80. Місце й роль людини в історії

Важливе місце в філософії історії займає проблема місця й ролі людини в історії.Людина – це вільна особа, яка має права і можливості сама визначати свої життєві цілі, вибирати напрями діяльності, свій добробут і суспільний статус. Вона, на мою думку, займає визначальне місце в історії. Роль особистості в історії надзвичайно велика, зокрема видатної особистості. Своїми діями, вчинками людина здатна впливати на перебіг історичних подій. Кожна людина є відповідальною перед історією, і в цьому є елемент ризику, пов’язаний із вирішенням особою питань історичного розвитку, бо перебільшення ролі людини може призвести до викривлення розуміння історичного процесу в теорії і до значних деформацій на практиці.

Історичний процес постає у свідомості людини як наслідування та збереження основних тенденцій розвитку, і беручи з досвіду минулого все найкраще і в той же час осмислюючи прорахунки, помилки та негативні явища, які в ньому відбувалися, людина повинна створювати відносно цілісну картину майбутнього.Багатогранність та неоднозначність проблеми людини в історії потребує адекватного, багатостороннього підходу до її вирішення з урахуванням великої кількості причин, які визначають місце й роль особистості в тому чи іншому моменті історичного розвитку.

82. Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру. Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій.

У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.

Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

83.Проблема змісту життя людини

Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янен-ня та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників - старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Увесь трагізм забуття питання про сенс життя глибоко та яскраво розкрито у творі Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча». Головний герой усе життя заклопотаний буденними інтересами та справами, заглиблений у дрібні інтриги та проблеми, обдурював та прикидався, грав роль у суспільстві. І раптом, коли тяжко захворів та опинився перед обличчям смерті, з жахом зрозумів, що життя пройшло, але життя і не було, оскільки не було у ньому сенсу. Людина може поховати питання про сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства.

перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.

Проблема смерті та безсмертя

Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Саме усвідомлення ско-роминучості життя спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя. Ще Бенедикт Спіноза зазначав, що душа свідомо та несвідомо прагне одвічно тривати у своєму існуванні і зусилля, що прикладаються нею, є її справжня суть. Дійсно, людина намагається не минати, а бути, бути завжди, бути безмежно. її томить жага вічного буття. Звідси, з одного боку, намагання увічнити себе в історії своїми справами, нащадками, пам'яттю про себе, нехай навіть поганою. З іншого - розрадити себе ідеєю про безсмертя душі в різних її модифікаціях. Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.

Невгасима жага безсмертя знаходить свій вираз і в культі предків, що за суттю виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважаюсь, що саме культ померлих предків народжує язичні вірування, а згодом і релігію. Людина - єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців - вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). Культ предків у різних народів має різні форми, що обумовлено їх неоднаковим ставленням до смерті. Загальним для дохристиянської культури є переконання, що після смерті померлі продовжують користуватися усіма радощами земного світу, тому їм залишали майно, рабів тощо, тим самим знатні люди залишали переваги свого земного життя. При відмінах у погребальних звичаях тут панувало прагнення увічнення не душі, а плоті, зберегти Ті для наступного неземного життя. Християнський погляд на смерть принципово інший. По-перше, перед фактом уходу з життя усі рівні, смерть усіх зрівнює. По-друге, не сприймається язичницьке обожнювання трупу. Тіло слід віддати землі, щоб звільнити безсмертну душу.

Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Це ставлення навіть вважають еталоном, індикатором цивілізації. Сучасна людина дедалі більше приходить до думки про необхідність зруйнувати «табу смерті», яке тривалий період панувало в культурі, відмовитись від примітивного оптимізму, коли кожний прикидається, що смерть не має до нього ніякого відношення. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Життя та смерть невідривно взаємопов'язані. Від сенсу, який надаємо життю, залежить і сенс, що надається «смерті. Життя, яке не має сенсу, не може надати сенсу і смерті, але й смерть, яка не має сенсу, отруює всілякий сенс, що можна надати життю. Смерть - випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.

85.

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він по¬ходить від двох грецьких слів: «філео» — любов (у деяких філософіях від: «філос» — приязний, друг) і «софія» — му¬дрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі — «любов до мудрості». Українські філософи XVIII—XIX ст., і передусім Г. Сковорода, познача¬ли філософію словом «любомудрів». Вперше термін «філо-софія» з'явився у вжитку відомого давньогрецького мисли¬теля Піфагора (прибл. 570—497 р. до н.е.), який вважав, що «мудрість» — це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив славет¬ний давньогрецький філософ Платон (429—347 р. до н.е.). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисци¬плінарної диференціації. Знання були синкретичними, тоб¬то єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформа¬цію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо.Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII—VI ст. до н.е. у таких осе¬редках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, до¬сягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

86

, Футурологічні функція: відповідає на питання про те, яким має бути майбутнє. футурологічна функця. Ця функця безпосередньо витка з

історичності світоглядних унверсалій. Саморегуляця людської активності значнимчиномспираєтьсянарізноманітніпрогнози.

Універсалом,які виконують футурологічну функцю, з'являються у результаті соціокультурнихсуперечностей, змальовуючи контури майбутнх соціальних практик.

87

Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюдський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремої людини практично в будь-якій точці планети. Наприклад, загроза термоядерної катастрофи, загроза деградації природного середовища та екологічного самогубства людства, продовольча проблема, проблеми боротьби з небезпечними для людства захворюваннями і т. д. Всі ці проблеми породжені роз'єднаністю людства, нерівномірністю його розвитку. Свідоме початок ще не стало найважливішою передумовою людства як єдиного цілого. Негативні результати і наслідки неузгоджених, непродуманих дій країн, народів, окремих людей, накопичуючись в глобальних масштабах, стали потужним об'єктивним чинником світового економічного і соціального розвитку. Вони роблять все більш істотний вплив на розвиток окремих країн та регіонів. Їх рішення передбачає об'єднання зусиль великої кількості держав і організацій на міжнародному рівні.

1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав:

а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів;

б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку.

2. Проблеми взаємодії суспільства і природи:

а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища;

б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством);

в) освоєння світового океану та космічного простору.

3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства:

а) проблема зростання народонаселення;

б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей;

в) проблеми освіти і культурного зростання.

88

Поняття «особистість» широко використовується в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивідуальність. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин. Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

89

Воля - одна з основних філософських категорій, що характеризують сутність людини і її існування, що складається з можливості особистості мислити і діяти у відповідності зі своїми представленнями і бажаннями, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу. Філософія волі людини була предметом міркувань Канта і Гегеля, Шопенгауэра і Ницше, Бердяєва і Соловйова. Воля розглядалася в співвідношенні з необхідністю, зі сваволею й анархією, з рівністю і справедливістю. Свобода волі – поняття, що означає можливість безперешкодного внутрішнього самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і задач особистості.

Щоб зрозуміти сутність феномена свободи особи потрібно розібратися в протиріччях волюнтаризму і фаталізму, визначити границі необхідності, без якої немислима реалізація волі. Діяти в дусі вамонтаризма – значить не сполучатися з об'єктивними умовами буття, із законами природи, видаючи свою сваволю за вищу мудрість.

Фаталізм навпроти визначає споконвічно весь хід життя людини і його вчинків, пояснюючи цією це долею, чи волею Бога, чи детермінізмом замкнутої системи, де кожне наступна подія твердо пов'язана з попередніми. Тут по суті справи не залишається місця для вільного вибору, тому що немає альтернатив.

90

Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Гуманізм це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії

93

Анаксимен являлся последним представителем милетской школы. Анаксимен укрепил и завершил тенденцию стихийного материализма — поиск естественных причин явлений и вещей. Материей он считает неограниченный, бесконечный, имеющий неопределённую форму воздух, из которого возникает всё остальное. «Анаксимен… провозглашает воздух началом сущего, ибо из него всё возникает и к нему всё возвращается».

Анаксимен материализует апейрон, чисто абстрактное определение своего учителя. Для описания свойств мирового первоначала он привлекает комплекс свойств воздуха. Воздух Анаксимена одновременно отвечает идеям и Фалеса. Воздух у Анаксимена — самая бескачественная из всех материальных стихий; прозрачная и невидимая субстанция, которую трудно/невозможно увидеть, которая не имеет цвета и обычных телесных качеств. При этом воздух — это качественное первоначало, хотя во многом является образом всеобщей стихийности, наполненным обобщенно-абстрактным, универсальным содержанием.

Согласно Анаксимену, мир возникает из «беспредельного» воздуха, и всё многообразие вещей есть воздух в различных своих состояниях. Благодаря разрежению из воздуха возникает огонь, благодаря сгущению— ветер, облака, вода, земля и камни.. Беспредельный воздух у Анаксимена объемлет собой весь мир, является источником жизни и дыхания живых существ.

95.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та ба­чення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

96

Знаменитий грецький філософ Демокріт (нар. бл. 470 до н.е.) приймає тезу про те, що буття є щось просте, розуміючи під ним неподільне - атом ("атом" по-грецьки означає "нерассекаемое", "нерозрізані"). Він дає матеріалістичне трактування цього поняття, мислячи атом як найменшу, далі не ділимо фізичну частку. Таких атомів Демокріт допускає незліченна безліч, тим самим відкидаючи твердження, що буття - одне. Атоми, по Демокриту, розділені порожнечею; порожнеча - це небуття і, як таке, непізнавана: відкидаючи твердження Парменіда про те, що буття не множественно, Демокріт, однак, згоден з еліатів, що тільки буття пізнаване. Характерно також, що і Демокріт розрізняє світ атомів - як істинний і тому пізнаваний лише розумом - і світ чуттєвих речей, що представляють собою лише зовнішню видимість, сутність якої складають атоми, їх властивості та руху. Атоми не можна бачити, їх можна тільки мислити. Тут, як бачимо, теж зберігається протиставлення "знання" і "думки". Атоми Демокріта розрізняються за формою і величиною; рухаючись в порожнечі, вони з'єднуються ("зчіплюються") між собою в силу відмінності за формою: у Демокріта є атоми круглі, пірамідальні, криві, загострені, навіть "з гачками". Так з них утворюються тіла, доступні нашому сприйняттю.

97.

Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей” “світові ідей”.

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.

Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.

98

Пильної уваги заслуговує питання про походження, сутності та функції держави, оскільки саме держава є ядром політичної системи, найстарішим і розвиненим політичним інститутом. Ось чому у всіх великих філософських системах, починаючи з античності, присутній вчення про державу. Це теорія ідеальної держави Платона, "Політика" Арістотеля.

Антична філософія в особі Платона і Аристотеля розглядала виникнення держави як прояв природних потреб, властивих людині. Формування станів філософів, воїнів і працівників і було проявом цих потреб. В Аристотеля держава ототожнювалося з суспільством, тому політична сфера охоплювала все: сім'ю, релігію, культуру, мистецтво. Бути членом суспільства означало бути членом держави, отже діяти відповідно до його законами.У сучасній теорії держави вирізняють два основних типи політичного режиму: тоталітарний та демократичний. Цей поділ бере початок ще з вчень Платона. На його думку існувало чотири типи політичного режиму: демократія, тиранія (тоталітаризм), тімократія (влада благородних воїнів) та олігархію. Згодом тімократія та олігархія були подолані історією (перша повністю, друга частково), а демократичний та тоталітарний режими перетворилися у нині панівні форми.

100

представители патристики сыграли двойственную роль:

1. положили конец античной философии;

2. положили начало средневековой философии.

А кто же формировал идеологию патристики Общее понятие «отцы церкви»..остановимся на Блаженном Августине.

Епископ Августин (354 - 430) изложил более или менее полную систему христианского мировоззрения. В его истолковании были даны все мировые проблемы. Смысл жизни - ожидание Страшного суда и царства Божьего на земле; происхождение мира - 6 дней творения. Августин был плодовитым философом и богословом. Самые знаменитые из его трудов - «Исповедь» и «О граде Божьем». Августин ввел в христианство мировоззрение мысли создателя и его последователей. И до сих пор в христианской философии существует направление августинцев, которые следуют образу жизни Святого Августина.

102,

Систематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226—1274) був удостоєний після смерті почесного звання «ангельський доктор», а в 1323 р. — зачислений до святих. У 1879 р. його філософія офіційно проголошена філософською доктриною Ватикану. Започаткований ним філософський напрям томізму.

Томізм — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

У своїх працях Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики (типу релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням теології, поєднанням догматичних тверджень з особливим інтересом до формально-логічних проблем), спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді.Згідно з ним «існуюче» і «благе» є тотожними, а індивід — особистісним поєднанням душі і животворимого нею тіла. Душа людини нематеріальна і самосуща, проте сама по собі не є «повною» людиною, вона реалізується завдяки тілу. От окончательного падения в сердцах людей церковь спас Фома Аквинский. Он постригся в монахи, отказавшись от денег и титула. Оставил после себя огромную библиотеку. Он создал учение о гармонии веры и разума, в котором указывал, что они находятся в вечном противоборстве. И то и другое направлено к свету, только разными путями. Проведя черту между естественным и сверхъестественным, Фома признал их самостоятельность. Хотя бы внешнюю. Но если возникали конфликты, правда оставалась на стороне Божьих откровений. И никаким естественным доказательствам нельзя доверяться. Так как истина откровений превыше всего, то есть, вроде бы философия стала самостоятельной, но в то же время был строгий контроль над любым поползновением чему-либо противоречить. Усилиями церковных верхов нераздельно установилось единовластие. Не согласных с церковниками уничтожали духовно и физически.

103

Ніколо Кузанський - один з найвидатніших європейських мислителів XV століття, основоположник італійської натурфілософії. Його філософська думка сприяла переходу від філософії Середньовіччя до філософії Відродження: останній схоласт та перший гуманіст, раціоналіст та містик, богослов та теоретик математичного природознавства.

Філософська концепція Миколи Кузанського може бути розглянута:

1. як підведення підсумків розвитку середньовічної філософської традиції, синтез її базової проблематики і підсумування основних досягнень як схоластичного, так і містичного її напрямків;

2. в якості прологу філософії відродження, що задав основні вектори розгортання проблематики і аксиологічні орієнтири ренесансної філософської культури (гуманізм, пантеїзм, емпіризм, натуралізм та ін.);

3. як передчуття філософських ідей Нового часу (закладені М. Кузанським основи диференціального числення, конгруентність багатьох фрагментів його концепції з ученнями більш пізніх Декарта й Лейбніца ).

Основні праці : «Про католицьку згоду» (1433), «Про вчене незнання» (1440), «Про прихованого Бога»(1442), «Апологія вченого незнання»(1449), «Про бачення Бога»(1453), «Про буття як можливість»(1460)

104

Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Акцент у філософських міркуваннях Леонардо падає на те, що світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника. Отже, завдання людини полягає у пізнанні природи. Основа пізнання — досвід, а початок — відчуття, серед яких першим є зір, бо він відіграє вихідну роль у нагромадженні особистого досвіду. На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами. При тому найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення, оскільки математика та геометрія не знають якостей і можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.

105

Помітний слід залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473—1543).Народився в Польщі,освіту здобув в Італії.Все життя присвятив розробці геліоцентричній системі світу.По Копернику «Земля знаходиться в русі і не являється центром світу. Земля обертається навколо своєї осі і разом с ін..планетами навколо сонця. Його твір "Про колообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людському розуму. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він не просто відродив давно забуту геніальну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Арістарха Самоського. Геліоцентрична теорія Коперника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Арістотеля—Птолемея та стала відправною точкою розвитку нової астрономії, фізики,. Коперник також уперше реалізував принцип «не все бачене — достовірне». В його книзі містяться теореми з планіметрії і тригонометрії (у тому числі і сферичної), необхідні автору для побудови теорії руху планет на основі геліоцентричної системи. Микола Коперник дуже красиво і переконливо доводить, що Земля має кулясту форму, приводячи як доводи стародавніх учених, так і свої власні.

106

Дж. Бруно (548-1600) - італійський філософ-пантеїст, домініканець. Отримав сан священика, заперечував негрішимість Церкви, докоряв духовенству за неосвіченість і жадібність, а філософам - за сліпе поклоніння авторитету ( наприклад Аристотелю). Був спалений за наказом інквізиції як єретик.Бруно прийшов до висновку, що Бог є непізнаваним. Тому метою філософії він вважав не пізнання надприродного Бога, а пізнання природи, яка є, на його думку, "богом в речах". Бруно ототожнював природу з Богом, тобто був пантеїстом. Він дивився на природу як на шати Божества, як на втілення божественної діяльності (природа - прояв Бога). За його вченням Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу. Але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і вважати, що світ має кінець - означає обмежувати могутність Божества.Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

107

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу. Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання – сила”.Головною роботою Б. є “Новий Органон” (1620рр.).

Различает 4 вида идолов

1.Рада-он коринится в органичности человеческого ума и несовершености органов чувств.

2.Призрак «пещеры»-связан со специфическими условиями воспитания отдельных людей

3.Призрак «Рынка»-связан с влиянием человека на общественон мнение

4.Призрак «театра»-связан со слепой верой в авторитет фил.систем.