22. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і

(або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи

іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які

провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають

майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені

кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Інноваційна діяльність підприємства спрямована на створення і залучення із зовнішнього середовища таких інновацій, які б сприяли підвищенню його конкурентоспроможності, зміцненню ринкових позицій, забезпечували б перспективу розвитку. Однак можливості підприємств щодо залучення інновацій різні, що зумовлено передусім існуючими ресурсними обмеженнями, особливо фінансовими. Тому управління інноваційною діяльністю слід здійснювати, з одного боку, з огляду на потенційні можливості інновації у формуванні конкурентних переваг, а з іншого - на інвестиційні можливості підприємств. Для цього необхідне економічне обґрунтування доцільності впровадження кожної, навіть на перший погляд безперечно перспективної новації. Це дає змогу керівництву приймати позитивне рішення щодо залучення тієї з можливих альтернативних новинок, яка створить для фірми суттєві конкурентні переваги і забезпечить належну економічну віддачу, рівень якої суттєво перевищуватиме вкладені у її реалізацію кошти.

23. Організаційні форми інтеграції науки та виробництва

Кожне місто і регіон завжди зацікавлені в розширенні наукомістких виробництв, в стабільних темпах розвитку науково-технічного потенціалу, створенні робочих місць, формуванні виробничої і соціальної інфраструктури, підтримці активної підприємницької діяльності і постійного стимулювання розвитку науки. Це може бути забезпечено співпрацею науково-дослідницьких закладів із бізнесовими структурами, що здійснюється за підтримки влади.

Ефективними організаційними формами співробітництва промислових фірм з вищими навчальними закладами є науково-технологічні центри, технопарки і технополіси. їх розвиток фахівці пов'язують із значними досягненнями і технологічними вибухами за останні роки. Створення таких структур означає якісно нове бачення умов реалізації та забезпечення інноваційних процесів і створення сприятливого середовища, в якому наукові ідеї перетворюються на унікальну конкурентоспроможну науково-технічну продукцію, здійснюють черговий ривок у галузі новітніх технологій.

У зарубіжній практиці поняття «науковий технологічний парк» використовують як узагальнююче визначення потужної інноваційної структури. До цієї групи відносять дослідницькі центри та парки, наукові парки, інноваційні центри, центри передових технологій, технологічні центри і парки, технологічні поліси. Всі вони є основою спеціалізованих інноваційних об'єднань, створених у провідних індустріальних регіонах світу.

Регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ). Є засобами формування та здійснення регіональної інноваційної політики, спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону.

Для ефективної інноваційної політики необхідно сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу регіону, створити регіональну систему підтримки і розвитку інноваційної діяльності, координувати діяльність організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, сприяти розвитку інтелектуального та кваліфікаційного потенціалу населення регіону. Всі ці питання в компетенції РНТЦ

РНТЦ можуть вибудовувати свою діяльність, спираючись на ті особливості регіону, які для нього є визначальними, забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів.

24. Абсолютна й порівняльна ефективність інновацій

Ефективність інновацій — величина, що визначається конкрет¬ною здатністю інновацій зберігати певну кількість трудових, мате¬ріальних і фінансових ресурсів з розрахунку на одиницю створю¬ваних продуктів, технічних систем, структур.

Ефективність інновац. д-сті виявляється на мікроекономічному рівні (рівні окремих суб'єктів господар-ня, які прагнуть поліпшити результати свого господар-ня і отримати вищий прибуток у довгостроковій перспективі) і на макроекономічному (рівні держави, ме¬тою якої є забезпечення динамічного розвитку всього сус¬пільства). Основними критеріями оцінювання результатів інно¬вацій є актуальність, значущість, багатоаспектність.

Абсолютна ефективність показує загальний результат, отриманий підприємством від здійснення інноваційних заходів за певний проміжок часу.

Абсолютна ефективність характеризує загальну або питому (у розрахункуна одиницю витрат чи ресурсів) ефективність діяльності підприємства за певний проміжок часу.

Порівняльна ефективність свідчить про результати альтер-нативних варіантів інноваційних заходів, на основі чого здійсню-ється вибір кращого. Порівняльна ефективність дає можливість обрати найкращий варіант з можливих. Своєю чергою, абсолютна ефективність інновацій дає змогу оцінити реальний вплив обраного варіанту проекту на покращення господарської діяльності підприємства.

Порівняльна ефективність відображає наслідки порівняння можливих

варіантів господарювання і вибору ліпшого з них; рівень порівняльної

ефективності відбиває економічні та соціальні переваги вибраного

варіанта здійснення господарських рішень проти інших можливих варіантів.

Абсолютна й порівняльна ефективність доповнюють одна одну. Визначення економічно найбільш вигідного варіанта господарювання завжди базується на зіставленні показників абсолютної ефективності, а її аналітична оцінка здійснюється порівнянням запланованих, нормативних і фактично досягнутих показників, їхньої динаміки за певний період.

25. Функціонування технопарків у Європі

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.

Основна мета технопарків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

Технопарки з’явилися в Європі у 70-і роки минулого століття. Одними з перших були Дослідницький парк університету Херіот-Уатт в Единбурзі (Шотландія), науковий парк Трініті-коледж в Кембриджі (Великобританія), Льовен-ля-Нев у Бельгії, Зона наукових і технічних нововведень і виробництва (ZIRST) у Греноблі (Франція).    

Європейські урядовці ставили на меті прискорити впровадження наукових відкриттів у виробництво. Однак вони створили принципово іншу модель технопарку: тут, як правило, його починають будувати з бізнес-інкубатора (офісної будівлі, в якій розміщуються інноваційні компанії, котрі вирощуються і через 2-5 років поступаються місцем іншим маленьким наукомістким фірмам). Це забезпечує більш високий рівень динамізму роботи технопарку. В цілому ж, для створення ефективного технопарку в країнах Європи сьогодні необхідна взаємодія трьох сторін: університету, міської або регіональної адміністрації, яка надає землі та забезпечує розвиток інфраструктури, і грантової організації.       

Взірець європейської моделі організації цього процесу – найбільший технопарк Франції «Софія Антиполіс», розташований на Рів’єрі на площі більш ніж 2 тисячі гектарів. Тут в 1200 технологічних компаніях (близько 100 з них – іноземні) працюють 24 тисячі інженерів та вчених. Приблизно половина компаній займається дослідженнями, інша половина розвиває такі галузі, як інформаційні, агро- та біотехнології.

26. Основні принципи вимірювання ефективності інноваційної діяльності

Актуальність Інн.ного проекту — це відповідність його задачам науково-Інн.ного і соціально-економічного розвитку країни, регіону, що хазяює суб'єкта. Загальна значимість Інн.ного проекту може бути оцінена з позицій державного, регіонального, галузевого рівнів керування суб'єкта, що хазяює. Державна значимість пов'язана з рішенням проблем державного масштабу.

Регіональна значимість рішення властивих даному регіону соціальних і екологічних проблем. Галузева значимість фіксує вплив проекту на рішення загальгалузевих проблем. По сферах впливу розрізняються науково-технічні, економічні, соціальні, екологічні оцінки. Науково-технічні оцінки повинні відповісти на питання: наскільки прийняті технічні рішення відповідають сучасним технологічним вимогам, сприяють руху до нового технологічного укладу вир-ва , які рівень і масштаб новизни проекту, наскільки перспективні закладені в проект принципи технології і технічного оснащення,і ін. Економічні оцінки проекту представляють систему показників, що відбивають співвідношення витрат і результатів кожного його учасника: • оцінку ринкової потреби й обсягу продажів у тимчасовому аспекті; • оцінку реальних потоків продукції, інвестицій, що течуть витрат, фінансової діяльності; • оцінку прогнозної ціни, сполученої з величиною витрат, розмірами валового і чистого прибутку, зміною позичкового відсотка, темпів інфляції; Соціальні оцінки відбивають внесок проекту в поліпшення соціального середовища :

• рівня життя • способу життя); • здоров'я тривалості життя

Екологічні оцінки Інн.ного проекту можуть складатися з оцінок: • викидів у навколишнє середовище (вода, повітря, земля, ліс).; • безвідходності вир-ва за рахунок замкнутого технолог циклу переробки чи ресурсів завдяки переробці образу відходів.

27. Цілі та завдання системи фінансування інноваційної діяльності

Система фінансування інноваційної діяльності складається з взаємопов'язанихелементів з ієрархічним підпорядкуванням і специфічними функціональнимиособливостями і включає: джерела надходження фінансових коштів для здійснення інноваційної діяльності(процес фінансування); механізм акумуляції коштів, що надходять з різних джерел, політику (принципи іпроцедуру) вкладення мобілізованого капіталу; механізм контролю за інвестиціями; механізм повернення авансованих в інноваційні процеси коштів.

Елементами фінансової системи, яка обслуговує інноваційну діяльність, є джереланадходження грошових коштів, що приводяться в рух механізмами їх акумуляції, вкладення в інноваційні проекти та програми, а також механізми, що забезпечуютьконтроль за використанням інвестицій, їх повернення і оцінку ефективностівикористання залученого в інноваційну діяльність капіталу.

Розвиток інновац. д-ті як на рівні підпр-ва, так і на рівні всієї держави, передбачає створення добре збалансованої с-ми фінансування.

Вихідними принципами, на осн. яких має будуватися с-ма фінансування інновацій, є:

1ув’язка с-ми із задачею швидкого та ефективного науково-технічного досягнення;

2обгрунтованість та юридична захищеність прийомів та мех-змів;

3 множинність джерел фінансування;

4адаптивність та гнучкість реакцій с-ми фінансування на змінні умова зовн. сер-ща з метою максимальної підтримки ефективності.

Цілі фінансування інновац. д-ті:

- необхідність збереження наукової бази і кадрового потенціалу;

- збереження відповідного рівня проведення наукових досліджень;

- розробка і освоєння наукоємної конкурентної пр-ції, випуск якої може підвищити експорт чи понизити імпорт аналогічної пр-ції.

28. Інструменти державної підтримки інноваційної діяльності

Згідно закону України “про основи державної політики у сфері науки і науково технічної діяльності” від 1992р.

основними засобами державної підтримки інноваційної діяльності мають бути:

- національні державні науково-технічні програми, міжнародні науково технічні програми

- держзамовлення у науково технічній сфері

- державна науково технічна експертиза

- бюджетне фінансування науково технічної діяльності

- патентно-ліцензійно діяльність

Важливими засобами регулювання державою інноваційної діяльності можуть бути:

1 функціонування державного Інноваційного фонду,

який створено для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів, спрямованих на забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україні;

2 створення державного резерву технічних і сировинних ресурсів у розмірі 10% від загального обсягу ресурсів , що виділені для потреб науки і техніки;

3 використання в науково технічній сфері держ.контрактів.

Суб’єктами держ. інноваційної політики є:

- Верховна рада

- Кабінет Міністрів України

- Державний комітет України з питань техніки і технологій

- Державний інноваційний фонд.

Верховна Рада:

- здійснює держ. регулювання у сфері науки та науково технічної діяльності

- визначає основні принципи та напрями в державної політики у сфері наукової та науково технічної діяльності

- стверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки

Повноваження Президента Укр.

- визначає систему органів системи органів виконавчої влади які здійснюють держ. управління у сфері наукової і науково технічної діяльності

- забезпечує здійснення контролю за формуванням та функціонуванням системи держ управління у сфері науки і науково технічної діяльності

- створює консультаційну раду з питань науки і науково технічної політики , яка сприяє формуванню інноваційної політики.

Повноваження Кабінету Міністрів України :

- здійснення інноваційної і науково технічної політики держави

- забезпечує реалізацію національних науково технічних чи інноваційних програм

- затверджує державні науково технічні програми.

Міністерство України з питань науки і технології :

- розробляє принципи наукового і науково технічного розвитку

- забезпечує розвиток наукового і науково технічного потенціалу країни

- здійснює організацію і координує інноваційну діяльність

Державний Фонд фунд. досліджень створено для їх підтримки, а також для координації наукової діяльності що здійснюється ВУЗами , науковими організаціями та вченими.Кошти Фонду формуються за рахунок бюджетних коштів + добровільних внесків фіз./юр. осіб.

Державний інноваційний фонд створено з метою фінансового забезпечення держав.інноваційної політики та заходів спрямованих на розвиток і використання досягнень науки в країні. Фонд підпорядкований Мін-ву Укр. з питань науки та технологій. Фонд на конкурсній основі здійснює підтримку фінансових та матеріально-технічних заходів, спрямованих на впровадження пріоритетних науково технічних розробок у виробництво, а також випуск нових видів конкурентоспроможної продукції. Засоби Фонду формуються за рахунок встановлених законодавством зборів (1% з обороту), а також небюджетних коштів.

29. Еволюція інноваційної теорії

Зародження Інн. теорії відноситься до початку 20 століття, але питання пов'язані з наук.– техніч. прогресом (НТП) та його впливом на розвиток сусп-ва вивчалися ще в роботах класиків ПолітЕк.

1. Теорія пов'язана з дослідженням Адама Сміта. Він пов'язував НТП з характером розвитку вир-ва і потребами вир-ва.

2. Теорія К.Маркса. Він вважав, що РПС є базисом, а НТП надбудовою, наслідком, а не причиною розвитку вир-ва.

3. Неокласична школа. Її представники вважали, що НТП це заданий фактор при дослідженні ринкової економіки.

4. Кейнсіанська теорія. Ця теорія розглядала економічні процеси у короткостроковому періоді, тому НТП не приділялося достатньої уваги.

5. Лише після 2-ї світової війни представники неокласичного ренесансу довели, що НТП є основним фактором розвитку. Тобто з цього періоду НТП розглядається як фактор вир-ва разом із $ і працею. Але головною постаттю серед фундаторів Інн. теорії є австрійський економіст Йозеф Шумпетер. Саме він ввів в ек. науку поняття Інн. процесу, в своїй роботі “Теорія економічного розвитку”. В цій роботі мова ще не йшла про Інн. і Інн-й процес, а лише про нові комбінації у розвитку. Шумпетер виділив 5 основних змін в розвитку:

1. використання нової техніки, нових технологічних процесів чи нового ринкового забезпечення вир-ва;

2. впровадження продукції з новими якостями;

3. використання нової сировини;

4. зміни в орг-ції вир-ва МТЗ вир-ва;

5. поява нових ринків збуту.

Пізніше Шумпетер починає використовувати поняття Інн. як зміни з метою впровадження та використання нових видів споживчих товарів, нових вир-х і транспортних засобів, нових ринків і форм організації промисловості. Шумпетер розділяв Інн. на 3 послідовні стадії: 1. Винахід. 2. Нововведення. 3. Розповсюдження. Шумпетер відмітив, що інновація як ек. категорія, це не просто нововведення, а нова функція вир-ва, зміна технології вир-ва, яка має історичне значення і є необхідною. Інновація – це стрибок від старої виробничої функції до нової. Крім того, Шумпетер дає визначення винаходу. Винахід – це ідеї, що є корисними для використання у бізнесі але не обов'язково там впроваджуються. Дослідження та розробки – це комерційне впровадження нової продукції, чи нових засобів вир-ва. Свою ек.– Інн. теорію Шумпетер поєднав з теорією довгих циклічних коливань Кондратьева.

30. Вплив інноваційних процесів на розвиток виробництва

Усі локальні і, особливо, глобальні нововведення різної спрямованості можуть забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо вони використовуються підприємствами постійно, комплексно і гармонійно. Найбільший, за наслідками, безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні і організаційні нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано (через ефективність нових технічних і організаційних рішень). Про ступінь впливу окремих організаційно-технічних та інших нововведень на відповідні економічні показники діяльності підприємств свідчать такі приклади: досвід експлуатації гнучких автоматизованих виробництв показує істотні переваги порівняно з технологічним устаткуванням традиційного виконання: питома вага оплати праці (у розрахунку на одну деталь) зменшується на 25—ЗО %, накладні витрати — більш як на 80 %, виробнича площа — на 60 %, а тривалість виробничого циклу скорочується у 5—6 разів. Серед глобальних технічних нововведень за ступенем впливу на економіку підприємства відрізняються роторні та роторно-конвеєрні лінії, які, порівняно з традиційними знаряддями праці, залежно від складності виготовлюваних деталей забезпечують: підвищення продуктивності праці — у 4—10 разів; зменшення обсягу необхідної виробничої площі — у 2—2,5 раза; скорочення тривалості циклу виготовлення — у 15—20, а обсягу транспортування виробів — у 25—ЗО разів.

Помітно посилюється вплив нових технічних (технологічних) систем не лише на економічні явища, але й на соціальні процеси. Це вимагає підвищеної уваги конструкторів нової техніки до показників її надійності, ергономічності та екологічності. Особливо нагальним є завдання екологізації виробництва на підприємствах. За результатами соціальних досліджень установлено, що, наприклад, збільшення у два рази забруднення повітря шкідливими викидами скорочує термін експлуатації промислового устаткування до першого капітального ремонту в середньому в 1,5 раза, а врожайність пшениці у зонах дії підприємств кольорової металургії на 40—60 % менша, ніж за межами цих зон. У той же час сучасні прогресивні технології уможливлюють перетворення джерел подібних економічних витрат у чинники зростання обсягів продукції і прибутку. Зокрема, застосування існуючої технології утилізації викидів сірчаного ангідриду тепловими електростанціями шляхом оснащення їх відповідними газоочисними установками може задовольнити половину потреби народного господарства України у сірчаній кислоті.

31. Наукомісткість виробництва

Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Зараз підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку проходить через використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукомісткості виробництва.  Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розроблення до обсягу продаж. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Для віднесення галузі промисловості до наукомісткої названий показник має перевищувати середній рівень. 

Необхідність активізації інноваційної діяльності в Україні надзвичайно актуальна. Основнимипричинами цього, на думку більшості вчених, є:

• незавершеність і нелогічність проведених економічних перетворень;

• слабкість ринкових інструментів економіки;

• збереження економічних відносин із зовнішнім світом, що базуються на імпорті високотехнологічного устаткування, машин, товарів народного споживання.

Цей перелік ми можемо доповнити такими обставинами:

• відсутність на всіх рівнях управління систем менеджменту, орієнтованих на підвищення якості продукції, соціальний розвиток, конкурентоспроможність підприємств;

• орієнтація розвитку української економіки не на активізацію інноваційної діяльності, а на чинники виробництва та інвестиції.

32. Інноваційні суспільства

Інновації - це передові технології, що забезпечують розвиток економіки і життя людей. Вони вирішують соціальні, економічні, оборонні та ін проблеми.

Інноваційне суспільство безперервно генерує новації всіх рівнів. Воно динамічно і стійко, якщо вірно, оцінює наслідки впровадження кожної інновації і ще на початковому етапі надійно відсіває ті, які представляють загрозу життю і особистості.

Інноваційне суспільство представляється нам, як якась соціальна панорама, що виникає перед різними верствами населення у вигляді соціальної матерії, яка має певним соціальним рельєфом, суть якого складають знову формуються соціальні відносини, здатні радикально змінити соціальний мир в ході соціоінноваціонного розвитку. його силует характеризується не повною симетрією, а соціальним різноманітністю в Відповідно до закону необхідності різноманітності Уолта Р. Ешбі. при цьому головним інструментом соціальної взаємодії, що забезпечує бажане соціальне благополуччя громадян, стає взаємодія в процесі надання освітніх послуг, які формуються на основі міжпредметних зв'язків. Далі ця взаємодія поширюється на сферу науки, в якій в результаті народжуються нові знання, що є прологом нових унікальних технологій, соціальна адаптація яких народжує новий соціальний світ суспільних можливостей.

33. Тенденції інноваційної активності в Україні

Аналіз досягнень і публікацій щодо проблем інноваційної активності  в Україні показує, що перетворення останніх двох десятиліть радикально змінили економічні умови господарювання, проте не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, не торкнулися принципових основ існуючої інституційної моделі інноваційної діяльності. Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної постіндустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запровадження основ інноваційного розвитку .

Сутність інноваційної діяльності як процесу полягає  у трансформації нових ідей і знань в об’єкт економічних відносин. Цей процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин, якій притаманні специфічні взаємозв’язки та закономірності. Цілком слушною є позиція провідних фахівців з питань інноваційного розвитку, що характеризують останній як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.Такий підхід дозволяє визначити  головне завданняінноваційної політики держави-  забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів.

Сучасний стан інноваційного розвитку в Україні сформувався під впливом низки серйозних макроекономічних проблем, повязаних, перш за все, з нагромадженням макроекономічних диспропорцій та суперечностей, зниженням регульованості економіки на стадіїрадикальних економічних реформ.

Для наукової сфери останніми десятиліттями характерно зменшення кількості конструкторських організацій, проектних та проектно-пошукових організацій; постійне зниження середньої чисельності працівників наукових організацій. В останні роки неухильно знижується один з найбільш вагомих показників, які аналізуються при оцінці результатів діяльності національного науково-технічного комплексу  - показник наукоємності валового внутрішнього продукту. 

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку передбачає  реалізацію таких головних завдань, як розвиток конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями; додержування державних пріоритетів розвитку освіти, науки і технологій; повноцінна інтеграція в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю.

34. Зарубіжний досвід впровадження інновацій.

Більшість країн світу в своєму економічному розвитку використовують інновації. Питання полягає в тому, які саме інновації варто створювати та реалізовувати, чим різняться процеси впровадження інновацій .

Сьогодні у більшості населення України відсутнє розуміння місця нашої держави в світовій спільноті. Закордонний досвід або не використовується взагалі, або використовується бездумно і нераціонально. Тому важливо визначити можливості адаптації закордонного досвіду в економіці України (особливо в галузі управління інноваційною діяльністю малих і середніх підприємств). Це дозволить підняти конкурентоспроможність товарів, послуг та країни в цілому.

Як за кордоном, так і в Україні немає одностайності у визначенні понять МСБ (малого та середнього бізнесу). Зарубіжна статистика постійно використовує лише один критерій – кількість працюючих. Перевагами цього критерію є: показник співставний між країнами, у просторі та часі; чисельність персоналу свідчить про потужність підприємства. Недоліком даного показника є те, що кількість зайнятих у різних галузях не допускає порівняння на основі різної інтенсивності праці.

Важливу роль у відтворенні тенденцій закордонного досвіду інноваційного розвитку відіграє міжнародна та національна статистика.

Проблемою є те, що до цього часу не розроблено загальноприйнятих систем таких показників. Інноваційна політика світової економіки в історичному розвитку відрізняється ступенем втручання держави, потребами суспільства та рівнем науково-технічного прогресу.

Корисною для України є методика управління інноваційними процесами, яка широко використовується у світовій практиці. Суть її зводиться до:

1) класифікації працівників залежно від опору їх змінам; 2) використання влади у вирішальних ситуаціях, що впливає на розподіл сил та адаптацію учасників до реорганізаційного процесу. Основою для класифікації стали 2 базових аспекти: 1 – сприйняття працівниками ініціатив (активне або пасивне); 2 – їх принципова позиція (позитивна чи негативна) до інноваційного процесу. Виходячи з цього поділу, в колективі формується 4 категорії учасників: 1) реформатори (група працівників, які активно сприймають зміни і ініціативи, та вважають їх як перспективу подальшого розвитку); 2) антиреформатори (активно, але негативно реагують на зміни та вбачають у них загрозу своєму становищу); 3) спостерігачі (категорія пасивно настроєного управлінського персоналу, позитивна позиція якого з’являється тільки з розумінням сенсу інновацій); 4) консерватори (ставлення до інновацій негативне і пасивне) Аналізуючи дану методику стає зрозумілим, що успішність інноваційного процесу залежить від спроможності його ініціаторів передбачати виникнення різноманітного протистояння, вміло володіти владними повноваженнями для їх врівноваження.

35. Сутність інноваційної політики підприємства

Інноваційна політика підприємства (стратегія нововведень на підприємстві) — це об'єднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень і спрямування їх на впровадження нових технологій і нових видів продукції.

Інноваційна політика передбачає досягнення майбутніх результатів шляхом налагодження інноваційного процесу, який включає в себе стадії дослідження, запровадження нововведень у виробництво, отримання нового продукту, просування його на ринок та отримання результату.

В загальному плані інноваційну політику можна визначити як економічний процес створення кращих за своїми якостями товарів та технологій шляхом практичного використання нововведення чи новацій.

Інноваційна політика підприємства повинна поєднувати в собі 2 напрямки:

оновлення та вдосконалення виробленої продукції (створення нової продукції з більш вдосконаленими властивостями);

підвищення техніко-технологічного рівня власного виробництва.

Інноваційна політика підприємства включає:

1.вибір видів інноваційної діяльності,

2.вибір джерел фінансування цих напрямків,

3.аналіз потенційних можливостей підприємства і проведення маркетингових досліджень,

4.забезпечення безперервності створення та реалізації інновацій,

5.прогнозування економічного ефекту, пов’язаного із збутом та використанням інновацій.

36. Розробка інноваційної стратегії

Інноваційна стратегія – один із засобів досягнення цілей організації, який відрізняється від

інших засобів своєю новизною, передусім для даної організації, для галузі ринку, споживачів, країни в цілому.

Розробка інноваціонної стратегії включає такі етапи:

1.Визначенням стратегічних цілей

2. Аналіз зовнішнього середовища під-ва – на цьому етапі найважливішим є: технологічне зовнішнє середовище, під-во повинно враховувати технології і вир-ва , використання конструкційних матеріалів, застосування нової техніки для проектування нових товарів та послуг, технології збору, обробки, передачі інформації, ринкові чинники, ек-і, соц-і чинники теж враховується.

3. SWOT Обстежуються 5 функцій під-ва :

1.Маркетинг (асортимент, частка ринку, конкурентоспроможність, просування)

2. Фінанси (резерви, можливість отримання додаткових коштів).

3. Вир-во (витрати на вир-во нової продукції в порівнянні з конкурентами, постачальник нового обладнання під-ва та його обслуговування, планування процесу вир-ва). 4. Персонал (компетентність і система оцінки роботи персоналу).

5. Організаційна культура і імідж під-ва (оцінка іміджу в порівнянні з іншими під-вами галузі, привабливість для кваліфікованих кадрів, послідовність під-ва в своїй діяльності та досягнення цілей.

4. Аналіз альтернатив і вибір Інн. стратегії - існує 6 типів Інн. стратегії під-ва : наступальна, захисна, імітаційна, залежна, традиційна, за нагодою.

5. Управління реалізації стратегією - створення певної системи і структури управління Інн. підрозділом, а також пов’язаний із розробкою планових документів в яких відображенні прийняті рішення і розподіл ресурсів реалізації.

6. Оцінка стратегії - пов’язана з порівнянням результатів отриманих від реалізації Інн. стратегії з витратами на цю стратегію.