для судових справ, заснованих на загальному праві з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів ,зберігалось право на суд присяжних , і жодна справа, яку розглядали присяжні, не повинна була вирішуватися судами Сполучених Штатів, «інакше, як на основі положень загального права». Восьма поправка наголошувала : «не повинні вимагатися надмірно великі застави, стягуватися завеликі штрафи,накладатися жорстокі і незвичайні покарання». Девята поправка проголошувала, що «перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитися як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом». Десята поправка гарантувала певний суверенітет штатів. У ній йшлося про те, що «повноваження, не надані цією Конституцією Сполученими Штатами і не заборонені нею ж окремими штатами,залишаються відповідно за штатами або за народом».

19 Виникнення і оформлення демократичної та республіканської партій у США. Перемога Півночі над Півднем зміцнила федерацію. Право виходу з США було остаточно поховане (1868 p.). Отримують остаточне оформ­лення дві основні партії, що виникли ще до 1860 p.,- республіканська і демократична. Перші політичні партії в США з'явилися ще в 1789-1791 pp. Партія федералістів тоді виражала інтереси банкірів, буржуазії, земельних спекулянтів. Вона відстоювала принципи посилення влади центру та обмеження буржуазно-демократичних свобод. У зовнішній політиці федералісти орієнтувалися на політичне і економічне збли­ження з Великобританією. Однак на президентських виборах 1800 р. перемогу вибороли республіканці зі своїм кандидатом Джефферсоном. Республіканці відстоювали ідеї розширення прав штатів, полегшення доступу усіх громадян до володіння земельними наділами.У 1828 р. відбувається розкол старої республіканської партії. В результаті цього з'являється демократична партія, яка об'єднує час­тину плантаторів-рабовласників, частину буржуазії та фермерів. У 1834 р. виникла партія вігів, що виступала проти посилення феде­ральної влади, підтримувала розвиток промисловості на Півночі і на Півдні країни та займала компромісні позиції у питанні рабовласницт­ва.У 1854 р. утворилася нова республіканська партія. Вона виступа­ла за обмеження рабства фактично зайнятою ним територією, за без­платне надання землі поселенцям на Заході, за підтримку вітчизня­ної промисловості. У 1860 р. її кандидат Лінкольн став президентом, що послужило сигналом до початку громадянської війни. Після за­вершення цієї війни в країні остаточно сформувалася двопартійна система. Державну владу поділяють республіканська і демократична партії. Це само по собі не виключає появи та функціонування інших політичних партій. Так, ще у 1876 р. виникла Соціалістична робіт­нича партія, у 1891 p.- Народна (популістська), але ці партії не віді­гравали скількись помітної ролі в житті США.

18.. „Реконструкція” Півдня після Громадянської війни у США. Поява та суть „Чорних  кодексів”. Виникнення у США реакційно-расистських організацій і процедур після  Громадянської війни: Ку-клус-клану, Суду Лінча та ін Наступником убитого Лінкольна став віце-президент Джонсон. До кінця 1865 р. усі штати, щоправда, з обмовками, прийняли XIII поправку до Конституції США, яка передбачала скасування рабства на усій території країни. Плантатори на Півдні утримували негрів на плантаціях з допомо­гою терору; В 1865 р. на Півдні виникли незліченні «Вогненні хрести», «Білі ліги» та інші расистські організації білих. Тоді ж у Теннессі виникла могут­ня терористична організація Ку-клукс-клан. Плантатори Півдня успішно домагалися повернення землі і майна, конфіскованих під час війни. Уже до лютого 1867 р. їм було повернуто власність, яка оцінювалася у 2 млрд доларів. Законодавчі збори південних штатів приймали т. зв. Чорні кодекси, які вводили своєрідну систему резервацій для негрів. Чорношкірим заборонялося володіти землею і займатися будь-якою комерційною діяльністю. Неграм не дозволялося носити вогнепальну і холодну зброю, проводити мітинги і збори. За порушення вказаної вимоги притягалися до відповідальності не лише негри, але й білі.Особливого значення в Чорних кодексах надавалося законам про бродяжництво та про навчання. Під визначення безробітного можна було підвести будь-якого негра, який не бажав працювати на плантації за встановлену плату. При незмозі сплатити призначений за «бродяж­ництво» штраф, негр присуджувався до примусової роботи на планта­ціях. За деякими даними, на цих пенітенціарних «плантаціях» помира­ло до 48% засуджених. Це викликало панічний жах і згоду на будь-яку оплату, аби тільки не стати засудженим. Негри у віці до 18 років під виглядом «учнівства» віддавалися у слугування до білих господарів. Таким чином, Чорні кодекси позбавляли негрів права на працю, на свободу пересування, на судовий захист і самозахист і навіть на влас­них дітей. У відповідь негри створювали загони самооборони, кольо­рову міліцію, різноманітні стрілецькі клуби тощо. В 1865 р. на Півдні виникли незліченні «Вогненні хрести», «Білі ліги» та інші расистські організації білих. Тоді ж у Теннессі виникла могут­ня терористична організація Ку-клукс-клан. До 1868 р. у Ку-клукс-клані налічувалося уже 550 тис. чоловік. Уряд безжалісно проводив конфіскацію земель тих плантаторів, які не могли виплачувати зрослі учетверо податки. Конфіскована земля розподіля­лася між афроамериканцями і безземельними білими. Лише в 1872 р. було конфісковано 268 523 акри. У Міссісіпі за борги розпродали 20% усіх земель штату. Зрозуміло, що ці заходи уряду лише посилювати невдоволення колишніх плантаторів і білого населення Півдня взагалі. Ку-клукс-кланівці убили сенатора від Південної Кароліни, повісили конгресмена від Теннессі, не кажучи уже про сотні і тисячі звичайних громадян - жертв терору. Конгрес був змушений піти на поступки. Лінчування – це народна страта без офіційного суду і слідства, що отримала свою назву від імені плантатора Чарльза Лінча, який жив у XVIII столітті у штаті Вірджинія. Лінчування звичайно застосовувалось щодо чорних злочинців, хоча часто йому піддавались і білі, за аналогічні злочини або пов’язані зі зрадою свого народу і раси.  З 1882 року, коли зафіксовано перші прояви самосуду, по 1927 рік лінчуванню було піддано 4950 осіб. Більшість зі страчених були неграми, але зовсім не через вибірковість чи упередженість «білих расистів». Бо вже тоді абсолютна перевага у злочинності в США належала чорним, а співвідношення страчених лінчуванням цілком відповідало реальній картині злочинів і співпадало з офіційною статистикою правоохоронних органів. Але якщо поліція не завжди могла довести справу до суду через брак доказів, то народ не обходили юридичні тонкощі і він давав злочинцям по заслугах.

17.Проблеми рабства у США. Громадянська війна (1861-1865) Законодавство цього періоду. Економічні і політичні наслідки Громадянської війни. Другий цикл поправок до Конституції США.  У перші роки незалежності більшість північних штатів домоглись негайного звільнення рабів. Чимало політичних діячів у тому числі і Джордж Вашингтон покладали надії, що воно зникне само. Після 1788 року припинилась в широких масштабах міжнародна работоргівля. Проте плантатори Півдня не бажали відмовлятись від рабської праці адже зявились нові чинники які робили його значно прибутковішим. Основним чинником стало впровадження нових сортів бавовника та розширення його плантацій, винайдення 1793 року бавовноочисної машини. Зріс попит на бавовну-сирець, особливо у північних штатах, де розвивалось текстильне виробництво. Другим чинником що сприяв збереженню рабства стала цукрова тростина. Для її вирощування були надзвичайно сприятливі кліматичні умови.Отже, коли на західних територія почали зявлятись нові штати, виникла проблема рабства. У 1818 році до складу федерації був прийнятий Іллінойс. 11 штатів ліквідували рабство а 10 прийняли. Рівновага відновилась з прийняттям до складу штатів Алабами, який за суттю був рабовласницьким.1819 року територія Міссурі подала заяву на включення її на правах штату до складу федерації. Проти неї згуртувалась Північ, вимагаючи заборони там рабства. На певний час Північ заблокувала роботу Конгресу. Конфлікт тривав два роки. Південь наполягав на тому, що Конгрес не може створювати обмежень для штатів. Відбувся розкол країни і правлячої республіканської партії на дві частини. Конфлікт вдалось тимчасово вирішити: на пропозицію сенатора Генрі Клея штат Міссурі було прийнято як рабовласницький, а штат Мен, який подав заявку – як вільний. Таку черговість було вирішено зберегти і надалі. Ця домовленість була названа Міссурійським конфліктом. Через прийняття штатів знову загострилась конфліктна ситуація у Конгресі. Дещо змінені, пропозиції Генрі Клея, були ухвалені Сенатом: 1.Каліфорнія має право приєднатися на правах вільного штату, оскільки більшість її населення – вільне. 2.Решта ново приєднаних земель поділяються на дві частини – рабовласницькі та вільні (Нью-Мексика та Юта). 3.Претензії Техасу на частину Нью-Мексики задовольняються сплатою 10 млн доларів.4.Виробити новий механізм повернення рабів-утікачів до власників. 5.У федеральному окрузі Колумбія заборонити торгівлю рабами (але не рабство). Це рішення було названо другим Міссурійським компромісом. Про тяжке становище рабів заговорила преса. 1852 р. – опублікована книга Г. Бічер – Стоун «Хатина дядька Тома», яка стала сенсацією. 1854 року знову постала проблема з рабами в зв’язку прийняттям до союзу Каназсу та Небраски. Був опублікований закон «Канзас-Небраска» за яким поселенці могли ввозити рабів а згодом вирішувати, якими ці штати приєднаються до союзу. Законопроект Дугласа розлютив усіх противників рабства, але сенат всеодно схвалив його.Першою заявила про намір відокремитись від союзу Південна Кароліна. Згодом із союзу вийшло ще шість штатів. 4.02.1861 року делегати від 7 штатів зібрались на конвент, утворили власну організацію та прийняли тимчасову конституцію. Президентом був обраний Джефферсон Девіс. Сесеційні штати у конституції записали про непорушність права власності на рабів. Вони почали готуватись до виступу. Загострив ситуацію А. Лінкольн Кий відмовився визнати відокремленість штатів. 12.04.1861 року південці атакували фронт Самтер, який 13.04 капітулював. Це стало початком громадянської війни. Кожна зі сторін надіялась на швидку перемогу, оскільки мала свої переваги над супротивником. Президент оголосив терміновий набір до армії, але сформоване військо було ненадійним, необученим. Перша велика битва відбулась у липні 1861 року біля міста Манассас поблизу Вашингтона. Сили були приблизно рівні, однак федеральна армія «виступила на поле бою як на пікнік». Потрапивши під вогонь волонтери її розбіглись. Битва засвідчила недосконалість федеральної армії. Стало очевидно, що війну слід сприймат всерйоз. Конгрес терміново прийняв закон про набір 500 тис. добровольців.Були вжиті заходи щодо мобілізації економічних ресурсів для ведення війни. Була значно збільшена армія. Проте це не допомогло все-таки у реальному бою: війська зазнавали поразка за поразкою. Ширилось невдоволення громадськості.Важливим нормативним актом стало опублікування 22.09.1862 року відомої Прокламації А.Лінкольна про ліквідацію з 1 січня рабства на території бунтівних штатів.

Негри-раби звільнялись без відкупу. Ліквідація рабства не відбулась на всій території. Проголошення прокламації означало новий важливий етап в історії негритянського народу в США. Негри з піднесенням зустріли повідомлення про волю і можливість захищати право на свободу. Розпочалось створення окремих негритянських полків.На початку липня 1863 року відбулася кривава битва під Геттисбергом – найбільша у громадянській війні. Конфедерати змушені були відступити – перший великий успіх Півночі. Другу перемогу Північ отримала на західному фронті. Міссісіппі перейшла до її рук що стало катастрофою для Півдня. У травні генерал Грант розпочав наступ проти військ генерала Лі. Втрати були значними. Водночас із наступом Гранта розпочав наступ генерал Шерман. Він всупив до штату Джорджія, здобув столицю – Атланту та вирушив до Атлантичного узбережжя де здобув місто-порт Саванну.У сприятливих для Півночі умовах розпочалась передвиборча агітація. Перемогу здобув знову Лінкольн. Війна продовжувалась і Грант продовжив наступ. Він здобув Піттерсберг а поті Річмонд.Генерал Лі капітулював 9 квітня 1865 року. Авраам Лінкольн 11 квітня оприлюднив останню політичну промову, де виклав широкі плани реконструкції країни. 14 квітня він провів засідання Кабінету що стало для нього останнім. Того ж вечора Лінкольна застрелили на виставі. Отже, Громадянська війна завершилась перемогою Півночі, рабство було ліквідоване. Під час війни необхідно було вжити певних заходів для зміцнення стану Півночі.Конгрес 20.05.1862 року прийняв Закон про гомстеди – земельні наділи. Цей законт надавав будь-якому громадянинові право за сплатою реєстраційного збору у 10 тис. доларів отримати з 1 січня безкоштовно ділянку землі у 160 акрів, але право надавалось лиш тим, хто ніколи не брав участь у війні проти Штатів. Після 5-річного господарювання земля переходила у повну приватну власність.31 липня був прийнятий закон про покарання «за змову з метою повалення існуючої влади» і виступи проти урядових органів. 6 серпня було ухвалено закон про конфіскацію майна бунтівників у тому числі рабів. Згідно з цими законами на Півночі проводили арешти, закривали газети і товариства. Конгрес І Президент також вжили заходів стосовно мобілізації економічних ресурсів для ведення війни. 31 січня 1862 року був прийнятий відповідний закон про тимчасове державне управління залізничними і телеграфними лініями. Конгрес дав згоду на випуск державної позики у розмірі 250 млн доларів.1866 року було ухвалено закон про громадянські права, створено Бюро у справах колишніх рабів, які отримали волю. Основні економічні наслідки громадянської війни: 1.Настання нової ери в розвитку американської економіки. Промислове виробництво у північних штатах значно значно збільшило свої обсяги. Важливі зміни відбулися в с/г.2.винайдено і застосовано нові с/г машини: кінна, а згодом механічна жатка. 3.у господарстві країни остаточно переміг фермерський шлях розвитку, заснований на засадах капіталістичного виробництва.4.у південних штатах знищено плантаційно-рабовласницьку систему .5.різке зменшення збору бавовни. Основні політичні наслідки громадянської війни: 1.Перетворення США у федерацію- тобто в єдину союзну державу.2.Значне посилення президентської влади за А.Лінкольна.3. Встановлення нової форми правління- президентської республіки.4.Остаточне формування політичних партій республіканців і демократів.5. Прийняття 3-ох поправок до Конституції- 13,14,15, які склали 2 цикл поправок. У грудні 1865р. Конгрес прийняв 13 поправку до Конституції. Вона скасувала рабство на всій території США.Була скасована дія «чорних кодексів». У червні 1866р. проведено 14 поправку. Після її ратифікації необхідним числом штатів 28липня 1868р. вона стала значною частиною Конституції країни.Заборонено видання законів, що ущемляють права і привілеї громадян. Жодний штат не може позбавляти будь-кого життя, свободи і власності.14 поправка не поширювалась на індіанців, звільнених від сплати податків, але конституційно означала зрівняння в правах білого і чорношкірого населення.Права негрів проголошувались, але не гарантувались. 1869р. була прийнята Конгресом, а 1870р. ратифікована ¾ штатів і набула чинності 15 поправкадо Конституції.Вона була короткою : громадяни США не повинні позбавлятися виборчих прав чи обмежуватися у них з приводу раси, кольору шкіри або колишнього перебування у рабстві.

28.Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 року Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій. Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров'ю». Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу. . У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія. Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітетиГлавою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператораСпеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі державиКонституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії 27. Джерела і основні риси права Франції після Революції 1789.Кодифікації 1804, -7, -10. За час революц. виникло бурж. право, яке замінило феодал. право, установило нові виробничі відносини. У ході революції буржуазія висунула прогресив. принципи крим. права і процесу, вперше сформульовані ще в Декларації прав людини і громадянина 1789р. Був видан. 1-й крим. Кодекс.Він установл. суворі санкції за зазіхан. на священне право прив. власності. Будь-який виступ проти влади особливо жорстоко карався.Це було пережитком феодал. крим. права. Свідчен. того, що вже на самому почат. революц.крупна буржуазія була настроєна антидемократично закон Ле Шапельє 1791р., про робітничі корпорації, забороняв корпоративне об'єднання осіб однієї і тієї ж професії. Був установ-ний один для всіх станів суд. Створення єдиної національної правової системи- головне завдання революції 1789-1794 рр. для франц. буржуазії. Положення про розробку цив. кодексу було включене у Конституцію 1791 р.У 1793, -94, -96 рр.були запропоновані проекти Цив. кодексу. Після зміцненя влади буржуазії уряд Наполеона скасував шляхом прийняття закону, дореволюційне право і закони, прийняті у часи революції,що не відповідали інтересам крупної буржуазії, і розпочав вироблення нових кодексів (за Наполеона створили 5 основних кодексів цив., крим., торг., цив.-процес. і крим.-процес.). Перший- цив. кодекс(Кодекс Наполеона). 13.07.1800 р. була створ. кодифікаційна комісія; розробляла проект спираючись на законодавство, доктрину, попередні проекти кодексу, римське право.Закон 21.03.1804р. об'єднав усі прийняті 36 титулів до складу єдиного кодексу за назвою Code civil (Цив. кодекс). В основу кодексу були покладені принципи формально рівної правоздатності всіх громадян і не обмеж. прив. власності. Це призводило до свободи підприємництва, у селі — до закріплення права власності селян на землі, придбані ними в часи революції. Вперше в історії кодекс дав у стиснутій і точній формі основні полож. бурж. цив. права, він послідовно закріпив принципи капіталізму. Француз. цив. кодекс 1804р. займає центральне місце в системі наполеон-х кодексів, оскільки ним регулюються найважливіші екон. відносини капіталіст-го суспільства. Кодекс найзначніший за своїм обсягом (споч.- 2281 ст, вваж-вся найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу й за стр-рою). Кодекс виходить із поділу приватного права на цив. і торгове, складається з вступного титулу і 3-х книг. Там можна побачити принципи побудови інституцій римського права: особи, речі, зобов'язання, а структура кодексу в бурж. цив. праві дістала назву інституційної. Книга 1«Про осіб» вводить такі принципи як рівність, свободу. Кодекс в цілому продовжив тенденцію на скасування феод. правопорядку, феод. станових привілеїв, станових обмежень у правоздатності. Ст. 5. «будь-який француз користується цив. правами».Х-рна риса Кодексу Напол. – те, що в усіх його положеннях, які говорять про осіб, як носіїв,суб'єктів цив.прав, маються на увазі окремі фіз.ос., а не юрид.ос. Поняття юр. особи взагалі не відоме Кодексу.  Кодекс передбачав використання так званої «цив. смерті» як міри крим. покарання, яка означала, що засуджений втрачає власність на все майно, яким він володів, — після нього відкривається спадкування на користь його законних спадкоємців, до яких його майно переходить таким же засобом, як коли б він помер природним чином і без заповіту. У кодексі передбачається ряд обмежень у цив. правах для жінок. У першій книзі закріплювалися основні принципи сімейн. права. Кодекс значною мірою спирався на положення рим. права і феодальн. звичаєвого права. Тут закріплювались осн. принципи відносин у сім’ї:подружня вірність, допомога,підтримка; пануюче становище чоловіка в сім'ї;режим спільності для майна чоловіка і дружини.(з винятками);майнові відносини подружжя визначаються шлюбним договором, який укладався до шлюбу; За загальним правилом, якщо в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходить у власність чоловіка, і останній розпоряджається прибутками від цього майна. Розлучення припускається лише в суворо визначених випадках (порушення подружньої вірності, тяжкі образи й ін.). Якщо чоловік міг вимагати розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230), це було скасовано лише в 1884р. Щодо відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові; до матері ця влада переходила — та й то з обмеженнями - лише після припинення шлюбу, або в деяких, найважчих випадках зловживання батьком владою. Діти перебували під владою батька до повноліття (сини - до 25 р., дочки - до 21 р.) і без згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім (ст.148). Батько управляв майном дітей і мав з нього прибутки.Кодекс закріпив, що шлюб —це цив. договір;зберіг також введене в період революції розлучення. Книга 2«Про майна і різні видозміни власності», яка присвячена регламентації майнових прав, також виходить із класичного римського поділу: право власності, узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут займає інститут власності. В основі всього кодексу лежить необмежена приватна власність, як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законами і регламентами» (ст. 544). Власність на річ надає право на все, що ця річ виробляє (ст. 546). Власність на землю включає в себе власність на те що знаходиться під і над землею (ст. 552), це означало, що власник землі ставав повним і абсолютн. хазяїном усіх корисн. копалин, виявлених на його ділянці, що було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави і для промисловців,тому в 1810 р. вони добилися його відміни. Статті 5 і 6 закону від 21.04.1810 р. передбачали, що рудники можуть експлуатуватися лише на основі концесії, наданої державою.Ст. 545 говорила: «Ніхто не може бути примушуваним до уступки своєї власності, якщо це не робиться по причині суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування». Прогрес Кодексу про власність полягав в тому, що він закріпив основні завоювання революції, перемогу буржуазної власності над феодальною. Речі за кодексом ділилися на рухомі і нерухомі. Розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридич. формальностями і складностями. Якщо рухомим майном опікун міг розпоряджатися самостійно, то нерухомим — лише за згодою сімейної ради або суду. Спробою пом'якшити протиріччя, що виникають при зіткненні інтересів окремих приватн. власників, стало встановлення ряду законних сервітутів: про загальну стіну, про право проходу й ін. Книга 3 «Про різні засоби, якими набувається власність»-містить у собі правила, що регулюють набуття власності(спадкування — за законом і за заповітом, договори,порядок набуття власності); тут же викладаються і майнові відносини подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов'язання (які виникають, наприклад, по причині заподіяння шкоди. Спадкоємцями померлого ставали у такій послідовності: діти й інші спадкоємці, а також висхідні і бічні родичі. Родичі, від 12-ого ступеня рідства нічого не успадковували. Позашлюбні діти могли успадковувати лише тоді, коли були визнані в законному порядку, причому лише майно матері і батька.Вони не могли також одержувати майно за допомогою дарування або заповіту зверх того, могли бути спадкоємцями лише за законом. Кодекс в інтересах заможних буржуазних кіл розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко використовувалося для обходу законного порядку спадкування. За законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилася між ними порівну незалежно від віку і статі. Статті кодексу про спадкування відіграли чималу роль у поділі в Франції майна між дітьми померлих власників і значною мірою сприяли збереження тут постійного великого прошарку дрібних і середніх буржуа, численних селянських господарств.  Основну увагу законодавець приділяє в 3-ій книзі зобов'язальним,передусім договірним відносинам.Вони чітко регулювались, що було р-том спадщини римськ. права. Договір за кодексом - це «угода, за допомогою якої одна або кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати щось, зробити щось або не робити чогось». у кодексі закріплюваись ідеї про формальну рівність сторін у договорі, про автономію індивідуальної волі. Згода сторін-необхідна умова дійсності договору. В кодексі майже не було статей, які регулюють відносини між хазяїнами і робітниками,а ті, що були по цьому питанню- робили відкриту підтримку хазяїнам у випадках, коли їхні інтереси стикалися з інтересами робітників. Кодекс приділяє особливу увагу непорушності договорів і праву сторін (фактично сильнішої сторони) встановити будь-який зміст договору. Ст. 1134 кодексу вказує, що «угоди, законноукладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав». Договір встановлює безумовну зв'язаність сторін: угоди «можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін». У випадку невиконання договору, у якому передбачається зобов'язання боржника надати річ кредитору, останній може через суд вимагати передачі йому цієї речі. За ст. 1142 «будь-яке зобов'язання зробити або не зробити призводить до відшкодування збитків у випадку невиконання з боку боржника».  Кодекс установлював найширші рамки, у межах яких будь-який власник мав повну свободу діяльності, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів, юридично закріплюючи цим свободу підприємницької діяльності.Сторона в договорі не може посилатися на те, що договір виявляється для неї невигідним, а для контрагента може бути джерелом безпідставного збагачення. Лише в окремих випадках явна невигідність договору для однієї із сторін може бути підставою визнання його недійсним.Відповідно до ст. 1674 , якщо продавець нерухомості продав майно по ціні, що становить не більше 7/12 дійсної ціни, договір може бути визнаний недійсним. Крім договору є і інші підстави виникнення зобов'язань, як заподіяння шкоди. Кодексу відомо і «натуральне зобов'язання», суть якого полягає в тому, що не можна вимагати його виконання в судовому порядку. Проте, якщо зобов'язання буде виконане, то не можна вимагати повернення невиконаного. У якості «натурального зобов'язання» назване зобов'язання дати придане дітям. Протягом XIX ст. змін у зобов'язальні відносини практично не було внесено. Кодекс написаний простою і доступною мовою. Великої популярності Цив. кодексу сприяли і його чисто юридичні якості: стрункість викладу, чіткість у трактуванні основних інститутів, стислість і ясність формулювань. Цив. кодекс відіграв значну роль у праві за межами Франції. У різних країнах буржуазія, приходячи до влади і прагнучи зміцнити своє панування, вводила, з певними змінами, француз. цив. кодекс”. У 1807 р. був прийнятий спеціальний Торг. кодекс Франції, який регулював такі важливі для буржуазії правовідносини, як комерційна діяльність, торг. біржа, морська торгівля тощо і доповнював Цив. кодекс положеннями про юридичні дії, що провадилися комерсантами. Торг. кодекс складався з чотирьох книг. 1-а книга містила загальні положення, які мали відношення до комерсантів — осіб, котрі складали «торг. акти в порядку здійснення своїх звичайних занять». 2-а книга була присвячена питанням міжнародної і морської торгівлі, 3-тя — банкрутствам, 4-та — торг. юрисдикції. Француз. буржуазна революція рішуче ламала численні феодальні установлення і звичаї щодо злочинів і покарань. Мета — захистити основи буржуазного ладу як від реставраторських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних мас. Основні принципи буржуазного крим. права були зафіксовані подібно до цив. права також у Декларації прав людини і громадянина 1789 р. «Ніхто не може бути обвинуваченим, затриманим або ув'язненим інакше як у випадках, передбачених законом», — було сказано в ст.7. Це положення було спрямоване проти свавілля феодальної юстиції,що утверджувало найважливіший принцип буржуазної законності: нема злочину і нема покарання без зазначення про це в законі. Встановлювалося також правило, за яким закон зворотної сили не має.На крим. право поширювалось і загальне положення про рівність усіх громадян перед законом, що означало відмову від принципів крим. права феодального періоду і було значним кроком уперед. Однак дуже скоро з'ясувалося, що всі ці гарантії буржуазія зовсім не збиралася поширювати на народні маси. У 1789 році Установчі збори приймають Закон проти стовпищ, який установлював суворі крим. покарання (аж до страти) для осіб, що брали активну участь у масових народних виступах. Підсумок розвиткові крим. законодавства французької буржуазної революції підбив Крим. кодекс 1810 р. Він забезпечував послідовний, неухильний захист капіталістичної власності, експлуатації і буржуазної держави. Жорстокі покарання встановлювалися за посягання на приватну власність, за порушення прав власника. Суворо переслідувалися державні злочини, кара чекала за найменшу непокірність властям. Структура Крим. кодексу 1810 року була більш складною, хоча в цілому дотримувалася побудови Крим. кодексу 1791 р. Складався з чотирьох книг: 1-а книга присвячена покаранням кримінальним (болісним і ганебним) виправним. Покарання болісні та ганебні - смертна кара, каторжні роботи, депортація—довічне заслання в одну з французьких колоній, гамівний дім. Ганебні покарання: виставляння біля ганебного стовпа, вигнання, громадська деградація — усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох цивіл. прав. Виправні покарання: тюремне ув'язнення, штраф, тимчасове позбавлення деяких прав – політичних, громадянських та сімейних. Кодекс детально описує порядок застосування покарання. Ст.12,13 говориться про здійснення смертної кари : “ Всякому засудженому на смерть відрубується голова. Засуджений до смертної кари за вбивство батька супроводжується на місце страти в сорочці, босоніж, з чорним покривалом на голові ( він виставляється на ешафоті, в той час як судовий пристав читає народу обвинувальний вирок; слідом за цим йому відрубується кисть правої руки, а потім його негайно страчують).” Публічне здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною метою покарання, як і раніше залишилось устрашіння. Книга друга кримінального кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності ( божевілля і примушення до скоєння злочинів силою).Кодекс не встановлював мінімального віку крим. відповідальності. Але до осіб, які не досягли 16 р., застосовувалось більш м’яке покарання.  3-я книга кодексу присвячена злочинам і проступкам, які були двох видів: публічні і приватні. Публічні: дії, спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою.Серед публічних злочинів, на відміну від феодал. права, не називаються релігійні. Крім конкретного переліку крим. діянь, ця частина кодексу визначила також, в кожному конкретному випадку, вид і міру покарання.4- та книга була присвячена поліцейським порушенням і покаранням (короткострокове ув’язнення, штраф, конфіскація певних предметів). Крим. кодекс Франції 1810 р. мав велике прогресивне значення, ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх громадян перед законом, закріплював основні положення буржуазної законності. Позитивною рисою кодексу була ясність, точність і виразність його формулювань. Вплив Кодексу 1810 р. позначився на розвитку кримінального права в багатьох країнах. В 1808 р. був прийнятий крим.-процес. кодекс, який закріпив принцип призначення суддів урядом і затвердив трьохступеневу систему суду, яка відповідала діленню на три види правопорушень, встановленому Крим. кодексом. Мировий суддя, який здійснював по крим. справах функції суду простої поліції, був першою інстанцією. Друга інстанція була представлена судом виправної поліції, це був колегіальний суд, але діяв він без присяжних засідателів. 3-ою інстанцією являвся апеляційний суд, він був колегіальним з присяжними засідателями і складався з 2-х відділень: по крим. та цив. справах. Очолював судову систему касаційний суд. При суді перебувала прокуратура, яка підтримувала обвинувачення і здійснювала нагляд за законністю дій посадових осіб судового апарату.

29.Державний устрій та політичний режим Німепцької імперії кінця 19-поч 20 ст. Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній. Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора. Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19). Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим. Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація. В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.