42. Поняття та строки позовної давності.

Претензійний строк — це встановлений законодавством проміжок часу, протягом якого особа у встановлених законом випадках має звернутися до порушника договору з вимогою (претензією) про врегулювання спору, що виник між ними, їх дотримання має важливе значення, оскільки надалі від цього залежить можливість позовного захисту. Водночас сфера застосування цих строків обмежена і за суб'єктним складом, і за колом відносин (деякі господарські відносини). Більш загальною є вимога дотримання строку позовної давності, яка стосується всіх учасників цивільних правовідносин. Позовна давність — це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК). Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного становища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фактор часу у господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем. Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулювання людської діяльності.Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, розвиваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної матерії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів. Загальні часові параметри функціонування правовідносин визначаються передусім правовою нормою. Поняття "строк", "давність", "своєчасно", "негайно" та інші, які відображають часові зв'язки, часто включаються до змісту правових норм (статті 67, 71, 72, 156 та інші ЦК України). У чинному ЦК України містяться лише норми, що регулюють дію позовної давності, але немає загальних положень про строки, які б стосувалися усіх інститутів цивільного права. Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: а) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; б) як одна з умов, що визначає їх зміст; в) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо. Строки звичайно розглядаються за їх місцем у системі юридичних фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, маючи на увазі закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і строки, які обмежують їхню дію у часі. Конкретні строки здійснення, особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв державної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їхню зміну за угодою сторін (наприклад, строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визначити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк). Не викликає сумніву вольовий характер строків, встановлюваних самими учасниками правовідносин або за рішенням суду, арбітражного суду чи іншого юрисдикційного органу. Як результат вольових і усвідомлених юридичних дій суб'єктів права строки мають на собі відбиток суб'єктивного, але будучи встановленими, вони існують об'єктивно. У сфері цивільно-правових відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Перебіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за правилами, встановленими за волею законодавця. Серед обставин, які впливають на перебіг строків позовної давності (зупинення, перерву), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил держави, у складі яких перебувають позивач або відповідач (ст. 78 ЦК); пред'явлення позову у встановленому порядку або здійснення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу (ст. 79 ЦК), тощо. Суд, арбітражний чи третейський суд занаявності поважних причин пропуску строку позовної давності можуть відновити цей строк і захистити порушене право (ст. 80 ЦК).

43. Понятие и содержание права собственности в Украине. Закрепление отношений собственности правовыми нормами в обществе означает признание государством принадлежности материальных благ, в первую очередь, средств производства, отдельным частным владельцам – лицам или коллективам – или самому государству, как «совокупному владельцу». Законодательство закрепляет принцип принадлежности имущества определенным лицам-владельцам и его неприкосновенность, определяет порядок приобретения имущества в собственность, содержание, объем и средства осуществления правомочий владельца, обеспечивает средства охраны и меры защиты собственности. Нормами отраслей права закрепляется, в первую очередь, сам принцип «священности и неприкосновенности» частной собственности, возводимой в конституционный принцип, и определяется совокупность мероприятий по защите частной собственности административно-правовыми и уголовно-правовыми средствами. Специфика права собственности: владелец осуществляет правомочие по владению, пользованию и распоряжению имуществом своей властью и в своих интересах. Право собственности – это право конкретных субъектов использовать определенные имущественные объекты своей властью и в своих интересах на основе и в пределах установленного в государстве правопорядка. Собственность и виды. Собственность как экономическая категория представляет собой общественно-производственное отношение по поводу присвоения лицами – индивидами и коллективами – предметов природы, естественных и созданных трудом. Собственность отображает принадлежность средств производства и продуктов труда лицам или их коллективам. Владение выражает состояние закрепленности средств и продуктов производства, их принадлежность индивидам или коллективам, что является предпосылкой их производственного или личного потребления. Экономической основой современных развитых государств является частная собственность. Виды собственности: частная и интеллектуальная собственность. Форми власності: власність народу України (надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси), приватна власність (майнові та особисті немайнові блага конкретної фіз особи), колективна власність (майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування), державна власність (майно, необхідне для виконання державою своїх функцій, є загальнодержавна та власність адм-територіальних одиниць (комунальна).

Суб’єкти права власності: народ України; фіз особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства); юр особи; Україна як суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава; інші держави, фіз та юр особи цих держав, міжнародні організації.