66.Особистість у вимірах філософського аналізу

Багато в світі дивних див, Та найдивніше з них — людина. Евріпід Людина — унікальне творіння природи, суспільства і самої себе. Про унікальність людини говорили і писали з давніх давен. Людина — "найдивніше з дивних див" — з її неповторністю, із багатоманітними біологічними, соціальними, культурними, моральними, психологічними рисами є об'єктом різних наук. У ряді країн створено спеціальні центри, які здійснюють комплексні дослідження проблеми людини та координують розробку цих питань різними науковими та навчальними закладами.

Філософія ж на основі узагальнення досягнень, здобутих різними науковими дисциплінами, має своє, специфічне бачення людини. Вона вивчає людину як суще особливого роду, осмислює питання про природу, буття, сутність і велетенські духовні ресурси людини.

Про важливе місце проблеми людини у філософії свідчить той факт, що сформувалася навіть спеціальна дисципліна — філософська антропологія, тобто філософське вчення про людину.

Родоначальником філософії людини є Сократ. Вважають, що сучасна світова філософія нині переживає справжній антропологічний бум, антропологічний ренесанс, зокрема в дослідженні філософсько-антропологічної думки в історії філософії. Інтенсивно вивчається також проблема людини в історії філософської думки в Україні. Видано чимало праць, присвячених сучасним філософсько-антропологічним течіям в окремих регіонах і країнах світу.

індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціальне значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість — це суспільний індивід, якому притаманні соціальне значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціальне значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Система ж ця динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші соціальні якості, але є якості і непроминущі. Наприклад, інтереси особистості у різних умовах можуть бути різними, але інтерес як такий притаманний їй завжди. Він є рушійною силою дії індивіда.

67.Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам трьох видатних сучасників – Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Основне положення філософії Шопенгауера полягає у тому, що воля є “абсолютним” народилося у теоретичному аналізі Канта і Фіхте. Теорією думок чи ступеням вольового феномену він зобов'язаний Платону, а загальним тверезо – песимістичним напрямком філософії про заперечення волі – буддизму. Життєвим ідеалом філософа був буддистський самітник. Не зважаючи на перегук ідей з східними вченнями, Шопенгауер постійно підкреслював самостійне виникнення своєї філософської системи.

На думку Шопенгауера, що повністю співпадає з думкою Канта, світ є відмінним від власного уявлення людини. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів, і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Наші фактичні пізнання відносяться не до самого світу, яким він є насправді, а лише до світу явищ. Пізнавальна свідомість сприймає світ через сітку особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення. Але світ, народжений процесом пізнання, як вважає Шопенгауер, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Отже, Шопенгауер розрізняє два світи. Один – це уявлення. Інший, відокремлений від нього проваллям, це світ реальний, світ – воля. В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у часі та просторі. Інший не співвідноситься з часом та простором. Він вільний від усяких меж і нічим іншим не сформований і не скутий. Розрізнити ці два світи — завдання філософії Шопенгауера.

Отже, існують дві різні сфери; сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального і щось зовсім інше, до сих пір нерозгадане, таємниче, можливо принципово незрозуміле. “Це вже не уявлення, а воля…” Світ і всі його феномени, каже Шопенгауер, – лише об’єктивація волі. Коли волі не стане, “скасуються й усі ті феномени, те незмінне напруження й безконечні та безупинні зусилля на всіх щаблях об’єктивності, в яких і завдяки яким існує світ; зникнуть усі розмаїті форми, що змінюють одна одну; зникнуть усі вияви волі, а зрештою, й універсальні форми тих виявів – час і простір, а також її остання фундаментальна форма – суб’єкт і об’єкт – усе це скасується. Нема волі — нема уявлень, нема світу. Отже, перед нами лише ніщо”. “Воля — це початок усього існуючого. Це означає сутність прихованого існування феноменів. Воля — це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав”

Будучи незмінною тотожною самій собі, воля не залежить ні від яких установок. Вона вільна у своїх проявах, сама стверджує чи заперечує себе. Людина, отже, істота прагнуча, бажаюча, а вже тоді пізнаюча, мисляча. Такий погляд, на думку Шопенгауера, створює особливу моральність, що і народжує героїв і святих.

68.1) Правове регулювання – законодавче встановлення допустимих форм використання природного потенціалу і застосування нормативно-правових актів як державного так і міжнародного рівнів. Основними критеріями ефективності в правому регулюванні слід вважати несуперечливість, прогресивність, необхідність і достатність. Правові норми повинні відповідати сучасним екологічним вимогам, бути здійсненними, мінімально можлива кількість нормативних актів повинна забезпечити комплексне вирішення проблем прямого регулювання природокористування.

2) Економічне регулювання – державне планування (відбір проектів, економія сировини, енергії і матеріалів), економічне стимулювання та контроль з боку держави (системи штрафів, компенсацію за викиди, перерозподіл прибутків тощо) за використанням природного потенціалу з використанням ринкових механізмів. Основними критеріями ефективності в економічному регулюванні слід вважати – досягнення запланованих природоохоронних цілей із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального природоохоронного ефекту, співвідношення витрат на здійснення природоохоронних заходів до отриманого екологічного ефекту.

3) Інформаційно-технологічний напрям – розробка і впровадження наукоємних, мало- і безвідходних технологій, моніторинг стану довкілля і прогноз розвитку екологічного стану територій, доступ всіх зацікавлених верств населення до екологічної інформації та гласність/прозорість прийняття рішень. Критеріями ефективності в даному випадку можуть бути: науково-технічний рівень розробок; покращення стану здоров’я населення за рахунок зменшення впливу негативних екологічних факторів;співвідношення між рівнями фактичного забруднення навколишнього природного середовища або виснаження природних ресурсів і гранично допустимого забруднення або виснаження, яке базується на науково обґрунтованих оцінках і характеризується як критичне навантаження на навколишнє природне середовище; скорочення витрат природних ресурсів та енергії на одиницю продукції.

69. 1.Этнос как системная целостность.

Вне этноса нет ни одного человека на земле. Каждый человек на вопрос:

«Кто ты?» – ответит: «русский», «француз» и т.п. Этническая принадлежность

обнаруживается в сознании людей, но не есть продукт самого сознания –

нельзя сознательно, по договоренности объединиться в этнос. Также нельзя по

договоренности сменить национальную (этническую) принадлежность, как меняют

гражданское состояние или подданство. Очевидно, этническая принадлежность

отражает какую-то сторону природы человека, гораздо более глубокую,

внешнюю по отношению к сознанию или психологии.

Этнос – коллектив особей, выделяющий себя из всех прочих коллективов.

Этнос более или менее устойчив, хотя возникает и исчезает в историческом

времени. Нет ни одного реального признака для определения этноса,

применимого ко всем известным случаям. Общность территории, языка,

происхождения, исторической судьбы, материальной культуры, экономической

жизни, идеологии иногда являются определяющими моментами, иногда – нет.

Вынести за скобки можно только одно – признание каждой особью: «Мы – такие-

то, а все прочие – другие». Поскольку это явление универсально, можно

предположить, что оно отражает некую физическую или биологическую

реальность, которая и является искомой величиной. Интерпретировать эту

величину можно только путем анализа возникновения и исчезновения этносов и

установления принципиальных различий этносов между собой.

Л.Гумилев применил к этносфере общую теорию открытых систем. Этнос –

не просто скопище людей, теми или иными чертами похожих друг на друга, а

система различных по вкусам и способностям личностей, продуктов их

деятельности, традиций, вмещающей географической среды, этнического

окружения, а также определенных тенденций, господствующих в развитии

системы. Этнос, как любая система, имеет элементы и связи. Главное в любой

системе – не составляющие ее элементы, которые могут вовсе не походить друг

на друга, а связи между ними. Мера устойчивости этноса как системы

определяется не его массой, то есть численностью населения и точностью

копирования предков, а среднестатистическим набором связей различных весов

и знаков. Этим и создается эластичность этноса, позволяющая ему

амортизировать внешние воздействия и даже иногда регенерировать, ибо

«многосвязная» система восполняет ущерб перестройки связей. Разрушение же

связей приводит к исчезновению системы.

Этнос – система динамическая. В ней первоначальный заряд энергии

постепенно расходуется, а энтропия непрерывно увеличивается. Поэтому

система должна постоянно обмениваться с окружающей средой энергией и

энтропией. Этот обмен регулируется управляющими системами, использующими

запасы информации, которые передаются по наследству. В нашем случае роль

управляющей системы играет традиция, которая равно взаимодействует с

общественной и природной формами движения материи.

Этническая целостность не совпадает ни с семейной ячейкой, ни с

уровнем развития производства и культуры. Социальные формы, в которые

облекаются внутриэтнические целостности, причудливы и не всегда совпадают с

подразделениями этносферы. Этнос тесно связан с вмещающим ландшафтом;

ландшафт действует на этнос принудительно, и при его смене этнос вынужден

лтбо исчезнуть, либо выработать новую форму адаптации, что означает смену

стереотипа поведения. А это свидетельствует о появлении нового субэтноса

или даже этноса, если популяция мигрирует за пределы этноландшафтной зоны.